ukraine

Друзі! Ми щиро надіємось що у цей надзвичайно важкий час для нашої країни казки допоможуть вам хоч трішки перемкнутись та відпочити.

Віримо в наших воїнів! Віримо в нашу перемогу! Слава Україні!

День народження інфанти

Оскар Уайльд

Був день народження Інфанти. Їй саме сповнилося дванадцять років, і сонце осявало сади навколо палацу.
Хоч вона була справжньою Принцесою і наступницею трону Іспанії, у неї, як і в бідних дітей, був тільки один пень народження на рік, тож, звісно, для всієї країни дуже багато важило, щоб заради такого дня була гарна погода. І погода була таки й справді гарна. Смугасті Тюльпани, стрімко здійнявшись на рівних стеблах, стояли рядами, немов вояки, і казали Трояндам, з викликом поглядаючи на них через моріжок: «І ми пишні, як ви». Пурпурові метелики з золотим пилком на крильцях перелітали з квітки на квітку; маленькі ящірки повилазили з щілин стіни й грілися в пекучім промінні сонця; стиглі гранати тріскали від спеки, показуючи свої облиті червоною кров’ю серця. Навіть блідо-жовті лимони, яких стільки звисало з напівзруйнованих грат і понурих аркад, жовтішали, здавалося, від такого яскравого сонця, а магнолії розкривали свої великі кулясті, кольору слонової кістки квітки і сповнювали повітря густими солодкими пахощами.

Сама ж мала Принцеса прогулювалась по терасі зі своїми подругами гралася з ними в піжмурки за камінними вазами та старовинними замшілими статуями. У звичайні дні їй дозволялося гратись тільки з дітьми свого звання, тож їй завжди доводилось розважатися самій. Але заради дня народження Король дозволив Інфанті запросити будь-кого з її юних друзів і погратися з ними. Якась велична грація була в цих худорлявих іспанських дітях, коли вони немовби пливли садом — хлопчики в капелюхах з великими пір’їнами і в коротеньких плащах, що маяли в них за плечима, дівчатка в довгих парчевих сукенках із шлейфами, які вони притримували однією рукою, затуляючись від сонця великими віялами, чорними з сріблом. Але найвишуканшіа, з найбільшим смаком і в цілковитій відповідності з трохи незграбною модою тих часів була вбрана Інфанта. Її сукня була з сірого атласу, спідниця і широкі рукава з буфами густо вигаптовані сріблом, а цупкий корсаж був ніби обсипаний рядочками дрібних перлин. Коли вона йшла, з-під сукні визирали два легесенькі черевички з пишними рожевими бантами. Її велике серпанкове віяло було теж рожеве і в перлинах, а в косах Інфанти, які ніби віночок із тьмяного золота обрамляли її бліде личко, красувалась чудова біла троянда.

З вікна палацу за ними стежив сумний, зажурений Король. Позад нього стояв його ненависний брат Дон Педро Арагонський, а поруч сидів його духівник, Великий Інквізитор Гранади. Король сьогодні був навіть смутніший, ніж звичайно, бо, спостерігаючи, як Інфанта з дитячою поважністю відповідає на уклін придворних, або ж, закриваючись віялом, підсміюється з похмурої герцогині Альбукеркської, своєї незмінної супутниці, він думав про її матір, молоду Королеву, яка ще зовсім недавно — так йому здавалося принаймні — приїхала з веселої Франції і зів’яла серед похмурого блиску іспанського двору. Вона померла якраз через шість місяців після народження Інфанти, не діждавшись, доки вдруге зацвіте в саду мигдаль, і восени вже не зривала плодів зі старого фігового дерева, що росло посеред двору, який заріс тепер густою травою. Його кохання до неї було таке велике, що він навіть не міг стерпіти, щоб могила сховала її від його очей. Він звелів набальзамувати її одному мавританському лікарю, якого, подейкували, свята інквізиція вже була засудила до смерті за єретицтво, а також у підозрі, що він займався чорною магією, і якому в нагороду за цю послугу даровано життя. Тіло її лежало й досі на застелених килимами ношах у чорній мармуровій каплиці палацу — зовсім таке, яким його внесли ченці того вітряного березневого дня майже дванадцять років тому. Раз на місяць Король, закутаний у чорний плащ і з потайним ліхтарем у руці, заходив до каплиці, ставав на коліна перед нею і кликав «Мі геіпа! Мі геіпа!» ( Моя королево! Моя королево! (ісп.)). А то, забувши про етикет, який в Іспанії скеровує кожен крок людини і становить межу навіть королівському горю, він у безумній тузі хапав бліді руки, унизані коштовностями, й намагався розбудити її палкими поцілунками в холодне нафарбоване обличчя. Сьогодні йому здалося, ніби він знову бачить її такою, як тоді, вперше, у замку Фонтенебло , коли йому було тільки п’ятнадцять років, а їй іще менше. Того самого дня в присутності короля Франції та всього двору вони були офіційно заручені папським нунцієм і він повернувся в Ескуріал із кучериком золотавого волосся та згадкою про дитячі губенята, що торкнулися його руки, коли він сідав у карету. Трохи згодом їх поспіхом повінчали в Бургосі, невеликому місті на кордоні Франції з Іспанією, і вони урочисто в’їхали в Мадрід, де, за звичаєм, відправили урочисту месу в церкві Ла Аточа, а потім було незвичайно величне аутодафе, що для нього світській владі передано для прилюдного спалення триста єретиків, серед яких чимало було й англійців.

Він безумно любив її, любив, як багато хто вважав, на згубу своїй країні, що воювала тоді з Англією за володіння імперією Нового Світу. Він майже не відходив від неї: заради неї він ладен був, здавалося, занедбати найважливіші державні справи і, засліплений пристрастю, не помічав, що ті вишукані урочистості, якими він намагався її звеселити, тільки погіршували дивну хворобу, якою вона страждала. Коли вона померла, він на якийсь час ніби втратив розум. Він був би зрікся і престолу й пішов би у великий трапістський монастир у Гранаді, почесним пріором якого він був давно, якби не боявся залишити маленьку Інфанту під опіку свого брата, що навіть в Іспанії славився своєю жорстокістю. Подейкували, що то він був винний у смерті Королеви, подарувавши їй пару отруєних рукавичок, коли королівське подружжя гостювало у його замку в Арагоні. Навіть коли скінчився строк трирічного трауру, оголошеного королівським указом у всіх володіннях іспанської коропи, Король не дозволяв своїм міністрам навіть мову заводити про нове одруження. А коли сам Імператор заслав до нього сватів, пропонуючи йому руку своєї небоги — вродливої ерцгерцогині Богемської, він попросив посланців Імператора переказати їхньому повелителеві, що він уже повінчався із Скорботою і, хоч ця дружина безплідна, проте він воліє її, а не Красу. Ця відповідь коштувала іспанській короні багатих Нідерландських провінцій, які незабаром, підбурені Імператором, повстали проти Іспанії під проводом кількох фанатиків-протестантів.

Все його подружнє життя, ті шалені палкі радощі й страшна мука, якої він зазнав, коли все раптом скінчилося,— все це ніби повернулося до нього тепер, коли він стежив у вікно за Інфантою, що гралася на терасі. В Інфанти було все, як у матері: та сама мила жвавість, та сама примхлива манера задирати голівку, той самий гордий вигин прекрасного рота, та сама чарівна справжня французька усмішка, коли вона часом поглядала на вікно або ж простягала якому-небудь поважному іспанцеві свою ручку для поцілунку. Та пронизливий сміх дітей різав йому слух, безжально яскраве сонце ніби знущалося з його горя, а чисте ранкове повітря було ніби просочене нудотним запахом зілля (чи це йому тільки здавалось?), яке вживають для бальзамування. Король затулив обличчя руками, і коли Інфанта ще раз підвела очі на вікно, завіски були вже опущені, а Король щез.

Інфанта незадоволено скривилася й стенула плечима — хіба не міг він побути з нею хоч у день її народження? Кому потрібні оті дурні державні справи! Чи він, може, пішов до тієї похмурої каплиці, де ніколи не згасають свічки і куди не дозволяють заходити? Як це нерозумно з його боку, коли так яскраво сяє сонце, і всім так весело! І тепер він не побачить жартівливого бою биків, на який уже скликає сурма, не побачить маріонеток та інших чудових забав. Дядько її та Великий Інквізитор набагато розсудливіші. Вони прийшли на терасу й наговорили їй стільки приємних компліментів. І вона знову труснула голівкою і, взявши Дона Педро під руку, повільно пішла вниз сходами до обтягненого червоним шовком довгого павільйону, поставленого в кутку саду, а всі інші діти пішли за нею. Вони йшли одне за одним у строгому порядку, відповідно до вельможності роду: попереду виступали ті, чиї імена були найдовші.

Назустріч Інфанті вийшла процесія хлопчиків із шляхетних родин, одягнених у фантастичні костюми тореадорів, а юний граф Тьєрра-Нуева, надзвичайно вродливий хлопець років чотирнадцяти, знявши капелюха із грацією природженого ідальго й гранда іспанського, урочисто підвів її до помосту, де стояло невелике позолочене крісло, інкрустоване слоновою кісткою. Діти обступили її, перешіптуючись і махаючи великими віялами, а Дон Педро та Великий Інквізитор, сміючись, зосталися біля входу. Навіть герцогиня — Головна Камеристка, як її називали,— худюща сувора з вигляду жінка в жовтих брижах, не здавалась такою сердитою, як завжди, і щось схоже на холодну посмішку перебігало по її зморшкуватому обличчі, кривлячи тонкі безкровні губи.
Це був таки чудовий бій биків — навіть кращий, на думку Інфанти, за справжній, на який її возили до Севільї, коли в батька гостював герцог Пармський. Дехто з хлопчаків гарцював на дерев’яних кониках з розкішними попонами, вимахуючи довгими списами з пістрявими пучками барвистих стрічок; інші скакали перед биком, дратуючи його своїми червоними плащами й легко перестрибуючи бар’єр, коли він кидався на них; що ж до самого бика, то він був геть як живий, хоч і виплетений з лозин, обтягнених шкурою, і часом волів бігати на задніх ногах уздовж арени, що справжньому бикові ніколи й на думку не спало б. Зате бився він просто блискуче і діти так захопилися, що вискакували на лавки, махали мережаними хусточками й кричали зовсім як дорослі: «Браво, торо! Браво, торо!»

Нарешті, після тривалого бою, під час якого бик проколов своїми рогами чимало дерев’яних коників і поскидав їхніх вершників, юний граф Тьєрра-Нуева змусив бика стати на коліна і, діставши від Інфанти дозвіл завдати йому удар милосердя , із такою силою загнав свою дерев’яну шпагу бикові в шию, що голова відлетіла, і всі побачили усміхнене личко малого мосьє де Лоррена, сина французького посла в ІМадріді.

Ще не стихли бурхливі оплески, а арена вже була прибрана і два мавританські пажі в жовто-чорних лівреях урочисто потягли геть загиблих коників, і після короткого антракту, під час якого француз-акробат танцював на туго натянутім канаті, на сцені невеличкого театру, спеціально збудованого для цієї нагоди, була показана італійськими ляльками напівкласична трагедія «Софонісба». Ці ляльки грали так майстерно, а їхні жести були такі природні, що наприкінці вистави очі Інфанти зовсім затьмарилися сльозами. Дехто з дітей плакав уголос, і їх доводилося втішати цукерками, а сам Великий Інквізитор був так розчулений, що не стримався і сказав Донові Педро, як йому боляче дивитись, що неживі ляльки на дротинах, зроблені з дерева й фарбованого воску, можуть насправді бути такими безталанними й терпіти таке горе.

Потім вийшов африканець-фокусник, що приніс великий плаский кошик, накритий червоною тканиною, поставив його посеред арени, витяг із свого тюрбана якусь чудну очеретяну сопілку і став на ній грати. За якусь мить тканина заворушилася, а коли фокусник заграв ще гучніше, дві смарагдово-золоті змії виткнули з-під тканини свої чудернацькі клинцюваті голови, високо підняли їх і повільно почали погойдуватись у такт музиці, мов рослини у воді. Дітей, проте, налякали їхні плямисті каптури та бистрі роздвоєні язики. Їм набагато більше сподобалось, коли фокусник зробив чудо і з піску виросло малесеньке апельсинове деревце, яке зразу ж зацвіло ніжним білим цвітом, а потім уродило справжніми плодами. А коли фокусник узяв у маленької дочки маркізи де Лас-Торрес віяло й перетворив його на синю пташку, що почала, щебечучи, літати довкола, їхньому захвату не було меж.

Урочистий менует, який виконали хлопчики-танцюристи з церкви Нуестра Сеньйора дель Пілар, теж їм сподобався. Інфанта ще ніколи не бачила цього чудового обряду, який виконувався щороку в травні на честь богородиці перед її високим престолом. А все тому, що жоден член королівської родини Іспанії ні разу не переступив порога великого са-рагоського собору, відколи один божевільний священик, підкуплений, як підозрювали, королевою Єлизаветою Англійською, намагався причастити там принца Астурійського отрутою. Інфанта досі тільки чула про «Танець богоматерї», і тепер вона була захоплена його красою. Хлопчики-танцюристи були в костюмах із білосніжного оксамиту, шитих у старовинному придворному стилі, і чудернацьких трикутних капелюхах, оторочених срібним галуном та прикрашених розкішними страусовими плюмажами. Їхні сматляві обличчя та довге чорне волосся ще більше відтіняли сліпучу білизну тих костюмів. Всі були просто зачаровані величавою гідністю, з якою хлопчики виконували хитромудрі фігури танцю, вишуканою грацією їхніх повільних жестів і статечних поклонів. А коли вони закінчили танець і схилились -перед Інфантою, скинувши свої великі капелюхи з страусовими плюмажами, вона з великою чемністю відповіла на їхній вишуканий уклін і подумки присяглася, що поставить велику воскову свічку перед вівтарем святої діви Дель Пілар на знак подяки за цю втіху.

А потім на арену вийшов гурт вродливих єгиптян, як тоді називали циган; вони сіли колом, підібгавши під себе ноги, і стиха заграли на цитрах, похитуючись у такт музиці та ледь чутно виводячи якусь тужну пісню. Помітивши Дона Педро, вони вмить спохмурніли, а на обличчях у декого з них відбився жах, адже лише кілька тижнів тому Дон Педро звелів повісити на ринковому майдані в Севільї двох з їхнього табору за чаклунство; але гарненька Інфанта, яка слухала їх, відкинувшись на спинку крісла й дивлячись на них своїми великими голубими очима поверх віяла, зовсім їх зачарувала. Вони відчули впевненість — адже хіба могла бути жорстока така вродлива дівчинка? І вони й далі тихенько награвали ніжний мотив, ледь торкаючись до струн довгими нігтями, і голови їхні хилилися донизу, так ніби вони засинали. Та раптом, з таким пронизливим гуком, що діти здригнулися, а рука Дона Педро стисла агатове руків’я кинджала, цигани скочили на ноги й вихором закружляли навколо арени, б’ючи в бубни й виспівуючи якусь дику пісню про кохання своєю дивною гортанною мовою.

Потім усі разом кинулись на землю й завмерли, і тільки глухе бринькання цитр порушувало тишу. Повторивши це кілька разів, вони на якусь мить зникли, а потім з’явилися з кудлатим бурим ведмедем на ланцюзі. На плечах у них сиділо кілька маленьких барбарійських мавпочок. Ведмідь з незвичайною поважністю ставав на голову, а мавпочки зі зморшкуватими писками виробляли різні смішні трюки. Вони билися маленькими шпагами з двома циганчуками, очевидно, їхніми дресирувальниками, стріляли з рушничок і муштрувалися — зовсім наче солдати королівської лейб-гвардії. Що й казати, виступ циган дуже сподобався дітям.

Але найпотішнішою забавою цього ранку були, безперечно, танці малого Карлика. Коли він викривуляв на арену, плутаючи своїми покрученими, ніби обрубаними ногами й хитаючи великою потворною головою, діти зняли захоплений крик, а сама Інфанта так реготала, що Камеристка мусила нагадати їй, що хоч в Іспанії не раз королівські дочки показували сльози перед рівними собі, проте ніколи ще жодна принцеса королівської крові не тішилася так на очах у тих, що родом нижчі за неї. Але стриматися від реготу, глянувши на Карлика, було справді неможливо, і навіть при іспанському дворі, відомому своєю пристрастю до всього огидного, ще ніколи не бачили такої химерної малої потвори. Та й виступав цей Карлик уперше. Знайшли його тільки напередодні. Двоє грандів полювали у віддаленому куточку коркового лісу, який з усіх боків обступив місто, і здибали Карлика, що стрімголов кудись гнався, і привели до палацу, щоб зробити сюрприз Інфанті; батько його, бідний вугляр, був тільки радий позбутися такої потворної і ні до чого не придатної дитини. Та чи не найпотішніше було в Карликові те, що сам він зовсім не знав, який він потворний і смішний. Навпаки — він, здавалося, був щасливий і страшенно веселий. Коли діти реготали, і він реготав так само невимушено і радісно, і після кожного танцю дуже кумедно кланявся кожному з них, усміхаючись і киваючи головою, ніби він сам був такий, як вони, а не мала потвора, що її природа зліпила жартома на посміх іншим. А Інфанта — Інфанта і заворожила його цілком. Він не міг відірвати від неї очей і, здавалося, танцював тільки для неї. І коли, згадавши, як у неї на очах придворні дами кидали букети Каффареллі, І славетному італійському дискантові, якого папа прислав до Мадріда із власної капели з надією, що ніжнии голос співака вилікує Короля від смутку, Інфанта вийняла з кіс чудову білу троянду і задля жарту, а почасти щоб подратувати Камеристку, з чарівною усмішкою кинула ту троянду через усю сцену Карликові, той поставився до цього цілком серйозно притис квітку до своїх потворних товстих губів, приклав жу до серця і став перед Інфантою на одне коліно, причому усмішка розтягла його рот від вуха до вуха, а маленькі очиці заблищали з утіхи.

Після цього Інфанта вже не могла зберегти решток своєї поважності; вона ще довго сміялася після того, як Карлик біг з арени, і зажадала від дядечка, щоб танець був негайно повторений. Проте Камеристка, пославшись на велику спеку, заявила, що для її високості краще буде негайно звернутися до палацу, де для неї вже приготовано великий бенкет і вже стоїть на столі справжній іменинний торт з її ініціалами, виведеними фарбованим цукром, та гарненьким срібним прапорцем на верхівці. Інфанта з великою ідністю встала, звеліла, щоб малий Карлик ще раз потанцював перед нею після сієсти і, подякувавши юному графові Тьєрра-Нуева за чудовий прийом, вирушила до своїх покоїв, а за нею попростували й діти в тому самому порядку, цо й прийшли.

Коли малому Карликові сказали, що він ще раз танцюватиме перед Інфантою, і то за її особистим наказом, він так зрадів, що побіг у сад, в безглуздому захваті розціловуючи білу троянду і дико й недоладно вибрикуючи від щастя.
Квіти страшенно обурилися на Карлика, що так зухвало вторгся в їхню прекрасну оселю, а коли ще побачили, як він безтямно вистрибує на доріжках, незграбно махаючи руками над головою, вони вже не в змозі були стримуватися далі.
— Та він аж занадто бридкий, щоб дозволяти йому гратися в тих місцях, де є ми! — вигукували Тюльпани.
— Напоїти б його маківкою, щоб заснув на тисячу років,— казали високі яскраво-червоні Лілеї і ще дужче полум’яніли від гніву.
— Жахливе страховище! — верескнув Кактус.— Та ж він геть покручений, присадкуватий, а голова його така величезна, як порівняти з короткими ногами. Я тільки глянув на нього, і в мене колючки настовбурчились, а хай-но він підійде до мене, я його поколю!
— І в його руках до того ж одна з найкращих моїх квіток! — вигукнув Кущ Білих Троянд.- Я сам подарував її сьогодні вранці Інфанті на день народження, а він украв її в неї.— І Кущ на весь голос закричав: — Злодій! Злодій! Злодій!
Навіть червоні Герані, взагалі не чванливі — у них самих безліч бідних родичів,— і ті аж позморщувалися від огиди, побачивши Карлика, а коли Фіалки несміливо зауважили, мовляв, він хоч і справді вельми негарний, але ж то не з його вини, Герані не без підстав заперечили, що саме в тому й полягає головна його вада і нічого захоплюватися ним лише тому, що вій невиліковний. Та декотрі з Фіалок і самі відчували, що малий Карлик ніби хизується своєю потворністю, виставляючи її напоказ, і що він виявив би значно більше смаку, якби прибрав засмучений або принаймні задумливий вигляд замість вистрибувати по доріжках, набуваючи таких чудернацьких і дурнуватих поз

Що ж до старого Сонячного Годинника — особи страшенно видатної, що показувала колись час самому Імператорові Карлу П’ятому — то він був так вражений виглядом малого Карлика, що трохи не забув відмітити цілих дві хвилини своїм довгим тіньовим пальцем і не втримався, щоб не сказати великому молочно-білому Павичеві, який грівся проти сонечка на балюстраді: мовляв, усім відомо, що королівські діти — це королівські діти, а діти вугляра — це діти вугляра і безглуздо вдавати, нібито це не так. З цією думкою Павич погодився цілком і навіть крикнув: «Авжеж! Авжеж!» —таким різким і пронизливим голосом, аж Золоті Рибки, які жили в басейні прохолодного хлюпітливого фонтана, повитикали голівки з води й поцікавилися у велетенських кам’яних Тритонів, хто там галасує і що скоїлось.

Сторінки: 1 2

Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 2

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Хлопчик – зірка”
Збірка
Оскар Уайльд
Переклад з англійської – Ілька Корунця
Видавництво : “Веселка”
Київ, 1979 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: