TOU

Дядя Федір, пес і кіт

Казки Едуарда Успенського

 

 

Розділ перший: ДЯДЯ ФЕДІР

В одних батьків хлопчик був. Звали його дядя Федір. Бо дуже він був серйоз­ний і самостійний. У чотири роки читати навчився, а в шість уже й сам собі суп ва­рив. Узагалі, він був дуже хороший хлоп­чик. І батьки були хороші — тато й мама.

І все було б добре, а тільки мама його звірів не любила. Особливо всіляких кицьок. А дядя Федір звірів любив, і в нього з мамою завжди траплялися різні суперечки.

Одного ж разу було так. Іде собі дядя Федір сходами і бутерброд їсть. Бачить, на вікні кіт сидить. Великий-превели- кий, смугастий. Кіт каже дяді Федору:

— Неправильно ти, дядю Федоре, бу­терброда їси. Ти його ковбасою догори тримаєш, а його треба ковбасою класти на язика. Тоді смачніше вийде.

Дядя Федір спробував — так і справді смачніше. Він кота пригостив і запитує: А звідки ти знаєш, що мене дядею Федором звати?

Кіт відповідає:

— я в нашому будинку всіх знаю. Я ж на горищі живу, і мені все видно. Хто хороший і хто поганий. Тільки за­раз моє горище ремонтують, і мені жити ніде. А потім можуть і зовсім двері зачи­нити.
— А хто тебе розмовляти навчив? — запитує дядя Федір

— Та то таке,— каже кіт.— Де слово запам’ятаєш, де два. А ще я в одного професора жив, який вивчав мову звірів. От і вивчився. Зараз без мови не можна. Пропадеш відразу, або з тебе шапку зроблять, або комір, або просто килимок для ніг.

Дядя Федір каже:

— Ходімо до мене жити.

Кіт сумнівається:

— Мама твоя мене вижене.

— Нічого, не вижене. Може, тато за­ступиться.

І пішли вони до дяді Федора. Кіт по­поїв і весь день по-панському під дива­ном спав. А ввечері тато з мамою прийш­ли. Мама, як увійшла, відразу сказала

— Щось у нас котячим духом пахне. Не інакше як дядя Федір кота притягнув.

А тато сказав:

— То й що? Подумаєш, кіт. Один кіт нам не завадить.

Мама заперечила:

— Тобі не завадить, а мені завадить.

— Чим же він тобі завадить?

— Тим,— відповідає мама.— Ти от сам подумай, яка з оцього кота користь?

Тато каже:

— Чому обов’язково користь? От яка користь од цієї картини на стіні?

— Від цієї картини на стіні,— каже мама,— дуже велика користь. Вона дірку на шпалерах затуляє.

— То й що? — не погоджується та­то.— І від кота буде користь. Ми його на собаку вивчимо. Буде в нас сторожовий кіт. Буде дім охороняти. Не гавкає, не кусає, а в дім не пускає.

Мама навіть розсердилася:

— Вічно ти зі своїми фантазіями! Ти мені сина зіпсував… Ну от що. Якщо тобі так цей кіт подобається, вибирай: або він, або я.

Тато спершу на маму подивився, потім на кота. Потім знову на маму і знову на кота.

— Я,— каже,— тебе вибираю. Я з то­бою вже давно знайомий, а цього кота я вперше бачу.

— А ти, дядю Федоре, кого виби­раєш? — запитує мама.

— А нікого,— відповідає хлопчик.— Тільки якщо ви кота проженете, я теж від вас піду.

— Це ти як хочеш,— каже мама,— але щоб кота завтра не було!

Вона, звісно, не вірила, що дядя Федір з дому піде. І тато не вірив. Вони думали, що він просто так сказав. А він серйозно говорив.

Він звечора склав до рюкзака все, що треба. І куртку теплу, і ліхтарика, і скла- даного ножика. Взяв усі гроші, які на ак­варіум збирав. І приготував сумку для ко­та. Кіт якраз у цій сумці вміщався, тільки вуса назовні стирчали. І ліг спати.

Уранці тато з мамою на роботу пішли. Дядя Федір прокинувся, зварив собі каші, поснідав із котом і почав листа писати.

«Любі мої батьки! Тату і мамо!

Я вас дуже люблю. І звірів я дуже люб­лю. І цього кота теж. А ви мені не дозво­ляєте його заводити. Звеліли з дому про­гнати. А це неправильно. Я їду на село і там житиму. Ви за мене не турбуйтеся. Я не пропаду. Я все вмію робити і буду вам писати, а до школи мені ще не скоро. Тільки в наступному році.

До побачення.

Ваш син — дядя Федір».

Він поклав цього листа до своєї влас­ної поштової скриньки, взяв рюкзак і ко­та в сумці й пішов на автобусну зупинку.

Розділ другий: СЕЛО

Сів дядя Федір в автобус і поїхав. їха­ти було добре. Автобуси в ці години за місто геть порожні їдуть. І ніхто їм не за­важав розмовляти. Дядя Федір запиту­вав, а кіт йому із сумки відповідав.

Дядя Федір питає:

— Як тебе звати?

Кіт каже:

— Та й не знаю як. І Барсиком звали мене, і Пушком, і Телепнем. І навіть Ки- сом Кисовичем я був. Тільки мені все це не подобається. Я хочу прізвище мати.

— Яке?

— Яке-небудь серйозне. Морське пріз­вище. Я ж із морських котів. Із корабель­них. У мене і бабуся й дідусь на кораблях плавали з матросами. І мене також у мо­ре тягне. Дуже я за океанами тужу. Тільки я води боюся.

— А давай ми тобі дамо прізвище Ма- троскін,— каже дядя Федір.— І з котами пов’язане, і щось морське є в цьому прізвищі.

— Так, морське тут є,— погоджу­ється кіт,— це точно. А чим же це з кота­ми пов’язано?

— Не знаю,— каже дядя Федір.— Мо­же, тим, що коти смугасті і матроси теж. У них тільняшки такі.

І кіт погодився:

— Мені подобається таке прізвище — Матроскін. І морське, і серйозне.

Він так зрадів, що в нього тепер прізвище є, що навіть усміхатися почав на радощах. Він якнайглибше у сумку заліз і почав своє прізвище примірювати.

«Покличте, будь ласка, кота Мат- роскіна до телефону».

«Кіт Матроскін підійти до телефону не може. Він дуже зайнятий. Він на печі лежить».

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4 / 5. Оцінили: 3

Поки немає оцінок...

Джерело:

“Дядя Федір, пес і кіт”

Едуард Успенський

Переклад – В. Г. Бойко

Видавництво:”ТОВ «Школа»”

Харків, 2001 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: