TOU

Деніле Препеляк

Казки Йона Крянге

Жили в одному селі рідні брати, обидва були одружені. Старший був працьовитий, бережливий і заможний, що не зробить – усе до ладу, от тільки дітьми Бог обділив. А молодший брат був нещасливий бідняк, ледачий, зате дітлахів – семеро по лавках. А ось жінка у бідняка була працелюбна і добра, а в багатого – скупа і злішої не знайти.

Тільки й водилося у бідного брата, що пара волів – хоч і гладких, та все ж таки без плуга-борони, воза-саней яка з них користь? Щоразу, коли була в них потреба, просив у інших, частіше – у брата, в якого всього було вдосталь. А того потім жінка шпиняла.

– Рідня ріднею, – любила повторювати вона, – а копійка любить, щоб її рахували.

– Не скупися, жінко. Окрім мене, братові допомогти нікому.

Так би й далі велося, якби не віз. Через кожні два дні Деніле по воза приходить: то дрова привезти треба, то борошно, то сіно…

– Послухай, брате, – сказав нарешті старший молодшому. – У тебе ж є воли, чому воза не купиш? Мого вже геть поламав, нічого вже позичати.

– Твоя правда, – погодився молодший, – та де ж гроші взяти?

– Бери волів – вони у тебе рослі і гарні – і йди на ярмарок. Продаси цих – інших візьмеш, які дешевші. А на різницю воза купиш, господарство заведеш собі.

– Слушна порада!

Поспішив додому, вивів волів на налигачі та й пішов на ярмарок. Піднімається на похилий пагорб, а назустріч йому чоловік, поперед себе нового воза котить, щойно на ярмарку купив.

– Почекай, добрий чоловіче, – звернувся до нього Деніле. – Притримай свого воза, на одне слово підійди.

– Я почекав би, та він не стоїть. А що?

– Віз у тебе нібито сам їде?

– Хіба сам не бачиш?

– Пропоную обмін: ти мені воза, я тобі волів, намучився вже з ними: то сіна їм треба, то загороду давай, то від вовків бережи… Вже якось приловчуся воза штовхати, якщо він і сам їде.

– Я дивлюся, ти не такий простий, як здаєшся… – сказав господар воза. – Тобі поталанило, що я сьогодні зговірливий – по руках: тобі – віз, мені – воли!

Узяв Деніле воза, під гору додому йде.

– Зовсім сказився віз! Як накладу мішків з борошном чи сіном, щоб так само котився!

А віз знай собі мчить уперед, немов обігнати його хоче.

Але за спуском пішов підйом. Спинився віз – і ні з місця.

– Погана була ідея з возом!

Насилу зсунув він воза вбік, закріпив на місці, сів на дишло і міркує:

«Ну й ну! Якби я був Деніле Препеляк, волів би занапастив, а якби не був, воза б знайшов. Препеляк я чи ні?…»

Бачить – перехожий жене кози.

– Гей, друже, – каже Деніле. – Чи не поміняєш козу на воза?

– Навіть не знаю… Коза у мене дійна, спокійна…

– Що слова на вітер кидати? Забирай воза, віддавай козу!

Хіба посперечаєшся? Віддав козу, узяв воза. Потім попутного воза дочекався, прив’язав до нього свого… Постояв Деніле з відкритим ротом і повів козу на ярмарок. А худобина на всі боки рветься, скоро зовсім набридла.

Йде він далі з козою, а назустріч чоловік з базару повертається – гуску під пахвою несе.

– Здоров був, добрий чоловіче! – каже Деніле.

– І тобі не хворіти!

– А давай мінятися? Бери у мене козу, а мені віддай гуску.

Поторгувалися трохи, і Препеляк забрав гуску. Приходить на ярмарок, а птах як заґелґоче на все горло: га-га-га-га!!!

– Ну й ну! Чорта здихався, з його батечком зв’язався! Так і оглухнути недовго!

Навпроти чоловік гаманці продавав. Обміняв Деніле гуску на гаманець, що на довгих ремінцях на шиї носять, повертів його в руках і каже:

– Дурна макітра, що ж я накоїв! Була пара – не воли, а чудо, залишився з порожнім капшуком! Немов лихий мене поплутав, а я ж не вперше на ярмарку.

Добрався Деніле до рідного села – і до брата:

– Здорово, брате!

– Заходь, Деніле! Скільки ж ти на ярмарку пропадав?

– Поспішив туди людям на сміх.

– Що за новини з міста несеш?

– Та нещасні воли мої пропали, ніби їх і не було.

– Невже звір напав чи обікрали тебе?

– Та власною рукою віддав, брате.

Розповів Деніле братові про всі свої міни.

– Що не кажи, братику, рідкісний ти простак!

– Згоден, брате, але тепер я набрався уму-розуму. Візьми собі гаманець, мені він не потрібний. Але ради Бога позич мені востаннє воза з волами: дров з лісу привезти, а то у жінки з дітьми вогонь розвести нічим…

– Тьху! – урвав його брат, не дослухавши. – Бери воза, але це востаннє.

Деніле тільки того і треба. У лісі вибрав дерево товстіше, навіть волів розпрягати не став, відразу рубати заходився, щоб стовбур точнісінько у воза впав. У цьому весь Деніле Препеляк! Тільки не розрахував трохи – важкий стовбур, падаючи, воза на дрізки розтрощив і волів занапастив.

– Ось тепер брата підвів! Як бути? Може, попрошу у брата кобилу?…

– Що за чоловік, – не сподобалася ця ідея старшому братові, – видать, у монастирі тобі місце, а не серед людей, як ти всім набрид, до чого жінку й дітей довів. Забирайся!

Вийшов Деніле з «гостинного» будинку свого брата, осідлав кобилу – тільки його і бачили! Та коли проїздив мимо озера, дійшли до нього слова братові про чернецтво.

– Ось побудую я тут монастир краси невимовної, на весь світ прославлюся, – вирішив він.

Почав з хреста: змайстрував і в землю уткнув – місце освятити. А сам у ліс якнайдалі подався, стовбури для стовпа, основи, балки та палі підібрати. Випірнув з озера чорт – і до нього:

Сторінки: 1 2 3

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:
“100 чарівних казок світу”
Переклад – Володимир Верховня
Видавництво: “ Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»“
м. Харків, 2013 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: