Дядя Федір, пес і кіт

Розділ перший: ДЯДЯ ФЕДІР

В одних батьків хлопчик був. Звали його дядя Федір. Бо дуже він був серйоз­ний і самостійний. У чотири роки читати навчився, а в шість уже й сам собі суп ва­рив. Узагалі, він був дуже хороший хлоп­чик. І батьки були хороші — тато й мама.

І все було б добре, а тільки мама його звірів не любила. Особливо всіляких кицьок. А дядя Федір звірів любив, і в нього з мамою завжди траплялися різні суперечки.

Одного ж разу було так. Іде собі дядя Федір сходами і бутерброд їсть. Бачить, на вікні кіт сидить. Великий-превели- кий, смугастий. Кіт каже дяді Федору:

— Неправильно ти, дядю Федоре, бу­терброда їси. Ти його ковбасою догори тримаєш, а його треба ковбасою класти на язика. Тоді смачніше вийде.

Дядя Федір спробував — так і справді смачніше. Він кота пригостив і запитує: А звідки ти знаєш, що мене дядею Федором звати?

Кіт відповідає:

— я в нашому будинку всіх знаю. Я ж на горищі живу, і мені все видно. Хто хороший і хто поганий. Тільки за­раз моє горище ремонтують, і мені жити ніде. А потім можуть і зовсім двері зачи­нити.
— А хто тебе розмовляти навчив? — запитує дядя Федір

— Та то таке,— каже кіт.— Де слово запам’ятаєш, де два. А ще я в одного професора жив, який вивчав мову звірів. От і вивчився. Зараз без мови не можна. Пропадеш відразу, або з тебе шапку зроблять, або комір, або просто килимок для ніг.

Дядя Федір каже:

— Ходімо до мене жити.

Кіт сумнівається:

— Мама твоя мене вижене.

— Нічого, не вижене. Може, тато за­ступиться.

І пішли вони до дяді Федора. Кіт по­поїв і весь день по-панському під дива­ном спав. А ввечері тато з мамою прийш­ли. Мама, як увійшла, відразу сказала

— Щось у нас котячим духом пахне. Не інакше як дядя Федір кота притягнув.

А тато сказав:

— То й що? Подумаєш, кіт. Один кіт нам не завадить.

Мама заперечила:

— Тобі не завадить, а мені завадить.

— Чим же він тобі завадить?

— Тим,— відповідає мама.— Ти от сам подумай, яка з оцього кота користь?

Тато каже:

— Чому обов’язково користь? От яка користь од цієї картини на стіні?

— Від цієї картини на стіні,— каже мама,— дуже велика користь. Вона дірку на шпалерах затуляє.

— То й що? — не погоджується та­то.— І від кота буде користь. Ми його на собаку вивчимо. Буде в нас сторожовий кіт. Буде дім охороняти. Не гавкає, не кусає, а в дім не пускає.

Мама навіть розсердилася:

— Вічно ти зі своїми фантазіями! Ти мені сина зіпсував… Ну от що. Якщо тобі так цей кіт подобається, вибирай: або він, або я.

Тато спершу на маму подивився, потім на кота. Потім знову на маму і знову на кота.

— Я,— каже,— тебе вибираю. Я з то­бою вже давно знайомий, а цього кота я вперше бачу.

— А ти, дядю Федоре, кого виби­раєш? — запитує мама.

— А нікого,— відповідає хлопчик.— Тільки якщо ви кота проженете, я теж від вас піду.

— Це ти як хочеш,— каже мама,— але щоб кота завтра не було!

Вона, звісно, не вірила, що дядя Федір з дому піде. І тато не вірив. Вони думали, що він просто так сказав. А він серйозно говорив.

Він звечора склав до рюкзака все, що треба. І куртку теплу, і ліхтарика, і скла- даного ножика. Взяв усі гроші, які на ак­варіум збирав. І приготував сумку для ко­та. Кіт якраз у цій сумці вміщався, тільки вуса назовні стирчали. І ліг спати.

Уранці тато з мамою на роботу пішли. Дядя Федір прокинувся, зварив собі каші, поснідав із котом і почав листа писати.

«Любі мої батьки! Тату і мамо!

Я вас дуже люблю. І звірів я дуже люб­лю. І цього кота теж. А ви мені не дозво­ляєте його заводити. Звеліли з дому про­гнати. А це неправильно. Я їду на село і там житиму. Ви за мене не турбуйтеся. Я не пропаду. Я все вмію робити і буду вам писати, а до школи мені ще не скоро. Тільки в наступному році.

До побачення.

Ваш син — дядя Федір».

Він поклав цього листа до своєї влас­ної поштової скриньки, взяв рюкзак і ко­та в сумці й пішов на автобусну зупинку.

Розділ другий: СЕЛО

Сів дядя Федір в автобус і поїхав. їха­ти було добре. Автобуси в ці години за місто геть порожні їдуть. І ніхто їм не за­важав розмовляти. Дядя Федір запиту­вав, а кіт йому із сумки відповідав.

Дядя Федір питає:

— Як тебе звати?

Кіт каже:

— Та й не знаю як. І Барсиком звали мене, і Пушком, і Телепнем. І навіть Ки- сом Кисовичем я був. Тільки мені все це не подобається. Я хочу прізвище мати.

— Яке?

— Яке-небудь серйозне. Морське пріз­вище. Я ж із морських котів. Із корабель­них. У мене і бабуся й дідусь на кораблях плавали з матросами. І мене також у мо­ре тягне. Дуже я за океанами тужу. Тільки я води боюся.

— А давай ми тобі дамо прізвище Ма- троскін,— каже дядя Федір.— І з котами пов’язане, і щось морське є в цьому прізвищі.

— Так, морське тут є,— погоджу­ється кіт,— це точно. А чим же це з кота­ми пов’язано?

— Не знаю,— каже дядя Федір.— Мо­же, тим, що коти смугасті і матроси теж. У них тільняшки такі.

І кіт погодився:

— Мені подобається таке прізвище — Матроскін. І морське, і серйозне.

Він так зрадів, що в нього тепер прізвище є, що навіть усміхатися почав на радощах. Він якнайглибше у сумку заліз і почав своє прізвище примірювати.

«Покличте, будь ласка, кота Мат- роскіна до телефону».

«Кіт Матроскін підійти до телефону не може. Він дуже зайнятий. Він на печі лежить».

І чим більше він примірював, тим більше йому подобалося. Він із сумки ви­зирнув і каже:

— Дуже мені подобається, що прізви­ще в мене не дражнильне. Не те що, приміром, Петров чи Івасів.

Дядя Федір запитує:

— Чим же вони дражнильні?

— А тим, що завжди можна сказати: «Петров без дров, Івасів без трусів». А про Матроскіна нічого такого не скажеш.

Тут автобус зупинився. Вони в село приїхали.

Село гарне. Навкруги ліс, поля і річка недалечко. Вітер дме такий теплий, і ко­марів нема. І людей в селі дуже мало живе.

Дядя Федір побачив одного дідугана і запитує:

— Чи немає у вас тут хатки зайвої по­рожньої? Щоб там жити можна було.

Старий каже:

— Та скільки хочеш! У нас за річкою новий будинок побудували, п’ятиповер­ховий, як у місті. То півсела туди пере­бралося. А свої хати покинули. І городи. І навіть курей подекуди. Вибирай собі яку завгодно хату і живи.

І пішли вони вибирати. А тут до них пес підбігає. Кудлатий такий, перекош­ланий. Весь у реп’яхах.

— Візьміть мене до себе жити! — ка­же.— Я вашу хату охоронятиму.

Кіт не згоден:

— Нема чого в нас охороняти. У нас же й хати нема. Ти до нас через рік прибігай, коли ми забагатіємо. Тоді ми тебе візьмемо.

Дядя Федір каже:

— Ти, коте, помовч. Хороший собака ще нікому не заважав. Давай ми краще взнаємо, де він розмовляти навчився.

— Я дачу стеріг одного професора,— відповідає пес,— котрий вивчав мову звірів. От і вивчився.

— Це, мабуть, мій професор! — кри­чить кіт.— Сьомій Іван Трохимович! У нього ще була дружина, двоє дітей і ба­буся з віником. І він усе укладав словник «Російсько-котячий».

— «Російсько-котячий» не знаю, а «Мисливсько-собачий» укладав. І «Коро­во-пастушачий» теж. А бабуся тепер уже не з віником. їй пилососа купили.

— Все одно це мій професор! — ка­же кіт.

— А де ж він зараз? — питає хлопчик.

— Він до Африки подався. У відряд­ження. Вивчати мову слонів. А я з бабу­сею залишився. Тільки ми з нею характе­рами не зійшлися. Я люблю, коли в лю­дини характер веселий — ковбасно-при- гощальний. А в неї навпаки — важкий характер. Вінико-виганяльний.

— Це точно,— підтримує кіт,— і ха­рактер важкий, і віник теж.

— То що? Візьмете мене до себе жи­ти? — запитує пес.— Чи мені потім прибігати? Через рік?

— Візьмемо,— відказує дядя Федір.— Утрьох веселіше. Як тебе звати?

— Шариком,— каже пес.— Я з про­стих собак. Не з породистих.

— А мене дядею Федором звуть. А ко­та — Матроскін, це прізвище таке.

— Дуже приємно,— мовив Шарик і вклонився. Відразу видно, що пес вихо­ваний. З хорошої сім’ї. Тільки занедба­ний.

Та кіт однаково невдоволений. Він у Шарика запитує:

— Що ти робити вмієш? Просто дім стерегти і замок може.

— Я можу картоплю підгортати задніми лапами. І посуд мити — язиком облизувати. І місця мені не потрібно, я можу на вулиці спати.

Дуже він боявся, що його не візьмуть.

А дядя Федір сказав:

— Зараз будемо хату вибирати. Нехай кожен селом пройде і подивиться. А по­тім вирішимо, чия хата краща.

І почали вони дивитися. Кожен ходив і вибирав, що йому більше до вподоби. А потім вони знову зустрілися. Кіт каже:

— Я таку хату знайшов! Вся проконо­пачена. І піч там тепла! На півкухні! Ходімо туди жити.

Шарик як розрегочеться:

— Що твоя піч! Дурниці! Хіба це в хаті головне? От я хату знайшов — це ха­та! Там така собача буда — замилуєшся! Ніякої хати не треба. Всі ми в буді помістимося!

Дядя Федір каже:

— Не про те ви обидва думаєте. Треба, Щоб у домі телевізор був обов’язково. І вікна великі. Я і знайшов саме таке жило. Дах червоний. І сад з городом є. Ходімо дивитися!

І пішли вони дивитися. Як тільки підійшли, Шарик закричав:

— Це ж моя хата! Я про цю буду ка­зав.

— І піч моя! — каже кіт.— Я про таку піч усе життя мріяв! Коли холодно було.

От і добре! — мовив дядя Федір.— Ми, напевно, і справді найкращу хату ви­брали.

Оглянули вони хату і зраділи. Все там було. І піч, і ліжка, і фіраночки на

вікнах! І радіо, і телевізор у кутку. Прав­да, старенький. І казанки різні на кухні були, чавунні. І на городі все було посад­жено. І картопля, і капуста. Тільки все було занедбане, не прополоте. А в сараї вудка була.

Дядя Федір вудку взяв і пішов риба­лити. А кіт з Шариком піч затопили і во­ди принесли. Потім вони поїли, радіо по­слухали і спати вляглися. Дуже їм у цій хаті сподобалось.

Розділ третій: НОВІ ТУРБОТИ

Наступного ранку дядя Федір, пес і кіт у хаті лад наводили. Павутиння змітали, сміття виносили, чистили піч. Особливо кіт старався: він чистоту лю­бив. Він із ганчіркою на всі шафи, під усі дивани залазив. Хата й так була не дуже брудненька, а тут аж заблищала.

А від Шарика було мало користі. Він лише гасав, гавкав з радості і чхав на всі кутки. Дядя Федір не витримав і послав його на город картоплю підгортати. І пес так запрацював, що тільки земля летіла на всі боки.

Увесь день вони так трудилися. І моркву пропололи, і капусту. Адже вони сюди жити приїхали, а не іграшками ба­витися.

А потім вони митися на річку подали­ся і, головне, Шарика купати.

— Надто вже ти у нас занехаяний,— сказав дядя Федір.— Доведеться тобі як слід відмитися.

— Я б і радий,— відповідає пес,— та мені допомога потрібна. Я сам не можу.

У мене мило вислизає із зубів. А без мила що за миття! Так, намокання!

Він у воду зайшов, а дядя Федір його намилював і шерсть розчісував. А кіт бе­режком ходив і все тужив за різними оке­анами. Він же був морський кіт, просто ВІН ВОДИ боявся.

Потім вони додому пішли стежечкою під сонечком. А назустріч їм якийсь дядько біжить рум’яний такий, у шапці. Років п’ятдесяти з хвостиком. (Це не дядько з хвостиком, а вік у нього з хвос­тиком. Значить, йому п’ятдесят років і ще трішки). Зупинився дядько і запитує:

— А ти чий, хлопчику? Ти звідкіля до нашого села потрапив?

Дядя Федір відповідає:

— Я нічий. Я сам по собі хлопчик. Свій власний. Я з міста приїхав.

Громадянин у шапці страшенно зди­вувався і каже:

— Так не буває, щоб діти самі по собі бу­ли. Свої власні. Діти неодмінно чиї-небудь.

— Це чом же не буває?! — розгнівався Матроскін.— Я, наприклад, кіт — сам по собі кіт! Свій власний!

— І я свій власний! — каже Шарик. Дядько зовсім розгубився. Бачить, тут і собаки розмовляють, і коти. Щось незвичайне є в цьому. Значить, непоря­док. Та до того ж іще дядя Федір сам пішов у наступ:

— А ви чому запитуєте? Ви, часом, не з міліції?

— Ні, я не з міліції,— відповідає дядько.— Я з пошти, Я листоноша, по­штар тутешній — Пєчкін. Тому я все му­шу знати. Аби листи розносити і газети. Ви, приміром, що передплачуєте?

— Я буду «Мурзилку» передплачува­ти,— каже дядя Федір.

— А я що-небудь про полювання,— каже Шарик.

— А ви? — запитує дядько в кота.

— А я нічого не буду,— відповідає кіт.— Я заощаджувати буду

Розділ четвертий: СКАРБ

Якось кіт каже:

— Що ми все без молока й без молока? Так і померти можна. Треба було б коро­ву купити.

— Треба було б,— погоджується дядя Федір.— Та де грошей узяти?

—Може, позичити? — пропонує пес.— У сусідів.

—А чим віддавати будемо? — запи­тує кіт.— Доведеться ж віддавати.

—А віддавати будемо молоком.

Але кіт заперечує:

—Якщо молоко віддавати, навіщо ж тобі корова?

—Виходить, щось треба продати,— мовить Шарик.

—А що?

—Що-небудь непотрібне.

—Аби продати щось непотрібне,— сердиться кіт,— спершу слід купити щось непотрібне. А в нас грошей нема.— Тут він поглянув на пса і каже: —А да­вай, Шарику, ми тебе продамо.

Шарик навіть на місці підстрибнув:

—Це ж як — мене?

—А так. Ти в нас доглянутий став, гарний. За тебе будь-який мисливець сто карбованців дасть. І навіть більше. А зго­дом ти від нього втечеш — і знову до нас. А ми вже з коровою.

—Оце так? — волає Шарик.— А якщо мене на ланцюг посадять?! Давай, коти­ку, ми тебе продамо. Ти в нас теж догля­нутий. Он який гладкий зробився. А котів на ланцюг не саджають.

Тут дядя Федір утрутився:

—Нікого ми не продаватимемо. Ми підемо скарб шукати.

—Ура! — кричить Шарик.— Давно пора! — А сам тихцем у кота запитує: — А що таке карб?

—Не карб, а скарб,— відповідає кіт.— Це гроші такі і коштовності, які люди в землю сховали. Розбійники всякі.

—А навіщо?

—А навіщо ти кістки у саду закопуєш і під піч засовуєш?

—Я? Про запас.

—От і вони про запас.

Пес відразу все зрозумів і вирішив кістки перезаховати, аби кіт про них нічого не знав.

І пішли вони скарб шукати. Кіт каже:

—І як це я сам не додумався про скарб? Адже ми тепер і корову купимо, і на городі можемо не працювати. Ми все можемо купувати на ринку.

—І в крамниці,— додає Шарик.— М’ясо ліпше в крамниці купувати.

—Чому?

—Там кісток більше.

І тут вони на одне місце прийшли в лісі. Там була велика гора земляна, а в горі печера була. В ній колись розбійни­ки жили. І дядя Федір почав копати. А пес із котом усілися поруч на камені. Пес питає:

— А чому ти, дядю Федоре, у місті скарб не шукав?

Дядя Федір відповідає:

— Дивак ти! Хто ж у місті скарби шу­кає! Там і копати не можна — всюди ас­фальт. А тут он яка земля м’яка — лише пісок. Тут ми без зайвої мороки скарб відшукаємо. І корову купимо.

Пес каже:

—А давайте, коли ми скарб знайде­мо, ми його на три частини розділимо.

—Для чого? — запитує кіт?

—Бо мені корова ні до чого. Я чомусь молока не люблю. То я собі в магазині ковбасу купуватиму.

—Та і я молоко щось не дуже люб­лю,— каже дядя Федір.— От якби корова квас давала чи лимонад…

—А мені самому грошей на корову не вистачить! — сперечається кіт.— У гос­подарстві корова потрібна. Що це за гос­подарство без корови?

—То й що? — каже Шарик.— Не обов’язково велику купувати. Ти купи маленьку. Є такі спеціальні корови для котів. Козами називаються.

І тут у дяді Федора лопата як дзеньк­не об щось — а це скриня обкута. А в ній всілякі скарби і монети старовинні. І ко­штовні камінці. Взяли вони цю скриню і додому пішли. А назустріч їм листоноша Пєчкін поспішає.

—Що це ти, хлопчику, в скрині не­сеш?

Кіт Матроскін хитрий, він і пояснює:

—Це ми по гриби ходили.

Та Пєчкін теж не в тім’я битий:

—А скриня для чого?

—Для грибів. Ми в ній гриби засо­люємо. Прямо в лісі. Зрозуміло вам?

— Звичайно, зрозуміло. Що ж тут не­зрозумілого? — каже Пєчкін.

А самому геть нічого не ясно. Адже по гриби з кошиками ходять. А тут на тобі — зі скринею! Вони б іще з валізою пішли. Та все-таки Пєчкін відчепився.

А вони вже додому прийшли. Подиви­лися — дуже багато грошей у скрині. Не лише корову — цілу череду можна купи­ти разом із биком. І вирішили вони, що кожен собі зробить подарунок. Що заба­жає, те й купить.

Розділ п’ятий: ПЕРША ПОКУПКА

Тато з мамою дуже з того журилися, що дядя Федір зник.

—Це ти винен,— казала мама.— Все йому дозволяєш, він і розпестився.

—Просто він звірів любить,— пояс­нював тато.— От і пішов з котом.

—А ти б його до техніки привчав. Ку­пив би йому конструктор чи пилосос, аби він ділом займався.

Але тато не погоджується:

—Кіт — він живий. Із ним і гратися можна, і на вулиці гуляти. А конструктор тобі за паперовою цяцькою стрибатиме? А хіба можна, приміром, пилосос на мо­тузочці водити? Йому не іграшка, а това­риш потрібен.

—Не знаю, що йому там потрібно! — каже мама.— Тільки всі діти як діти — си­дять собі в кутку та з жолудів чоловічків роблять. Подивишся, і душа радіє.

—У тебе радіє, а в мене не радіє. Тре­ба, щоб у домі були і собаки, і кицьки, і приятелів цілий мішок. І різні там піж-мурки-хованки. Отоді і не будуть діти пропадати.

—Тоді батьки пропадати почнуть,— каже мама.— Я ж і без того на роботі сто­млююсь. У мене ледь-ледь сил вистачає телевізор дивитися. І взагалі при мені своїх дурниць не говори. Ти краще ска­жи, як нам хлопчика розшукати.

Тато думав, думав, а потім сказав:

—Треба оголошення у газеті надруку­вати, що зник хлопчик. Дядею Федором звати. І всі його прикмети вказати. Якщо хтось побачить, хай нам повідомить.

Так вони і зробили. Написали оголо­шення. Розповіли, як дядя Федір вигля­дає. Скільки йому років. І що в нього спе­реду волосся стирчить, наче корова його лизнула. І пообіцяли премію тому, хто йо­го знайде. І віднесли оголошення до найцікавішої газети. У якої найбільше чи­тачів.

А дядя Федір нічого цього не знав. Він у селі жив. Наступного ранку запитує в кота:

—Слухай, коте, як ти жив раніше?

Сторінки: 1 2 3 4 5 6