Дядя Федір, пес і кіт

Успенський Едуард Миколайович

 

 

Розділ перший: ДЯДЯ ФЕДІР

В одних батьків хлопчик був. Звали його дядя Федір. Бо дуже він був серйоз­ний і самостійний. У чотири роки читати навчився, а в шість уже й сам собі суп ва­рив. Узагалі, він був дуже хороший хлоп­чик. І батьки були хороші — тато й мама.

І все було б добре, а тільки мама його звірів не любила. Особливо всіляких кицьок. А дядя Федір звірів любив, і в нього з мамою завжди траплялися різні суперечки.

Одного ж разу було так. Іде собі дядя Федір сходами і бутерброд їсть. Бачить, на вікні кіт сидить. Великий-превели- кий, смугастий. Кіт каже дяді Федору:

— Неправильно ти, дядю Федоре, бу­терброда їси. Ти його ковбасою догори тримаєш, а його треба ковбасою класти на язика. Тоді смачніше вийде.

Дядя Федір спробував — так і справді смачніше. Він кота пригостив і запитує: А звідки ти знаєш, що мене дядею Федором звати?

Кіт відповідає:

— я в нашому будинку всіх знаю. Я ж на горищі живу, і мені все видно. Хто хороший і хто поганий. Тільки за­раз моє горище ремонтують, і мені жити ніде. А потім можуть і зовсім двері зачи­нити.
— А хто тебе розмовляти навчив? — запитує дядя Федір

— Та то таке,— каже кіт.— Де слово запам’ятаєш, де два. А ще я в одного професора жив, який вивчав мову звірів. От і вивчився. Зараз без мови не можна. Пропадеш відразу, або з тебе шапку зроблять, або комір, або просто килимок для ніг.

Дядя Федір каже:

— Ходімо до мене жити.

Кіт сумнівається:

— Мама твоя мене вижене.

— Нічого, не вижене. Може, тато за­ступиться.

І пішли вони до дяді Федора. Кіт по­поїв і весь день по-панському під дива­ном спав. А ввечері тато з мамою прийш­ли. Мама, як увійшла, відразу сказала

— Щось у нас котячим духом пахне. Не інакше як дядя Федір кота притягнув.

А тато сказав:

— То й що? Подумаєш, кіт. Один кіт нам не завадить.

Мама заперечила:

— Тобі не завадить, а мені завадить.

— Чим же він тобі завадить?

— Тим,— відповідає мама.— Ти от сам подумай, яка з оцього кота користь?

Тато каже:

— Чому обов’язково користь? От яка користь од цієї картини на стіні?

— Від цієї картини на стіні,— каже мама,— дуже велика користь. Вона дірку на шпалерах затуляє.

— То й що? — не погоджується та­то.— І від кота буде користь. Ми його на собаку вивчимо. Буде в нас сторожовий кіт. Буде дім охороняти. Не гавкає, не кусає, а в дім не пускає.

Мама навіть розсердилася:

— Вічно ти зі своїми фантазіями! Ти мені сина зіпсував… Ну от що. Якщо тобі так цей кіт подобається, вибирай: або він, або я.

Тато спершу на маму подивився, потім на кота. Потім знову на маму і знову на кота.

— Я,— каже,— тебе вибираю. Я з то­бою вже давно знайомий, а цього кота я вперше бачу.

— А ти, дядю Федоре, кого виби­раєш? — запитує мама.

— А нікого,— відповідає хлопчик.— Тільки якщо ви кота проженете, я теж від вас піду.

— Це ти як хочеш,— каже мама,— але щоб кота завтра не було!

Вона, звісно, не вірила, що дядя Федір з дому піде. І тато не вірив. Вони думали, що він просто так сказав. А він серйозно говорив.

Він звечора склав до рюкзака все, що треба. І куртку теплу, і ліхтарика, і скла- даного ножика. Взяв усі гроші, які на ак­варіум збирав. І приготував сумку для ко­та. Кіт якраз у цій сумці вміщався, тільки вуса назовні стирчали. І ліг спати.

Уранці тато з мамою на роботу пішли. Дядя Федір прокинувся, зварив собі каші, поснідав із котом і почав листа писати.

«Любі мої батьки! Тату і мамо!

Я вас дуже люблю. І звірів я дуже люб­лю. І цього кота теж. А ви мені не дозво­ляєте його заводити. Звеліли з дому про­гнати. А це неправильно. Я їду на село і там житиму. Ви за мене не турбуйтеся. Я не пропаду. Я все вмію робити і буду вам писати, а до школи мені ще не скоро. Тільки в наступному році.

До побачення.

Ваш син — дядя Федір».

Він поклав цього листа до своєї влас­ної поштової скриньки, взяв рюкзак і ко­та в сумці й пішов на автобусну зупинку.

Розділ другий: СЕЛО

Сів дядя Федір в автобус і поїхав. їха­ти було добре. Автобуси в ці години за місто геть порожні їдуть. І ніхто їм не за­важав розмовляти. Дядя Федір запиту­вав, а кіт йому із сумки відповідав.

Дядя Федір питає:

— Як тебе звати?

Кіт каже:

— Та й не знаю як. І Барсиком звали мене, і Пушком, і Телепнем. І навіть Ки- сом Кисовичем я був. Тільки мені все це не подобається. Я хочу прізвище мати.

— Яке?

— Яке-небудь серйозне. Морське пріз­вище. Я ж із морських котів. Із корабель­них. У мене і бабуся й дідусь на кораблях плавали з матросами. І мене також у мо­ре тягне. Дуже я за океанами тужу. Тільки я води боюся.

— А давай ми тобі дамо прізвище Ма- троскін,— каже дядя Федір.— І з котами пов’язане, і щось морське є в цьому прізвищі.

— Так, морське тут є,— погоджу­ється кіт,— це точно. А чим же це з кота­ми пов’язано?

— Не знаю,— каже дядя Федір.— Мо­же, тим, що коти смугасті і матроси теж. У них тільняшки такі.

І кіт погодився:

— Мені подобається таке прізвище — Матроскін. І морське, і серйозне.

Він так зрадів, що в нього тепер прізвище є, що навіть усміхатися почав на радощах. Він якнайглибше у сумку заліз і почав своє прізвище примірювати.

«Покличте, будь ласка, кота Мат- роскіна до телефону».

«Кіт Матроскін підійти до телефону не може. Він дуже зайнятий. Він на печі лежить».

І чим більше він примірював, тим більше йому подобалося. Він із сумки ви­зирнув і каже:

— Дуже мені подобається, що прізви­ще в мене не дражнильне. Не те що, приміром, Петров чи Івасів.

Дядя Федір запитує:

— Чим же вони дражнильні?

— А тим, що завжди можна сказати: «Петров без дров, Івасів без трусів». А про Матроскіна нічого такого не скажеш.

Тут автобус зупинився. Вони в село приїхали.

Село гарне. Навкруги ліс, поля і річка недалечко. Вітер дме такий теплий, і ко­марів нема. І людей в селі дуже мало живе.

Дядя Федір побачив одного дідугана і запитує:

— Чи немає у вас тут хатки зайвої по­рожньої? Щоб там жити можна було.

Старий каже:

— Та скільки хочеш! У нас за річкою новий будинок побудували, п’ятиповер­ховий, як у місті. То півсела туди пере­бралося. А свої хати покинули. І городи. І навіть курей подекуди. Вибирай собі яку завгодно хату і живи.

І пішли вони вибирати. А тут до них пес підбігає. Кудлатий такий, перекош­ланий. Весь у реп’яхах.

— Візьміть мене до себе жити! — ка­же.— Я вашу хату охоронятиму.

Кіт не згоден:

— Нема чого в нас охороняти. У нас же й хати нема. Ти до нас через рік прибігай, коли ми забагатіємо. Тоді ми тебе візьмемо.

Дядя Федір каже:

— Ти, коте, помовч. Хороший собака ще нікому не заважав. Давай ми краще взнаємо, де він розмовляти навчився.

— Я дачу стеріг одного професора,— відповідає пес,— котрий вивчав мову звірів. От і вивчився.

— Це, мабуть, мій професор! — кри­чить кіт.— Сьомій Іван Трохимович! У нього ще була дружина, двоє дітей і ба­буся з віником. І він усе укладав словник «Російсько-котячий».

— «Російсько-котячий» не знаю, а «Мисливсько-собачий» укладав. І «Коро­во-пастушачий» теж. А бабуся тепер уже не з віником. їй пилососа купили.

— Все одно це мій професор! — ка­же кіт.

— А де ж він зараз? — питає хлопчик.

— Він до Африки подався. У відряд­ження. Вивчати мову слонів. А я з бабу­сею залишився. Тільки ми з нею характе­рами не зійшлися. Я люблю, коли в лю­дини характер веселий — ковбасно-при- гощальний. А в неї навпаки — важкий характер. Вінико-виганяльний.

— Це точно,— підтримує кіт,— і ха­рактер важкий, і віник теж.

— То що? Візьмете мене до себе жи­ти? — запитує пес.— Чи мені потім прибігати? Через рік?

— Візьмемо,— відказує дядя Федір.— Утрьох веселіше. Як тебе звати?

— Шариком,— каже пес.— Я з про­стих собак. Не з породистих.

— А мене дядею Федором звуть. А ко­та — Матроскін, це прізвище таке.

— Дуже приємно,— мовив Шарик і вклонився. Відразу видно, що пес вихо­ваний. З хорошої сім’ї. Тільки занедба­ний.

Та кіт однаково невдоволений. Він у Шарика запитує:

— Що ти робити вмієш? Просто дім стерегти і замок може.

— Я можу картоплю підгортати задніми лапами. І посуд мити — язиком облизувати. І місця мені не потрібно, я можу на вулиці спати.

Дуже він боявся, що його не візьмуть.

А дядя Федір сказав:

— Зараз будемо хату вибирати. Нехай кожен селом пройде і подивиться. А по­тім вирішимо, чия хата краща.

І почали вони дивитися. Кожен ходив і вибирав, що йому більше до вподоби. А потім вони знову зустрілися. Кіт каже:

— Я таку хату знайшов! Вся проконо­пачена. І піч там тепла! На півкухні! Ходімо туди жити.

Шарик як розрегочеться:

— Що твоя піч! Дурниці! Хіба це в хаті головне? От я хату знайшов — це ха­та! Там така собача буда — замилуєшся! Ніякої хати не треба. Всі ми в буді помістимося!

Дядя Федір каже:

— Не про те ви обидва думаєте. Треба, Щоб у домі телевізор був обов’язково. І вікна великі. Я і знайшов саме таке жило. Дах червоний. І сад з городом є. Ходімо дивитися!

І пішли вони дивитися. Як тільки підійшли, Шарик закричав:

— Це ж моя хата! Я про цю буду ка­зав.

— І піч моя! — каже кіт.— Я про таку піч усе життя мріяв! Коли холодно було.

От і добре! — мовив дядя Федір.— Ми, напевно, і справді найкращу хату ви­брали.

Оглянули вони хату і зраділи. Все там було. І піч, і ліжка, і фіраночки на

вікнах! І радіо, і телевізор у кутку. Прав­да, старенький. І казанки різні на кухні були, чавунні. І на городі все було посад­жено. І картопля, і капуста. Тільки все було занедбане, не прополоте. А в сараї вудка була.

Дядя Федір вудку взяв і пішов риба­лити. А кіт з Шариком піч затопили і во­ди принесли. Потім вони поїли, радіо по­слухали і спати вляглися. Дуже їм у цій хаті сподобалось.

Розділ третій: НОВІ ТУРБОТИ

Наступного ранку дядя Федір, пес і кіт у хаті лад наводили. Павутиння змітали, сміття виносили, чистили піч. Особливо кіт старався: він чистоту лю­бив. Він із ганчіркою на всі шафи, під усі дивани залазив. Хата й так була не дуже брудненька, а тут аж заблищала.

А від Шарика було мало користі. Він лише гасав, гавкав з радості і чхав на всі кутки. Дядя Федір не витримав і послав його на город картоплю підгортати. І пес так запрацював, що тільки земля летіла на всі боки.

Увесь день вони так трудилися. І моркву пропололи, і капусту. Адже вони сюди жити приїхали, а не іграшками ба­витися.

А потім вони митися на річку подали­ся і, головне, Шарика купати.

— Надто вже ти у нас занехаяний,— сказав дядя Федір.— Доведеться тобі як слід відмитися.

— Я б і радий,— відповідає пес,— та мені допомога потрібна. Я сам не можу.

У мене мило вислизає із зубів. А без мила що за миття! Так, намокання!

Він у воду зайшов, а дядя Федір його намилював і шерсть розчісував. А кіт бе­режком ходив і все тужив за різними оке­анами. Він же був морський кіт, просто ВІН ВОДИ боявся.

Потім вони додому пішли стежечкою під сонечком. А назустріч їм якийсь дядько біжить рум’яний такий, у шапці. Років п’ятдесяти з хвостиком. (Це не дядько з хвостиком, а вік у нього з хвос­тиком. Значить, йому п’ятдесят років і ще трішки). Зупинився дядько і запитує:

— А ти чий, хлопчику? Ти звідкіля до нашого села потрапив?

Дядя Федір відповідає:

— Я нічий. Я сам по собі хлопчик. Свій власний. Я з міста приїхав.

Громадянин у шапці страшенно зди­вувався і каже:

— Так не буває, щоб діти самі по собі бу­ли. Свої власні. Діти неодмінно чиї-небудь.

— Це чом же не буває?! — розгнівався Матроскін.— Я, наприклад, кіт — сам по собі кіт! Свій власний!

— І я свій власний! — каже Шарик. Дядько зовсім розгубився. Бачить, тут і собаки розмовляють, і коти. Щось незвичайне є в цьому. Значить, непоря­док. Та до того ж іще дядя Федір сам пішов у наступ:

— А ви чому запитуєте? Ви, часом, не з міліції?

— Ні, я не з міліції,— відповідає дядько.— Я з пошти, Я листоноша, по­штар тутешній — Пєчкін. Тому я все му­шу знати. Аби листи розносити і газети. Ви, приміром, що передплачуєте?

— Я буду «Мурзилку» передплачува­ти,— каже дядя Федір.

— А я що-небудь про полювання,— каже Шарик.

— А ви? — запитує дядько в кота.

— А я нічого не буду,— відповідає кіт.— Я заощаджувати буду

Розділ четвертий: СКАРБ

Якось кіт каже:

— Що ми все без молока й без молока? Так і померти можна. Треба було б коро­ву купити.

— Треба було б,— погоджується дядя Федір.— Та де грошей узяти?

—Може, позичити? — пропонує пес.— У сусідів.

—А чим віддавати будемо? — запи­тує кіт.— Доведеться ж віддавати.

—А віддавати будемо молоком.

Але кіт заперечує:

—Якщо молоко віддавати, навіщо ж тобі корова?

—Виходить, щось треба продати,— мовить Шарик.

—А що?

—Що-небудь непотрібне.

—Аби продати щось непотрібне,— сердиться кіт,— спершу слід купити щось непотрібне. А в нас грошей нема.— Тут він поглянув на пса і каже: —А да­вай, Шарику, ми тебе продамо.

Шарик навіть на місці підстрибнув:

—Це ж як — мене?

—А так. Ти в нас доглянутий став, гарний. За тебе будь-який мисливець сто карбованців дасть. І навіть більше. А зго­дом ти від нього втечеш — і знову до нас. А ми вже з коровою.

—Оце так? — волає Шарик.— А якщо мене на ланцюг посадять?! Давай, коти­ку, ми тебе продамо. Ти в нас теж догля­нутий. Он який гладкий зробився. А котів на ланцюг не саджають.

Тут дядя Федір утрутився:

—Нікого ми не продаватимемо. Ми підемо скарб шукати.

—Ура! — кричить Шарик.— Давно пора! — А сам тихцем у кота запитує: — А що таке карб?

—Не карб, а скарб,— відповідає кіт.— Це гроші такі і коштовності, які люди в землю сховали. Розбійники всякі.

—А навіщо?

—А навіщо ти кістки у саду закопуєш і під піч засовуєш?

—Я? Про запас.

—От і вони про запас.

Пес відразу все зрозумів і вирішив кістки перезаховати, аби кіт про них нічого не знав.

І пішли вони скарб шукати. Кіт каже:

—І як це я сам не додумався про скарб? Адже ми тепер і корову купимо, і на городі можемо не працювати. Ми все можемо купувати на ринку.

—І в крамниці,— додає Шарик.— М’ясо ліпше в крамниці купувати.

—Чому?

—Там кісток більше.

І тут вони на одне місце прийшли в лісі. Там була велика гора земляна, а в горі печера була. В ній колись розбійни­ки жили. І дядя Федір почав копати. А пес із котом усілися поруч на камені. Пес питає:

— А чому ти, дядю Федоре, у місті скарб не шукав?

Дядя Федір відповідає:

— Дивак ти! Хто ж у місті скарби шу­кає! Там і копати не можна — всюди ас­фальт. А тут он яка земля м’яка — лише пісок. Тут ми без зайвої мороки скарб відшукаємо. І корову купимо.

Пес каже:

—А давайте, коли ми скарб знайде­мо, ми його на три частини розділимо.

—Для чого? — запитує кіт?

—Бо мені корова ні до чого. Я чомусь молока не люблю. То я собі в магазині ковбасу купуватиму.

—Та і я молоко щось не дуже люб­лю,— каже дядя Федір.— От якби корова квас давала чи лимонад…

—А мені самому грошей на корову не вистачить! — сперечається кіт.— У гос­подарстві корова потрібна. Що це за гос­подарство без корови?

—То й що? — каже Шарик.— Не обов’язково велику купувати. Ти купи маленьку. Є такі спеціальні корови для котів. Козами називаються.

І тут у дяді Федора лопата як дзеньк­не об щось — а це скриня обкута. А в ній всілякі скарби і монети старовинні. І ко­штовні камінці. Взяли вони цю скриню і додому пішли. А назустріч їм листоноша Пєчкін поспішає.

—Що це ти, хлопчику, в скрині не­сеш?

Кіт Матроскін хитрий, він і пояснює:

—Це ми по гриби ходили.

Та Пєчкін теж не в тім’я битий:

—А скриня для чого?

—Для грибів. Ми в ній гриби засо­люємо. Прямо в лісі. Зрозуміло вам?

— Звичайно, зрозуміло. Що ж тут не­зрозумілого? — каже Пєчкін.

А самому геть нічого не ясно. Адже по гриби з кошиками ходять. А тут на тобі — зі скринею! Вони б іще з валізою пішли. Та все-таки Пєчкін відчепився.

А вони вже додому прийшли. Подиви­лися — дуже багато грошей у скрині. Не лише корову — цілу череду можна купи­ти разом із биком. І вирішили вони, що кожен собі зробить подарунок. Що заба­жає, те й купить.

Розділ п’ятий: ПЕРША ПОКУПКА

Тато з мамою дуже з того журилися, що дядя Федір зник.

—Це ти винен,— казала мама.— Все йому дозволяєш, він і розпестився.

—Просто він звірів любить,— пояс­нював тато.— От і пішов з котом.

—А ти б його до техніки привчав. Ку­пив би йому конструктор чи пилосос, аби він ділом займався.

Але тато не погоджується:

—Кіт — він живий. Із ним і гратися можна, і на вулиці гуляти. А конструктор тобі за паперовою цяцькою стрибатиме? А хіба можна, приміром, пилосос на мо­тузочці водити? Йому не іграшка, а това­риш потрібен.

—Не знаю, що йому там потрібно! — каже мама.— Тільки всі діти як діти — си­дять собі в кутку та з жолудів чоловічків роблять. Подивишся, і душа радіє.

—У тебе радіє, а в мене не радіє. Тре­ба, щоб у домі були і собаки, і кицьки, і приятелів цілий мішок. І різні там піж-мурки-хованки. Отоді і не будуть діти пропадати.

—Тоді батьки пропадати почнуть,— каже мама.— Я ж і без того на роботі сто­млююсь. У мене ледь-ледь сил вистачає телевізор дивитися. І взагалі при мені своїх дурниць не говори. Ти краще ска­жи, як нам хлопчика розшукати.

Тато думав, думав, а потім сказав:

—Треба оголошення у газеті надруку­вати, що зник хлопчик. Дядею Федором звати. І всі його прикмети вказати. Якщо хтось побачить, хай нам повідомить.

Так вони і зробили. Написали оголо­шення. Розповіли, як дядя Федір вигля­дає. Скільки йому років. І що в нього спе­реду волосся стирчить, наче корова його лизнула. І пообіцяли премію тому, хто йо­го знайде. І віднесли оголошення до найцікавішої газети. У якої найбільше чи­тачів.

А дядя Федір нічого цього не знав. Він у селі жив. Наступного ранку запитує в кота:

—Слухай, коте, як ти жив раніше?

Кіт каже:

—Кепсько жив. Гірше нікуди. Я так більше не хочу.

—А ти, Шарику, як жив?

—Нормально жив. Серединка на по­ловинку. Коли погодують — добре жив, коли не погодують — погано.

—І я теж нормально жив. Серединка на половинку,— каже дядя Федір.— Тільки тепер ми будемо інакше жити. Ми будемо жити щасливо. Ось тобі, Мат- роскіне, що потрібно для щастя?

—Корова потрібна.

—Ну й добре, купуй собі корову. А ще краще напрокат візьми. Щоб її спершу випробувати.

Кіт подумав і мовив:

—Це думка правильна — корову на­прокат узяти. А потім, якщо нам жити з коровою сподобається, ми її назавжди купимо.

А дядя Федір у Шарика питає:

—А тобі що для щастя потрібно?

—Рушниця потрібна,— відповідає Шарик.— Буду я сам із собою на полю­вання ходить.

—Гаразд, — каже дядя Федір.— Буде тобі рушниця.

—А мені ще нашийник потрібен з ме­далями! — кричить пес.— І сумка мис­ливська!

—Отакої! — каже Матроскін.— Та ти нас так бідаками зробиш! Ніякого зиску від тебе немає, самі лише збитки. А ти, дядю Федоре, що собі сам купувати зби­раєшся?

—А мені самому,— каже дядя Федір,— велосипед потрібен. Мені його в місті не дозволяли заводити, бо там бага­то машин. А тут я можу кататися скільки схочу. Селом і полями. Туди-сюди. Сю­ди-туди.

Та кіт не погоджується:

—Ти, дядю Федоре, тільки про себе і дбаєш. Ти, виходить, будеш по селу ката­тися, а ми ззаду будемо пішки бігати. Ту­ди-сюди. Сюди-туди. Ні, не про це я все життя мріяв! Не потрібен нам твій вело­сипед!

—А ти мотоцикла купи,— пропонує пес.— Як ми ТРАХ-ТАРА-РАХ по селу! Всі собаки із заздрощів повмирають.

Дядя Федір як уявив собі це ТРАХ- ТАРА-РАХ, то йому відразу весело ста­ло. А кіт кричить:

—Ні про що ви не думаєте! Вам лише б гроші витрачати. А якщо дощ чи мороз, наприклад? Ми ж застудимося всі. Поза- хворюємо. А я, може, тільки жити почав — корову купити збираюся! Ні, мотоцикл — це не машина. Ні до чого мені ваше ТРАХ-ТАРА-РАХ, і не вмовляйте!

Шарик подумав, подумав і погодився з ним:

—Так, мотоцикл — це не машина. Його правда. Не купуватимемо мотоцик­ла. Нізащо. Ми краще машину купимо.

—Яку ще машину?

—Звичайну, легкову,— каже пес.— Машина ж — це машина.

—То й що?! — кричить кіт.— Може, де-небудь машина — це машина. Тільки не в нашій області. У нас дороги такі… А якщо вона загрузне в лісі? Доведеться її трактором витягати. Ви вже заразом і трактора купуйте!

—А що? — кричить пес. — Правильно він каже. Купуй, дядю Федоре, трактора.

Дядя Федір на кота подивився. А кіт мовчить. Бо що говорити? Він лапою махнув: мовляв, купуйте хоч комбайна, мені все одно, якщо ви мене не слухаєте.

Узяв кіт гроші і пішов по корову. А дядя Федір на пошту пішов листа писати на завод, щоб йому трактора вислали.

Він написав такого листа:

«Здрастуйте, шановні, ті, хто ро­бить трактори! Пришліть мені, будь ласка, трактор. Тільки не зовсім справжній і не зовсім іграшковий. І щоб він бензину потребував якнайменше, а їздив якнайшвидше. І щоб він був веселий і від дощу захищений. А гроші я вам виси­лаю — сто карбованців. Якщо у вас зали­шаться зайві, пришліть назад.

З повагою… дядя Федір (хлопчик)».

А через деякий час у дворі Матроскін з’являється і корову на мотузочці веде. Він її напрокат узяв у сільському бюро обслуговування. Корова руда, мордата і поважна така. Ну просто професор із рогами! Лише окулярів бракує. І кіт вельми запишався.

— Це,— каже,— моя корова. Я її Муркою назву на честь бабусі. Он яка во­на красуня! Остання була. Ніхто її брати не хотів. А я взяв: дуже вона мені сподо­балася. А коли ще більше сподобається, я її назовсім куплю. Так дозволяється робити.

Він дістав косу і пішов сіно на зиму запасати. А корова до вікна підійшла. На вікні фіраночки були. Вона взяла і всі ті

фіраночки з’їла. І всі квіти, які в горщи­ках стояли. Пес побачив і каже:

— Ти що це робиш? Ти чого ж це квіти їси і фіраночки? Може, ти хвора, чи як? Може, тобі температуру зміряти? Термо­метра поставити?

Корова дивиться на нього так, наче все зрозуміла, а потім як всунеться у вікно, як витягне з хати нову скатертину — і да­вай жувати! Ошелешений Шарик ледь не знепритомнів. Потім прийшов до тями і за інший кінець скатертини вчепився. Не дає корові жувати. Він до себе тягне, а ко­рова — до себе. І ніхто з них рота розкри­ти не може, щоб скатертину не відпусти­ти.

А тут дядя Федір іде з магазину з по­купками. Котові матроску купив, а Ша­рикові — нашийник з медалями.

— Що це ви за гру затіяли з новою скатертиною? — кричить.— Теж мені клуб веселих і кмітливих!

А вони мовчать. Тільки на нього виря­чилися. Тут він побачив, що всі квіти на вікні з’їдені і фіраночок немає, і все зро­зумів. Вийняв він ременя зі штанів та як хльосне дурну корову! Корова ж, видно. Балувана була. Вона на дядю Федора з ро­гами. Він — тікати. Та штани ж у нього без ременя були, він у них і заплутався. От-от корова на роги підійме.

Пес корову за хвоста вхопив — не дає вколоти дядю Федора. А тут кіт іде.

— Що це ви з моєю коровою робите? Я її не для того брав, щоб ви її за хвоста тягнули. Знайшли розвагу!

Та дядя Федір усе котові пояснив. І фіраночки показав об’їдені. А пес корову за хвоста тримає — мало чого!

— Ти свою корову на ланцюг поса­ди,— каже дядя Федір.

Кіт же впирається:

— Це ж не собака, щоб на ланцюгу сидіти. Корови, вони просто так гуляють.

— Так то нормальні корови! — кри­чить Шарик.— А твоя корова психічна! — І хвоста коров’ячого випустив.

Корова як дремене, та просто на кота! Бідний кіт ледве вивернувся. Здерся на дах і каже:

— Згоден! Згоден! Нехай вона сидить на ланцюгу, як така дурненька!

Розділ шостий: ГАЛЧЕНЯ ХАПАЙКО

Так і почав дядя Федір жити в селі. І люди в селі його полюбили. Бо він не байдикував, увесь час ділом займався чи грався. А потім турбот у нього додалося. Довідалися люди, що він звірів любить, і почали йому різних звіряток приносити. Чи пташеня від зграї відіб’ється, чи зай­ченя загубиться, відразу ж його беруть — і до дяді Федора. А він коло них клопо­четься, лікує їх і на волю відпускає.

Одного разу в них галченя з’явилося. Очі як ґудзики, ніс товстий. Сердите-пре- сердите.

Дядя Федір його нагодував і на шафу посадив. І назвали галченя Хапайком: воно що не побачить, все на шафу тягне. Побачить сірники — на шафу. Побачить ложку — на шафу. Навіть будильник на шафу перетягнуло. А взяти в нього нічо­го не можна. Відразу Хапайко крила роз­чепірить, шипить і клюється. У нього на шафі цілий склад утворився. Потім воно трохи підросло, зміцніло і почало у ВІКНО вилітати. Та під вечір неодмінно поверта­лося. І не з порожніми руками. То ключа від шафи потягне, то запальничку, то ди­тячу формочку. Якось навіть соску при­несло. Мабуть, якесь маля спало в ко­лясці надворі. А Хапайко підлетіло і со­ску витягнуло. Дуже дядя Федір боявся за галченя: лихі люди могли його з руш­ниці підстрелити чи дрючком ударити.

А кіт вирішив галченя до діла при­вчити:

—І він почав галченя вчити розмовля­ти. Цілими днями сидів біля нього і про­мовляв:

—Хто там? Хто там? Хто там?

Шарик запитує:

—Тобі робити нема чого, чи що? Ти б його краще пісні якоїсь навчив чи віршика.

Кіт відповідає:

—Пісні я й сам співатиму. Тільки від них користі нема.

—А від твого «хтотама» яка користь?

—А така. Підемо ми до лісу по дрова, і вдома нікого не залишиться. Будь-яка людина може до хати зайти і поцупити щось. А так прийде людина, почне у двері стукати, галченя спитає: «Хто там? » Людина подумає, що хтось у хаті є, і нічого не вкраде. Зрозуміло тобі?

Але ж ти сам казав, що в нас крас­ти нічого,— продовжує суперечку Ша­рик.— Ти ж мене брати не хотів.

Це раніше було нічого,— пояснює кіт,— а тепер ми скарб знайшли.

Шарик із котом погодився і теж почав навчати галченя «хтотаму». Цілий тиж­день вчили його, і нарешті галченя вив­чилося. Тільки хто-небудь у двері посту­кає чи на ґанку почне тупотіти, Хапайко відразу ж запитує:

—Хто там? Хто там? Це хто там?

І от що з цього вийшло. Якось дядя Федір, кіт і Шарик пішли до лісу гриби збирати. І в хаті нікого не було, крім гал­ченятка. Тут поштар Пєчкін приходить. Він у двері постукав і чує:

—Хто там?

—Це я, поштар Пєчкін. Приніс жур­нал «Мурзилка»,— відповідає він.

Галченя знову запитує:

—Хто там?

Поштар знову каже:

—Це я, поштар Пєчкін. Приніс жур­нал «Мурзилка».

Тільки двері ніхто не відчиняє. По­штар знову постукав і знову чує:

—Хто там? Хто там?

—Та ніхто. Це я, поштар Пєчкін. Приніс журнал «Мурзилка».

І так у них цілий день тривало.

Тук-тук.

—Хто там?

—Це я, поштар Пєчкін. Приніс жур­нал «Мурзилка».

Зрештою Пєчкіну погано стало. Зовсім його замучили. Він на ґаночку сів і сам почав запитувати:

—Хто там?

А галченя відповідає:

—Це я, поштар Пєчкін. Приніс жур­нал «Мурзилка».

Пєчкін знову запитує:

—Хто там?

А галченя знов-таки відповідає:

—Це я, поштар Пєчкін. Приніс жур­нал «Мурзилка».

Коли дядя Федір та Матроскін із Ша­риком додому прийшли, вони дуже зди­вувалися. Сидить поштар на ґаночку і од­не й те саме говорить: «Хто там? » та «Хто там?»

А з хати одне й те саме чути:

—Це я, поштар Пєчкін. Приніс жур­нал «Мурзилка»… Це я, поштар Пєчкін. Приніс журнал «Мурзилка».

Ледве-ледве вони поштаря привели до тями і чаєм відпоїли. А коли він довідався, в чім річ, не став ображатися. Він лише рукою махнув і дві зайві цукер­ки до кишені поклав.

Розділ сьомий:  ТР-ТР МІТЯ

У журналі, що його Пєчкін приніс, бу­ла вкладена листівка. А в листівці напи­сано:

«Просимо Вас завтра бути вдома. На Ваше ім’я одержано трактор.

Начальник залізничної станції

Несидоров».

Нижче було надруковано красивими літерами:

В НАШІЙ КРАЇНІ
ЗАЛІЗНИЦЬ ДУЖЕ БАГАТО!

Це втішило всіх. Особливо Шарика. І почали вони трактора дожидатися.

Нарешті його привезли на великій ма­шині і поставили біля хати… Водій по­просив дядю Федора розписатися і дав йо­му конверт. У конверті лист і спеціальна книжечка, як із трактором поводитися. В листі було написано:

«Шановний дядю Федоре (хлопчику)!

Ти просив прислати тобі трактор не зовсім справжній і не зовсім іграшковий і щоб він веселий був. Посилаємо тобі та­кий. Найвеселіший на заводі. Це дослідна модель. Бензин йому не потрібен. Працює він на продуктах.

Відгуки про трактор просимо надси­лати до нас на завод. З великою повагою — інженер Тяпкін (винахідник трактора)».

Потім дядя Федір узяв книжечку і по­чав читати:

«ЗАВОД

ЗАЛІЗНОТРАКТОРНИХ ВИРОБІВ
ТР-ТР МІТЯ ПРОДУКТОВИЙ. 20 к. с.»

Прочитав він і каже:

—Нічого не ясно. Що таке «тр-тр»? Що таке «ки си»?

—Що ж тут неясного? — каже кіт.— Просто все, як кавун. «Тр-тр» — це скоро­чено «трактор». А «Мітя» — це означає «Модель інженера Тяпкіна». Котрий тобі листа написав.

—А що означає двадцять «ки си»? — запитує дядя Федір.

—«Ки си» — це кінські сили. Вихо­дить, він перетягне двадцять коней, як­що вони тягнутимуть в один бік, а він — в інший.

То скільки ж йому сіна потрібно? — ахнув Шарик.

—А сіна йому не потрібно. Тут же на­писано: він працює на продуктах.

Дядя Федір здивувався навіть:

—І звідки ти, Матроскіне, все знаєш? І про прізвища, і про трактори, і про «ки си» ?

—А ви звідайте мого життя-буття,— відповідає кіт,— то ще не те взнаєте. І де тільки я не жив! І в одних господарів, і в других, і в бібліотеці, і навіть в ощадній касі. Я, може, стільки в житті бачив, що на цілу котячу енциклопедію вистачить. Та ви тут байдикуєте, а в мене корова не доєна, Мурка моя.

Він пішов. А хлопчик із Шариком за­ходилися тр-тр заводити. Почали влива­ти у трактор суп і котлети запихати. Прямісінько в бак. Трактор як заторох- коче!

Сіли вони до кабіни і селом поїхали, їхав, їхав Мітя селом, потім біля однієї хати як зупиниться!

Чого це він? — запитує дядя Федір.— Може, пальне скінчилося?—Нічого не скінчилося. Просто він учув, що пирогами пахне.

—Якими ще пирогами?

—Звичайними. Он у тій хаті пироги печуть.

—І що ж тепер нам робити?

—Не знаю,— каже Шарик.— Тільки ж так смачно пахне, що й мені їхати не хочеться.

—Нічогенького трактора я купив! — бідкається дядя Федір.— Це що ж, ми отак біля кожної хати й зупинятиме­мось? Та біля їдалень. Не трактор, а беге­мот якийсь. Тр-тр — вісім дір! Щоб йому добряче тикнулося, тому інженеру Тяпкіну!

Отож довелося їм до хати заходити, пирогів просити. Матроскін, коли про це довідався, розлютився на дядю Федора:

—Казав же я вам нічого не купувати, а ви все не слухаєте! Та нам тепер цього Мітю не прогодувати!

Але потім кіт заспокоївся:

—Нічого, дядю Федоре, не сумуй. До­бре, що я в тебе є. Ми з твоїм трактором упораємося. Будемо перед ним на вулиці сосиску тримати. Він за сосискою поїде і нас повезе.

Так вони і зробили. І скоро трактор виправлятися почав. А взагалі-то він був веселий. Кабіна пластмасова, голуба, а колеса залізні. І змащувати його слід бу­ло не машинним маслом, а олією.

Але тут їм Мурка додала турбот.

Розділ восьмий:  ХМІЛЬ ЦВІТЕ

Корова Мурка, яку кіт купив, дурна була і розпещена. Та молока багато дава­ла. Так багато, що з кожним днем усе більше й більше. Всі відра з молоком сто­яли. Всі банки. І навіть в акваріумі моло­ко було. Рибки в ньому плавали.

Якось дядя Федір прокинувся, ди­виться, а в умивальнику не вода, а кис­ляк, справжнісінька, як у цьому селі ка­жуть, простокваша. Дядя Федір кота по­кликав і каже:

—Що ж це ти робиш? Як же вмива­тися тепер?

Кіт похмуро відповідає:

—Вмиватися і в річці можна.

—Оце так? А взимку яким чином? Теж у річці?

—А взимку можна й зовсім не вмива­тися. Навкруг сніг лежить, не забруд­нишся. І взагалі, дехто і язиком уми­вається.

—Дехто і мишей їсть,— каже дядя Федір.— Простокваші в умивальнику щоб не було!

Кіт подумав і мовив:

—Гаразд. Я телятко заведу. Нехай во­но простоквашу їсть.

А в обід знов-таки новини. І теж сто­совно Мурки. Повертається вона з пасо­виська чомусь на задніх ногах. А в роті квітка. Вона собі йде, під боки взявшись, і співає:

Як іще я молоденькою була,

Наша армія в похід кудись ішла…

Та вимовляти слова вона не вміє, і в неї виходить:

Му-му-му, му-му, му-му-му-му, му-му,

Му-му, му-му-му, му-му, му-му-му…

І хмарка у неї над головою, мовби ка­пелюшок. Шарик питає:

—З чого це вона так радіє? Може, в неї свято якесь чи ще щось?Яке свято? — каже дядя Федір.—Може, день народження в неї. Чи день кефіру. А може, коров’ячий Новий рік.

До чого тут Новий рік? — говорить Матроскін.— Просто вона блекоти об’їла­ся або хмелю.

А корова як розбіжиться і в стіну го­ловою — бабах! Ледве.-ледве її до сараю загнати вдалося. Пішов Матроскін її доїти. Через п’ять хвилин виходить, а з ним щось дивне діється. Матроска в ньо­го спереду як фартушок надіта, а дійниця на голові — наче каска. І співає він щось нісенітне:

Я — моряк,

Гуляю на просторі,

Хвиля день за днем

Мене гойда!

Певне, він покуштував молока весело­го. Шарик каже дяді Федору:

—Спершу в нас корова з глузду зсуну­лася, а тепер і кіт здурів. Треба було б «швидку допомогу» викликати.

Почекаємо ще,— каже дядя Федір,— може, вони прийдуть до тями.

Яке там до тями! Мурка в корівнику полонез Огінського вимукувати стала:

Му-му-му му-му, му-му-му!

Му-му, му-му, му-му!

А кіт взагалі щось дивне затягнув:

Ой, жили в бабусі Два веселих гусі:

Один сірий,

Другий білий —

Ромчик і Маруся! —

і теж головою в стіну — бух!

Тут уже і дядя Федір захвилювався: — На тобі, Шарику, дві копійки. Біжи-но до автомату і «швидку допомо­гу» виклич.

Шарик побіг, а кіт і корова почали приходити до пам’яті. Співи і мукання припинили. Кіт голову обхопив і каже:

—Нічогеньке молочко дає наша ко­рова! З нього тільки згущенку робити і ворогам на війні підкидати. Щоб вони з глузду з’їхали і з окопів повискакували.

А тут поштар Пєчкін до них іде. Рум’яний такий і радісний:

—Гляньте, яке я оголошення в газеті прочитав. Про одного хлопчика. Очі в нього коричневі, волосся спереду стир­чить, наче корова його лизнула. І зріст метр двадцять.

То й що? — каже кіт.— Хіба мало таких от хлопчиків!

Може, й немало,— відповідає по­штар,— та тільки цей хлопчик з дому пішов. А батьки турбуються, що з ним. І навіть премію обіцяли тому, хто його знайде. Може, велосипед дадуть. А мені велосипед позаріз потрібен, пошту розво­зити. Я навіть метр приніс: хазяїна вашо­го мірятиму.

Шарик як почув, за серце схопився. От зміряє поштар дядю Федора, от відвезе додому, що вони з котом робитимуть? Пропадуть же!

А кіт не розгубився і каже:

—Зміряти — це завжди можна. А ви спершу молочка попийте. Я щойно коро­ву подоїв. Мурку мою.

Поштар погоджується:

—Молочка я із задоволенням вип’ю. Молоко, воно дуже корисне. Про це навіть у газетах пишуть. Дайте мені найбільшого кухля.

Кіт чимдуж до хати побіг і приніс йо­му кухоль величезний. Налив у нього мо­лока і Пєчкіну дає. Пєчкін як випив, як вирячився та як заспівав:

Коли я на пошті служив ямщиком, Ой, був молодим я і дужим! —

і теж головою у стінку — стук!

А галченя з хати запитує:

—Хто там? Це хто там?

Поштар відповідає:

—Це я, поштар Пєчкін! Приніс вам метр. Буду ваше молочко міряти. Давай­те мені найбільший кухоль!

А тут «швидка допомога» приїхала. Виходять два санітари і питають:

—Це хто у вас тут збожеволів?

Пєчкін відповідає:

—Це в хати дах поїхав! На мене ки­дається.

Узяли його санітари під руки і до ма­шини повели. І кажуть:

—Зараз хміль цвіте. Багато хто глузд втрачає. Особливо корови.

Коли вони поїхали, дядя Федір сказав котові:

—Ти це молоко куди-небудь вилий. Щоб знову біди не було.

А коту шкода виливати. От він і вирішив молоко трактору віддати. Тр-тр Міті. З машиною, мовляв, нічого не ста­неться. Трактори з глузду не з’їжджа­ють. І все молоко в бак вилив. Просто з відра.

Мітя стояв, стояв, потім як заторох- коче — і на кота! Кіт відро кинув і скоріше на дерево! А Мітя відром почав у футбол грати. Грав, грав, поки не пере­творив на якусь балабушку. Оце так мо­дель інженера Тяпкіна!

А потім подався по селу бешкетувати. Бур’яни підгортати і за курками ганяти­ся. І пісні гудів усякі. Насамкінець він навіть купатися поліз. Ледь-ледь не за­глух. Сяк-так виліз він на берег, соромно йому стало. Під’їхав до хати, на місце став, ні на кого не дивиться. Сам себе лає.

Дядя Федір дуже розсердився на Мат- роскіна і в куток його поставив:

— Наступного разу роби, що тобі ве­лять.

Шарик усе з кота глузував.

Та дядя Федір Шарикові сказав:

— Добре, добре. Нема чого з людини сміятися, коли вона в кутку стоїть.

Звичайно, Матроскін був кіт, а не лю­дина. Та для дяді Федора він був усе одно що людина.

А з цією коровою ще бували пригоди. І немало.

Розділ дев’ятий: ВАШ СИН — ДЯДЯ ФАРИК

Наступного дня дядя Федір вирішив додому листа написати. Щоб тато і мама за нього не турбувалися. Він же їх дуже любив. А вони не знали, де він і що з ним. І звичайно, переживали.

Сидить дядя Федір і пише:

«Мої тату й мамо!

Я живу добре. Просто чудово. У мене є свій дім. Тепла хата з однією кімнатою і кухнею. А недавно ми скарб знайшли і ко­рову купили. І трактор — тр-тр Мітю. Трактор хороший, тільки він бензин не любить, а любить суп.

Мамо й тату, я без вас дуже сумую. Особливо вечорами. Але я вам не скажу, де живу. Бо ви мене заберете, а Матроскін і Шарик пропадуть».

Та тут дядя Федір побачив, що сільські хлопчаки змія в полі запуска­ють. І дядя Федір до них побіг. А котові звелів листа дописувати за нього. Кіт узяв олівця і почав писати:

«А ще в нас піч є тепла. Я так люблю на ній відпочивати! Зі здоров’ям же в ме­не не дуже: то лапи викручує, то хвіст відпадає. Тому що, любі мої тату й ма­мо, життя в мене було складне, спов­нене прикростей та гонінь. Та зараз усе інакше. І ковбаса в мене є, і молоко, щой­но видоєне, стоїть у мисочці на підлозі. Пий скільки душі завгодно! Мені мишей навіть бачити не хочеться. Я їх просто так ловлю, для розваги. Чи вудкою, чи пилососом з нірок витягаю і в поле відно­шу. А вдень я люблю на дах здертися. І там очі витріщу, вуса розправлю і заго­ряю як ненормальний. На сонечку облизу­юсь і сохну».

Тут кіт почув, що миші у підвалі заш­крябали. Він гукнув Шарика і до підвалу подався з пилососом. Шарик олівця в зу­би взяв і почав далі калякати:

«А днями я линяти почав. Стара шерсть з мене сиплеться — хоч до хати не заходь. Зате нова росте — чиста, шовковиста! Просто каракуль. Та ще захрип я трішки. Перехожих багато, на всіх доводиться гавкати. Годину погав­каєш, дві погавкаєш, а потім у мене не гавкіт, а свист якийсь виходить і буль­кання.

Дорогі тату й мамо, ви мене тепер навіть не впізнаєте. Хвіст у мене гач­ком, вуха стирчать, ніс холодний і куд- латість підвищилась. Мені тепер мож­на взимку навіть на снігу спати. Я те­пер сам до крамниці ходжу. І всі продавці мене знають. Кістки мені безплатно да­ють… Отож за мене ви не хвилюйтеся. Я такий здоровий став, просто — ух! Як­що я на виставку потраплю, мені всі ме­далі забезпечені. За вроду і кмітливість.

До побачення.

Ваш син — дядя Шарик».

Потім він слово «Шарик» виправити хотів на «Федір». І вийшло взагалі щось незрозуміле:

«До побачення. Ваш син — дядя Фарик».

Вони з Матроскіним листа заклеїли, адресу написали, і Шарик його в зубах до поштової скриньки відніс.

Та лист зі скриньки не скоро ще за ад­ресою поїхав, бо поштар Пєчкін в ізоля­торі був. Спершу він там не хотів залиша­тися. Він доводив, що це не він з глузду з’їхав, а хата дяді Федора, яка буцатися почала.

А згодом йому в ізоляторі сподобало­ся. Листи розносити не треба було, і году­вали добре. І ще він там із одним бухгал­тером познайомився. Цього бухгалтера діти до лікарні довели. І він весь час Пєчкіна виховував. Він казав:

Добре, добре. Нема чого з людини сміятися, коли вона в кутку стоїть.

Добре, добре. Нема чого з людини сміятися, коли вона в кутку стоїть.

—  Пєчкіне, не стрибай на ліжку!

— Пєчкіне, не висовуйся у вікно!

— Пєчкіне, не кидай котлети у това­ришів!

Хоча Пєчкін нізвідки не висовувався, ніде не стрибав і ніякі котлети в това­ришів не кидав. Але на дядю Федора Пєчкін образився. Він говорив так:

— Декотрі люди собак удома трима­ють і кицьок, а в мене навіть велосипеда нема.

Та це потім було. А поки що він в ізо­ляторі перебував, і лист у поштовій скриньці лежав.

Розділ десятий: ШАРИК ІДЕ ДО ЛІСУ

Дядя Федір і кіт у хаті жили. А Ша­рик усе по ділянці бігав або в буді сидів. І ночував там. Він до хати лише пообіда­ти заходив або так, погостювати. І от си­дить він якось у своїй буді й думає: «Кіт собі корову купив. Дядя Федір — трак­тора. А я гірший за всіх, чи що? Пора й мені рушницю купити для щастя. Поки гроші є».

Дядя Федір усе відмовляв його руш­ницю купувати — звіряток жаль. І кіт відмовляв — грошей шкодував. А пес і слухати не бажає.

— Відійдіть,— каже,— убік! В мені інстинкт прокидається! Звірі — вони для того і створені, аби на них полювали. Раніше я цього не розумів, бо жив пога­но! А тепер я оговтався, і мене до лісу по­тягло зі страшною силою!

Пішов він до магазину і купив руш­ницю. І патрони купив, і сумку мис­ливську, щоб усіляку дичину туди скла­дати.

Чекайте мене,— каже,— під вечір. Я вам чого-небудь смачненького підстрелю.

Вийшов він із села і до лісу пішов. Ба­чить, колгоспник на возі їде. Колгоспник йому кажСідай, мисливцю, підвезу.

Шарик сів на воза, лапи звісив. А кол­госпник запитує:

— А як ти, друже, стріляєш? Добре?

А то ж як! — відповідає Шарик.

— А якщо я шапку підкину, поцілиш у неї?

Шарик звівся на задні лапи, рушни­цю підготував.

Кидайте,— каже,— вашу шапку. Зараз від неї нічого не залишиться. Самі дірочки.

Візник шапку зняв і в повітря підки­нув. Високо-високо, під хмари. Шарик я- як баба-а-хне! Конячка як переля­кається! І — бігти! Віз, ясна річ, за нею. Шарик на ногах не втримався з не­сподіванки і полетів з воза вниз головою. На дорогу — плюх! Нічого собі полюван­ня починається!

Далі він уже пішки подався. Прий­шов до лісу, бачить: наталявині заєць си­дить. Пес рушницю зарядив, сумку при­готував і почав підкрадатися.

— Зараз я по ньому як стрельну!

Заєць побачив його — і навтікача. Шарик — за ним. Та спіткнувся об щось і в сумці заплутався. У якій треба було здобич носити. Сидить він у сумці і міркує: «Нічого собі полювання почи­нається! Що ж це, я тепер сам себе додо­му понесу?! Отже, я ж і мисливець, я ж і трофей? Ото сміху буде…»

Виліз із сумки — і по сліду. Рушниця за спиною, ніс у землю. Добіг до вузень­кої річки, бачить: заєць уже на тім березі скаче. Пес рушницю в зуби і поплив — не кидати ж зайця! А рушниця важка — от- от потягне на глибину Шарика. Дивить­ся Шарик, а він уже на дні.

«Що ж це таке? — розмірковує пес.— Це вже не полювання, це вже риболовля виходить!»

Він вирішив рушницю кинути і по- швидше спливати.

«Ну нічого, рознещасний зайчиську, я тобі ще покажу! Я тебе і без рушниці дістану! Ото вже вуха тобі намну! Взнаєш, як знущатися з мисливців!»

Спливає він, спливає, та ніяк йому не спливається. Він і в ремені від рушниці за­плутався, і в сумці. Все, кінець Шарику.

Але тут він відчув, що хтось його за барки ухопив і потягнув угору, до сонечка. А це був бобер старий, він неподалік греб­лю будував. Витяг він Шарика і каже:

— Робити мені нема чого, тільки різних собак із води витягати!

Шарик відповідає:

— А я й не просив мене витягати! Я, може, і не тонув зовсім. Може, я підвод­ним плаванням займався! Я ще не вирішив, що я там робив, на дні.

Самому ж так погано — хоч ґвалт кричи. І вода з нього фонтаном виплес- кує, і очі на бобра підвести совісно. Ще б пак, він на звірів полювати йшов, а замість того вони його від смерті врятува­ли. Йде він додому берегом. Похнюпле­ний такий, як мокра курка. Рушницю на ремінці тягне і міркує собі: «Щось у мене з полюванням не так виходить. Спершу я з воза впав. Потім у сумці своїй мис­ливській заплутався. А під кінець залед­ве й зовсім не втопився. Не подобається мені таке полювання. Ліпше я рибу лови­тиму. Куплю собі вудки, підсаку. Візьму бутерброд із ковбасою та й на бережку сидітиму. Буду я рибальським собакою, а не мисливським. А звірів я підстрелюва­ти не хочу. Я їх тільки рятуватиму».

Та сказати це легко, а зробити важко. Бо народився ж він таки собакою мис­ливським, а не якимсь там іншим.

Розділ одинадцятий: БОБРЕНЯ

А дядя Федір і Матроскін удома си­дять. Шарика з полювання чекають. Дя­дя Федір годівничку для птахів майст­рує, а кіт по хазяйству порається: ґудзи­ки пришиває і шкарпетки штопає.

За віконцем уже сутеніло, коли Ша­рик прийшов. Підняв він свою сумку і звірятко на стіл витрусив. Звірятко ма­ле, пухнасте, очі сумні і хвіст лопатою.

От кого я приніс.

А де ти його взяв? — запитує дядя Федір.

— З річки витягнув. Сиділо воно на березі, побачило мене і в річку — стриб! З переляку. Ледве-ледве його виловив. А то ж би втопилось. Воно ж іще малень­ке.

Кіт слухав, слухав і каже:

— Ех ти, дурнику! Це ж бобреня! Воно ж у воді живе. То його дім. Ти його, мож­на сказати, з дому витягнув.

Пес відповідає:

— Хто ж те знав, що воно у воді живе. Я думав, що воно втопитись хоче! Дивіться, який я мокрий!

І дивитись не хочу! — каже кіт.— Теж мені мисливець, нічого про звірів не знає! — І на піч поліз.

А бобреня сидить, оченята на всіх витріщило. Не розуміє нічого. Дядя Федір молока йому дав кип’яченого. Боб­реня молока попило, і очі в нього почали заплющуватись.

Де ж його спати покладемо? — пи­тає хлопчик.

Як — де? — каже пес.— Якщо воно у воді живе, його треба в таз покласти.

Тебе самого треба в таз покласти! — кричить Матроскін з печі.— Щоб ти по­розумнішав трішечки!

Пес геть у розпачі:

— Ти ж сам казав, що воно у воді живе.

Воно у воді лише плаває, а живе в хатинці на березі,— пояснює кіт.

Тоді дядя Федір узяв бобреня і до ша­фи поклав, у шухляду для черевиків. І бобреня відразу заснуло. І Шарик теж пішов спати до своєї буди. Він не звик на ліжках розлежуватися. Він був сільський пес, не розпещений.

Вранці дядя Федір прокинувся і чує: щось незвичне у хаті. Наче хтось дрова розпилює: др-др… др-др…

І знову: др-др… др-др…

Він з ліжка підвівся і бачить щось жахливе. Не хата в них, а столярня. Всю­ди стружки, тирса та тріски лежать. А столу обіднього наче й не було. А в купі стружок бобреня сидить і ніжку од столу обточує.

Кіт лапи з печі звісив і каже:

— Подивися, що нам бобреня влашто­вує. Доведеться тепер новий стіл купува­ти. Ще добре, що я зі столу весь посуд прибрав. Залишились би ми без тарілок! Із самими виделками.

Покликали вони Шарика.

— Подивись-но, що нам бобреня на­коїло!

А якби воно моє ліжко перепиля­ло,— каже дядя Федір,— я б серед ночі прямо на підлогу гепнувся. Дякуємо тобі!

Дав він Шарикові сумку мисливську і каже:

— Біжи-но ти на річку і віднеси боб­реня на місце, де ти його взяв. І гляди мені, більше з річки нікого не виловлюй! Ми не мільйонери які-небудь!

Шарик запхав бобреня до сумки і побіг без розмов. Він уже й сам не радий був, що того бобренятка виловив. А боб­реняткові батьки дуже зраділи і не стали Шарика сварити. Вони зрозуміли, що не з лихим наміром він їхнього синка поцу­пив — просто непорозуміння. Тож усе ду­же добре закінчилось. Тільки довелося новий стіл купувати.

Та з того часу Шарик затужив. Хо­четься йому до лісу на полювання, та й годі! А як вийде він з рушницею, поба­чить звірятка — стріляти не може, хоч ти плач! Прийде він з лісу — не їсть, не п’є: туга його гризе. Охлялий він став, змуче­ний — нікуди не годний!

Розділ дванадцятий: МАМА Й ТАТО ЧИТАЮТЬ ЛИСТА

Нарешті лист дяді Федора до міста до­плентався. У місті вже інший листоноша його до сумки поклав і татові з мамою до­дому поніс. А на вулиці дощик лив силь- ний-пресильний. Поштар змок увесь. Та­то навіть його пожалів:

— Що ж це ви в таку мокру днину ли­сти розносите? Ви б їх краще поштою відправили.

Поштар погодився:

— Це ви правильно підмітили. Чого це я їх ношу в таку негоду? Я про вашу пропозицію сьогодні ж начальнику до­повім.

І тато з мамою почали читати листа. Спершу їм усе подобалося. І те, що в дяді Федора хата є і корова. І що хата в нього тепла, і що трактора він придбав. А потім вони лякатися почали.

Тато читає:

«А ще в нас піч є тепла. Я так люб­лю на ній відпочивати! Зі здоров’ям же в мене не дуже: то лапи викручує, то хвіст відпадає. Тому що, любі мої тату й мамо, життя в мене було складне, сповнене прикростей та гонінь. Та зараз усе інак­ше. І ковбаса в мене є, і молоко, щойно видоєне, стоїть у мисочці на підлозі… Мені мишей навіть бачити не хочеться. Я їх просто так ловлю, для розваги… вуд­кою чи пилососом… А вдень я люблю на дах здертися… очі витріщу, вуса роз­правлю і загоряю як ненормальний. На сонечку облизуюсь…»

Мама слухала, слухала — і раптом знепритомніла! Тато води приніс і маму повернув до свідомості. Далі мама сама читати почала:

— «А днями я линяти почав. Стара шерсть з мене сиплеться — хоч до хати не заходь. Зате нова росте — чиста, шовко­виста! Просто каракуль. Та ще захрип я трішки. Перехожих багато, на всіх дово­диться гавкати. Годину погавкаєш, дві погавкаєш, а потім у мене не гавкіт, а свист якийсь виходить і булькання…»

Тут у кімнаті щось грюкнуло. Це тато впав без пам’яті. Тепер уже мама за во­дою побігла — тата до тями приводити.

Тато очуняв і каже:

Що це з нашою дитиною зробилося? І лапи в нього викручує, і хвіст відпадає, і на перехожих він гавкати почав.

І мишей він вудкою ловить,— каже мама.— І шерсть в нього — чистісінький каракуль. Може, він там на природі на яг­нятко перетворився? Від свіжого повітря.

Хіба? — мовить тато.— А я й не чув, щоб ягнята на перехожих булькали. Може, він просто з глузду зсунувся від свіжого повітря?

Вирішили вони листа до кінця дочита­ти. Читають і очам своїм не вірять:

«Любі тату й мамо, ви мене тепер просто не впізнаєте. Хвіст у мене гачком, вуха стирчать, ніс холодний і кудлатість підвищилася…»

Що в нього підвищилося? — питає мама.

— Кудлатість у нього підвищилася. Він тепер може взимку на снігу спати.

Мама прохає:

— Гаразд, читай до кінця. Я хочу всю правду знати, що там із моїм сином скоїлося.

І тато до кінця дочитав:

— «Я тепер сам до крамниці ходжу. І всі продавці мене знають. Кістки мені без­платно дають… Отож за мене ви не хви­люйтеся. Я такий здоровий став, просто — ух! Якщо я на виставку потраплю, мені всі медалі забезпечені. За вроду і кмітливість. До побачення. Ваш син — дядя Фарик».

Після цього листа мама з татом півго­дини до тями приходили, всі ліки в домі випили.

Потім мама каже:

— А може, це не він? Може, ми збо­жеволіли? Може, це в нас кудлатість підвищилася? І ми взимку можемо на снігу спати?

Тато почав її заспокоювати, а мама все одно кричить:

— Це мене всі продавці давно знають і кістки мені безплатно дають! Це мені мишей бачити не хочеться! От зараз у ме­не теж лапи викручує і хвіст одва- люється! Тому що життя в мене було складне, сповнене прикростей і гонінь! Де моя мисочка на підлозі?!

Ледве-ледве тато її заспокоїв.

— Якби ми з глузду з’їхали, то не обоє зразу. Божеволіють окремо. Це лише на грип усі разом захворюють. І ніяка куд­латість у нас не підвищилась, а навпаки. Тому що ми вчора в перукарні були.

Про всяк випадок вони собі темпера­туру зміряли. І температура була нор­мальна — 36,6. Тоді тато взяв конверта і уважно оглянув. На конверті стояв штемпель, і на нім була назва села,  звідки цього листа відправляли. Там було написано: «Село Простоквашино».

Мама з татом дістали карту і почали шукати, де таке село знаходиться. Нара­хували двадцять два таких села. Вони взя­ли і написали до кожного села по листу. Кожному сільському поштареві.

«Шановний поштарю!

Чи немає у вашому селі міського хлоп­чика, якого звуть дядя Федір? Він пішов з дому, і ми дуже за нього турбуємося.

Якщо він живе у вас, напишіть, і ми за ним приїдемо. А вам привеземо подарунки. Тільки хлопчику нічого не кажіть, щоб він нічого не знав. Бо він може переїхати до іншого села, і ми його вже не знайдемо. А нам без нього погано.

З великою повагою — мама Римма і тато Діма».

Вони написали двадцять два таких ли­сти і розіслали їх до всіх сіл із назвою Простоквашино.

Розділ тринадцятий: ШАРИК ЗМІНЮЄ ПРОФЕСІЮ

Дядя Федір каже котові:

— Треба щось із Шариком робити. Пропаде він у нас. З туги зовсім засох.

Кіт пропонує:

— Може, нам із нього їздового собаку зробити? Необов’язково йому бути мис­ливським. Купимо візочка, будемо на ньому всякі речі возити. Наприклад, мо­локо на базар.

Ні,— заперечує дядя Федір.— їздові собаки лише на Півночі бувають. До того ж, у нас тр-тр Мітя є. Слід щось інше вигадати.

А потім каже:

— Придумав! Ми з нього циркового собаку зробимо — пуделя. Навчимо його танцювати, через обруч стрибати, повіт­ряною кулькою жонглювати. Хай ма­леньких діточок веселить.

Кіт погодився із дядею Федором:

— Що ж, нехай буде пуделем. Кімнатні собаки теж потрібні, хоч із них користі ніякої. Житиме він у домі, на дивані лежатиме і капці подаватиме госпо­дарю.

Покликали вони Шарика і запитують:

— То що, хочеш, аби ми з тебе пуделя зробили?

Робіть хоч опудало! — відказує Ша­рик.— Все одно мені життя не миле. Не­має мені щастя на цій землі. Поховаю я своє покликання.

І збираються вони йти за річку: до пе­рукарні, що в новому будинку п’ятипо­верховому. Дядя Федір вийшов тр-тр Мітю заводити, а Матроскін Мурці сіна підкинути. Він відчинив їй двері з корівника і сказав:

— Ми хату на тебе залишаємо. Якщо з’явиться злодюжка якийсь, ти з ним це­ремоній не розводь. Рогами його. А вве­чері я тебе чим-небудь пригощу.

Дядя Федір тр-тр Мітю вивів, супу в нього налив і сів на крісло водія. Шарик поруч влаштувався, а Матроскін — на­горі. І поїхали вони стригтися.

Мітя торохтів радісно і на повну силу працював колесами. Побачить калюжу — і по ній! Так що вода на всі боки віялом. Молодий іще трактор. Новенький. А як­що він курей зустрічав на шляху, то ти­хенько підкрадався і гудів на все горло: «Уу-уу-уу!» Бідні кури по всій дорозі розліталися.

Чудова була поїздка. Дядя Федір пісню заспівав, а трактор йому підспіву­вав. Дуже гарно в них виходило:

У полі берізонька…

Тир-тир-тир.

В полі кучерявенька…

Тир-тир-тир.

Люлі-люлі…

Тир-тир-тир.

Люлі-люлі…

Тир-тир-тир.

Нарешті вони до перукарні під’їхали. Кіт у тракторі залишився — стерегти, а дядя Федір із Шариком стригтися пішли. У перукарні чисто, затишно і світло, і жінки сидять під ковпаками сохнуть. Перукар питає в дяді Федора:

— А що ви бажаєте, юначе?

-— Мені треба Шарика підстригти.

Перукар каже:

— Дожилися! Шарики, кубики! І як же його підстригти? Під польку чи під напівбокс? Чи, можливо, під хлопчика? А може, його і поголити заразом?

Дядя Федір відповідає:

— Не треба його голити. І під хлопчи­ка не треба. Його треба під пуделя підстригти.

— Це ж як — під пуделя?

— Дуже просто. Його треба згори за­вити. Знизу все наголо. І на хвості китич­ка.

— Зрозуміло,— каже перукар.— У ру­ках паличка, на хвості китичка, а в зубах кісточка. Це вже не Шарик, це жених вийде!

І всі жінки під ковпаками засміялися.

Нічого не вийде, юначе. В нас є жіночий зал і чоловічий зал, а собачого поки що немає.

Так ні з чим вони до Матроскіна повернулася. Він каже:

— Ех ви! Ви”б «казали, що це не про­стий собака, а якого-небудь артиста чи директора стадіону. Вас би вмить і під­стригли, і завили, і одеколоном побриз­кали. Давайте вертайтеся!

Коли вони знову прийшли, перукар дуже здивувався:

— Ви що-небудь забули, юначе? Що саме?

Дядя Федір каже:

— Ми забули вам сказати, що цей со­бака не просто собака, а вчений. Ми його до виступу готуємо.

Перукар як зарегоче:

— Ой, учений-кип’ячений! А що ж він у вас робити вміє? Може, він у вас пи- сати-вигадувати вміє? Може, він у вас на дудочці грає?

Дядя Федір каже:

— Про дудочку не знаю, а рахує він запросто.

— Невже? Ну, а скільки буде п’ять по п’ять?

П’ять по п’ять буде двадцять п’ять,— каже Шарик.— А шість по шість — тридцять шість.

Перукар як те почув, так і сів у своє крісло перукарське! І насправжки собака вчений: не лише лічити, але й розмовля­ти вміє. Дістав він серветку чисту і каже:

— Якщо клієнти не заперечують, я до ваших послуг. І підстрижу, і завивку зроблю вашому Шарику. Та ще дітям розповім, щоб училися. Коли вже собаки грамотними стали, то дітям слід поспішати. Інакше всі місця у школі звірі позаймають.

Жінки, що під ковпаками сохли, не заперечували:

— Що ви! Що ви! Такого собаку не­одмінно треба причепурити. У такого со­баки все має бути прекрасним: і душа, і зачіска, і китичка!

І перукар заходився працювати. А по­ки Шарика стриг, він з ним розмовляв.

Він йому питання задавав з різних галу­зей науки. А Шарик йому відповідав.

Перукар просто вражений був. Він та­кої вченості ніколи в житті не бачив. Він підстриг Шарика, і завивку зробив, і го­лову йому помив, і з такого здивування навіть грошей за роботу не взяв. І так йо­го наодеколонив, що від Шарика «Польо­том» за кілометр пахло. Пудель із Шари­ка вийшов — хоч зараз на виставку! Він і сам себе у дзеркалі не впізнав.

Що це за штучка така кучерявень­ка? Не собака, а панночка. Так і вкусив би! — каже Шарик.

Зовні він на пуделя перетворився, а всередині так Шариком і зостався.

А дядя Федір відповідає:

— Це ти сам. Кімнатний собака — пу­дель. Звикай тепер.

Та Шарик щось не дуже повеселішав після перукарні. Він ще більше затужив. Його туга дяді Федору передалася, а від нього й Матроскіну. І навіть Мітя помов­чував — курей не лякав.

Одне лише їх під кінець подорожі роз­веселило. Під’їхали вони до своєї хатки, дивляться, а в них поштар Пєчкін на яб­луні сидить. Дядя Федїр каже:

— Погляньте, який фрукт у нас на яб­луні достиг у кінці серпня місяця! Що ви там робите?

Нічого я не роблю,— відповідає Пєчкін.— Від вашої корови рятуюся. Я прийшов до вас у віконце подивитися, чи всі у вас електроплити вимкнуті. А вона на мене як накинеться! Он у мене скільки дірок на штанях.

І правда, дірок у нього на штанях з де­сяток. А внизу під деревом Мурка ле­жить, жуйку свою пережовує.

Довелося їм знову Пєчкіна чаєм відпоювати. А поки вони чай готували, він тихесенько до коридору вийшов і не­помітно від курточки дяді Федора ґудзи­ка відрізав. Навіщо він це зробив, ми з вами потім довідаємось. Тільки ґудзик цей дуже потрібен був Пєчкіну.

Розділ чотирнадцятий: ПРИЇЗД ПРОФЕСОРА СЬОМІНА

Жити б і жити дяді Федору щасливо, та щось ніяк не таланить. Тільки з Шари­ком сяк-так розібралися, тут нове лихо. Приходить дядя Федір якось до хати і ба­чить: стоїть Матроскін перед дзеркалом і вуса фарбує. Дядя Федір запитує:

— Що з тобою, котику? Закохався ти, чи що?

Кіт як засміється:

— Ще не вистачало! Стану я дурниця­ми займатися! Просто мій господар приїхав — професор Сьомій.

— А вуса ж до чого тут?

А до того,— каже кіт,— що я тепер зовнішність змінюю. На нелегальне ста­новище переходжу. Буду в підвалі жити.

Для чого? — питає дядя Федір.

— А для того, щоб мене господарі не забрали.

— Та хто ж тебе забере? Які ще госпо­дарі?

— Професор забере. Адже я його кіт. І Шарика можуть забрати. Адже Шарик теж його.

Дядя Федір навіть зажурився: і справді ж, можуть забрати.

— Послухай, Матроскіне,— каже він,— але ж як вони тебе заберуть, якщо вони тебе з дому витурили.

У тім-то й річ, що не витурили,— ка­же кіт.— Вони, коли від’їжджали, мене знайомим залишили. А ті — іншим зна­йомим. А від інших знайомих я сам утік. Вони мене у ванній зачиняли, щоб я не линяв по всіх кімнатах. І Шарик, ма­буть, так само бездомним став.

Дядя Федір задумався, а Матроскін провадив далі:

— Ні, він професор хороший. Нічо­генький професор. Тільки я зараз і до найчудовішого не піду. Я хочу, дядю Фе­доре, лише з тобою жити і корову мати.

Дядя Федір каже:

— Я вже й не знаю, що робити. Може, нам до іншого села перебратися?

Надто клопітно,— заперечує кіт.— І Мурку перевозити, і речі… А до того ж, до нас уже тут звикли всі. Нічого, дядю Федоре, не впадай у відчай. Я і в підвалі поживу. Ти ліпше справою займися.

— Якою ще справою?

— А такою. Дрова на зиму слід заго­тувати — зима не за горами. Бери-но мо­тузку і до лісу їдь. І Шарика з собою візьми.

Та Шарик, як дізнався про професо­ра, теж із хати виходити не захотів.

Їдь, їдь,— каже кіт.— Тобі боятися нема чого, тебе навіть рідна матуся не впізнає тепер. Ти ж у нас пуделем став.

І вони погодилися. Шарик мотузку взяв для дров, пилку й сокиру, а дядя Федір пішов тр-тр Мітю заводити.

Кіт їм каже:

— Запам’ятайте: треба лише берези спилювати. Березові дрова — найкращі.

Дядя Федір не згоден:

— А мені шкода березок. Вони такі гарненькі.

Кіт каже:

— Ти, дядю Федоре, не про красу ду­май, а про морози. Як буде сорок гра­дусів, що ти робитимеш?

Не знаю,— відповідає дядя Федір.— Тільки якщо всі почнуть берези на дрова спилювати, в нас замість лісу самі пеньки зостануться.

Справді,— мовить Шарик.— Це лише для стареньких бабусь добре, коли самі пеньки в лісі. На них сидіти можна. А що будуть пташки робити і зайці? Ти про них подумав?

Буду я ще про зайців думати! — кричить кіт.— А про мене хто подумає? Валентин Берестов?

– А хто такий Валентин Берестов?

— Не знаю хто. Тільки так пароплав називався, на якому мій дідусь плавав.

Напевне, він був хорошою люди­ною, якщо на ньому твій дідусь плавав,— каже хлопчик.— І він би берізки не спи­лював.

А що б він робив? — запитує кіт.

Мабуть, він почав би заготовляти хмиз,— висунув припущення Шарик.

Так і зробимо! — сказав дядя Федір.

І поїхали вони з Шариком заготовля­ти хмиз. Весь трактор завантажили хми­зом і ззаду ще цілу купу мотузкою прив’язали. Потім вони картоплі спекли на багатті, грибів насмажили на паличці і почали їсти. А трактор Мітя дивився, ди­вився на них і — як загуде! Дядя Федір ледве не вдавився картоплиною, а Ша­рик навіть на два метри підскочив.

Зовсім я про це торохкало забув,— каже.— Я думав, на мене самоскид їде.

А я думав, що бомба вибухнула,— каже дядя Федір.— Треба дати йому чогось поїсти. Інакше він нас на той світ відправить. Гуде, як пароплав.

Погодували вони трактора і виріши­ли додому їхати. А тут заєць повз них біжить. Шарик як заволає:

— Дивіться — здобич!

Дядя Федір його заспокоює:

— Ти що, забув? Ти ж тепер пудель. Ти скажи: «Тьху ти! Якийсь там заєць. Зайці мене зараз не цікавлять. Мене цікавить — капці хазяїну приносити».

Та Шарик на своєму стоїть:

— Тьху ти! Які ще капці! Капці мене не цікавлять! Мене цікавить — зайців ха­зяїну приносити! От я йому покажу!

І як кинеться за зайцем — тільки де­рева у зворотний бік побігли. А дядя Федір додому поїхав. Він дуже багато хмизу привіз. Та Матроскін все одно не- задоволений:

— Від цього хмизу не тепло буде, а ли­ше тріск. Це не дрова, а сміття. Я по- іншому вчиню.

Розділ п’ятнадцятий: ЛИСТ ДО ІНСТИТУТУ СОНЦЯ

Кіт попросив у дяді Федора олівця і почав щось писати.

Дядя Федір питає:

— Ти що придумав?

Кіт відповідає:

— Я листа пишу до одного інститу­ту, де сонце вивчають. Я там зв’язки маю.

А що таке «зв’язки»? — запитує дядя Федір.

Це знайомства ділові,— пояснює кіт.— Це коли люди одне одному щось добре роблять ні з того ні з сього. Просто за давньою звичкою.

Зрозуміло,— каже дядя Федір.— Якщо, наприклад, хлопчик в автобусі ні з того ні з сього бабусі місцем поступив­ся, значить, він це по знайомству зробив. За давньою звичкою.

Ні, це не те,— розтовкмачує кіт.— Це просто ввічливий хлопчик був. Або от якщо хлопчик якійсь бабусі колись картоплю чистив, а вона в той час за нього задачки розв’язувала, значить, у них бу­ло ділове знайомство. І вони будуть одне одному допомагати.

— А тобі яка допомога потрібна?

— Я хочу, щоб мені маленьке сонце прислали. Домашнє.

Хіба бувають такі сонця? — здиву­вався хлопчик.

От побачиш,— каже кіт і раптом як закричить: — Це хто мого олівця по­цупив?!

Галченя Хапайко відповідає з шафи:

— Це я, поштар Пєчкін. Приніс жур­нал «Мурзилка».

Давай сюди! — наказує Матроскін.

Та відібрати щось у Хапайка не дуже-то й просто було. Півгодини за ним кіт по хаті ганявся. Нарешті забрав олівця. Ха­пайко за це образився. І тільки Мат­роскін відвернеться, він підскакує ззаду і хапає його за хвіст! Кіт з несподіванки щоразу до стелі підстрибував. А дядя Федір сміявся до сліз.

Нарешті кіт листа дописав. Лист був такий:

«Дорогі вчені!

У вас, мабуть, тепло.

А в нас скоро зима. А мій хазяїн дядя Федір не дозволяє природу на дрова спилю­вати. Не розуміє він, що замерзнемо ми із цим хмизом! Пришліть нам, будь ласка, сонце домашнє. Бо скоро буде пізно.

З повагою кіт Матроскін».

Потім він адресу написав:

«Москва, Інститут фізики Сонця, відділ Сходів і Заходів, ученому біля вікна, у халаті без ґудзиків. У якого шкарпетки різні».

А тут Шарик приходить і зайця в зу­бах приносить. І в зайця язик вива­люється, і в Шарика. Стомилися обидва. Та зате Шарик щасливий, а заєць не ду­же радий.

Ось,— каже радісний Шарик,— добув.

А навіщо? — запитує кіт.

— Як — навіщо?

— А так. Що ти з ним робити зби­раєшся?

Не знаю,— відповідає пес.— Моя справа мисливська — добути. А що роби­ти, це вже господар вирішує. Може, він його до дитячого садка віддасть. А може, пуху наскубе і рукавички зв’яже.

Господар вирішує, що його відпус­тити слід,— каже дядя Федір.— Звірі в лісі мають жити. Нема чого в нас зоопарк влаштовувати!

Шарик посмутнів, наче в нім лампоч­ка згасла, та сперечатися не став. Дядя Федір дав зайцю морквину і на ґанок виніс.

— Ну,— каже,— біжи!

А заєць не біжить нікуди. Сидить ти­хесенько і все розглядає.

Тут Матроскін затурбувався: нічого собі — ще один пожилець у них на­мічається! Своїх дівати нікуди!

Виніс він потихеньку Шарикову руш­ницю, підкрався до зайця — і як над ву­хом у нього пальне! Заєць аж підскочив! Лапками він у повітрі запрацював і з місця кулею — раз! Сам Матроскін не менше перелякався — і кулею в інший бік. Тільки рушниця посередині лежить і дим догори пішов синенький.

А Шарик на ґанку стоїть, і сльози в нього з очей котяться. Дядя Федір каже:

—  Добре, не плач. Я придумав, що з тобою робити. Ми тобі фотоапарата купи­мо. Будеш ти фотополюванням займати­ся. Будеш звірів фотографувати і фото­графії до різних журналів надсилати.

Напевне, це і справді найліпший вихід був. З одного боку, це все-таки по­лювання. А з іншого — ніяких звірів стріляти не доводиться.

І почав Шарик фотоапарата чекати, як діти ждуть свята Першотравня.

Розділ шістнадцятий: ТЕЛЯТКО

Відтоді як Матроскін у підвал пішов жити, життя дяді Федора ускладнилося. Мурку в поле виганяти — дяді Федору. До криниці по воду теж дядя Федір іде. А раніше все це кіт робив. Від Шарика теж користі мало було. Адже йому фото- рушницю купили. Він зранку до лісу піде і півдня за зайцем гасає, аби сфотографу­вати. А потім знову півдня за ним га­няється, щоб фотокартку віддати.

А тут знову подія. Вранці, коли вони ще спали, хтось у двері постукав. Мат­роскін страшенно перелякався — чи не професор, бува, його забирати прийшов? І просто з печі в підвал — стриб? (Він те­пер підвал завше відчиненим тримав. А там віконечко було маленьке, щоб горо­дами, городами — і прямо до лісу). Дядя Федір з ліжка запитує:

— Хто там?

А це Шарик:

— Здоровенькі були! У нашої корови телятко народилося!

Дядя Федір з котом до сараю побігли. І правда: біля корови телятко стоїть. А вчора не було.

Матроскін одразу запишався: от, мов­ляв, і від його корови користь є. Не лише скатертину вона жувати вміє. А телятко дивиться на них і губами шльопає.

Треба його до хати забрати,— каже кіт.— Тут йому холодно.

І маму до хати? — питає Шарик.

Нам тільки мами не вистачало,— говорить дядя Федір.— Та вона в нас усі скатертини поїсть і простирадла. Нехай тут сидить.

Вони повели теля до хати. Вдома вони його роздивилися. Воно було вкрите тон­кою шерстю й мокреньке. І взагалі це був бичок. Почали думати, як його назвати. Шарик пропонує:

— А чого думати? Назвемо Бобиком.

Кіт як зерегоче:

— Ти його ще Тузиком назви. Чи Рей­сом. І кажи до Рексика: «З’їж оцього кексика!» Це ж бик, а не спанієль який- небудь. Йому потрібна серйозна назва. Приміром, Арістофан. І красиве ім’я, і зобов’язує.

Кіт погодився:

— Нехай Гаврилком буде. Дуже гарне ім’я. Рідкісне.

Так стало телятко Гаврилком. І тут у них розмова цікава вийшла. Про те, чиє теля. Бо вони ж корову напрокат узяли. Дядя Федір каже:

— Корова державна. Виходить, і те­лятко державне.

А кіт не згоден:

— Корова справді державна. Та все, що вона дає — молоко там чи телят,— це наше. Ти, дядю Федоре, сам поміркуй. От якщо ми холодильника напрокат беремо, чий він?

— Державний.

— Правильно. А мороз, котрий він виробляє, чий?

— Мороз наш. Ми його задля морозу й беремо.

— І тут же так само. Все, що корова дає, нам належить. Для цього ми й брали її.

— Але ж брали ми одну корову. А те­пер у нас дві вийшло! Коли корова не на­ша, то й теля не наше.

Матроскін розсердився навіть:

— Брали! Та брали ми її за кви­танцією! — І квитанцію приніс.— От по­дивіться, що тут написано: «Корова. Ру­да. Одна». Про телятко нічого не написа­но. А як ми корову взяли за квитанцією, то за квитанцією і здаватимемо — одну.

І тут Шарик утрутився:

— Я не второпаю, чому ви спере­чаєтесь. Ти ж, Матроскіне, збирався ко­рову назовсім купити. Якщо вона тобі сподобається. От і купуй назовсім. І те­лятко залишиться в нас.

— Я з моєю Муркою нізащо не розлу­чуся,— каже кіт.— Я її обов’язково назовсім куплю. Це я просто так сперечав­ся. Бо дядя Федір неправий.

А поки в них уся ця суперечка йшла, Гаврилко часу не гаяв. Він два носовички з’їв у дяді Федора. Він був чорненький, а мама — руда. Та за характером він у ма­му вдався: їв усе, що трапиться.

Розділ сімнадцятий: РОЗМОВА З ПРОФЕСОРОМ СЬОМІНИМ
Коли З’явився Гаврилко, роботи в гос­подарстві ще побільшало.

І тоді дядя Федір зрозумів, що начис­то пропаде без допомоги Матроскіна. Хоч зовсім тікай із села до батьків. І він вирішив поговорити із професором Сьоміним.

Він одягнув найкращу свою сорочку, найкращі штани, зачесався як слід і пішов.

От він підійшов до дачі, де жив профе­сор, і подзвонив. І відразу до нього вийш­ла бабуся з пилососом:

— Чого тобі, хлопчику?

— Я хочу з професором поговорити

Гаразд, проходь,— сказала вона.— Тільки ноги витирай.

Дядя Федір увійшов і вражений був тим, якою чистотою сяяло все довкола. Все блищало, як у міській квартирі. По­всюди стояли шафи з книжками, крісла і стільці. І кухня була вся біла.

Бабуся взяла дядю Федора за руку і повела до кімнати професора.

— От,— сказала вона,— до тебе, Ба­ню, гість.

Професор підняв голову від столу і ка­же:

— Здрастуй, хлопчику. Ти навіщо прийшов?

— Я хочу у вас про кота спитати.

— А що про кота?

— Припустимо, у вас був кіт,— каже дядя Федір.— А тепер він живе в іншому місці і не хоче до вас іти. Можете ви його забрати чи ні?

Ні,— відповідає професор.— Якщо він не хоче до мене повертатися, як же я його заберу! Це буде неправильно. А про якого кота ви говорите?

— Про кота Матроскіна. Він раніше у вас жив, а тепер у мене живе.

— А звідки ви знаєте, що він не хоче до мене йти?

— Він мені сам сказав.

Професор так і підстрибнув:

— Хто сказав?

— Кіт Матроскін.

— Послухайте, юначе,— здивувався професор,— де це ви бачили котів, що го­ворять?

— У себе вдома.

Не може бути,— каже професор Сьомій.— Я все життя вивчаю мову звірів і сам котячим володію трішки, але котів, що говорять, ніколи не зустрічав. Чи не можете ви мене з ним познайоми­ти?

— А ви його не заберете? Адже це ваш кіт.

— Та ні, не заберу. Знаєте що, при­ходьте ви до мене в гості з тим котом! Обідати. У мене сьогодні надзвичайно смачний суп.

Дядя Федір погодився і пішов кота кликати. Він і Шарика хотів запросити, але Шарик навідріз відмовився:

— Я і за столом сидіти не вмію, і вза­галі боюсь і соромлюся.

— Чого боїшся?

— Що мене заберуть.

— Дивак. Він же сказав, що забрати не можна, якщо звір не хоче.

— Це він про котів говорив. А про со­бак ще невідомо, краще вже я вдома за­лишуся фотокартки проявляти.

І вони пішли вдвох із Матроскіним. Коли вони прийшли, стіл для них уже був накритий. Дуже добре накритий. І видел­ки лежали, і ложки, і хліб нарізаний. І суп той був справді дуже смачний, незви­чайний — борщ зі сметаною. А професор усе з котом розмовляв. Він запитував:

— От я вточнити хочу. Як буде котя­чою мовою «Не підходьте до мене, я вас подряпаю»?

Матроскін відповідав:

— Це не мовою, це кігтями буде. Тре­ба спину вигнути, праву лапу підняти і кігті вперед випустити.

А якщо «ш-ш-ш-ш-ш-ш» додати? — питає професор.

Тоді,— каже кіт,— це вже лайка вийде котяча. Щось на зразок: «Не під­ходьте до мене, я вас подряпаю. А йдіть краще до собачої матері».

І професор усе за ним записував. А по­тім він їм дуже багато цукерок подарував і банку сметани для кота.

Так,— каже,— не кіт у мене був, а золото. А я цього не розумів. Інакше я давно б академіком став.

Ще він дяді Федору свою книжку дав про мову звірів і весь час у гості запрошу­вав. І сам обіцяв приходити. Взагалі він виявився дуже хорошим. І кіт Матроскін відтоді перестав у підвалі жити і, ледь що, з печі у підвал стрибати.

Розділ вісімнадцятий: ЛИСТ ПОШТАРЯ ПЄЧКІНА

А тато з мамою зовсім уже засумува­ли без дяді Федора. І життя їм немилим стало. Раніше в них усе не було часу дя­дею Федором займатися: хазяйство їх заїдало, телевізор та газети вечірні. . А те­пер у них стільки часу виявилось, що ви­стачило б на двох дядей Федорів. Не зна­ли, куди цей час дівати. Вони без кінця про дядю Федора говорили і до поштової скриньки зазирали — чи немає листів із сіл Простоквашиних.

Мама каже:

—Я тепер багато чого зрозуміла. Як­що дядя Федір знайдеться, я для нього няню заведу. Щоб ні на крок від нього не відходила. Він тоді нікуди не втече.

Анітрішечки ти не права,— відка­зує тато.— Він же хлопчик. Йому потрібні приятелі, горища, курені всякі. А ти з нього тендітну панночку робиш.

Та хоч би й Дюймовочку! — кри­чить мама.— Аби слухняний був…

Ні в якім разі! — тато маму перериває.— Він же хлопчик! Зараз навіть дівчатка якісь шурум-бурумні! Я от повз дитсадок проходив, коли там дітлашню спати вкладали. То вони на ліжках ледь не до стелі стрибали. Мов коники-дзво- ники! Зі штанцяток вискакували. Мені й самому так пострибати закортіло!

— Давай-давай! — каже мама.— Стрибай до стелі! Вискакуй зі штанців! Тільки тобі сина псувати я не дозволю! І ніяких собак у нашім домі не буде! І ніяких кицьок! У крайньому разі я на че­репаху погоджуся. В коробочці.

І так вони щодня розмовляли. І мама все суворішою і суворішою ставала. Вона вирішила ні татові, ні дяді Федору волі не давати. А тут листи почали надходити од поштарів. Спочатку один лист. Потім ще один. Потім одразу десять. Та хоро­ших новин не було. Листи були такі:

«Здрастуйте, тату й мамо!

Пише вам поштар із села Просток- вашина. Звуть мене Вилкін Василь Пет­рович. Працюю я добре.

Ви запитуєте, чи немає у нашому селі хлопчика дяді Федора. Відпо­відаємо: такого хлопчика в нас нема.

Є один чоловік, якого звуть Федір Федорович. Та це дідусь, а не хлопчик. І він вам, либонь, не потрібен.

Краї наші гарні, багато різних про­сторів. Приїздіть до нас жити й працю­вати. Вітання вам од усіх простоква- шинців.

З великим привітом — поштар Вилкін».

Або такі:

«Шановні тату й мамо!

Ви пишете, що від вас пішов дядя. І хай собі. Та до чого тут хлопчик? Чи він пішов хлопчиком, а вже доріс до дяді? Тоді неясно, кому подарунки.

Напишіть нам зі старою, щоб ми знали. Тільки пошвидше, бо ми зби­раємося до будинку відпочинку на другу зміну. Ми дуже хочемо знати відповідь на цю загадкову таємницю.

Поштар Ложкін зі старою».

Багато було різних листів, а потрібного не було.

Мама каже:

— Не знайдемо ми дядю Федора. Вже двадцять один лист прийшов, а про нього жодного слова.

Тато її заспокоює:

— Нічого, нічого. Діждемося двад­цять другого.

І двадцять другий лист прийшов. Ма­ма відкрила і очам своїм не повірила:

«Здрастуйте, тату й мамо!

Пише вам поштар Пєчкін із села Простоквашина. Ви запитуєте про хлопчика дядю Федора. Ви про нього ще оголошення в газеті давали. Цей хлоп­чик живе у нас. Я недавно заходив до ньо­го подивитися, чи всі в них плитки вимк­нені, а його корова мене на дерево загна­ла. А потім я в них чай пив і непомітно ґудзика відрізав од курточки. Якщо ґуд­зик ваш — і хлопчик ваш».

Мама витягнула ґудзика з конверта і як закричить:

— Це мій ґудзик! Я його сама дяді Фе­дору пришивала!

Тато теж як заволає:

— Ура!

І на радощах маму до стелі підкинув. А окуляри в нього як злетіли! І не бачить він, де маму ловити. Добре, що вона на ди­ван прилетіла. Інакше дісталось би татові.

І вона продовжувала читати:

«Все у вашого хлопчика добре. І трактор є, і корова. Він усяких звірів го­дує. І кіт у нього є хитрющий-хитрющий. Я через цього кота до ізолятора потра­пив: він мене молоком пригостив, від яко­го з глузду зсуваються.

Ви можете приїхати за вашим хлоп­чиком, бо він нічого не знає. І я йому нічо­го не скажу. А мені привезіть велосипед. Я на ньому пошту розвозитиму. І від но­вих штанів я теж не відмовився б.

До побачення.

Поштар села Простоквашина, Можайського району, Пєчкін».

І тато з мамою після цього листа поча­ли в дорогу збиратися, а дядя Федір нічо­го не знав.

Розділ дев’ятнадцятий: ПОСИЛКА

У вранішню пору надворі вже лід був — зима наближалася. І кожен своєю справою займався. Шарик по лісах із фо­тоапаратом бігав. Дядя Федір годівнички для птахів та лісових звірів майстрував. А Матроскін Гав рил ка навчав. Усього на­вчав. Палицю у воду кине, а теля прине­се. Скаже йому: «Лежати!» — і Гаврилко лежить. Накаже йому Матроскін: «Взя­ти! Куси!» — воно одразу біжить і буцати- ся починає.

Прекрасний сторожовий бик з нього намічався. І якось, коли кожен з них свою справу робив, до них Пєчкін наго­дився.

— Тут кіт Матроскін живе?

Я Матроскін,— каже кіт.

— Вам посилка прийшла. Ось вона. Тільки я вам її не віддам, бо у вас доку­ментів нема.

Дядя Федір запитує:

— Для чого ж ви її принесли

Бо так належить. Раз посилка прий­шла, я повинен її принести. Та коли доку­ментів нема, я не повинен віддавати.

Кіт кричить:

— Віддавайте посилку!

Які у вас документи? — каже по­штар.

— Лапи, хвіст і вуса! Оце мої документи.

Та з Пєчкіним сперечатися важко.

— На документах завжди печатка бу­ває і номер. Є у вас номер на хвості? А ву­са і підробити можна. Доведеться мені по­силку назад відносити.

То як же бути? — запитує дядя Федір.

— Не знаю як. Тільки я тепер до вас щодня приходити буду. Принесу посилку, спитаю документи і назад понесу. Так два тижні. А потім посилка в місто поїде. Раз її ніхто не одержав.

І це правильно? — запитує хлоп­чик.

Це за правилами,— відповідає Пєчкін.— Я, може, вас дуже люблю. Я, може, плакати буду. А тільки правила по­рушувати не можна.

Не буде він плакати,— каже Ша­рик.

Це вже моя справа,— відповідає Пєчкін.— Хочу — плачу, хочу — ні. Я людина вільна.— І він пішов.

Матроскін спересердя хотів на нього Гаврилка напустити, але дядя Федір не дозволив. Він сказав:

— Я от що придумав. Ми знайдемо ящика, такого самого, як у Пєчкіна, і все на ньому напишемо. І нашу адресу, і зво­ротну. І печатки зробимо, і мотузками перев’яжемо. Пєчкін прийде, ми його ча­ювати посадимо, а ящик візьмемо і пе­ремінимо. Посилка залишиться в нас, а порожній ящик до вчених відправиться.

Чому ж порожній? — каже Мат­роскін.— Ми в нього грибів покладемо і горіхів. Нехай учені подарунок отрима­ють.

Ура! — кричить Шарик. І Гаврилка покликав на радощах: — Гаврилку, до мене! Дай лапу.

Гаврилко ногу простягнув і хвости­ком метляє. Собака, та й годі.

Так вони і зробили. Дістали посилоч­ного ящика, грибів та горіхів у нього по­клали. І листа поклали:

«Любі вчені!

Дякуємо за посилку. Бажаємо вам здоров’я і винаходів. А особливо всіляких відкриттів».

І підписалися:

«Дядя Федір — хлопчик.

Шарик — мисливський пес.

Матроскін — кіт по господарській частині».

Потім вони адресу написали, все як треба зробили і почали Пєчкіна чекати. Вони навіть уночі заснути не могли. Все гадали: вийде в них чи не вийде.

Вранці кіт пирогів напік. Дядя Федір чаю заварив. А Шарик з Гаврилком усе на дорогу бігали виглядати, йде чи не йде Пєчкін. І от Шарик примчав:

— Іде!

Пєчкін підійшов до дверей, постукав.

Хапайко з шафи питає:

— Хто там?

Пєчкін відповідає: •

— Це я, поштар Пєчкін. Приніс по­силку. Тільки я вам її не віддам. Оскільки у вас документів немає.

Матроскін на ґанок вийшов і спо­кійно так говорить:

— А нам і не треба. Ми й самі не взя­ли б цієї посилки. Навіщо нам гуталін?

Який такий гуталін? — здивувався Пєчкін.

Звичайний. Котрим черевики чис­тять,— пояснює кіт.— У цій посилці точ­но гуталін.

Пєчкін вирячився:

— Це хто ж вам стільки гуталіну при­слав?

Це мій дядько,— пояснює кіт.— Він живе в сторожа на гуталіновім за­воді. В нього гуталіну — завались! Не знає, куди його дівати. От і розсилає на всі боки.

Пєчкін розгубився навіть. А тут Ша­рик посилку понюхав і каже:

— Ні, та зовсім не гуталін.

Пєчкін зрадів:

— От бачите! Не гуталін.

Там мило! — каже Шарик.

Яке ще мило?! — кричить Пєч-кін.— Зовсім ви мені памороки забили! Навіщо вам стільки мила прислали? Що у вас, лазня відкривається?

Якщо там мило,— каже дядя Федір,— значить, його моя тітка присла­ла. Зоя Василівна. Вона на мильній фаб­риці випробувачем працює. Мило випро­бовує. їй ще до автобуса сідати не можна. Особливо під час дощу.

Це ще чому? — питає Пєчкін.

Коли дощик, вона вся мильною піною вкривається. Людей в автобусі ба­гато: як вони натиснуть, то вона й вислизує щоразу. А якось вона сходами їхала з шостого поверху до першого.

Тут уже й Шарик спитав:

— Чому?

— Бо підлогу мили. Сходи мокрі були. А вона ж намилена, слизька.

Пєчкін послухав і каже:

— Мило там чи не мило, а я вам посил­ки не дам! Оскільки у вас документів нема. І взагалі, даремно ви мені голову морочите. Я вам не дурник! — І сам себе по голові по­стукав.

А Хапайко почув стукіт і питає:

— Хто там?

— Це я, поштар Пєчкін. Приніс для вас посилку. Тобто не приніс, а забираю. А ти, базікало, помовкуй собі на шафі!

Кіт йому каже:

— Годі вам сердитись. Краще ходімте чай пити. В мене пироги на столі.

Пєчкін відразу погодився:

— Я дуже люблю пироги. І взагалі, мені у вас подобається.

Вони його до столу повели. Тільки Пєчкін хитрий. Він з посилкою не розлу­чається. Навіть сів на неї замість стільця.

Тоді дядя Федір почав цукерки на інший бік столу ставити. Аби Пєчкін за ними потягнувся і від посилки відірвав­ся. Та Пєчкіна круг пальця не обведеш. Він не підводиться, а просить:

— Подайте мені он ті цукерки. Дуже вони чудесні!

Чого доброго, всі цукерки поїсть. Але тут усіх виручив Хапайко. Пєчкін дві цу­керки собі до нагрудної кишені поклав, щоб додому взяти. А Хапайко сів йому на плече і цукерки витягнув. Поштар кри­чить:

— Віддавай! Це мої цукерки!

І за галченям побіг. Хапайко — на кухню. Пєчкін — за ним. Тут Матроскін посилку й підмінив. Прибіг Пєчкін з цу­керками і знову на посилку сів. А посил­ка вже не та.

Нарешті вони весь чай випили і пиро­ги з’їли. А Пєчкін все одно сидить. Він думає, що йому ще щось дадуть. Шарик йому натякає:

— Чи не пора вам на пошту йти? Бо скоро ж вона зачиниться.

— І нехай зачиняється. Я свого ключа маю.

Матроскін теж додає:

— Мені здається, що вдома у вас плитка не вимкнена. Дуже можливо, що пожежа буде.

А в мене плитки нема,— відповідає Пєчкін.

Шарик тоді тихесенько запитує в дяді Федора:

— Можна, я його просто вкушу? Чого він не йде?

А в Пєчкіна слух добрий був. Він і почув.

Он ви як! — каже.— Я до вас з усією душею, а ви мене кусати наміряєтесь?! Ну й будь ласка! Більше я посилку носити не буду. Я її завтра ж на­зад відішлю.

А їм лише цього й треба було. І як тільки він пішов, вони двері зачинили і стали посилку розпаковувати.

Розділ двадцятий: СОНЕЧКО

Зверху посилки лист лежав:

«Любий коте!

Ми всі тебе пам’ятаємо. Шкода, що ти в нас загубився».

— Нічого собі загубився! — каже Ма- троскін.— Мене завгосп вигнав.

«Ми за тебе раді, що ти добре живеш. А природу на дрова рубати не треба. Твій хазяїн правий.

Посилаємо тобі сонце маленьке, до­машнє. Як з ним поводитися, ти знаєш. Якщо ти шо-небудь забув, пиши нам, ми все тобі пояснимо.

На все добре. Інститут Фізики Сонця.

Вчений біля вікна, в халаті без ґудзиків, у якого тепер однакові шкарпетки,— Курляндський».

Кіт каже:

— Тепер ви мене слухайте і не зава­жайте.

Він дістав із шухляди папір, згорну­тий трубочкою. Це була велика перебивна картинка, на якій сонце було намальова­не. Тільки не фарбами, а тонкими мідни­ми дротиками. Картинку належало на стелю перевести і до розетки ввімкнути.

Вони дружно стали шафу відсовува­ти, щоб зручніше було з неї сонце на сте­лю клеїти. А Хапайкові це не сподоба­лось. Він почав на них різні речі скидати, шипіти і кусатися. Та все ж таки вони шафу відсунули. Кіт узяв сонце, змочив його і перебив на стелю. А дротики в еле­ктрику ввімкнув. Не просто так, а через чорний ящик. На цьому ящику ручка бу­ла. Кіт ручку трохи повернув, і тут чудо сталося: сонце світитися почало. Спочат­ку краєчок, потім ще трошки. У кімнаті відразу тепло і світло стало. І всі зраділи і застрибали. І Хапайко на шафі теж за­стрибав. Тільки не з радості, а через те, що йому спекотно стало. Вони швидень­ко шафу на місце пересунули.

Дядя Федір каже:

— Ви як собі знаєте, а я загорятиму.

Він постелив ковдру на підлозі, ліг на неї в трусиках і спину сонечку підставив. І кіт на ковдру ліг, почав грітися. І все в хаті ожило. І квіти до сонця потягнули­ся, і метелики звідкілясь повилазили. І Гаврилко почав скакати, мов на лужку.

А надворі сирість, холод і сльота. Скоро зима надійде. Хатка їхня з вулиці так і світиться, наче іграшкова. Навіть синичка якась у віконце стукати почала. Та її не впустили. Нічого розпещувати. От будуть морози люті, тоді, будь ласка, ласкаво просимо.

Відтоді у них дуже хороше життя по­чалося. Вранці сонечко вмикають і весь день гріються. За вікном холод, а в них літо спекотне.

А поштар Пєчкін цікавий був. Він ди­виться — всюди в селі печі люди топлять, дим з труб іде, а в дяді Федора диму з тру­би немає. Знов непорядок. Він вирішив дізнатися, у чому річ. Приходить він до дяді Федора:

— Здрастуйте, я вам газету «Сучас­ний поштар» приніс.

А сам очима в піч утупився. Бачить: у печі дрова не горять, а” в хаті тепло. Він нічого не розуміє, а сонця домашнього не бачить, бо воно якраз над ним на стелі бу­ло. Йому голову обпікає.

Дядя Федір каже:

— А ми газету «Сучасний поштар» не передплачуємо. Це доросла газета.

Ах, дуже шкода! — журиться Пєчкін.— Виходить, я щось переплу­тав.— А сам очима на всі боки водить: чи нема десь електроплитки якоїсь або каміна.

Сонце його гріє. Стоїть він, потом об­ливається, але не йде. Хоче секрет вивідати.

— Значить, ви «Сучасного поштаря» не передплачуєте? А жаль. Це газета потрібна. Там про все на світі пишуть.

А казки там друкують? Чи оповідання про звірів? — запитує дядя Федір.

А Матроскін ручку сонячного ящика повернув, зробив сонце гарячішим. Пєчкін навіть шапку зняв через спеку. Та йому тільки гірше стало: сонце йому в саму лисину пече.

Казки про звірів? — перепитує.— Ні, там більше про те пишуть, як слід по­шту розносити і як автомати марки на­клеюють.

Тут у нього від спеки все плутатися почало. Він каже:

— Ні, навпаки, автомати пошту роз­носять і марки наклеюють, як звірі.

Які звірі марки наклеюють? — пи­тає Шарик.— Коні, чи що?

До чого тут коні? — каже Пєч- кін.— Я про коней нічого не говорив. Я говорив, що звірі на автоматах працю­ють і пишуть казки про те, як треба ко­ням пошту розносити.

Він замовк і почав із думками збира­тися.

— Дайте мені термометра. Щось жар у мене. Хочу зміряти, скільки в мене гра­дусів.

Кіт йому термометра приніс і стільця підставив під сонцем. Пєчкін по термо­метру постукав, аби температуру збити. А Хапайко питає:

— Хто там?

— Це я, поштар Пєчкін. Приніс жур­нал «Мурзилка».

До чого тут «Мурзилка»? — запи­тує кіт.

— Ах, так! Це я вам «Сучасного по­штаря» приніс, якого ви не передпла­чуєте. Бо у вас документів нема.

— Тридцять шість і шість у мене. Здається, все в порядку.

Який там порядок! — кричить кіт.— У вас же температура сорок два!

Чому? — злякався Пєчкін.

А якраз тому, що тридцять шість у вас та ще шість. Скільки це разом буде?

Поштар порахував на папірці. Сорок два вийшло.

— Ой, мамо! Значить, я вже помер. Швидше до лікарні побіжу! Скільки разів я до вас приходив, стільки до лікарні потрапляв… Не любите ви по­штарів!

А вони поштарів любили. Просто во­ни Пєчкіна не любили. Він з виду був до­бренький, а насправді капосний був і цікавий до всього.

Та тільки із цим сонцем не все добре було. Через це сонце в них найбільша не­приємність почалася. Захворів дядя Федір.

Розділ двадцять перший: ХВОРОБА ДЯДІ ФЕДОРА

Вдома дядя Федір весь час у трусах ходив — загоряв. Він геть коричневий зробився, наче з півдня приїхав. А якщо надвір виходив, йому одягатися треба бу­ло. Спершу майку, потім сорочку, потім штани, потім светра, потім шапку, шарф, пальто, рукавички й валянки. От скільки всього. Це котові добре й Шари­ку — в них шуба завжди при собі. Навіть купаються вони разом із шубою.

Одного разу дяді Федору треба було на вулицю вийти, синичок погодувати. Він не одягався, а так у трусиках виско­чив ненадовго. А надворі мороз, сніг ви­пав. Дядя Федір і застудився. Прийшов додому — його трусить. Температура підскочила. Він під ковдру поліз, ні їсти, ні пити не хоче. Кепсько йому. Він каже:

— Матроскіне, Матроскіне, здається, я захворів.

Кіт затурбувався, став його чаєм із ва­ренням поїти. Пес до магазину побіг, меду купив. Тільки дяді Федору все гіршає. Лежить він під ковдрою, перед ним іграшки і книжки, а він на них і не ди­виться. Шарик пішов на кухню, сів у кутку і заплакав. Хоче дяді Федору допо­могти, а не вміє.

ХВОРОБА ДЯДІ ФЕДОРАЛіпше б я сам захворів!

І кіт геть розгубився:

ХВОРОБА ДЯДІ ФЕДОРАЦе я винен: не встежив за дядею Федором… І навіщо тільки я це сонце ви­писав?

Гаврилко підійшов до хлопчика, руку лиже: підводься, мовляв, дядю Федоре, чого лежиш! А дядя Федір не встає. Гав­рилко дурненький був, ще маленький. Він не розумів, що таке хвороба, а кіт із Шариком добре розуміли.

Кіт каже:

—Я за лікарем збігаю до міста. Треба дядю Федора рятувати.

Куди ж ти побіжиш? — питає Ша­рик.— Негода надворі, ти сам загинеш.

—Нехай краще я загину, ніж дивити­ся, як дядя Федір страждає.

Тоді давай я побіжу,— пропонує Шарик.— Я краще бігаю.

Справа не в біганині,— відповідає кіт.— Я одного лікаря гарного знаю, ди­тячого. Я його приведу.

Він нагрів молока у пляшечку, загор­нув у ганчірку і вже хотів іти, а тут у двері постукали. Хапайко питає:

—Хто там?

З-за дверей відповідають:

—Свої.

Кіт каже:

—У таку негоду свої вдома сидять. Телевізор дивляться. Тільки чужі вешта­ються. Не будемо двері відчиняти!

Дядя Федір з ліжка просить:

—Відчиніть двері… Це мої тато й ма­ма приїхали.

І справді. Це тато з мамою були. З ни­ми Пєчкін прийшов.

—Бачите, до чого вони вашу дитину довели. їх треба негайно до поліклініки здати для дослідів!

Шарик розлютився і кинувся пошта­ря кусати за валянки. Пєчкін ледве зміг за двері вискочити.

А мама вже командує:

—Негайно грілку мені!

Шарик із котом усе перевернули — нема грілки! Кіт каже:

—Давайте я буду грілкою. Я дуже теплий.

Мама взяла Матроскіна, загорнула в рушник і до дяді Федора в ліжко покла­ла. Кіт дядю Федора обняв лапками і гріє.

—Тепер давайте мені всі ваші ліки.

Шарик коробку з ліками в зубах приніс, і мама дала дяді Федору таблетку з гарячим молоком. І дядя Федір заснув.

Тільки це не все,— каже мама.— Йому треба укол пеніциліну зробити. У вас є пеніцилін?

Ні,— відповідає кіт.

А аптека у вас є?

Немає аптеки.

Я до міста поїду за пеніциліном,— каже тато.

Як же ти поїдеш? — запитує ма­ма.— Автобуси не ходять.

Значить, «швидку допомогу» з міста викличемо. Не може так бути, щоб дитина хворіла, а допомогти не можна.

Мама у вікно глянула і головою похи­тала:

—Не бачиш, що на вулиці діється? Ніяка «швидка допомога» не проїде. До­ведеться її трактором витягати. Бідний мій дядя Федір!

Матроскін як підстрибне! Як закри­чить:

—Які ми всі дурні! А трактор Мітя для чого? У нас же трактор є!

Тато зрадів:

—Як чудово ви живете! У вас навіть трактор є. Давайте швидше його заводи­ти! Бензин наливати!

Шарик каже:

—У нас трактор особливий. Продук­товий. На супі працює. На сосисках.

Тато не здивувався. Ніколи було.

—У нас ціла сумка продуктів є. І апельсини, і шоколад. Годиться?

Ні,— каже кіт.— Не годиться. Не­ма чого Мітю розпещувати. У нас кар­топлі вареної цілий казанок.

І пішли тато з Шариком Мітю заво­дити. Мітя дуже зрадів.

Пісню якусь заспівав тракторну, і поїхали вони до міста на повній картоп­ляній швидкості.

А Матроскін з мамою дядю Федора відходжували. Мама каже:

—Дайте рушника мокрого!

Матроскін принесе.

Мама каже:

—А тепер — термометра.

Кіт їй:

—Будь ласка!

Мама навіть не думала, що коти такі розумні бувають. Вона гадала, що вони тільки м’ясо вміють красти з каструль і на дахах кричати. А тут на тобі — не кіт, а медсестра!

Матроскін ще чаю скип’ятив і наго­дував маму пирогами. Дуже він мамі сподобався. І все робити вміє, і бесідува­ти з ним можна.

Мама каже:

—Це я в усьому винна. Даремно я вас прогнала. Жили б ви у нас, і дядя Федір нікуди б не пішов. І в домі порядок був би. І тато у вас повчитися міг би.

Кіт зашарівся:

—Подумаєш, пироги! Я ще й вишива­ти вмію та на машинці шити.

Так вони до півночі дядю Федора лікували і розмовляли. І от уже тр-тр Мітя повернувся з татом і ліками.

Розділ двадцять другий
ДОДОМУ

Наступного дня ранок видався чудо­вий. Надворі сонечко світило і сніг май­же розтанув. Визирнула тепла пізня осінь.

Кіт прокинувся першим і приготував чай. Потім корову подоїв і дав дяді Федо­ру молока. Тато каже:

—Давайте дяді Федору термометра поставимо. Може, він у нас уже виліку­вався.

Поставили дяді Федору термометра, а Шарик каже:

А в мене ніс — термометр. Якщо він холодний — значить, я здоровий. А якщо він гарячий — значить, захворів.

Дуже хороший термометр,— каже тато.— Та як же його струшувати? І як іншим ставити? Якщо я, наприклад, за­хворію, мені що, твого носа під пахву за­совувати?

—Не знаю.

Ото ж то й воно,— каже тато.

А тут Хапайко злетів із шафи — і до дяді Федора на ліжко. Він побачив, що в того щось блищить від пахвою. Всі на та­та дивилися, а той термометра поцупив.

Тримайте його! — тато кричить.— Температура полетіла!

Поки Хапайка ловили, такий стояв галас, що навіть Мурка прийшла із са­раю у віконце дивитися. Встромила голо­ву в кімнату і каже:

—Тьху ти! І зовсім не смішно.

Всі так і сіли. Це ж треба! Мурка роз­мовляє!

Ти що, говорити вмієш? — запитує кіт.

—Атож!

—А чом же ти раніше мовчала?

—А тому і мовчала. Про що ж із вами розмовляти?.. Ой, салатик росте!

—Це не салатик! — кричить кіт.— Це столітник. — І Мурку з віконця виш­товхав.

Упіймали вони температуру і побачи­ли, що вона була нормальна. Дядя Федір майже одужав!

Мама каже:

—Ти, синку, як хочеш, але ми тебе до міста заберемо. За тобою догляд по­трібен.

А якщо ти кота хочеш узяти, чи Шарика, чи ще когось — бери. Ми запе­речувати не будемо,— додає тато.

Дядя Федір питає в кота:

—Поїдеш зі мною?

—Я поїхав би, коли б сам був. А що ж Мурка моя? А господарство? А запаси на зиму? Та й до того ж, я вже звик до села і до людей. І мене вже всі знають, вітають­ся. А в місті треба тисячу літ прожити, щоб тебе поважати почали.

—А ти, Шарику, поїдеш?

Шарик не знав, що й говорити. Та він же своє місце в житті знайшов — фотополюванням зайнявся, а тут від’їжджати належить.

—Ти, дядю Федоре, краще одужуй і сам приїзди.

Тато каже:

—Ми всі разом будемо до вас приїжджати. Гостювати.

Правильно,— каже Матроскін.— Приїздіть до нас по неділях на лижах ка­татися. А влітку — у відпустку. А якщо дядя Федір до школи піде, нехай він у нас канікули проводить, літні і зимові.

Так вони і домовились.

Мама дядю Федора вкутала у все теп­ле і звеліла татові трактора нагодувати як слід. Потім вона спитала в Матроскіна:

—Що вам із міста прислати?

—В нас тут усе є. Лише книжок ма­лувато. Та ще хочу безкозирку мати. Із стрічками. Як у моряків.

Добре,— каже мама.— Я обов’яз­ково пришлю. І ще я вам тільняшку дістану. А тобі, Шарику, нічого не треба?

—Мені б радіо маленьке. Я в буді пе­редачі слухатиму. Та ще кіноапарат. Я кіно про звірів зніматиму.

Гаразд,— каже тато.— Цим я сам займуся. Особисто.

І вони почали на трактора вантажи­тись: мама, тато, дядя Федір і Шарик. Шарик же мусив Мітю назад пригнати. І вони поїхали. Раптом Матроскін з хвіртки вискакує:

—Стійте! Стійте!

Вони зупинилися. І він їм Хапайка подає:

—Ось, тримайте. Вам із ним веселіше буде.

Тато з кабіни питає:

—Це хто там?

Хапайко відповідає:

—Це я, поштар Пєчкін. Приніс жур­нал «Мурзилка».

І всі про Пєчкіна згадали. Мама каже:

—Ох, як незручно, ми зовсім про ньо­го забули…

І правильно,— говорить Шарик. — Він такий капосний.

—Капосний він чи ні, не має значен­ня. Головне, що ми йому велосипед обіцяли.

Є у вас тут велосипед? — запитує тато.

Ні,— відповідає Шарик.

А ви отак зробіть,— пропонує Матроскін.— Купіть йому лотерейних квитків на сто карбованців. Нехай він що хоче, те і виграє. Хоч мотоцикла, хоч ма­шину. Він же сам ці квитки продає. Йому подвійна вигода виходить. Від продажу квитків і од виграшу.

Так вони і зробили. Купили в Пєчкіна квитків і самому Пєчкіну на пошту віднесли. Поштар навіть розчулився:

—Дякую вам! Я чому нехороший був? Тому що в мене велосипеда не було. А те­пер я одразу добрішати почну. І яке-не- будь звірятко заведу, щоб життя пове­селішало: ти додому приходиш, а воно тобі радіє!.. Приїздіть у наше Простоква-шино…

Нарешті вони додому приїхали. Дядю Федора відразу спати поклали з дороги. Тоді побігли тільняшку, книжки та кіно­апарат купувати. Потім усі обідали. Особливо трактор. І мама все вмовляла Шарика залишитися ночувати. Та він не погодився:

—Мені тут з вами добре буде. А Мат- роскін там один з хазяйством і з телят­ком. Я їхати мушу.

Тут мама каже:

—Як же це він сам поїде на тракторі? Його ж будь-який міліціонер зупинить. Так не буває: собака — і за кермом!

Тато погоджується:

—Так-таки. Боюся, вся міліція доро­гою почне за голову хапатися. І водії зустрічні теж. Скільки ж катастроф може трапитись?!

Шарик пропонує:

—Давайте ми ось як зробимо, щоб міліцію не хвилювати. Є у вас окуляри і капелюх? І рукавиці якісь непотрібні.

Тато приніс. Шарик вирядився; тільняшку надів і запитує:

—То як?

Тато каже:

—Чудово! Відставний учений адмірал на своєму тракторі їде за місто навідатись до рідної бабусі.

Мама каже:

—Усе життя ти самі дурниці виголо­шуєш. І най дурніші поради даєш. Це ме­не не дивує. А от чому твої дурниці завжди правильними бувають, цього я збагнути не можу.

А тому,— каже тато,— що найкра­ща порада завжди несподівана. А не­сподіване завжди видається дурним.

Шарик каже:

—Це все цікаво, про що ви балакаєте. Правда, я нічогісінько не второпаю. Мені їхати час. Тільки давайте не будемо цілу­ватися. Я ніжностей не люблю.

І тато погодився. Він теж не любив ніжностей. І мама погодилася. Вона люби­ла ніжності, але до Шарика ще не звикла.

І Шарик поїхав. А дядя Федір спав. І снилися йому тільки гарні сни.

 

 

 

 

Сподобалось? Поділіться з друзями:

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4 / 5. Оцінили: 6

Поки немає оцінок...

Джерело:

“Дядя Федір, пес і кіт”

Едуард Успенський

Переклад – В. Г. Бойко

Видавництво:”ТОВ «Школа»”

Харків, 2001 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: