Дід і лев

Якось пішов дід з онуком у ліс по дрова. Раптом ба­чать— іде їм назустріч лев.
— От мені пощастило! — зрадів лев.— Три дні ходжу голодний, а тут ви мені самі в лапи попались. Я вас обох одразу з’їм.
Почув онук ці слова й злякався:
— Діду, лев роздере нас. Що нам робити?
— Не бійся, дитино,— каже дід.— Я його прожену.
— Як же ти його проженеш? — питає онук.— Лев такий дужий, а ти такий старий, у тебе й сили нема.
— А навіщо мені сила? Я його перехитрю. Ось ди­вись.— І дід схопив сокиру й побіг до лева: —Ти диви, вже кілька днів полюю на лева, та він усе не попадаєть­ся. А тут сам ти мені до рук прийшов. Ось я зарубаю тебе сокирою та й заберу додому. Цілих три дні твоє м’ясо смажитиму і їстиму.
— Де ж у тебе та сила, щоб ти мене вбив? — питає лев.
— Не віриш, що в мене є сила? — питає дід.— Ходімо, позмагаємось. Тільки спершу домовимося: я буду за
тебе дужчий — ти станеш моїм слугою, ти будеш дуж­чий— я тобі вік служитиму.

Пристав на цю думку лев. Підняв дід камінь із землі й каже:
— Якщо ти такий дужий, як я, візьми цей камінь і здави, щоб з нього вода виступила.
Узяв лев камінь, душить, душить, уже й тріснув той камінь, а вода не виступає.
А дід непомітно вийняв з торби яйце, узяв камінь, здушив на ньому яйце — і камінь змокрів.
— Бачиш,— каже дід,— я таки видушив із каменя во­ду. Чия взяла?
Довелося левові стати дідовим слугою. З того дня дід завжди їздив на левові верхи.

Якось поїхав дід у ліс і став рубати дерево. Довго він цюкав сокирою, а дерево все не падає. Побачив це лев, підбіг до дерева, схопив його лапами та й вирвав з корінням.
— Що ж ти, діду, хвалився, що дужчий від мене,— каже лев,— а не можеш мале деревце зрубати?
Бачить дід, що лев розгадав, хто він такий, та й каже:
— Дурний ти, леве, то я хотів побачити, чи в тебе вистачить сили хоч дерево повалити. А мою силу ти побачиш, як я ось піду та вполюю двох-трьох левів.

Страх узяв лева.
«А що,— думає,— як старий не вполює жодного лева, та мене вколошкає?!» — і дременув у ліс.
Коли це біжить назустріч левові лис.
— Братику лис, від кого це ти так тікаєш, невже від діда? — питає лев.
— А то що за один?
І лев розповів лисові про діда, який вичавлює з каме­ня воду, полює на левів і примушує їх потім на себе робити.

Зареготав лис:
— Ой, дурний же ти, леве. Де ж у діда та сила, щоб воду з каменя вичавлювати? То він тебе обдурив. Ти на нього як заричиш, то він і вмре з переляку. Ось хо­дімо поквитаємося з ним.
Повірив лев хитрому лисові й пішов з ним на старого. Дід ще здалеку помітив лева з лисом і одразу втямив, що лис затіяв щось недобре.
— Ах ти ж клятий лисе! — крикнув дід.— Я ж тобі за­гадав, щоб ти мені жирного лева привів, а ти ведеш якусь шкапу. Ну, та дарма, я й цього з’їм. Але як ти мені ще раз такого приведеш, я тебе роздеру.
Зачув лев ці слова, подумав що лис хотів його дідові в руки віддати, і побіг чимдуж до лісу.
А дід і каже онукові:
— Тепер ти сам побачив, що самою силою не візь­меш. Треба ще й розум у голові мати. Тоді тебе ніякий ворог не здолає.

Сподобалось? Поділіться з друзями:

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 1

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Азербайджанські народні казки”
Упорядник – Айдин Абілов
Видавництво: “Веселка”
Київ, 1978 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: