Дядя Федір, пес і кіт
Успенський Едуард Миколайович
Розділ перший: ДЯДЯ ФЕДІР
В одних батьків хлопчик був. Звали його дядя Федір. Бо дуже він був серйозний і самостійний. У чотири роки читати навчився, а в шість уже й сам собі суп варив. Узагалі, він був дуже хороший хлопчик. І батьки були хороші — тато й мама.
І все було б добре, а тільки мама його звірів не любила. Особливо всіляких кицьок. А дядя Федір звірів любив, і в нього з мамою завжди траплялися різні суперечки.
Одного ж разу було так. Іде собі дядя Федір сходами і бутерброд їсть. Бачить, на вікні кіт сидить. Великий-превели- кий, смугастий. Кіт каже дяді Федору:
— Неправильно ти, дядю Федоре, бутерброда їси. Ти його ковбасою догори тримаєш, а його треба ковбасою класти на язика. Тоді смачніше вийде.
Дядя Федір спробував — так і справді смачніше. Він кота пригостив і запитує: А звідки ти знаєш, що мене дядею Федором звати?
Кіт відповідає:
— я в нашому будинку всіх знаю. Я ж на горищі живу, і мені все видно. Хто хороший і хто поганий. Тільки зараз моє горище ремонтують, і мені жити ніде. А потім можуть і зовсім двері зачинити.
— А хто тебе розмовляти навчив? — запитує дядя Федір
— Та то таке,— каже кіт.— Де слово запам’ятаєш, де два. А ще я в одного професора жив, який вивчав мову звірів. От і вивчився. Зараз без мови не можна. Пропадеш відразу, або з тебе шапку зроблять, або комір, або просто килимок для ніг.
Дядя Федір каже:
— Ходімо до мене жити.
Кіт сумнівається:
— Мама твоя мене вижене.
— Нічого, не вижене. Може, тато заступиться.
І пішли вони до дяді Федора. Кіт попоїв і весь день по-панському під диваном спав. А ввечері тато з мамою прийшли. Мама, як увійшла, відразу сказала
— Щось у нас котячим духом пахне. Не інакше як дядя Федір кота притягнув.
А тато сказав:
— То й що? Подумаєш, кіт. Один кіт нам не завадить.
Мама заперечила:
— Тобі не завадить, а мені завадить.
— Чим же він тобі завадить?
— Тим,— відповідає мама.— Ти от сам подумай, яка з оцього кота користь?
Тато каже:
— Чому обов’язково користь? От яка користь од цієї картини на стіні?
— Від цієї картини на стіні,— каже мама,— дуже велика користь. Вона дірку на шпалерах затуляє.
— То й що? — не погоджується тато.— І від кота буде користь. Ми його на собаку вивчимо. Буде в нас сторожовий кіт. Буде дім охороняти. Не гавкає, не кусає, а в дім не пускає.
Мама навіть розсердилася:
— Вічно ти зі своїми фантазіями! Ти мені сина зіпсував… Ну от що. Якщо тобі так цей кіт подобається, вибирай: або він, або я.
Тато спершу на маму подивився, потім на кота. Потім знову на маму і знову на кота.
— Я,— каже,— тебе вибираю. Я з тобою вже давно знайомий, а цього кота я вперше бачу.
— А ти, дядю Федоре, кого вибираєш? — запитує мама.
— А нікого,— відповідає хлопчик.— Тільки якщо ви кота проженете, я теж від вас піду.
— Це ти як хочеш,— каже мама,— але щоб кота завтра не було!
Вона, звісно, не вірила, що дядя Федір з дому піде. І тато не вірив. Вони думали, що він просто так сказав. А він серйозно говорив.
Він звечора склав до рюкзака все, що треба. І куртку теплу, і ліхтарика, і скла- даного ножика. Взяв усі гроші, які на акваріум збирав. І приготував сумку для кота. Кіт якраз у цій сумці вміщався, тільки вуса назовні стирчали. І ліг спати.
Уранці тато з мамою на роботу пішли. Дядя Федір прокинувся, зварив собі каші, поснідав із котом і почав листа писати.
«Любі мої батьки! Тату і мамо!
Я вас дуже люблю. І звірів я дуже люблю. І цього кота теж. А ви мені не дозволяєте його заводити. Звеліли з дому прогнати. А це неправильно. Я їду на село і там житиму. Ви за мене не турбуйтеся. Я не пропаду. Я все вмію робити і буду вам писати, а до школи мені ще не скоро. Тільки в наступному році.
До побачення.
Ваш син — дядя Федір».
Він поклав цього листа до своєї власної поштової скриньки, взяв рюкзак і кота в сумці й пішов на автобусну зупинку.
Розділ другий: СЕЛО
Сів дядя Федір в автобус і поїхав. їхати було добре. Автобуси в ці години за місто геть порожні їдуть. І ніхто їм не заважав розмовляти. Дядя Федір запитував, а кіт йому із сумки відповідав.
Дядя Федір питає:
— Як тебе звати?
Кіт каже:
— Та й не знаю як. І Барсиком звали мене, і Пушком, і Телепнем. І навіть Ки- сом Кисовичем я був. Тільки мені все це не подобається. Я хочу прізвище мати.
— Яке?
— Яке-небудь серйозне. Морське прізвище. Я ж із морських котів. Із корабельних. У мене і бабуся й дідусь на кораблях плавали з матросами. І мене також у море тягне. Дуже я за океанами тужу. Тільки я води боюся.
— А давай ми тобі дамо прізвище Ма- троскін,— каже дядя Федір.— І з котами пов’язане, і щось морське є в цьому прізвищі.
— Так, морське тут є,— погоджується кіт,— це точно. А чим же це з котами пов’язано?
— Не знаю,— каже дядя Федір.— Може, тим, що коти смугасті і матроси теж. У них тільняшки такі.
І кіт погодився:
— Мені подобається таке прізвище — Матроскін. І морське, і серйозне.
Він так зрадів, що в нього тепер прізвище є, що навіть усміхатися почав на радощах. Він якнайглибше у сумку заліз і почав своє прізвище примірювати.
«Покличте, будь ласка, кота Мат- роскіна до телефону».
«Кіт Матроскін підійти до телефону не може. Він дуже зайнятий. Він на печі лежить».
І чим більше він примірював, тим більше йому подобалося. Він із сумки визирнув і каже:
— Дуже мені подобається, що прізвище в мене не дражнильне. Не те що, приміром, Петров чи Івасів.
Дядя Федір запитує:
— Чим же вони дражнильні?
— А тим, що завжди можна сказати: «Петров без дров, Івасів без трусів». А про Матроскіна нічого такого не скажеш.
Тут автобус зупинився. Вони в село приїхали.
Село гарне. Навкруги ліс, поля і річка недалечко. Вітер дме такий теплий, і комарів нема. І людей в селі дуже мало живе.
Дядя Федір побачив одного дідугана і запитує:
— Чи немає у вас тут хатки зайвої порожньої? Щоб там жити можна було.
Старий каже:
— Та скільки хочеш! У нас за річкою новий будинок побудували, п’ятиповерховий, як у місті. То півсела туди перебралося. А свої хати покинули. І городи. І навіть курей подекуди. Вибирай собі яку завгодно хату і живи.
І пішли вони вибирати. А тут до них пес підбігає. Кудлатий такий, перекошланий. Весь у реп’яхах.
— Візьміть мене до себе жити! — каже.— Я вашу хату охоронятиму.
Кіт не згоден:
— Нема чого в нас охороняти. У нас же й хати нема. Ти до нас через рік прибігай, коли ми забагатіємо. Тоді ми тебе візьмемо.
Дядя Федір каже:
— Ти, коте, помовч. Хороший собака ще нікому не заважав. Давай ми краще взнаємо, де він розмовляти навчився.
— Я дачу стеріг одного професора,— відповідає пес,— котрий вивчав мову звірів. От і вивчився.
— Це, мабуть, мій професор! — кричить кіт.— Сьомій Іван Трохимович! У нього ще була дружина, двоє дітей і бабуся з віником. І він усе укладав словник «Російсько-котячий».
— «Російсько-котячий» не знаю, а «Мисливсько-собачий» укладав. І «Корово-пастушачий» теж. А бабуся тепер уже не з віником. їй пилососа купили.
— Все одно це мій професор! — каже кіт.
— А де ж він зараз? — питає хлопчик.
— Він до Африки подався. У відрядження. Вивчати мову слонів. А я з бабусею залишився. Тільки ми з нею характерами не зійшлися. Я люблю, коли в людини характер веселий — ковбасно-при- гощальний. А в неї навпаки — важкий характер. Вінико-виганяльний.
— Це точно,— підтримує кіт,— і характер важкий, і віник теж.
— То що? Візьмете мене до себе жити? — запитує пес.— Чи мені потім прибігати? Через рік?
— Візьмемо,— відказує дядя Федір.— Утрьох веселіше. Як тебе звати?
— Шариком,— каже пес.— Я з простих собак. Не з породистих.
— А мене дядею Федором звуть. А кота — Матроскін, це прізвище таке.
— Дуже приємно,— мовив Шарик і вклонився. Відразу видно, що пес вихований. З хорошої сім’ї. Тільки занедбаний.
Та кіт однаково невдоволений. Він у Шарика запитує:
— Що ти робити вмієш? Просто дім стерегти і замок може.
— Я можу картоплю підгортати задніми лапами. І посуд мити — язиком облизувати. І місця мені не потрібно, я можу на вулиці спати.
Дуже він боявся, що його не візьмуть.
А дядя Федір сказав:
— Зараз будемо хату вибирати. Нехай кожен селом пройде і подивиться. А потім вирішимо, чия хата краща.
І почали вони дивитися. Кожен ходив і вибирав, що йому більше до вподоби. А потім вони знову зустрілися. Кіт каже:
— Я таку хату знайшов! Вся проконопачена. І піч там тепла! На півкухні! Ходімо туди жити.
Шарик як розрегочеться:
— Що твоя піч! Дурниці! Хіба це в хаті головне? От я хату знайшов — це хата! Там така собача буда — замилуєшся! Ніякої хати не треба. Всі ми в буді помістимося!
Дядя Федір каже:
— Не про те ви обидва думаєте. Треба, Щоб у домі телевізор був обов’язково. І вікна великі. Я і знайшов саме таке жило. Дах червоний. І сад з городом є. Ходімо дивитися!
І пішли вони дивитися. Як тільки підійшли, Шарик закричав:
— Це ж моя хата! Я про цю буду казав.
— І піч моя! — каже кіт.— Я про таку піч усе життя мріяв! Коли холодно було.
От і добре! — мовив дядя Федір.— Ми, напевно, і справді найкращу хату вибрали.
Оглянули вони хату і зраділи. Все там було. І піч, і ліжка, і фіраночки на
вікнах! І радіо, і телевізор у кутку. Правда, старенький. І казанки різні на кухні були, чавунні. І на городі все було посаджено. І картопля, і капуста. Тільки все було занедбане, не прополоте. А в сараї вудка була.
Дядя Федір вудку взяв і пішов рибалити. А кіт з Шариком піч затопили і води принесли. Потім вони поїли, радіо послухали і спати вляглися. Дуже їм у цій хаті сподобалось.
Розділ третій: НОВІ ТУРБОТИ
Наступного ранку дядя Федір, пес і кіт у хаті лад наводили. Павутиння змітали, сміття виносили, чистили піч. Особливо кіт старався: він чистоту любив. Він із ганчіркою на всі шафи, під усі дивани залазив. Хата й так була не дуже брудненька, а тут аж заблищала.
А від Шарика було мало користі. Він лише гасав, гавкав з радості і чхав на всі кутки. Дядя Федір не витримав і послав його на город картоплю підгортати. І пес так запрацював, що тільки земля летіла на всі боки.
Увесь день вони так трудилися. І моркву пропололи, і капусту. Адже вони сюди жити приїхали, а не іграшками бавитися.
А потім вони митися на річку подалися і, головне, Шарика купати.
— Надто вже ти у нас занехаяний,— сказав дядя Федір.— Доведеться тобі як слід відмитися.
— Я б і радий,— відповідає пес,— та мені допомога потрібна. Я сам не можу.
У мене мило вислизає із зубів. А без мила що за миття! Так, намокання!
Він у воду зайшов, а дядя Федір його намилював і шерсть розчісував. А кіт бережком ходив і все тужив за різними океанами. Він же був морський кіт, просто ВІН ВОДИ боявся.
Потім вони додому пішли стежечкою під сонечком. А назустріч їм якийсь дядько біжить рум’яний такий, у шапці. Років п’ятдесяти з хвостиком. (Це не дядько з хвостиком, а вік у нього з хвостиком. Значить, йому п’ятдесят років і ще трішки). Зупинився дядько і запитує:
— А ти чий, хлопчику? Ти звідкіля до нашого села потрапив?
Дядя Федір відповідає:
— Я нічий. Я сам по собі хлопчик. Свій власний. Я з міста приїхав.
Громадянин у шапці страшенно здивувався і каже:
— Так не буває, щоб діти самі по собі були. Свої власні. Діти неодмінно чиї-небудь.
— Це чом же не буває?! — розгнівався Матроскін.— Я, наприклад, кіт — сам по собі кіт! Свій власний!
— І я свій власний! — каже Шарик. Дядько зовсім розгубився. Бачить, тут і собаки розмовляють, і коти. Щось незвичайне є в цьому. Значить, непорядок. Та до того ж іще дядя Федір сам пішов у наступ:
— А ви чому запитуєте? Ви, часом, не з міліції?
— Ні, я не з міліції,— відповідає дядько.— Я з пошти, Я листоноша, поштар тутешній — Пєчкін. Тому я все мушу знати. Аби листи розносити і газети. Ви, приміром, що передплачуєте?
— Я буду «Мурзилку» передплачувати,— каже дядя Федір.
— А я що-небудь про полювання,— каже Шарик.
— А ви? — запитує дядько в кота.
— А я нічого не буду,— відповідає кіт.— Я заощаджувати буду
Розділ четвертий: СКАРБ
Якось кіт каже:
— Що ми все без молока й без молока? Так і померти можна. Треба було б корову купити.
— Треба було б,— погоджується дядя Федір.— Та де грошей узяти?
—Може, позичити? — пропонує пес.— У сусідів.
—А чим віддавати будемо? — запитує кіт.— Доведеться ж віддавати.
—А віддавати будемо молоком.
Але кіт заперечує:
—Якщо молоко віддавати, навіщо ж тобі корова?
—Виходить, щось треба продати,— мовить Шарик.
—А що?
—Що-небудь непотрібне.
—Аби продати щось непотрібне,— сердиться кіт,— спершу слід купити щось непотрібне. А в нас грошей нема.— Тут він поглянув на пса і каже: —А давай, Шарику, ми тебе продамо.
Шарик навіть на місці підстрибнув:
—Це ж як — мене?
—А так. Ти в нас доглянутий став, гарний. За тебе будь-який мисливець сто карбованців дасть. І навіть більше. А згодом ти від нього втечеш — і знову до нас. А ми вже з коровою.
—Оце так? — волає Шарик.— А якщо мене на ланцюг посадять?! Давай, котику, ми тебе продамо. Ти в нас теж доглянутий. Он який гладкий зробився. А котів на ланцюг не саджають.
Тут дядя Федір утрутився:
—Нікого ми не продаватимемо. Ми підемо скарб шукати.
—Ура! — кричить Шарик.— Давно пора! — А сам тихцем у кота запитує: — А що таке карб?
—Не карб, а скарб,— відповідає кіт.— Це гроші такі і коштовності, які люди в землю сховали. Розбійники всякі.
—А навіщо?
—А навіщо ти кістки у саду закопуєш і під піч засовуєш?
—Я? Про запас.
—От і вони про запас.
Пес відразу все зрозумів і вирішив кістки перезаховати, аби кіт про них нічого не знав.
І пішли вони скарб шукати. Кіт каже:
—І як це я сам не додумався про скарб? Адже ми тепер і корову купимо, і на городі можемо не працювати. Ми все можемо купувати на ринку.
—І в крамниці,— додає Шарик.— М’ясо ліпше в крамниці купувати.
—Чому?
—Там кісток більше.
І тут вони на одне місце прийшли в лісі. Там була велика гора земляна, а в горі печера була. В ній колись розбійники жили. І дядя Федір почав копати. А пес із котом усілися поруч на камені. Пес питає:
— А чому ти, дядю Федоре, у місті скарб не шукав?
Дядя Федір відповідає:
— Дивак ти! Хто ж у місті скарби шукає! Там і копати не можна — всюди асфальт. А тут он яка земля м’яка — лише пісок. Тут ми без зайвої мороки скарб відшукаємо. І корову купимо.
Пес каже:
—А давайте, коли ми скарб знайдемо, ми його на три частини розділимо.
—Для чого? — запитує кіт?
—Бо мені корова ні до чого. Я чомусь молока не люблю. То я собі в магазині ковбасу купуватиму.
—Та і я молоко щось не дуже люблю,— каже дядя Федір.— От якби корова квас давала чи лимонад…
—А мені самому грошей на корову не вистачить! — сперечається кіт.— У господарстві корова потрібна. Що це за господарство без корови?
—То й що? — каже Шарик.— Не обов’язково велику купувати. Ти купи маленьку. Є такі спеціальні корови для котів. Козами називаються.
І тут у дяді Федора лопата як дзенькне об щось — а це скриня обкута. А в ній всілякі скарби і монети старовинні. І коштовні камінці. Взяли вони цю скриню і додому пішли. А назустріч їм листоноша Пєчкін поспішає.
—Що це ти, хлопчику, в скрині несеш?
Кіт Матроскін хитрий, він і пояснює:
—Це ми по гриби ходили.
Та Пєчкін теж не в тім’я битий:
—А скриня для чого?
—Для грибів. Ми в ній гриби засолюємо. Прямо в лісі. Зрозуміло вам?
— Звичайно, зрозуміло. Що ж тут незрозумілого? — каже Пєчкін.
А самому геть нічого не ясно. Адже по гриби з кошиками ходять. А тут на тобі — зі скринею! Вони б іще з валізою пішли. Та все-таки Пєчкін відчепився.
А вони вже додому прийшли. Подивилися — дуже багато грошей у скрині. Не лише корову — цілу череду можна купити разом із биком. І вирішили вони, що кожен собі зробить подарунок. Що забажає, те й купить.
Розділ п’ятий: ПЕРША ПОКУПКА
Тато з мамою дуже з того журилися, що дядя Федір зник.
—Це ти винен,— казала мама.— Все йому дозволяєш, він і розпестився.
—Просто він звірів любить,— пояснював тато.— От і пішов з котом.
—А ти б його до техніки привчав. Купив би йому конструктор чи пилосос, аби він ділом займався.
Але тато не погоджується:
—Кіт — він живий. Із ним і гратися можна, і на вулиці гуляти. А конструктор тобі за паперовою цяцькою стрибатиме? А хіба можна, приміром, пилосос на мотузочці водити? Йому не іграшка, а товариш потрібен.
—Не знаю, що йому там потрібно! — каже мама.— Тільки всі діти як діти — сидять собі в кутку та з жолудів чоловічків роблять. Подивишся, і душа радіє.
—У тебе радіє, а в мене не радіє. Треба, щоб у домі були і собаки, і кицьки, і приятелів цілий мішок. І різні там піж-мурки-хованки. Отоді і не будуть діти пропадати.
—Тоді батьки пропадати почнуть,— каже мама.— Я ж і без того на роботі стомлююсь. У мене ледь-ледь сил вистачає телевізор дивитися. І взагалі при мені своїх дурниць не говори. Ти краще скажи, як нам хлопчика розшукати.
Тато думав, думав, а потім сказав:
—Треба оголошення у газеті надрукувати, що зник хлопчик. Дядею Федором звати. І всі його прикмети вказати. Якщо хтось побачить, хай нам повідомить.
Так вони і зробили. Написали оголошення. Розповіли, як дядя Федір виглядає. Скільки йому років. І що в нього спереду волосся стирчить, наче корова його лизнула. І пообіцяли премію тому, хто його знайде. І віднесли оголошення до найцікавішої газети. У якої найбільше читачів.
А дядя Федір нічого цього не знав. Він у селі жив. Наступного ранку запитує в кота:
—Слухай, коте, як ти жив раніше?
Кіт каже:
—Кепсько жив. Гірше нікуди. Я так більше не хочу.
—А ти, Шарику, як жив?
—Нормально жив. Серединка на половинку. Коли погодують — добре жив, коли не погодують — погано.
—І я теж нормально жив. Серединка на половинку,— каже дядя Федір.— Тільки тепер ми будемо інакше жити. Ми будемо жити щасливо. Ось тобі, Мат- роскіне, що потрібно для щастя?
—Корова потрібна.
—Ну й добре, купуй собі корову. А ще краще напрокат візьми. Щоб її спершу випробувати.
Кіт подумав і мовив:
—Це думка правильна — корову напрокат узяти. А потім, якщо нам жити з коровою сподобається, ми її назавжди купимо.
А дядя Федір у Шарика питає:
—А тобі що для щастя потрібно?
—Рушниця потрібна,— відповідає Шарик.— Буду я сам із собою на полювання ходить.
—Гаразд, — каже дядя Федір.— Буде тобі рушниця.
—А мені ще нашийник потрібен з медалями! — кричить пес.— І сумка мисливська!
—Отакої! — каже Матроскін.— Та ти нас так бідаками зробиш! Ніякого зиску від тебе немає, самі лише збитки. А ти, дядю Федоре, що собі сам купувати збираєшся?
—А мені самому,— каже дядя Федір,— велосипед потрібен. Мені його в місті не дозволяли заводити, бо там багато машин. А тут я можу кататися скільки схочу. Селом і полями. Туди-сюди. Сюди-туди.
Та кіт не погоджується:
—Ти, дядю Федоре, тільки про себе і дбаєш. Ти, виходить, будеш по селу кататися, а ми ззаду будемо пішки бігати. Туди-сюди. Сюди-туди. Ні, не про це я все життя мріяв! Не потрібен нам твій велосипед!
—А ти мотоцикла купи,— пропонує пес.— Як ми ТРАХ-ТАРА-РАХ по селу! Всі собаки із заздрощів повмирають.
Дядя Федір як уявив собі це ТРАХ- ТАРА-РАХ, то йому відразу весело стало. А кіт кричить:
—Ні про що ви не думаєте! Вам лише б гроші витрачати. А якщо дощ чи мороз, наприклад? Ми ж застудимося всі. Поза- хворюємо. А я, може, тільки жити почав — корову купити збираюся! Ні, мотоцикл — це не машина. Ні до чого мені ваше ТРАХ-ТАРА-РАХ, і не вмовляйте!
Шарик подумав, подумав і погодився з ним:
—Так, мотоцикл — це не машина. Його правда. Не купуватимемо мотоцикла. Нізащо. Ми краще машину купимо.
—Яку ще машину?
—Звичайну, легкову,— каже пес.— Машина ж — це машина.
—То й що?! — кричить кіт.— Може, де-небудь машина — це машина. Тільки не в нашій області. У нас дороги такі… А якщо вона загрузне в лісі? Доведеться її трактором витягати. Ви вже заразом і трактора купуйте!
—А що? — кричить пес. — Правильно він каже. Купуй, дядю Федоре, трактора.
Дядя Федір на кота подивився. А кіт мовчить. Бо що говорити? Він лапою махнув: мовляв, купуйте хоч комбайна, мені все одно, якщо ви мене не слухаєте.
Узяв кіт гроші і пішов по корову. А дядя Федір на пошту пішов листа писати на завод, щоб йому трактора вислали.
Він написав такого листа:
«Здрастуйте, шановні, ті, хто робить трактори! Пришліть мені, будь ласка, трактор. Тільки не зовсім справжній і не зовсім іграшковий. І щоб він бензину потребував якнайменше, а їздив якнайшвидше. І щоб він був веселий і від дощу захищений. А гроші я вам висилаю — сто карбованців. Якщо у вас залишаться зайві, пришліть назад.
З повагою… дядя Федір (хлопчик)».
А через деякий час у дворі Матроскін з’являється і корову на мотузочці веде. Він її напрокат узяв у сільському бюро обслуговування. Корова руда, мордата і поважна така. Ну просто професор із рогами! Лише окулярів бракує. І кіт вельми запишався.
— Це,— каже,— моя корова. Я її Муркою назву на честь бабусі. Он яка вона красуня! Остання була. Ніхто її брати не хотів. А я взяв: дуже вона мені сподобалася. А коли ще більше сподобається, я її назовсім куплю. Так дозволяється робити.
Він дістав косу і пішов сіно на зиму запасати. А корова до вікна підійшла. На вікні фіраночки були. Вона взяла і всі ті
фіраночки з’їла. І всі квіти, які в горщиках стояли. Пес побачив і каже:
— Ти що це робиш? Ти чого ж це квіти їси і фіраночки? Може, ти хвора, чи як? Може, тобі температуру зміряти? Термометра поставити?
Корова дивиться на нього так, наче все зрозуміла, а потім як всунеться у вікно, як витягне з хати нову скатертину — і давай жувати! Ошелешений Шарик ледь не знепритомнів. Потім прийшов до тями і за інший кінець скатертини вчепився. Не дає корові жувати. Він до себе тягне, а корова — до себе. І ніхто з них рота розкрити не може, щоб скатертину не відпустити.
А тут дядя Федір іде з магазину з покупками. Котові матроску купив, а Шарикові — нашийник з медалями.
— Що це ви за гру затіяли з новою скатертиною? — кричить.— Теж мені клуб веселих і кмітливих!
А вони мовчать. Тільки на нього вирячилися. Тут він побачив, що всі квіти на вікні з’їдені і фіраночок немає, і все зрозумів. Вийняв він ременя зі штанів та як хльосне дурну корову! Корова ж, видно. Балувана була. Вона на дядю Федора з рогами. Він — тікати. Та штани ж у нього без ременя були, він у них і заплутався. От-от корова на роги підійме.
Пес корову за хвоста вхопив — не дає вколоти дядю Федора. А тут кіт іде.
— Що це ви з моєю коровою робите? Я її не для того брав, щоб ви її за хвоста тягнули. Знайшли розвагу!
Та дядя Федір усе котові пояснив. І фіраночки показав об’їдені. А пес корову за хвоста тримає — мало чого!
— Ти свою корову на ланцюг посади,— каже дядя Федір.
Кіт же впирається:
— Це ж не собака, щоб на ланцюгу сидіти. Корови, вони просто так гуляють.
— Так то нормальні корови! — кричить Шарик.— А твоя корова психічна! — І хвоста коров’ячого випустив.
Корова як дремене, та просто на кота! Бідний кіт ледве вивернувся. Здерся на дах і каже:
— Згоден! Згоден! Нехай вона сидить на ланцюгу, як така дурненька!
Розділ шостий: ГАЛЧЕНЯ ХАПАЙКО
Так і почав дядя Федір жити в селі. І люди в селі його полюбили. Бо він не байдикував, увесь час ділом займався чи грався. А потім турбот у нього додалося. Довідалися люди, що він звірів любить, і почали йому різних звіряток приносити. Чи пташеня від зграї відіб’ється, чи зайченя загубиться, відразу ж його беруть — і до дяді Федора. А він коло них клопочеться, лікує їх і на волю відпускає.
Одного разу в них галченя з’явилося. Очі як ґудзики, ніс товстий. Сердите-пре- сердите.
Дядя Федір його нагодував і на шафу посадив. І назвали галченя Хапайком: воно що не побачить, все на шафу тягне. Побачить сірники — на шафу. Побачить ложку — на шафу. Навіть будильник на шафу перетягнуло. А взяти в нього нічого не можна. Відразу Хапайко крила розчепірить, шипить і клюється. У нього на шафі цілий склад утворився. Потім воно трохи підросло, зміцніло і почало у ВІКНО вилітати. Та під вечір неодмінно поверталося. І не з порожніми руками. То ключа від шафи потягне, то запальничку, то дитячу формочку. Якось навіть соску принесло. Мабуть, якесь маля спало в колясці надворі. А Хапайко підлетіло і соску витягнуло. Дуже дядя Федір боявся за галченя: лихі люди могли його з рушниці підстрелити чи дрючком ударити.
А кіт вирішив галченя до діла привчити:
—І він почав галченя вчити розмовляти. Цілими днями сидів біля нього і промовляв:
—Хто там? Хто там? Хто там?
Шарик запитує:
—Тобі робити нема чого, чи що? Ти б його краще пісні якоїсь навчив чи віршика.
Кіт відповідає:
—Пісні я й сам співатиму. Тільки від них користі нема.
—А від твого «хтотама» яка користь?
—А така. Підемо ми до лісу по дрова, і вдома нікого не залишиться. Будь-яка людина може до хати зайти і поцупити щось. А так прийде людина, почне у двері стукати, галченя спитає: «Хто там? » Людина подумає, що хтось у хаті є, і нічого не вкраде. Зрозуміло тобі?
Але ж ти сам казав, що в нас красти нічого,— продовжує суперечку Шарик.— Ти ж мене брати не хотів.
Це раніше було нічого,— пояснює кіт,— а тепер ми скарб знайшли.
Шарик із котом погодився і теж почав навчати галченя «хтотаму». Цілий тиждень вчили його, і нарешті галченя вивчилося. Тільки хто-небудь у двері постукає чи на ґанку почне тупотіти, Хапайко відразу ж запитує:
—Хто там? Хто там? Це хто там?
І от що з цього вийшло. Якось дядя Федір, кіт і Шарик пішли до лісу гриби збирати. І в хаті нікого не було, крім галченятка. Тут поштар Пєчкін приходить. Він у двері постукав і чує:
—Хто там?
—Це я, поштар Пєчкін. Приніс журнал «Мурзилка»,— відповідає він.
Галченя знову запитує:
—Хто там?
Поштар знову каже:
—Це я, поштар Пєчкін. Приніс журнал «Мурзилка».
Тільки двері ніхто не відчиняє. Поштар знову постукав і знову чує:
—Хто там? Хто там?
—Та ніхто. Це я, поштар Пєчкін. Приніс журнал «Мурзилка».
І так у них цілий день тривало.
Тук-тук.
—Хто там?
—Це я, поштар Пєчкін. Приніс журнал «Мурзилка».
Зрештою Пєчкіну погано стало. Зовсім його замучили. Він на ґаночку сів і сам почав запитувати:
—Хто там?
А галченя відповідає:
—Це я, поштар Пєчкін. Приніс журнал «Мурзилка».
Пєчкін знову запитує:
—Хто там?
А галченя знов-таки відповідає:
—Це я, поштар Пєчкін. Приніс журнал «Мурзилка».
Коли дядя Федір та Матроскін із Шариком додому прийшли, вони дуже здивувалися. Сидить поштар на ґаночку і одне й те саме говорить: «Хто там? » та «Хто там?»
А з хати одне й те саме чути:
—Це я, поштар Пєчкін. Приніс журнал «Мурзилка»… Це я, поштар Пєчкін. Приніс журнал «Мурзилка».
Ледве-ледве вони поштаря привели до тями і чаєм відпоїли. А коли він довідався, в чім річ, не став ображатися. Він лише рукою махнув і дві зайві цукерки до кишені поклав.
Розділ сьомий: ТР-ТР МІТЯ
У журналі, що його Пєчкін приніс, була вкладена листівка. А в листівці написано:
«Просимо Вас завтра бути вдома. На Ваше ім’я одержано трактор.
Начальник залізничної станції
Несидоров».
Нижче було надруковано красивими літерами:
В НАШІЙ КРАЇНІ
ЗАЛІЗНИЦЬ ДУЖЕ БАГАТО!
Це втішило всіх. Особливо Шарика. І почали вони трактора дожидатися.
Нарешті його привезли на великій машині і поставили біля хати… Водій попросив дядю Федора розписатися і дав йому конверт. У конверті лист і спеціальна книжечка, як із трактором поводитися. В листі було написано:
«Шановний дядю Федоре (хлопчику)!
Ти просив прислати тобі трактор не зовсім справжній і не зовсім іграшковий і щоб він веселий був. Посилаємо тобі такий. Найвеселіший на заводі. Це дослідна модель. Бензин йому не потрібен. Працює він на продуктах.
Відгуки про трактор просимо надсилати до нас на завод. З великою повагою — інженер Тяпкін (винахідник трактора)».
Потім дядя Федір узяв книжечку і почав читати:
«ЗАВОД
ЗАЛІЗНОТРАКТОРНИХ ВИРОБІВ
ТР-ТР МІТЯ ПРОДУКТОВИЙ. 20 к. с.»
Прочитав він і каже:
—Нічого не ясно. Що таке «тр-тр»? Що таке «ки си»?
—Що ж тут неясного? — каже кіт.— Просто все, як кавун. «Тр-тр» — це скорочено «трактор». А «Мітя» — це означає «Модель інженера Тяпкіна». Котрий тобі листа написав.
—А що означає двадцять «ки си»? — запитує дядя Федір.
—«Ки си» — це кінські сили. Виходить, він перетягне двадцять коней, якщо вони тягнутимуть в один бік, а він — в інший.
То скільки ж йому сіна потрібно? — ахнув Шарик.
—А сіна йому не потрібно. Тут же написано: він працює на продуктах.
Дядя Федір здивувався навіть:
—І звідки ти, Матроскіне, все знаєш? І про прізвища, і про трактори, і про «ки си» ?
—А ви звідайте мого життя-буття,— відповідає кіт,— то ще не те взнаєте. І де тільки я не жив! І в одних господарів, і в других, і в бібліотеці, і навіть в ощадній касі. Я, може, стільки в житті бачив, що на цілу котячу енциклопедію вистачить. Та ви тут байдикуєте, а в мене корова не доєна, Мурка моя.
Він пішов. А хлопчик із Шариком заходилися тр-тр заводити. Почали вливати у трактор суп і котлети запихати. Прямісінько в бак. Трактор як заторох- коче!
Сіли вони до кабіни і селом поїхали, їхав, їхав Мітя селом, потім біля однієї хати як зупиниться!
Чого це він? — запитує дядя Федір.— Може, пальне скінчилося?—Нічого не скінчилося. Просто він учув, що пирогами пахне.
—Якими ще пирогами?
—Звичайними. Он у тій хаті пироги печуть.
—І що ж тепер нам робити?
—Не знаю,— каже Шарик.— Тільки ж так смачно пахне, що й мені їхати не хочеться.
—Нічогенького трактора я купив! — бідкається дядя Федір.— Це що ж, ми отак біля кожної хати й зупинятимемось? Та біля їдалень. Не трактор, а бегемот якийсь. Тр-тр — вісім дір! Щоб йому добряче тикнулося, тому інженеру Тяпкіну!
Отож довелося їм до хати заходити, пирогів просити. Матроскін, коли про це довідався, розлютився на дядю Федора:
—Казав же я вам нічого не купувати, а ви все не слухаєте! Та нам тепер цього Мітю не прогодувати!
Але потім кіт заспокоївся:
—Нічого, дядю Федоре, не сумуй. Добре, що я в тебе є. Ми з твоїм трактором упораємося. Будемо перед ним на вулиці сосиску тримати. Він за сосискою поїде і нас повезе.
Так вони і зробили. І скоро трактор виправлятися почав. А взагалі-то він був веселий. Кабіна пластмасова, голуба, а колеса залізні. І змащувати його слід було не машинним маслом, а олією.
Але тут їм Мурка додала турбот.
Розділ восьмий: ХМІЛЬ ЦВІТЕ
Корова Мурка, яку кіт купив, дурна була і розпещена. Та молока багато давала. Так багато, що з кожним днем усе більше й більше. Всі відра з молоком стояли. Всі банки. І навіть в акваріумі молоко було. Рибки в ньому плавали.
Якось дядя Федір прокинувся, дивиться, а в умивальнику не вода, а кисляк, справжнісінька, як у цьому селі кажуть, простокваша. Дядя Федір кота покликав і каже:
—Що ж це ти робиш? Як же вмиватися тепер?
Кіт похмуро відповідає:
—Вмиватися і в річці можна.
—Оце так? А взимку яким чином? Теж у річці?
—А взимку можна й зовсім не вмиватися. Навкруг сніг лежить, не забруднишся. І взагалі, дехто і язиком умивається.
—Дехто і мишей їсть,— каже дядя Федір.— Простокваші в умивальнику щоб не було!
Кіт подумав і мовив:
—Гаразд. Я телятко заведу. Нехай воно простоквашу їсть.
А в обід знов-таки новини. І теж стосовно Мурки. Повертається вона з пасовиська чомусь на задніх ногах. А в роті квітка. Вона собі йде, під боки взявшись, і співає:
Як іще я молоденькою була,
Наша армія в похід кудись ішла…
Та вимовляти слова вона не вміє, і в неї виходить:
Му-му-му, му-му, му-му-му-му, му-му,
Му-му, му-му-му, му-му, му-му-му…
І хмарка у неї над головою, мовби капелюшок. Шарик питає:
—З чого це вона так радіє? Може, в неї свято якесь чи ще щось?Яке свято? — каже дядя Федір.—Може, день народження в неї. Чи день кефіру. А може, коров’ячий Новий рік.
До чого тут Новий рік? — говорить Матроскін.— Просто вона блекоти об’їлася або хмелю.
А корова як розбіжиться і в стіну головою — бабах! Ледве.-ледве її до сараю загнати вдалося. Пішов Матроскін її доїти. Через п’ять хвилин виходить, а з ним щось дивне діється. Матроска в нього спереду як фартушок надіта, а дійниця на голові — наче каска. І співає він щось нісенітне:
Я — моряк,
Гуляю на просторі,
Хвиля день за днем
Мене гойда!
Певне, він покуштував молока веселого. Шарик каже дяді Федору:
—Спершу в нас корова з глузду зсунулася, а тепер і кіт здурів. Треба було б «швидку допомогу» викликати.
Почекаємо ще,— каже дядя Федір,— може, вони прийдуть до тями.
Яке там до тями! Мурка в корівнику полонез Огінського вимукувати стала:
Му-му-му му-му, му-му-му!
Му-му, му-му, му-му!
А кіт взагалі щось дивне затягнув:
Ой, жили в бабусі Два веселих гусі:
Один сірий,
Другий білий —
Ромчик і Маруся! —
і теж головою в стіну — бух!
Тут уже і дядя Федір захвилювався: — На тобі, Шарику, дві копійки. Біжи-но до автомату і «швидку допомогу» виклич.
Шарик побіг, а кіт і корова почали приходити до пам’яті. Співи і мукання припинили. Кіт голову обхопив і каже:
—Нічогеньке молочко дає наша корова! З нього тільки згущенку робити і ворогам на війні підкидати. Щоб вони з глузду з’їхали і з окопів повискакували.
А тут поштар Пєчкін до них іде. Рум’яний такий і радісний:
—Гляньте, яке я оголошення в газеті прочитав. Про одного хлопчика. Очі в нього коричневі, волосся спереду стирчить, наче корова його лизнула. І зріст метр двадцять.
То й що? — каже кіт.— Хіба мало таких от хлопчиків!
Може, й немало,— відповідає поштар,— та тільки цей хлопчик з дому пішов. А батьки турбуються, що з ним. І навіть премію обіцяли тому, хто його знайде. Може, велосипед дадуть. А мені велосипед позаріз потрібен, пошту розвозити. Я навіть метр приніс: хазяїна вашого мірятиму.
Шарик як почув, за серце схопився. От зміряє поштар дядю Федора, от відвезе додому, що вони з котом робитимуть? Пропадуть же!
А кіт не розгубився і каже:
—Зміряти — це завжди можна. А ви спершу молочка попийте. Я щойно корову подоїв. Мурку мою.
Поштар погоджується:
—Молочка я із задоволенням вип’ю. Молоко, воно дуже корисне. Про це навіть у газетах пишуть. Дайте мені найбільшого кухля.
Кіт чимдуж до хати побіг і приніс йому кухоль величезний. Налив у нього молока і Пєчкіну дає. Пєчкін як випив, як вирячився та як заспівав:
Коли я на пошті служив ямщиком, Ой, був молодим я і дужим! —
і теж головою у стінку — стук!
А галченя з хати запитує:
—Хто там? Це хто там?
Поштар відповідає:
—Це я, поштар Пєчкін! Приніс вам метр. Буду ваше молочко міряти. Давайте мені найбільший кухоль!
А тут «швидка допомога» приїхала. Виходять два санітари і питають:
—Це хто у вас тут збожеволів?
Пєчкін відповідає:
—Це в хати дах поїхав! На мене кидається.
Узяли його санітари під руки і до машини повели. І кажуть:
—Зараз хміль цвіте. Багато хто глузд втрачає. Особливо корови.
Коли вони поїхали, дядя Федір сказав котові:
—Ти це молоко куди-небудь вилий. Щоб знову біди не було.
А коту шкода виливати. От він і вирішив молоко трактору віддати. Тр-тр Міті. З машиною, мовляв, нічого не станеться. Трактори з глузду не з’їжджають. І все молоко в бак вилив. Просто з відра.
Мітя стояв, стояв, потім як заторох- коче — і на кота! Кіт відро кинув і скоріше на дерево! А Мітя відром почав у футбол грати. Грав, грав, поки не перетворив на якусь балабушку. Оце так модель інженера Тяпкіна!
А потім подався по селу бешкетувати. Бур’яни підгортати і за курками ганятися. І пісні гудів усякі. Насамкінець він навіть купатися поліз. Ледь-ледь не заглух. Сяк-так виліз він на берег, соромно йому стало. Під’їхав до хати, на місце став, ні на кого не дивиться. Сам себе лає.
Дядя Федір дуже розсердився на Мат- роскіна і в куток його поставив:
— Наступного разу роби, що тобі велять.
Шарик усе з кота глузував.
Та дядя Федір Шарикові сказав:
— Добре, добре. Нема чого з людини сміятися, коли вона в кутку стоїть.
Звичайно, Матроскін був кіт, а не людина. Та для дяді Федора він був усе одно що людина.
А з цією коровою ще бували пригоди. І немало.
Розділ дев’ятий: ВАШ СИН — ДЯДЯ ФАРИК
Наступного дня дядя Федір вирішив додому листа написати. Щоб тато і мама за нього не турбувалися. Він же їх дуже любив. А вони не знали, де він і що з ним. І звичайно, переживали.
Сидить дядя Федір і пише:
«Мої тату й мамо!
Я живу добре. Просто чудово. У мене є свій дім. Тепла хата з однією кімнатою і кухнею. А недавно ми скарб знайшли і корову купили. І трактор — тр-тр Мітю. Трактор хороший, тільки він бензин не любить, а любить суп.
Мамо й тату, я без вас дуже сумую. Особливо вечорами. Але я вам не скажу, де живу. Бо ви мене заберете, а Матроскін і Шарик пропадуть».
Та тут дядя Федір побачив, що сільські хлопчаки змія в полі запускають. І дядя Федір до них побіг. А котові звелів листа дописувати за нього. Кіт узяв олівця і почав писати:
«А ще в нас піч є тепла. Я так люблю на ній відпочивати! Зі здоров’ям же в мене не дуже: то лапи викручує, то хвіст відпадає. Тому що, любі мої тату й мамо, життя в мене було складне, сповнене прикростей та гонінь. Та зараз усе інакше. І ковбаса в мене є, і молоко, щойно видоєне, стоїть у мисочці на підлозі. Пий скільки душі завгодно! Мені мишей навіть бачити не хочеться. Я їх просто так ловлю, для розваги. Чи вудкою, чи пилососом з нірок витягаю і в поле відношу. А вдень я люблю на дах здертися. І там очі витріщу, вуса розправлю і загоряю як ненормальний. На сонечку облизуюсь і сохну».
Тут кіт почув, що миші у підвалі зашкрябали. Він гукнув Шарика і до підвалу подався з пилососом. Шарик олівця в зуби взяв і почав далі калякати:
«А днями я линяти почав. Стара шерсть з мене сиплеться — хоч до хати не заходь. Зате нова росте — чиста, шовковиста! Просто каракуль. Та ще захрип я трішки. Перехожих багато, на всіх доводиться гавкати. Годину погавкаєш, дві погавкаєш, а потім у мене не гавкіт, а свист якийсь виходить і булькання.
Дорогі тату й мамо, ви мене тепер навіть не впізнаєте. Хвіст у мене гачком, вуха стирчать, ніс холодний і куд- латість підвищилась. Мені тепер можна взимку навіть на снігу спати. Я тепер сам до крамниці ходжу. І всі продавці мене знають. Кістки мені безплатно дають… Отож за мене ви не хвилюйтеся. Я такий здоровий став, просто — ух! Якщо я на виставку потраплю, мені всі медалі забезпечені. За вроду і кмітливість.
До побачення.
Ваш син — дядя Шарик».
Потім він слово «Шарик» виправити хотів на «Федір». І вийшло взагалі щось незрозуміле:
«До побачення. Ваш син — дядя Фарик».
Вони з Матроскіним листа заклеїли, адресу написали, і Шарик його в зубах до поштової скриньки відніс.
Та лист зі скриньки не скоро ще за адресою поїхав, бо поштар Пєчкін в ізоляторі був. Спершу він там не хотів залишатися. Він доводив, що це не він з глузду з’їхав, а хата дяді Федора, яка буцатися почала.
А згодом йому в ізоляторі сподобалося. Листи розносити не треба було, і годували добре. І ще він там із одним бухгалтером познайомився. Цього бухгалтера діти до лікарні довели. І він весь час Пєчкіна виховував. Він казав:
Добре, добре. Нема чого з людини сміятися, коли вона в кутку стоїть.
Добре, добре. Нема чого з людини сміятися, коли вона в кутку стоїть.
— Пєчкіне, не стрибай на ліжку!
— Пєчкіне, не висовуйся у вікно!
— Пєчкіне, не кидай котлети у товаришів!
Хоча Пєчкін нізвідки не висовувався, ніде не стрибав і ніякі котлети в товаришів не кидав. Але на дядю Федора Пєчкін образився. Він говорив так:
— Декотрі люди собак удома тримають і кицьок, а в мене навіть велосипеда нема.
Та це потім було. А поки що він в ізоляторі перебував, і лист у поштовій скриньці лежав.
Розділ десятий: ШАРИК ІДЕ ДО ЛІСУ
Дядя Федір і кіт у хаті жили. А Шарик усе по ділянці бігав або в буді сидів. І ночував там. Він до хати лише пообідати заходив або так, погостювати. І от сидить він якось у своїй буді й думає: «Кіт собі корову купив. Дядя Федір — трактора. А я гірший за всіх, чи що? Пора й мені рушницю купити для щастя. Поки гроші є».
Дядя Федір усе відмовляв його рушницю купувати — звіряток жаль. І кіт відмовляв — грошей шкодував. А пес і слухати не бажає.
— Відійдіть,— каже,— убік! В мені інстинкт прокидається! Звірі — вони для того і створені, аби на них полювали. Раніше я цього не розумів, бо жив погано! А тепер я оговтався, і мене до лісу потягло зі страшною силою!
Пішов він до магазину і купив рушницю. І патрони купив, і сумку мисливську, щоб усіляку дичину туди складати.
Чекайте мене,— каже,— під вечір. Я вам чого-небудь смачненького підстрелю.
Вийшов він із села і до лісу пішов. Бачить, колгоспник на возі їде. Колгоспник йому кажСідай, мисливцю, підвезу.
Шарик сів на воза, лапи звісив. А колгоспник запитує:
— А як ти, друже, стріляєш? Добре?
А то ж як! — відповідає Шарик.
— А якщо я шапку підкину, поцілиш у неї?
Шарик звівся на задні лапи, рушницю підготував.
Кидайте,— каже,— вашу шапку. Зараз від неї нічого не залишиться. Самі дірочки.
Візник шапку зняв і в повітря підкинув. Високо-високо, під хмари. Шарик я- як баба-а-хне! Конячка як перелякається! І — бігти! Віз, ясна річ, за нею. Шарик на ногах не втримався з несподіванки і полетів з воза вниз головою. На дорогу — плюх! Нічого собі полювання починається!
Далі він уже пішки подався. Прийшов до лісу, бачить: наталявині заєць сидить. Пес рушницю зарядив, сумку приготував і почав підкрадатися.
— Зараз я по ньому як стрельну!
Заєць побачив його — і навтікача. Шарик — за ним. Та спіткнувся об щось і в сумці заплутався. У якій треба було здобич носити. Сидить він у сумці і міркує: «Нічого собі полювання починається! Що ж це, я тепер сам себе додому понесу?! Отже, я ж і мисливець, я ж і трофей? Ото сміху буде…»
Виліз із сумки — і по сліду. Рушниця за спиною, ніс у землю. Добіг до вузенької річки, бачить: заєць уже на тім березі скаче. Пес рушницю в зуби і поплив — не кидати ж зайця! А рушниця важка — от- от потягне на глибину Шарика. Дивиться Шарик, а він уже на дні.
«Що ж це таке? — розмірковує пес.— Це вже не полювання, це вже риболовля виходить!»
Він вирішив рушницю кинути і по- швидше спливати.
«Ну нічого, рознещасний зайчиську, я тобі ще покажу! Я тебе і без рушниці дістану! Ото вже вуха тобі намну! Взнаєш, як знущатися з мисливців!»
Спливає він, спливає, та ніяк йому не спливається. Він і в ремені від рушниці заплутався, і в сумці. Все, кінець Шарику.
Але тут він відчув, що хтось його за барки ухопив і потягнув угору, до сонечка. А це був бобер старий, він неподалік греблю будував. Витяг він Шарика і каже:
— Робити мені нема чого, тільки різних собак із води витягати!
Шарик відповідає:
— А я й не просив мене витягати! Я, може, і не тонув зовсім. Може, я підводним плаванням займався! Я ще не вирішив, що я там робив, на дні.
Самому ж так погано — хоч ґвалт кричи. І вода з нього фонтаном виплес- кує, і очі на бобра підвести совісно. Ще б пак, він на звірів полювати йшов, а замість того вони його від смерті врятували. Йде він додому берегом. Похнюплений такий, як мокра курка. Рушницю на ремінці тягне і міркує собі: «Щось у мене з полюванням не так виходить. Спершу я з воза впав. Потім у сумці своїй мисливській заплутався. А під кінець заледве й зовсім не втопився. Не подобається мені таке полювання. Ліпше я рибу ловитиму. Куплю собі вудки, підсаку. Візьму бутерброд із ковбасою та й на бережку сидітиму. Буду я рибальським собакою, а не мисливським. А звірів я підстрелювати не хочу. Я їх тільки рятуватиму».
Та сказати це легко, а зробити важко. Бо народився ж він таки собакою мисливським, а не якимсь там іншим.
Розділ одинадцятий: БОБРЕНЯ
А дядя Федір і Матроскін удома сидять. Шарика з полювання чекають. Дядя Федір годівничку для птахів майструє, а кіт по хазяйству порається: ґудзики пришиває і шкарпетки штопає.
За віконцем уже сутеніло, коли Шарик прийшов. Підняв він свою сумку і звірятко на стіл витрусив. Звірятко мале, пухнасте, очі сумні і хвіст лопатою.
От кого я приніс.
А де ти його взяв? — запитує дядя Федір.
— З річки витягнув. Сиділо воно на березі, побачило мене і в річку — стриб! З переляку. Ледве-ледве його виловив. А то ж би втопилось. Воно ж іще маленьке.
Кіт слухав, слухав і каже:
— Ех ти, дурнику! Це ж бобреня! Воно ж у воді живе. То його дім. Ти його, можна сказати, з дому витягнув.
Пес відповідає:
— Хто ж те знав, що воно у воді живе. Я думав, що воно втопитись хоче! Дивіться, який я мокрий!
І дивитись не хочу! — каже кіт.— Теж мені мисливець, нічого про звірів не знає! — І на піч поліз.
А бобреня сидить, оченята на всіх витріщило. Не розуміє нічого. Дядя Федір молока йому дав кип’яченого. Бобреня молока попило, і очі в нього почали заплющуватись.
Де ж його спати покладемо? — питає хлопчик.
Як — де? — каже пес.— Якщо воно у воді живе, його треба в таз покласти.
Тебе самого треба в таз покласти! — кричить Матроскін з печі.— Щоб ти порозумнішав трішечки!
Пес геть у розпачі:
— Ти ж сам казав, що воно у воді живе.
Воно у воді лише плаває, а живе в хатинці на березі,— пояснює кіт.
Тоді дядя Федір узяв бобреня і до шафи поклав, у шухляду для черевиків. І бобреня відразу заснуло. І Шарик теж пішов спати до своєї буди. Він не звик на ліжках розлежуватися. Він був сільський пес, не розпещений.
Вранці дядя Федір прокинувся і чує: щось незвичне у хаті. Наче хтось дрова розпилює: др-др… др-др…
І знову: др-др… др-др…
Він з ліжка підвівся і бачить щось жахливе. Не хата в них, а столярня. Всюди стружки, тирса та тріски лежать. А столу обіднього наче й не було. А в купі стружок бобреня сидить і ніжку од столу обточує.
Кіт лапи з печі звісив і каже:
— Подивися, що нам бобреня влаштовує. Доведеться тепер новий стіл купувати. Ще добре, що я зі столу весь посуд прибрав. Залишились би ми без тарілок! Із самими виделками.
Покликали вони Шарика.
— Подивись-но, що нам бобреня накоїло!
А якби воно моє ліжко перепиляло,— каже дядя Федір,— я б серед ночі прямо на підлогу гепнувся. Дякуємо тобі!
Дав він Шарикові сумку мисливську і каже:
— Біжи-но ти на річку і віднеси бобреня на місце, де ти його взяв. І гляди мені, більше з річки нікого не виловлюй! Ми не мільйонери які-небудь!
Шарик запхав бобреня до сумки і побіг без розмов. Він уже й сам не радий був, що того бобренятка виловив. А бобреняткові батьки дуже зраділи і не стали Шарика сварити. Вони зрозуміли, що не з лихим наміром він їхнього синка поцупив — просто непорозуміння. Тож усе дуже добре закінчилось. Тільки довелося новий стіл купувати.
Та з того часу Шарик затужив. Хочеться йому до лісу на полювання, та й годі! А як вийде він з рушницею, побачить звірятка — стріляти не може, хоч ти плач! Прийде він з лісу — не їсть, не п’є: туга його гризе. Охлялий він став, змучений — нікуди не годний!
Розділ дванадцятий: МАМА Й ТАТО ЧИТАЮТЬ ЛИСТА
Нарешті лист дяді Федора до міста доплентався. У місті вже інший листоноша його до сумки поклав і татові з мамою додому поніс. А на вулиці дощик лив силь- ний-пресильний. Поштар змок увесь. Тато навіть його пожалів:
— Що ж це ви в таку мокру днину листи розносите? Ви б їх краще поштою відправили.
Поштар погодився:
— Це ви правильно підмітили. Чого це я їх ношу в таку негоду? Я про вашу пропозицію сьогодні ж начальнику доповім.
І тато з мамою почали читати листа. Спершу їм усе подобалося. І те, що в дяді Федора хата є і корова. І що хата в нього тепла, і що трактора він придбав. А потім вони лякатися почали.
Тато читає:
«А ще в нас піч є тепла. Я так люблю на ній відпочивати! Зі здоров’ям же в мене не дуже: то лапи викручує, то хвіст відпадає. Тому що, любі мої тату й мамо, життя в мене було складне, сповнене прикростей та гонінь. Та зараз усе інакше. І ковбаса в мене є, і молоко, щойно видоєне, стоїть у мисочці на підлозі… Мені мишей навіть бачити не хочеться. Я їх просто так ловлю, для розваги… вудкою чи пилососом… А вдень я люблю на дах здертися… очі витріщу, вуса розправлю і загоряю як ненормальний. На сонечку облизуюсь…»
Мама слухала, слухала — і раптом знепритомніла! Тато води приніс і маму повернув до свідомості. Далі мама сама читати почала:
— «А днями я линяти почав. Стара шерсть з мене сиплеться — хоч до хати не заходь. Зате нова росте — чиста, шовковиста! Просто каракуль. Та ще захрип я трішки. Перехожих багато, на всіх доводиться гавкати. Годину погавкаєш, дві погавкаєш, а потім у мене не гавкіт, а свист якийсь виходить і булькання…»
Тут у кімнаті щось грюкнуло. Це тато впав без пам’яті. Тепер уже мама за водою побігла — тата до тями приводити.
Тато очуняв і каже:
Що це з нашою дитиною зробилося? І лапи в нього викручує, і хвіст відпадає, і на перехожих він гавкати почав.
І мишей він вудкою ловить,— каже мама.— І шерсть в нього — чистісінький каракуль. Може, він там на природі на ягнятко перетворився? Від свіжого повітря.
Хіба? — мовить тато.— А я й не чув, щоб ягнята на перехожих булькали. Може, він просто з глузду зсунувся від свіжого повітря?
Вирішили вони листа до кінця дочитати. Читають і очам своїм не вірять:
«Любі тату й мамо, ви мене тепер просто не впізнаєте. Хвіст у мене гачком, вуха стирчать, ніс холодний і кудлатість підвищилася…»
Що в нього підвищилося? — питає мама.
— Кудлатість у нього підвищилася. Він тепер може взимку на снігу спати.
Мама прохає:
— Гаразд, читай до кінця. Я хочу всю правду знати, що там із моїм сином скоїлося.
І тато до кінця дочитав:
— «Я тепер сам до крамниці ходжу. І всі продавці мене знають. Кістки мені безплатно дають… Отож за мене ви не хвилюйтеся. Я такий здоровий став, просто — ух! Якщо я на виставку потраплю, мені всі медалі забезпечені. За вроду і кмітливість. До побачення. Ваш син — дядя Фарик».
Після цього листа мама з татом півгодини до тями приходили, всі ліки в домі випили.
Потім мама каже:
— А може, це не він? Може, ми збожеволіли? Може, це в нас кудлатість підвищилася? І ми взимку можемо на снігу спати?
Тато почав її заспокоювати, а мама все одно кричить:
— Це мене всі продавці давно знають і кістки мені безплатно дають! Це мені мишей бачити не хочеться! От зараз у мене теж лапи викручує і хвіст одва- люється! Тому що життя в мене було складне, сповнене прикростей і гонінь! Де моя мисочка на підлозі?!
Ледве-ледве тато її заспокоїв.
— Якби ми з глузду з’їхали, то не обоє зразу. Божеволіють окремо. Це лише на грип усі разом захворюють. І ніяка кудлатість у нас не підвищилась, а навпаки. Тому що ми вчора в перукарні були.
Про всяк випадок вони собі температуру зміряли. І температура була нормальна — 36,6. Тоді тато взяв конверта і уважно оглянув. На конверті стояв штемпель, і на нім була назва села, звідки цього листа відправляли. Там було написано: «Село Простоквашино».
Мама з татом дістали карту і почали шукати, де таке село знаходиться. Нарахували двадцять два таких села. Вони взяли і написали до кожного села по листу. Кожному сільському поштареві.
«Шановний поштарю!
Чи немає у вашому селі міського хлопчика, якого звуть дядя Федір? Він пішов з дому, і ми дуже за нього турбуємося.
Якщо він живе у вас, напишіть, і ми за ним приїдемо. А вам привеземо подарунки. Тільки хлопчику нічого не кажіть, щоб він нічого не знав. Бо він може переїхати до іншого села, і ми його вже не знайдемо. А нам без нього погано.
З великою повагою — мама Римма і тато Діма».
Вони написали двадцять два таких листи і розіслали їх до всіх сіл із назвою Простоквашино.
Розділ тринадцятий: ШАРИК ЗМІНЮЄ ПРОФЕСІЮ
Дядя Федір каже котові:
— Треба щось із Шариком робити. Пропаде він у нас. З туги зовсім засох.
Кіт пропонує:
— Може, нам із нього їздового собаку зробити? Необов’язково йому бути мисливським. Купимо візочка, будемо на ньому всякі речі возити. Наприклад, молоко на базар.
Ні,— заперечує дядя Федір.— їздові собаки лише на Півночі бувають. До того ж, у нас тр-тр Мітя є. Слід щось інше вигадати.
А потім каже:
— Придумав! Ми з нього циркового собаку зробимо — пуделя. Навчимо його танцювати, через обруч стрибати, повітряною кулькою жонглювати. Хай маленьких діточок веселить.
Кіт погодився із дядею Федором:
— Що ж, нехай буде пуделем. Кімнатні собаки теж потрібні, хоч із них користі ніякої. Житиме він у домі, на дивані лежатиме і капці подаватиме господарю.
Покликали вони Шарика і запитують:
— То що, хочеш, аби ми з тебе пуделя зробили?
Робіть хоч опудало! — відказує Шарик.— Все одно мені життя не миле. Немає мені щастя на цій землі. Поховаю я своє покликання.
І збираються вони йти за річку: до перукарні, що в новому будинку п’ятиповерховому. Дядя Федір вийшов тр-тр Мітю заводити, а Матроскін Мурці сіна підкинути. Він відчинив їй двері з корівника і сказав:
— Ми хату на тебе залишаємо. Якщо з’явиться злодюжка якийсь, ти з ним церемоній не розводь. Рогами його. А ввечері я тебе чим-небудь пригощу.
Дядя Федір тр-тр Мітю вивів, супу в нього налив і сів на крісло водія. Шарик поруч влаштувався, а Матроскін — нагорі. І поїхали вони стригтися.
Мітя торохтів радісно і на повну силу працював колесами. Побачить калюжу — і по ній! Так що вода на всі боки віялом. Молодий іще трактор. Новенький. А якщо він курей зустрічав на шляху, то тихенько підкрадався і гудів на все горло: «Уу-уу-уу!» Бідні кури по всій дорозі розліталися.
Чудова була поїздка. Дядя Федір пісню заспівав, а трактор йому підспівував. Дуже гарно в них виходило:
У полі берізонька…
Тир-тир-тир.
В полі кучерявенька…
Тир-тир-тир.
Люлі-люлі…
Тир-тир-тир.
Люлі-люлі…
Тир-тир-тир.
Нарешті вони до перукарні під’їхали. Кіт у тракторі залишився — стерегти, а дядя Федір із Шариком стригтися пішли. У перукарні чисто, затишно і світло, і жінки сидять під ковпаками сохнуть. Перукар питає в дяді Федора:
— А що ви бажаєте, юначе?
-— Мені треба Шарика підстригти.
Перукар каже:
— Дожилися! Шарики, кубики! І як же його підстригти? Під польку чи під напівбокс? Чи, можливо, під хлопчика? А може, його і поголити заразом?
Дядя Федір відповідає:
— Не треба його голити. І під хлопчика не треба. Його треба під пуделя підстригти.
— Це ж як — під пуделя?
— Дуже просто. Його треба згори завити. Знизу все наголо. І на хвості китичка.
— Зрозуміло,— каже перукар.— У руках паличка, на хвості китичка, а в зубах кісточка. Це вже не Шарик, це жених вийде!
І всі жінки під ковпаками засміялися.
Нічого не вийде, юначе. В нас є жіночий зал і чоловічий зал, а собачого поки що немає.
Так ні з чим вони до Матроскіна повернулася. Він каже:
— Ех ви! Ви”б «казали, що це не простий собака, а якого-небудь артиста чи директора стадіону. Вас би вмить і підстригли, і завили, і одеколоном побризкали. Давайте вертайтеся!
Коли вони знову прийшли, перукар дуже здивувався:
— Ви що-небудь забули, юначе? Що саме?
Дядя Федір каже:
— Ми забули вам сказати, що цей собака не просто собака, а вчений. Ми його до виступу готуємо.
Перукар як зарегоче:
— Ой, учений-кип’ячений! А що ж він у вас робити вміє? Може, він у вас пи- сати-вигадувати вміє? Може, він у вас на дудочці грає?
Дядя Федір каже:
— Про дудочку не знаю, а рахує він запросто.
— Невже? Ну, а скільки буде п’ять по п’ять?
П’ять по п’ять буде двадцять п’ять,— каже Шарик.— А шість по шість — тридцять шість.
Перукар як те почув, так і сів у своє крісло перукарське! І насправжки собака вчений: не лише лічити, але й розмовляти вміє. Дістав він серветку чисту і каже:
— Якщо клієнти не заперечують, я до ваших послуг. І підстрижу, і завивку зроблю вашому Шарику. Та ще дітям розповім, щоб училися. Коли вже собаки грамотними стали, то дітям слід поспішати. Інакше всі місця у школі звірі позаймають.
Жінки, що під ковпаками сохли, не заперечували:
— Що ви! Що ви! Такого собаку неодмінно треба причепурити. У такого собаки все має бути прекрасним: і душа, і зачіска, і китичка!
І перукар заходився працювати. А поки Шарика стриг, він з ним розмовляв.
Він йому питання задавав з різних галузей науки. А Шарик йому відповідав.
Перукар просто вражений був. Він такої вченості ніколи в житті не бачив. Він підстриг Шарика, і завивку зробив, і голову йому помив, і з такого здивування навіть грошей за роботу не взяв. І так його наодеколонив, що від Шарика «Польотом» за кілометр пахло. Пудель із Шарика вийшов — хоч зараз на виставку! Він і сам себе у дзеркалі не впізнав.
Що це за штучка така кучерявенька? Не собака, а панночка. Так і вкусив би! — каже Шарик.
Зовні він на пуделя перетворився, а всередині так Шариком і зостався.
А дядя Федір відповідає:
— Це ти сам. Кімнатний собака — пудель. Звикай тепер.
Та Шарик щось не дуже повеселішав після перукарні. Він ще більше затужив. Його туга дяді Федору передалася, а від нього й Матроскіну. І навіть Мітя помовчував — курей не лякав.
Одне лише їх під кінець подорожі розвеселило. Під’їхали вони до своєї хатки, дивляться, а в них поштар Пєчкін на яблуні сидить. Дядя Федїр каже:
— Погляньте, який фрукт у нас на яблуні достиг у кінці серпня місяця! Що ви там робите?
Нічого я не роблю,— відповідає Пєчкін.— Від вашої корови рятуюся. Я прийшов до вас у віконце подивитися, чи всі у вас електроплити вимкнуті. А вона на мене як накинеться! Он у мене скільки дірок на штанях.
І правда, дірок у нього на штанях з десяток. А внизу під деревом Мурка лежить, жуйку свою пережовує.
Довелося їм знову Пєчкіна чаєм відпоювати. А поки вони чай готували, він тихесенько до коридору вийшов і непомітно від курточки дяді Федора ґудзика відрізав. Навіщо він це зробив, ми з вами потім довідаємось. Тільки ґудзик цей дуже потрібен був Пєчкіну.
Розділ чотирнадцятий: ПРИЇЗД ПРОФЕСОРА СЬОМІНА
Жити б і жити дяді Федору щасливо, та щось ніяк не таланить. Тільки з Шариком сяк-так розібралися, тут нове лихо. Приходить дядя Федір якось до хати і бачить: стоїть Матроскін перед дзеркалом і вуса фарбує. Дядя Федір запитує:
— Що з тобою, котику? Закохався ти, чи що?
Кіт як засміється:
— Ще не вистачало! Стану я дурницями займатися! Просто мій господар приїхав — професор Сьомій.
— А вуса ж до чого тут?
А до того,— каже кіт,— що я тепер зовнішність змінюю. На нелегальне становище переходжу. Буду в підвалі жити.
Для чого? — питає дядя Федір.
— А для того, щоб мене господарі не забрали.
— Та хто ж тебе забере? Які ще господарі?
— Професор забере. Адже я його кіт. І Шарика можуть забрати. Адже Шарик теж його.
Дядя Федір навіть зажурився: і справді ж, можуть забрати.
— Послухай, Матроскіне,— каже він,— але ж як вони тебе заберуть, якщо вони тебе з дому витурили.
У тім-то й річ, що не витурили,— каже кіт.— Вони, коли від’їжджали, мене знайомим залишили. А ті — іншим знайомим. А від інших знайомих я сам утік. Вони мене у ванній зачиняли, щоб я не линяв по всіх кімнатах. І Шарик, мабуть, так само бездомним став.
Дядя Федір задумався, а Матроскін провадив далі:
— Ні, він професор хороший. Нічогенький професор. Тільки я зараз і до найчудовішого не піду. Я хочу, дядю Федоре, лише з тобою жити і корову мати.
Дядя Федір каже:
— Я вже й не знаю, що робити. Може, нам до іншого села перебратися?
Надто клопітно,— заперечує кіт.— І Мурку перевозити, і речі… А до того ж, до нас уже тут звикли всі. Нічого, дядю Федоре, не впадай у відчай. Я і в підвалі поживу. Ти ліпше справою займися.
— Якою ще справою?
— А такою. Дрова на зиму слід заготувати — зима не за горами. Бери-но мотузку і до лісу їдь. І Шарика з собою візьми.
Та Шарик, як дізнався про професора, теж із хати виходити не захотів.
Їдь, їдь,— каже кіт.— Тобі боятися нема чого, тебе навіть рідна матуся не впізнає тепер. Ти ж у нас пуделем став.
І вони погодилися. Шарик мотузку взяв для дров, пилку й сокиру, а дядя Федір пішов тр-тр Мітю заводити.
Кіт їм каже:
— Запам’ятайте: треба лише берези спилювати. Березові дрова — найкращі.
Дядя Федір не згоден:
— А мені шкода березок. Вони такі гарненькі.
Кіт каже:
— Ти, дядю Федоре, не про красу думай, а про морози. Як буде сорок градусів, що ти робитимеш?
Не знаю,— відповідає дядя Федір.— Тільки якщо всі почнуть берези на дрова спилювати, в нас замість лісу самі пеньки зостануться.
Справді,— мовить Шарик.— Це лише для стареньких бабусь добре, коли самі пеньки в лісі. На них сидіти можна. А що будуть пташки робити і зайці? Ти про них подумав?
Буду я ще про зайців думати! — кричить кіт.— А про мене хто подумає? Валентин Берестов?
– А хто такий Валентин Берестов?
— Не знаю хто. Тільки так пароплав називався, на якому мій дідусь плавав.
Напевне, він був хорошою людиною, якщо на ньому твій дідусь плавав,— каже хлопчик.— І він би берізки не спилював.
А що б він робив? — запитує кіт.
Мабуть, він почав би заготовляти хмиз,— висунув припущення Шарик.
Так і зробимо! — сказав дядя Федір.
І поїхали вони з Шариком заготовляти хмиз. Весь трактор завантажили хмизом і ззаду ще цілу купу мотузкою прив’язали. Потім вони картоплі спекли на багатті, грибів насмажили на паличці і почали їсти. А трактор Мітя дивився, дивився на них і — як загуде! Дядя Федір ледве не вдавився картоплиною, а Шарик навіть на два метри підскочив.
Зовсім я про це торохкало забув,— каже.— Я думав, на мене самоскид їде.
А я думав, що бомба вибухнула,— каже дядя Федір.— Треба дати йому чогось поїсти. Інакше він нас на той світ відправить. Гуде, як пароплав.
Погодували вони трактора і вирішили додому їхати. А тут заєць повз них біжить. Шарик як заволає:
— Дивіться — здобич!
Дядя Федір його заспокоює:
— Ти що, забув? Ти ж тепер пудель. Ти скажи: «Тьху ти! Якийсь там заєць. Зайці мене зараз не цікавлять. Мене цікавить — капці хазяїну приносити».
Та Шарик на своєму стоїть:
— Тьху ти! Які ще капці! Капці мене не цікавлять! Мене цікавить — зайців хазяїну приносити! От я йому покажу!
І як кинеться за зайцем — тільки дерева у зворотний бік побігли. А дядя Федір додому поїхав. Він дуже багато хмизу привіз. Та Матроскін все одно не- задоволений:
— Від цього хмизу не тепло буде, а лише тріск. Це не дрова, а сміття. Я по- іншому вчиню.
Розділ п’ятнадцятий: ЛИСТ ДО ІНСТИТУТУ СОНЦЯ
Кіт попросив у дяді Федора олівця і почав щось писати.
Дядя Федір питає:
— Ти що придумав?
Кіт відповідає:
— Я листа пишу до одного інституту, де сонце вивчають. Я там зв’язки маю.
А що таке «зв’язки»? — запитує дядя Федір.
Це знайомства ділові,— пояснює кіт.— Це коли люди одне одному щось добре роблять ні з того ні з сього. Просто за давньою звичкою.
Зрозуміло,— каже дядя Федір.— Якщо, наприклад, хлопчик в автобусі ні з того ні з сього бабусі місцем поступився, значить, він це по знайомству зробив. За давньою звичкою.
Ні, це не те,— розтовкмачує кіт.— Це просто ввічливий хлопчик був. Або от якщо хлопчик якійсь бабусі колись картоплю чистив, а вона в той час за нього задачки розв’язувала, значить, у них було ділове знайомство. І вони будуть одне одному допомагати.
— А тобі яка допомога потрібна?
— Я хочу, щоб мені маленьке сонце прислали. Домашнє.
Хіба бувають такі сонця? — здивувався хлопчик.
От побачиш,— каже кіт і раптом як закричить: — Це хто мого олівця поцупив?!
Галченя Хапайко відповідає з шафи:
— Це я, поштар Пєчкін. Приніс журнал «Мурзилка».
Давай сюди! — наказує Матроскін.
Та відібрати щось у Хапайка не дуже-то й просто було. Півгодини за ним кіт по хаті ганявся. Нарешті забрав олівця. Хапайко за це образився. І тільки Матроскін відвернеться, він підскакує ззаду і хапає його за хвіст! Кіт з несподіванки щоразу до стелі підстрибував. А дядя Федір сміявся до сліз.
Нарешті кіт листа дописав. Лист був такий:
«Дорогі вчені!
У вас, мабуть, тепло.
А в нас скоро зима. А мій хазяїн дядя Федір не дозволяє природу на дрова спилювати. Не розуміє він, що замерзнемо ми із цим хмизом! Пришліть нам, будь ласка, сонце домашнє. Бо скоро буде пізно.
З повагою кіт Матроскін».
Потім він адресу написав:
«Москва, Інститут фізики Сонця, відділ Сходів і Заходів, ученому біля вікна, у халаті без ґудзиків. У якого шкарпетки різні».
А тут Шарик приходить і зайця в зубах приносить. І в зайця язик вивалюється, і в Шарика. Стомилися обидва. Та зате Шарик щасливий, а заєць не дуже радий.
Ось,— каже радісний Шарик,— добув.
А навіщо? — запитує кіт.
— Як — навіщо?
— А так. Що ти з ним робити збираєшся?
Не знаю,— відповідає пес.— Моя справа мисливська — добути. А що робити, це вже господар вирішує. Може, він його до дитячого садка віддасть. А може, пуху наскубе і рукавички зв’яже.
Господар вирішує, що його відпустити слід,— каже дядя Федір.— Звірі в лісі мають жити. Нема чого в нас зоопарк влаштовувати!
Шарик посмутнів, наче в нім лампочка згасла, та сперечатися не став. Дядя Федір дав зайцю морквину і на ґанок виніс.
— Ну,— каже,— біжи!
А заєць не біжить нікуди. Сидить тихесенько і все розглядає.
Тут Матроскін затурбувався: нічого собі — ще один пожилець у них намічається! Своїх дівати нікуди!
Виніс він потихеньку Шарикову рушницю, підкрався до зайця — і як над вухом у нього пальне! Заєць аж підскочив! Лапками він у повітрі запрацював і з місця кулею — раз! Сам Матроскін не менше перелякався — і кулею в інший бік. Тільки рушниця посередині лежить і дим догори пішов синенький.
А Шарик на ґанку стоїть, і сльози в нього з очей котяться. Дядя Федір каже:
— Добре, не плач. Я придумав, що з тобою робити. Ми тобі фотоапарата купимо. Будеш ти фотополюванням займатися. Будеш звірів фотографувати і фотографії до різних журналів надсилати.
Напевне, це і справді найліпший вихід був. З одного боку, це все-таки полювання. А з іншого — ніяких звірів стріляти не доводиться.
І почав Шарик фотоапарата чекати, як діти ждуть свята Першотравня.
Розділ шістнадцятий: ТЕЛЯТКО
Відтоді як Матроскін у підвал пішов жити, життя дяді Федора ускладнилося. Мурку в поле виганяти — дяді Федору. До криниці по воду теж дядя Федір іде. А раніше все це кіт робив. Від Шарика теж користі мало було. Адже йому фото- рушницю купили. Він зранку до лісу піде і півдня за зайцем гасає, аби сфотографувати. А потім знову півдня за ним ганяється, щоб фотокартку віддати.
А тут знову подія. Вранці, коли вони ще спали, хтось у двері постукав. Матроскін страшенно перелякався — чи не професор, бува, його забирати прийшов? І просто з печі в підвал — стриб? (Він тепер підвал завше відчиненим тримав. А там віконечко було маленьке, щоб городами, городами — і прямо до лісу). Дядя Федір з ліжка запитує:
— Хто там?
А це Шарик:
— Здоровенькі були! У нашої корови телятко народилося!
Дядя Федір з котом до сараю побігли. І правда: біля корови телятко стоїть. А вчора не було.
Матроскін одразу запишався: от, мовляв, і від його корови користь є. Не лише скатертину вона жувати вміє. А телятко дивиться на них і губами шльопає.
Треба його до хати забрати,— каже кіт.— Тут йому холодно.
І маму до хати? — питає Шарик.
Нам тільки мами не вистачало,— говорить дядя Федір.— Та вона в нас усі скатертини поїсть і простирадла. Нехай тут сидить.
Вони повели теля до хати. Вдома вони його роздивилися. Воно було вкрите тонкою шерстю й мокреньке. І взагалі це був бичок. Почали думати, як його назвати. Шарик пропонує:
— А чого думати? Назвемо Бобиком.
Кіт як зерегоче:
— Ти його ще Тузиком назви. Чи Рейсом. І кажи до Рексика: «З’їж оцього кексика!» Це ж бик, а не спанієль який- небудь. Йому потрібна серйозна назва. Приміром, Арістофан. І красиве ім’я, і зобов’язує.
Кіт погодився:
— Нехай Гаврилком буде. Дуже гарне ім’я. Рідкісне.
Так стало телятко Гаврилком. І тут у них розмова цікава вийшла. Про те, чиє теля. Бо вони ж корову напрокат узяли. Дядя Федір каже:
— Корова державна. Виходить, і телятко державне.
А кіт не згоден:
— Корова справді державна. Та все, що вона дає — молоко там чи телят,— це наше. Ти, дядю Федоре, сам поміркуй. От якщо ми холодильника напрокат беремо, чий він?
— Державний.
— Правильно. А мороз, котрий він виробляє, чий?
— Мороз наш. Ми його задля морозу й беремо.
— І тут же так само. Все, що корова дає, нам належить. Для цього ми й брали її.
— Але ж брали ми одну корову. А тепер у нас дві вийшло! Коли корова не наша, то й теля не наше.
Матроскін розсердився навіть:
— Брали! Та брали ми її за квитанцією! — І квитанцію приніс.— От подивіться, що тут написано: «Корова. Руда. Одна». Про телятко нічого не написано. А як ми корову взяли за квитанцією, то за квитанцією і здаватимемо — одну.
І тут Шарик утрутився:
— Я не второпаю, чому ви сперечаєтесь. Ти ж, Матроскіне, збирався корову назовсім купити. Якщо вона тобі сподобається. От і купуй назовсім. І телятко залишиться в нас.
— Я з моєю Муркою нізащо не розлучуся,— каже кіт.— Я її обов’язково назовсім куплю. Це я просто так сперечався. Бо дядя Федір неправий.
А поки в них уся ця суперечка йшла, Гаврилко часу не гаяв. Він два носовички з’їв у дяді Федора. Він був чорненький, а мама — руда. Та за характером він у маму вдався: їв усе, що трапиться.
Розділ сімнадцятий: РОЗМОВА З ПРОФЕСОРОМ СЬОМІНИМ
Коли З’явився Гаврилко, роботи в господарстві ще побільшало.
І тоді дядя Федір зрозумів, що начисто пропаде без допомоги Матроскіна. Хоч зовсім тікай із села до батьків. І він вирішив поговорити із професором Сьоміним.
Він одягнув найкращу свою сорочку, найкращі штани, зачесався як слід і пішов.
От він підійшов до дачі, де жив професор, і подзвонив. І відразу до нього вийшла бабуся з пилососом:
— Чого тобі, хлопчику?
— Я хочу з професором поговорити
Гаразд, проходь,— сказала вона.— Тільки ноги витирай.
Дядя Федір увійшов і вражений був тим, якою чистотою сяяло все довкола. Все блищало, як у міській квартирі. Повсюди стояли шафи з книжками, крісла і стільці. І кухня була вся біла.
Бабуся взяла дядю Федора за руку і повела до кімнати професора.
— От,— сказала вона,— до тебе, Баню, гість.
Професор підняв голову від столу і каже:
— Здрастуй, хлопчику. Ти навіщо прийшов?
— Я хочу у вас про кота спитати.
— А що про кота?
— Припустимо, у вас був кіт,— каже дядя Федір.— А тепер він живе в іншому місці і не хоче до вас іти. Можете ви його забрати чи ні?
Ні,— відповідає професор.— Якщо він не хоче до мене повертатися, як же я його заберу! Це буде неправильно. А про якого кота ви говорите?
— Про кота Матроскіна. Він раніше у вас жив, а тепер у мене живе.
— А звідки ви знаєте, що він не хоче до мене йти?
— Він мені сам сказав.
Професор так і підстрибнув:
— Хто сказав?
— Кіт Матроскін.
— Послухайте, юначе,— здивувався професор,— де це ви бачили котів, що говорять?
— У себе вдома.
Не може бути,— каже професор Сьомій.— Я все життя вивчаю мову звірів і сам котячим володію трішки, але котів, що говорять, ніколи не зустрічав. Чи не можете ви мене з ним познайомити?
— А ви його не заберете? Адже це ваш кіт.
— Та ні, не заберу. Знаєте що, приходьте ви до мене в гості з тим котом! Обідати. У мене сьогодні надзвичайно смачний суп.
Дядя Федір погодився і пішов кота кликати. Він і Шарика хотів запросити, але Шарик навідріз відмовився:
— Я і за столом сидіти не вмію, і взагалі боюсь і соромлюся.
— Чого боїшся?
— Що мене заберуть.
— Дивак. Він же сказав, що забрати не можна, якщо звір не хоче.
— Це він про котів говорив. А про собак ще невідомо, краще вже я вдома залишуся фотокартки проявляти.
І вони пішли вдвох із Матроскіним. Коли вони прийшли, стіл для них уже був накритий. Дуже добре накритий. І виделки лежали, і ложки, і хліб нарізаний. І суп той був справді дуже смачний, незвичайний — борщ зі сметаною. А професор усе з котом розмовляв. Він запитував:
— От я вточнити хочу. Як буде котячою мовою «Не підходьте до мене, я вас подряпаю»?
Матроскін відповідав:
— Це не мовою, це кігтями буде. Треба спину вигнути, праву лапу підняти і кігті вперед випустити.
А якщо «ш-ш-ш-ш-ш-ш» додати? — питає професор.
Тоді,— каже кіт,— це вже лайка вийде котяча. Щось на зразок: «Не підходьте до мене, я вас подряпаю. А йдіть краще до собачої матері».
І професор усе за ним записував. А потім він їм дуже багато цукерок подарував і банку сметани для кота.
Так,— каже,— не кіт у мене був, а золото. А я цього не розумів. Інакше я давно б академіком став.
Ще він дяді Федору свою книжку дав про мову звірів і весь час у гості запрошував. І сам обіцяв приходити. Взагалі він виявився дуже хорошим. І кіт Матроскін відтоді перестав у підвалі жити і, ледь що, з печі у підвал стрибати.
Розділ вісімнадцятий: ЛИСТ ПОШТАРЯ ПЄЧКІНА
А тато з мамою зовсім уже засумували без дяді Федора. І життя їм немилим стало. Раніше в них усе не було часу дядею Федором займатися: хазяйство їх заїдало, телевізор та газети вечірні. . А тепер у них стільки часу виявилось, що вистачило б на двох дядей Федорів. Не знали, куди цей час дівати. Вони без кінця про дядю Федора говорили і до поштової скриньки зазирали — чи немає листів із сіл Простоквашиних.
Мама каже:
—Я тепер багато чого зрозуміла. Якщо дядя Федір знайдеться, я для нього няню заведу. Щоб ні на крок від нього не відходила. Він тоді нікуди не втече.
Анітрішечки ти не права,— відказує тато.— Він же хлопчик. Йому потрібні приятелі, горища, курені всякі. А ти з нього тендітну панночку робиш.
Та хоч би й Дюймовочку! — кричить мама.— Аби слухняний був…
Ні в якім разі! — тато маму перериває.— Він же хлопчик! Зараз навіть дівчатка якісь шурум-бурумні! Я от повз дитсадок проходив, коли там дітлашню спати вкладали. То вони на ліжках ледь не до стелі стрибали. Мов коники-дзво- ники! Зі штанцяток вискакували. Мені й самому так пострибати закортіло!
— Давай-давай! — каже мама.— Стрибай до стелі! Вискакуй зі штанців! Тільки тобі сина псувати я не дозволю! І ніяких собак у нашім домі не буде! І ніяких кицьок! У крайньому разі я на черепаху погоджуся. В коробочці.
І так вони щодня розмовляли. І мама все суворішою і суворішою ставала. Вона вирішила ні татові, ні дяді Федору волі не давати. А тут листи почали надходити од поштарів. Спочатку один лист. Потім ще один. Потім одразу десять. Та хороших новин не було. Листи були такі:
«Здрастуйте, тату й мамо!
Пише вам поштар із села Просток- вашина. Звуть мене Вилкін Василь Петрович. Працюю я добре.
Ви запитуєте, чи немає у нашому селі хлопчика дяді Федора. Відповідаємо: такого хлопчика в нас нема.
Є один чоловік, якого звуть Федір Федорович. Та це дідусь, а не хлопчик. І він вам, либонь, не потрібен.
Краї наші гарні, багато різних просторів. Приїздіть до нас жити й працювати. Вітання вам од усіх простоква- шинців.
З великим привітом — поштар Вилкін».
Або такі:
«Шановні тату й мамо!
Ви пишете, що від вас пішов дядя. І хай собі. Та до чого тут хлопчик? Чи він пішов хлопчиком, а вже доріс до дяді? Тоді неясно, кому подарунки.
Напишіть нам зі старою, щоб ми знали. Тільки пошвидше, бо ми збираємося до будинку відпочинку на другу зміну. Ми дуже хочемо знати відповідь на цю загадкову таємницю.
Поштар Ложкін зі старою».
Багато було різних листів, а потрібного не було.
Мама каже:
— Не знайдемо ми дядю Федора. Вже двадцять один лист прийшов, а про нього жодного слова.
Тато її заспокоює:
— Нічого, нічого. Діждемося двадцять другого.
І двадцять другий лист прийшов. Мама відкрила і очам своїм не повірила:
«Здрастуйте, тату й мамо!
Пише вам поштар Пєчкін із села Простоквашина. Ви запитуєте про хлопчика дядю Федора. Ви про нього ще оголошення в газеті давали. Цей хлопчик живе у нас. Я недавно заходив до нього подивитися, чи всі в них плитки вимкнені, а його корова мене на дерево загнала. А потім я в них чай пив і непомітно ґудзика відрізав од курточки. Якщо ґудзик ваш — і хлопчик ваш».
Мама витягнула ґудзика з конверта і як закричить:
— Це мій ґудзик! Я його сама дяді Федору пришивала!
Тато теж як заволає:
— Ура!
І на радощах маму до стелі підкинув. А окуляри в нього як злетіли! І не бачить він, де маму ловити. Добре, що вона на диван прилетіла. Інакше дісталось би татові.
І вона продовжувала читати:
«Все у вашого хлопчика добре. І трактор є, і корова. Він усяких звірів годує. І кіт у нього є хитрющий-хитрющий. Я через цього кота до ізолятора потрапив: він мене молоком пригостив, від якого з глузду зсуваються.
Ви можете приїхати за вашим хлопчиком, бо він нічого не знає. І я йому нічого не скажу. А мені привезіть велосипед. Я на ньому пошту розвозитиму. І від нових штанів я теж не відмовився б.
До побачення.
Поштар села Простоквашина, Можайського району, Пєчкін».
І тато з мамою після цього листа почали в дорогу збиратися, а дядя Федір нічого не знав.
Розділ дев’ятнадцятий: ПОСИЛКА
У вранішню пору надворі вже лід був — зима наближалася. І кожен своєю справою займався. Шарик по лісах із фотоапаратом бігав. Дядя Федір годівнички для птахів та лісових звірів майстрував. А Матроскін Гав рил ка навчав. Усього навчав. Палицю у воду кине, а теля принесе. Скаже йому: «Лежати!» — і Гаврилко лежить. Накаже йому Матроскін: «Взяти! Куси!» — воно одразу біжить і буцати- ся починає.
Прекрасний сторожовий бик з нього намічався. І якось, коли кожен з них свою справу робив, до них Пєчкін нагодився.
— Тут кіт Матроскін живе?
Я Матроскін,— каже кіт.
— Вам посилка прийшла. Ось вона. Тільки я вам її не віддам, бо у вас документів нема.
Дядя Федір запитує:
— Для чого ж ви її принесли
Бо так належить. Раз посилка прийшла, я повинен її принести. Та коли документів нема, я не повинен віддавати.
Кіт кричить:
— Віддавайте посилку!
Які у вас документи? — каже поштар.
— Лапи, хвіст і вуса! Оце мої документи.
Та з Пєчкіним сперечатися важко.
— На документах завжди печатка буває і номер. Є у вас номер на хвості? А вуса і підробити можна. Доведеться мені посилку назад відносити.
То як же бути? — запитує дядя Федір.
— Не знаю як. Тільки я тепер до вас щодня приходити буду. Принесу посилку, спитаю документи і назад понесу. Так два тижні. А потім посилка в місто поїде. Раз її ніхто не одержав.
І це правильно? — запитує хлопчик.
Це за правилами,— відповідає Пєчкін.— Я, може, вас дуже люблю. Я, може, плакати буду. А тільки правила порушувати не можна.
Не буде він плакати,— каже Шарик.
Це вже моя справа,— відповідає Пєчкін.— Хочу — плачу, хочу — ні. Я людина вільна.— І він пішов.
Матроскін спересердя хотів на нього Гаврилка напустити, але дядя Федір не дозволив. Він сказав:
— Я от що придумав. Ми знайдемо ящика, такого самого, як у Пєчкіна, і все на ньому напишемо. І нашу адресу, і зворотну. І печатки зробимо, і мотузками перев’яжемо. Пєчкін прийде, ми його чаювати посадимо, а ящик візьмемо і перемінимо. Посилка залишиться в нас, а порожній ящик до вчених відправиться.
Чому ж порожній? — каже Матроскін.— Ми в нього грибів покладемо і горіхів. Нехай учені подарунок отримають.
Ура! — кричить Шарик. І Гаврилка покликав на радощах: — Гаврилку, до мене! Дай лапу.
Гаврилко ногу простягнув і хвостиком метляє. Собака, та й годі.
Так вони і зробили. Дістали посилочного ящика, грибів та горіхів у нього поклали. І листа поклали:
«Любі вчені!
Дякуємо за посилку. Бажаємо вам здоров’я і винаходів. А особливо всіляких відкриттів».
І підписалися:
«Дядя Федір — хлопчик.
Шарик — мисливський пес.
Матроскін — кіт по господарській частині».
Потім вони адресу написали, все як треба зробили і почали Пєчкіна чекати. Вони навіть уночі заснути не могли. Все гадали: вийде в них чи не вийде.
Вранці кіт пирогів напік. Дядя Федір чаю заварив. А Шарик з Гаврилком усе на дорогу бігали виглядати, йде чи не йде Пєчкін. І от Шарик примчав:
— Іде!
Пєчкін підійшов до дверей, постукав.
Хапайко з шафи питає:
— Хто там?
Пєчкін відповідає: •
— Це я, поштар Пєчкін. Приніс посилку. Тільки я вам її не віддам. Оскільки у вас документів немає.
Матроскін на ґанок вийшов і спокійно так говорить:
— А нам і не треба. Ми й самі не взяли б цієї посилки. Навіщо нам гуталін?
Який такий гуталін? — здивувався Пєчкін.
Звичайний. Котрим черевики чистять,— пояснює кіт.— У цій посилці точно гуталін.
Пєчкін вирячився:
— Це хто ж вам стільки гуталіну прислав?
Це мій дядько,— пояснює кіт.— Він живе в сторожа на гуталіновім заводі. В нього гуталіну — завались! Не знає, куди його дівати. От і розсилає на всі боки.
Пєчкін розгубився навіть. А тут Шарик посилку понюхав і каже:
— Ні, та зовсім не гуталін.
Пєчкін зрадів:
— От бачите! Не гуталін.
Там мило! — каже Шарик.
Яке ще мило?! — кричить Пєч-кін.— Зовсім ви мені памороки забили! Навіщо вам стільки мила прислали? Що у вас, лазня відкривається?
Якщо там мило,— каже дядя Федір,— значить, його моя тітка прислала. Зоя Василівна. Вона на мильній фабриці випробувачем працює. Мило випробовує. їй ще до автобуса сідати не можна. Особливо під час дощу.
Це ще чому? — питає Пєчкін.
Коли дощик, вона вся мильною піною вкривається. Людей в автобусі багато: як вони натиснуть, то вона й вислизує щоразу. А якось вона сходами їхала з шостого поверху до першого.
Тут уже й Шарик спитав:
— Чому?
— Бо підлогу мили. Сходи мокрі були. А вона ж намилена, слизька.
Пєчкін послухав і каже:
— Мило там чи не мило, а я вам посилки не дам! Оскільки у вас документів нема. І взагалі, даремно ви мені голову морочите. Я вам не дурник! — І сам себе по голові постукав.
А Хапайко почув стукіт і питає:
— Хто там?
— Це я, поштар Пєчкін. Приніс для вас посилку. Тобто не приніс, а забираю. А ти, базікало, помовкуй собі на шафі!
Кіт йому каже:
— Годі вам сердитись. Краще ходімте чай пити. В мене пироги на столі.
Пєчкін відразу погодився:
— Я дуже люблю пироги. І взагалі, мені у вас подобається.
Вони його до столу повели. Тільки Пєчкін хитрий. Він з посилкою не розлучається. Навіть сів на неї замість стільця.
Тоді дядя Федір почав цукерки на інший бік столу ставити. Аби Пєчкін за ними потягнувся і від посилки відірвався. Та Пєчкіна круг пальця не обведеш. Він не підводиться, а просить:
— Подайте мені он ті цукерки. Дуже вони чудесні!
Чого доброго, всі цукерки поїсть. Але тут усіх виручив Хапайко. Пєчкін дві цукерки собі до нагрудної кишені поклав, щоб додому взяти. А Хапайко сів йому на плече і цукерки витягнув. Поштар кричить:
— Віддавай! Це мої цукерки!
І за галченям побіг. Хапайко — на кухню. Пєчкін — за ним. Тут Матроскін посилку й підмінив. Прибіг Пєчкін з цукерками і знову на посилку сів. А посилка вже не та.
Нарешті вони весь чай випили і пироги з’їли. А Пєчкін все одно сидить. Він думає, що йому ще щось дадуть. Шарик йому натякає:
— Чи не пора вам на пошту йти? Бо скоро ж вона зачиниться.
— І нехай зачиняється. Я свого ключа маю.
Матроскін теж додає:
— Мені здається, що вдома у вас плитка не вимкнена. Дуже можливо, що пожежа буде.
А в мене плитки нема,— відповідає Пєчкін.
Шарик тоді тихесенько запитує в дяді Федора:
— Можна, я його просто вкушу? Чого він не йде?
А в Пєчкіна слух добрий був. Він і почув.
Он ви як! — каже.— Я до вас з усією душею, а ви мене кусати наміряєтесь?! Ну й будь ласка! Більше я посилку носити не буду. Я її завтра ж назад відішлю.
А їм лише цього й треба було. І як тільки він пішов, вони двері зачинили і стали посилку розпаковувати.
Розділ двадцятий: СОНЕЧКО
Зверху посилки лист лежав:
«Любий коте!
Ми всі тебе пам’ятаємо. Шкода, що ти в нас загубився».
— Нічого собі загубився! — каже Ма- троскін.— Мене завгосп вигнав.
«Ми за тебе раді, що ти добре живеш. А природу на дрова рубати не треба. Твій хазяїн правий.
Посилаємо тобі сонце маленьке, домашнє. Як з ним поводитися, ти знаєш. Якщо ти шо-небудь забув, пиши нам, ми все тобі пояснимо.
На все добре. Інститут Фізики Сонця.
Вчений біля вікна, в халаті без ґудзиків, у якого тепер однакові шкарпетки,— Курляндський».
Кіт каже:
— Тепер ви мене слухайте і не заважайте.
Він дістав із шухляди папір, згорнутий трубочкою. Це була велика перебивна картинка, на якій сонце було намальоване. Тільки не фарбами, а тонкими мідними дротиками. Картинку належало на стелю перевести і до розетки ввімкнути.
Вони дружно стали шафу відсовувати, щоб зручніше було з неї сонце на стелю клеїти. А Хапайкові це не сподобалось. Він почав на них різні речі скидати, шипіти і кусатися. Та все ж таки вони шафу відсунули. Кіт узяв сонце, змочив його і перебив на стелю. А дротики в електрику ввімкнув. Не просто так, а через чорний ящик. На цьому ящику ручка була. Кіт ручку трохи повернув, і тут чудо сталося: сонце світитися почало. Спочатку краєчок, потім ще трошки. У кімнаті відразу тепло і світло стало. І всі зраділи і застрибали. І Хапайко на шафі теж застрибав. Тільки не з радості, а через те, що йому спекотно стало. Вони швиденько шафу на місце пересунули.
Дядя Федір каже:
— Ви як собі знаєте, а я загорятиму.
Він постелив ковдру на підлозі, ліг на неї в трусиках і спину сонечку підставив. І кіт на ковдру ліг, почав грітися. І все в хаті ожило. І квіти до сонця потягнулися, і метелики звідкілясь повилазили. І Гаврилко почав скакати, мов на лужку.
А надворі сирість, холод і сльота. Скоро зима надійде. Хатка їхня з вулиці так і світиться, наче іграшкова. Навіть синичка якась у віконце стукати почала. Та її не впустили. Нічого розпещувати. От будуть морози люті, тоді, будь ласка, ласкаво просимо.
Відтоді у них дуже хороше життя почалося. Вранці сонечко вмикають і весь день гріються. За вікном холод, а в них літо спекотне.
А поштар Пєчкін цікавий був. Він дивиться — всюди в селі печі люди топлять, дим з труб іде, а в дяді Федора диму з труби немає. Знов непорядок. Він вирішив дізнатися, у чому річ. Приходить він до дяді Федора:
— Здрастуйте, я вам газету «Сучасний поштар» приніс.
А сам очима в піч утупився. Бачить: у печі дрова не горять, а” в хаті тепло. Він нічого не розуміє, а сонця домашнього не бачить, бо воно якраз над ним на стелі було. Йому голову обпікає.
Дядя Федір каже:
— А ми газету «Сучасний поштар» не передплачуємо. Це доросла газета.
Ах, дуже шкода! — журиться Пєчкін.— Виходить, я щось переплутав.— А сам очима на всі боки водить: чи нема десь електроплитки якоїсь або каміна.
Сонце його гріє. Стоїть він, потом обливається, але не йде. Хоче секрет вивідати.
— Значить, ви «Сучасного поштаря» не передплачуєте? А жаль. Це газета потрібна. Там про все на світі пишуть.
А казки там друкують? Чи оповідання про звірів? — запитує дядя Федір.
А Матроскін ручку сонячного ящика повернув, зробив сонце гарячішим. Пєчкін навіть шапку зняв через спеку. Та йому тільки гірше стало: сонце йому в саму лисину пече.
Казки про звірів? — перепитує.— Ні, там більше про те пишуть, як слід пошту розносити і як автомати марки наклеюють.
Тут у нього від спеки все плутатися почало. Він каже:
— Ні, навпаки, автомати пошту розносять і марки наклеюють, як звірі.
Які звірі марки наклеюють? — питає Шарик.— Коні, чи що?
До чого тут коні? — каже Пєч- кін.— Я про коней нічого не говорив. Я говорив, що звірі на автоматах працюють і пишуть казки про те, як треба коням пошту розносити.
Він замовк і почав із думками збиратися.
— Дайте мені термометра. Щось жар у мене. Хочу зміряти, скільки в мене градусів.
Кіт йому термометра приніс і стільця підставив під сонцем. Пєчкін по термометру постукав, аби температуру збити. А Хапайко питає:
— Хто там?
— Це я, поштар Пєчкін. Приніс журнал «Мурзилка».
До чого тут «Мурзилка»? — запитує кіт.
— Ах, так! Це я вам «Сучасного поштаря» приніс, якого ви не передплачуєте. Бо у вас документів нема.
— Тридцять шість і шість у мене. Здається, все в порядку.
Який там порядок! — кричить кіт.— У вас же температура сорок два!
Чому? — злякався Пєчкін.
А якраз тому, що тридцять шість у вас та ще шість. Скільки це разом буде?
Поштар порахував на папірці. Сорок два вийшло.
— Ой, мамо! Значить, я вже помер. Швидше до лікарні побіжу! Скільки разів я до вас приходив, стільки до лікарні потрапляв… Не любите ви поштарів!
А вони поштарів любили. Просто вони Пєчкіна не любили. Він з виду був добренький, а насправді капосний був і цікавий до всього.
Та тільки із цим сонцем не все добре було. Через це сонце в них найбільша неприємність почалася. Захворів дядя Федір.
Розділ двадцять перший: ХВОРОБА ДЯДІ ФЕДОРА
Вдома дядя Федір весь час у трусах ходив — загоряв. Він геть коричневий зробився, наче з півдня приїхав. А якщо надвір виходив, йому одягатися треба було. Спершу майку, потім сорочку, потім штани, потім светра, потім шапку, шарф, пальто, рукавички й валянки. От скільки всього. Це котові добре й Шарику — в них шуба завжди при собі. Навіть купаються вони разом із шубою.
Одного разу дяді Федору треба було на вулицю вийти, синичок погодувати. Він не одягався, а так у трусиках вискочив ненадовго. А надворі мороз, сніг випав. Дядя Федір і застудився. Прийшов додому — його трусить. Температура підскочила. Він під ковдру поліз, ні їсти, ні пити не хоче. Кепсько йому. Він каже:
— Матроскіне, Матроскіне, здається, я захворів.
Кіт затурбувався, став його чаєм із варенням поїти. Пес до магазину побіг, меду купив. Тільки дяді Федору все гіршає. Лежить він під ковдрою, перед ним іграшки і книжки, а він на них і не дивиться. Шарик пішов на кухню, сів у кутку і заплакав. Хоче дяді Федору допомогти, а не вміє.
ХВОРОБА ДЯДІ ФЕДОРАЛіпше б я сам захворів!
І кіт геть розгубився:
ХВОРОБА ДЯДІ ФЕДОРАЦе я винен: не встежив за дядею Федором… І навіщо тільки я це сонце виписав?
Гаврилко підійшов до хлопчика, руку лиже: підводься, мовляв, дядю Федоре, чого лежиш! А дядя Федір не встає. Гаврилко дурненький був, ще маленький. Він не розумів, що таке хвороба, а кіт із Шариком добре розуміли.
Кіт каже:
—Я за лікарем збігаю до міста. Треба дядю Федора рятувати.
Куди ж ти побіжиш? — питає Шарик.— Негода надворі, ти сам загинеш.
—Нехай краще я загину, ніж дивитися, як дядя Федір страждає.
Тоді давай я побіжу,— пропонує Шарик.— Я краще бігаю.
Справа не в біганині,— відповідає кіт.— Я одного лікаря гарного знаю, дитячого. Я його приведу.
Він нагрів молока у пляшечку, загорнув у ганчірку і вже хотів іти, а тут у двері постукали. Хапайко питає:
—Хто там?
З-за дверей відповідають:
—Свої.
Кіт каже:
—У таку негоду свої вдома сидять. Телевізор дивляться. Тільки чужі вештаються. Не будемо двері відчиняти!
Дядя Федір з ліжка просить:
—Відчиніть двері… Це мої тато й мама приїхали.
І справді. Це тато з мамою були. З ними Пєчкін прийшов.
—Бачите, до чого вони вашу дитину довели. їх треба негайно до поліклініки здати для дослідів!
Шарик розлютився і кинувся поштаря кусати за валянки. Пєчкін ледве зміг за двері вискочити.
А мама вже командує:
—Негайно грілку мені!
Шарик із котом усе перевернули — нема грілки! Кіт каже:
—Давайте я буду грілкою. Я дуже теплий.
Мама взяла Матроскіна, загорнула в рушник і до дяді Федора в ліжко поклала. Кіт дядю Федора обняв лапками і гріє.
—Тепер давайте мені всі ваші ліки.
Шарик коробку з ліками в зубах приніс, і мама дала дяді Федору таблетку з гарячим молоком. І дядя Федір заснув.
Тільки це не все,— каже мама.— Йому треба укол пеніциліну зробити. У вас є пеніцилін?
Ні,— відповідає кіт.
А аптека у вас є?
Немає аптеки.
Я до міста поїду за пеніциліном,— каже тато.
Як же ти поїдеш? — запитує мама.— Автобуси не ходять.
Значить, «швидку допомогу» з міста викличемо. Не може так бути, щоб дитина хворіла, а допомогти не можна.
Мама у вікно глянула і головою похитала:
—Не бачиш, що на вулиці діється? Ніяка «швидка допомога» не проїде. Доведеться її трактором витягати. Бідний мій дядя Федір!
Матроскін як підстрибне! Як закричить:
—Які ми всі дурні! А трактор Мітя для чого? У нас же трактор є!
Тато зрадів:
—Як чудово ви живете! У вас навіть трактор є. Давайте швидше його заводити! Бензин наливати!
Шарик каже:
—У нас трактор особливий. Продуктовий. На супі працює. На сосисках.
Тато не здивувався. Ніколи було.
—У нас ціла сумка продуктів є. І апельсини, і шоколад. Годиться?
Ні,— каже кіт.— Не годиться. Нема чого Мітю розпещувати. У нас картоплі вареної цілий казанок.
І пішли тато з Шариком Мітю заводити. Мітя дуже зрадів.
Пісню якусь заспівав тракторну, і поїхали вони до міста на повній картопляній швидкості.
А Матроскін з мамою дядю Федора відходжували. Мама каже:
—Дайте рушника мокрого!
Матроскін принесе.
Мама каже:
—А тепер — термометра.
Кіт їй:
—Будь ласка!
Мама навіть не думала, що коти такі розумні бувають. Вона гадала, що вони тільки м’ясо вміють красти з каструль і на дахах кричати. А тут на тобі — не кіт, а медсестра!
Матроскін ще чаю скип’ятив і нагодував маму пирогами. Дуже він мамі сподобався. І все робити вміє, і бесідувати з ним можна.
Мама каже:
—Це я в усьому винна. Даремно я вас прогнала. Жили б ви у нас, і дядя Федір нікуди б не пішов. І в домі порядок був би. І тато у вас повчитися міг би.
Кіт зашарівся:
—Подумаєш, пироги! Я ще й вишивати вмію та на машинці шити.
Так вони до півночі дядю Федора лікували і розмовляли. І от уже тр-тр Мітя повернувся з татом і ліками.
Розділ двадцять другий
ДОДОМУ
Наступного дня ранок видався чудовий. Надворі сонечко світило і сніг майже розтанув. Визирнула тепла пізня осінь.
Кіт прокинувся першим і приготував чай. Потім корову подоїв і дав дяді Федору молока. Тато каже:
—Давайте дяді Федору термометра поставимо. Може, він у нас уже вилікувався.
Поставили дяді Федору термометра, а Шарик каже:
А в мене ніс — термометр. Якщо він холодний — значить, я здоровий. А якщо він гарячий — значить, захворів.
Дуже хороший термометр,— каже тато.— Та як же його струшувати? І як іншим ставити? Якщо я, наприклад, захворію, мені що, твого носа під пахву засовувати?
—Не знаю.
Ото ж то й воно,— каже тато.
А тут Хапайко злетів із шафи — і до дяді Федора на ліжко. Він побачив, що в того щось блищить від пахвою. Всі на тата дивилися, а той термометра поцупив.
Тримайте його! — тато кричить.— Температура полетіла!
Поки Хапайка ловили, такий стояв галас, що навіть Мурка прийшла із сараю у віконце дивитися. Встромила голову в кімнату і каже:
—Тьху ти! І зовсім не смішно.
Всі так і сіли. Це ж треба! Мурка розмовляє!
Ти що, говорити вмієш? — запитує кіт.
—Атож!
—А чом же ти раніше мовчала?
—А тому і мовчала. Про що ж із вами розмовляти?.. Ой, салатик росте!
—Це не салатик! — кричить кіт.— Це столітник. — І Мурку з віконця виштовхав.
Упіймали вони температуру і побачили, що вона була нормальна. Дядя Федір майже одужав!
Мама каже:
—Ти, синку, як хочеш, але ми тебе до міста заберемо. За тобою догляд потрібен.
А якщо ти кота хочеш узяти, чи Шарика, чи ще когось — бери. Ми заперечувати не будемо,— додає тато.
Дядя Федір питає в кота:
—Поїдеш зі мною?
—Я поїхав би, коли б сам був. А що ж Мурка моя? А господарство? А запаси на зиму? Та й до того ж, я вже звик до села і до людей. І мене вже всі знають, вітаються. А в місті треба тисячу літ прожити, щоб тебе поважати почали.
—А ти, Шарику, поїдеш?
Шарик не знав, що й говорити. Та він же своє місце в житті знайшов — фотополюванням зайнявся, а тут від’їжджати належить.
—Ти, дядю Федоре, краще одужуй і сам приїзди.
Тато каже:
—Ми всі разом будемо до вас приїжджати. Гостювати.
Правильно,— каже Матроскін.— Приїздіть до нас по неділях на лижах кататися. А влітку — у відпустку. А якщо дядя Федір до школи піде, нехай він у нас канікули проводить, літні і зимові.
Так вони і домовились.
Мама дядю Федора вкутала у все тепле і звеліла татові трактора нагодувати як слід. Потім вона спитала в Матроскіна:
—Що вам із міста прислати?
—В нас тут усе є. Лише книжок малувато. Та ще хочу безкозирку мати. Із стрічками. Як у моряків.
Добре,— каже мама.— Я обов’язково пришлю. І ще я вам тільняшку дістану. А тобі, Шарику, нічого не треба?
—Мені б радіо маленьке. Я в буді передачі слухатиму. Та ще кіноапарат. Я кіно про звірів зніматиму.
Гаразд,— каже тато.— Цим я сам займуся. Особисто.
І вони почали на трактора вантажитись: мама, тато, дядя Федір і Шарик. Шарик же мусив Мітю назад пригнати. І вони поїхали. Раптом Матроскін з хвіртки вискакує:
—Стійте! Стійте!
Вони зупинилися. І він їм Хапайка подає:
—Ось, тримайте. Вам із ним веселіше буде.
Тато з кабіни питає:
—Це хто там?
Хапайко відповідає:
—Це я, поштар Пєчкін. Приніс журнал «Мурзилка».
І всі про Пєчкіна згадали. Мама каже:
—Ох, як незручно, ми зовсім про нього забули…
І правильно,— говорить Шарик. — Він такий капосний.
—Капосний він чи ні, не має значення. Головне, що ми йому велосипед обіцяли.
Є у вас тут велосипед? — запитує тато.
Ні,— відповідає Шарик.
А ви отак зробіть,— пропонує Матроскін.— Купіть йому лотерейних квитків на сто карбованців. Нехай він що хоче, те і виграє. Хоч мотоцикла, хоч машину. Він же сам ці квитки продає. Йому подвійна вигода виходить. Від продажу квитків і од виграшу.
Так вони і зробили. Купили в Пєчкіна квитків і самому Пєчкіну на пошту віднесли. Поштар навіть розчулився:
—Дякую вам! Я чому нехороший був? Тому що в мене велосипеда не було. А тепер я одразу добрішати почну. І яке-не- будь звірятко заведу, щоб життя повеселішало: ти додому приходиш, а воно тобі радіє!.. Приїздіть у наше Простоква-шино…
Нарешті вони додому приїхали. Дядю Федора відразу спати поклали з дороги. Тоді побігли тільняшку, книжки та кіноапарат купувати. Потім усі обідали. Особливо трактор. І мама все вмовляла Шарика залишитися ночувати. Та він не погодився:
—Мені тут з вами добре буде. А Мат- роскін там один з хазяйством і з телятком. Я їхати мушу.
Тут мама каже:
—Як же це він сам поїде на тракторі? Його ж будь-який міліціонер зупинить. Так не буває: собака — і за кермом!
Тато погоджується:
—Так-таки. Боюся, вся міліція дорогою почне за голову хапатися. І водії зустрічні теж. Скільки ж катастроф може трапитись?!
Шарик пропонує:
—Давайте ми ось як зробимо, щоб міліцію не хвилювати. Є у вас окуляри і капелюх? І рукавиці якісь непотрібні.
Тато приніс. Шарик вирядився; тільняшку надів і запитує:
—То як?
Тато каже:
—Чудово! Відставний учений адмірал на своєму тракторі їде за місто навідатись до рідної бабусі.
Мама каже:
—Усе життя ти самі дурниці виголошуєш. І най дурніші поради даєш. Це мене не дивує. А от чому твої дурниці завжди правильними бувають, цього я збагнути не можу.
А тому,— каже тато,— що найкраща порада завжди несподівана. А несподіване завжди видається дурним.
Шарик каже:
—Це все цікаво, про що ви балакаєте. Правда, я нічогісінько не второпаю. Мені їхати час. Тільки давайте не будемо цілуватися. Я ніжностей не люблю.
І тато погодився. Він теж не любив ніжностей. І мама погодилася. Вона любила ніжності, але до Шарика ще не звикла.
І Шарик поїхав. А дядя Федір спав. І снилися йому тільки гарні сни.
Джерело:
“Дядя Федір, пес і кіт”
Едуард Успенський
Переклад – В. Г. Бойко
Видавництво:”ТОВ «Школа»”
Харків, 2001 р.