Дядя Федір, пес і кіт
Казки Едуарда Успенського
Розділ перший: ДЯДЯ ФЕДІР
В одних батьків хлопчик був. Звали його дядя Федір. Бо дуже він був серйозний і самостійний. У чотири роки читати навчився, а в шість уже й сам собі суп варив. Узагалі, він був дуже хороший хлопчик. І батьки були хороші — тато й мама.
І все було б добре, а тільки мама його звірів не любила. Особливо всіляких кицьок. А дядя Федір звірів любив, і в нього з мамою завжди траплялися різні суперечки.
Одного ж разу було так. Іде собі дядя Федір сходами і бутерброд їсть. Бачить, на вікні кіт сидить. Великий-превели- кий, смугастий. Кіт каже дяді Федору:
— Неправильно ти, дядю Федоре, бутерброда їси. Ти його ковбасою догори тримаєш, а його треба ковбасою класти на язика. Тоді смачніше вийде.
Дядя Федір спробував — так і справді смачніше. Він кота пригостив і запитує: А звідки ти знаєш, що мене дядею Федором звати?
Кіт відповідає:
— я в нашому будинку всіх знаю. Я ж на горищі живу, і мені все видно. Хто хороший і хто поганий. Тільки зараз моє горище ремонтують, і мені жити ніде. А потім можуть і зовсім двері зачинити.
— А хто тебе розмовляти навчив? — запитує дядя Федір
— Та то таке,— каже кіт.— Де слово запам’ятаєш, де два. А ще я в одного професора жив, який вивчав мову звірів. От і вивчився. Зараз без мови не можна. Пропадеш відразу, або з тебе шапку зроблять, або комір, або просто килимок для ніг.
Дядя Федір каже:
— Ходімо до мене жити.
Кіт сумнівається:
— Мама твоя мене вижене.
— Нічого, не вижене. Може, тато заступиться.
І пішли вони до дяді Федора. Кіт попоїв і весь день по-панському під диваном спав. А ввечері тато з мамою прийшли. Мама, як увійшла, відразу сказала
— Щось у нас котячим духом пахне. Не інакше як дядя Федір кота притягнув.
А тато сказав:
— То й що? Подумаєш, кіт. Один кіт нам не завадить.
Мама заперечила:
— Тобі не завадить, а мені завадить.
— Чим же він тобі завадить?
— Тим,— відповідає мама.— Ти от сам подумай, яка з оцього кота користь?
Тато каже:
— Чому обов’язково користь? От яка користь од цієї картини на стіні?
— Від цієї картини на стіні,— каже мама,— дуже велика користь. Вона дірку на шпалерах затуляє.
— То й що? — не погоджується тато.— І від кота буде користь. Ми його на собаку вивчимо. Буде в нас сторожовий кіт. Буде дім охороняти. Не гавкає, не кусає, а в дім не пускає.
Мама навіть розсердилася:
— Вічно ти зі своїми фантазіями! Ти мені сина зіпсував… Ну от що. Якщо тобі так цей кіт подобається, вибирай: або він, або я.
Тато спершу на маму подивився, потім на кота. Потім знову на маму і знову на кота.
— Я,— каже,— тебе вибираю. Я з тобою вже давно знайомий, а цього кота я вперше бачу.
— А ти, дядю Федоре, кого вибираєш? — запитує мама.
— А нікого,— відповідає хлопчик.— Тільки якщо ви кота проженете, я теж від вас піду.
— Це ти як хочеш,— каже мама,— але щоб кота завтра не було!
Вона, звісно, не вірила, що дядя Федір з дому піде. І тато не вірив. Вони думали, що він просто так сказав. А він серйозно говорив.
Він звечора склав до рюкзака все, що треба. І куртку теплу, і ліхтарика, і скла- даного ножика. Взяв усі гроші, які на акваріум збирав. І приготував сумку для кота. Кіт якраз у цій сумці вміщався, тільки вуса назовні стирчали. І ліг спати.
Уранці тато з мамою на роботу пішли. Дядя Федір прокинувся, зварив собі каші, поснідав із котом і почав листа писати.
«Любі мої батьки! Тату і мамо!
Я вас дуже люблю. І звірів я дуже люблю. І цього кота теж. А ви мені не дозволяєте його заводити. Звеліли з дому прогнати. А це неправильно. Я їду на село і там житиму. Ви за мене не турбуйтеся. Я не пропаду. Я все вмію робити і буду вам писати, а до школи мені ще не скоро. Тільки в наступному році.
До побачення.
Ваш син — дядя Федір».
Він поклав цього листа до своєї власної поштової скриньки, взяв рюкзак і кота в сумці й пішов на автобусну зупинку.
Розділ другий: СЕЛО
Сів дядя Федір в автобус і поїхав. їхати було добре. Автобуси в ці години за місто геть порожні їдуть. І ніхто їм не заважав розмовляти. Дядя Федір запитував, а кіт йому із сумки відповідав.
Дядя Федір питає:
— Як тебе звати?
Кіт каже:
— Та й не знаю як. І Барсиком звали мене, і Пушком, і Телепнем. І навіть Ки- сом Кисовичем я був. Тільки мені все це не подобається. Я хочу прізвище мати.
— Яке?
— Яке-небудь серйозне. Морське прізвище. Я ж із морських котів. Із корабельних. У мене і бабуся й дідусь на кораблях плавали з матросами. І мене також у море тягне. Дуже я за океанами тужу. Тільки я води боюся.
— А давай ми тобі дамо прізвище Ма- троскін,— каже дядя Федір.— І з котами пов’язане, і щось морське є в цьому прізвищі.
— Так, морське тут є,— погоджується кіт,— це точно. А чим же це з котами пов’язано?
— Не знаю,— каже дядя Федір.— Може, тим, що коти смугасті і матроси теж. У них тільняшки такі.
І кіт погодився:
— Мені подобається таке прізвище — Матроскін. І морське, і серйозне.
Він так зрадів, що в нього тепер прізвище є, що навіть усміхатися почав на радощах. Він якнайглибше у сумку заліз і почав своє прізвище примірювати.
«Покличте, будь ласка, кота Мат- роскіна до телефону».
«Кіт Матроскін підійти до телефону не може. Він дуже зайнятий. Він на печі лежить».
Джерело:
“Дядя Федір, пес і кіт”
Едуард Успенський
Переклад – В. Г. Бойко
Видавництво:”ТОВ «Школа»”
Харків, 2001 р.