Дідусеві казки

Грієва Зінаїда Миколаївна

Дмитрик знає багато казок. А про те, що казки можуть жити в кімнаті, він дізнався зовсім недавно, як приїхав до дідуся в гості.
Якось граючись хлопчик почав голосно кричати, підстрибувати. Дідусь йому й каже:

— Не кричи так, налякаєш казки, а вони живуть ось у цій кімнаті.

— А так не буває,— відказує Дмитрик,— бо казки живуть у книжках!

— Буває! — посміхається дідусь.— Ці казки я зробив, і живуть вони у моїй кімнаті.

— Ні! — вперто повторює Дмитрик.— Казки не роблять, їх можна прочитати в книжках.

— А я свої казки сам зробив,— не поступається ДІДУСЬ.

— З чого ж ти їх зробив: з мармеладу чи шоколаду? — сміючись запитав Дмитрик.

— Я ліс дуже люблю,— серйозно відповів дідусь.— Ходжу, збираю сухі гілочки, корінці, жолуді, красиве листя. Ти, певно, здогадався, що свої казки я спочатку збираю у лісі, а роблю вже потім, удома. Так що мої казки не з шоколаду, і їсти їх не можна, бо вони з гілок та корінців.

— Хіба то казки, якщо вони з гілок та корінців? — здивовано запитує Дмитрик.

— Ходімо зі мною, зараз ти все побачиш,— проказав дідусь.— Тільки запам’ятай: у цій кімнаті шуміти не можна і руками нічого чіпати не дозволяється. Зрозумів?

Дідусь витрусив з вазочки собі щось на долоню й сказав:

— А ось і ключик. Тільки спочатку треба проказати чарівні слова. Повторюй за мною: ключику-промінчику, відімкни двері, Я нічого не чіпатиму, я тільки подивлюся й піду.

— Хіба то чарівні слова? — розчаровано сказав Дмитрик.

— Так! — відповів дідусь.— І без них двері не відчиняться.

Дмитрик повторив чарівні слова, дідусь встромив ключик у замочок. Одразу ж почулося: бім-бом! Бім-бом-бом! — і двері повільно відчинилися.
Дідусь простяг Дмитрикові ключик.

— Мої казки,— сказав він,— завжди починаються з оцього ключика. А поглянь, він тобі подобається?

— Ой, дідусю! — вигукнув хлопчик.— Та це ж іграшка, білочка!

— Правильно,— погодився дідусь.— Раніше то була іграшка, а я взяв і зробив з неї ключик, та не простий, а чарівний. Ну, заходь.

Дмитрик переступив поріг, а йому назустріч… Буратіно!

Дмитрик підійшов до нього й радісно каже:

— Добридень, Буратіно!

Та Буратіно не встиг відповісти, бо Півник голосно проспівав: <<Ку-ку-рі-ку!» Від його крику прокинувся Пугач і сердито глянув на Дмитрика одним зеленим оком-світлофором.

Баба-яга також проснулася, визирнула у віконце своєї хатинки на курячих ніжках і тоненькою паличкою показала Дмитрикові, у який бік йому треба йти далі.

Дмитрик усміхнувся, пішов уздовж озера і вгледів Лісовика й Водяного. Вони сиділи під кущиком і грали в шахи. Лісовик, мабуть, програвав, бо Водяний посміхався й почухував від задоволення своє зелене черевце.

А неподалік із води висунувся Крокодил, і в пащеці його зубастій горить сонечко. Дмитрик одразу впізнав Крокодила. Це ж отой, що сонечко проковтнув. Ось і Ведмедик на березі стоїть з палицею. Дмитрик навіть чує Ведмедиків голос:

— Кажу тобі, злодюго, скоріше поверни наше сонечко!

Крокодил сміється, а повертати сонечко й не збирається.

Почув це дід, зроблений із вільхового кореня, і бігцем до озера.

— Он як? Ну стривай, Крокодиле! — гукнув він і вхопився за сонечко.

І почалося: дід за сонечко, баба за діда, внучка за бабу, Жучка за внучку, киця за Жучку, миша за кицьку… Тягнуть, витягають сонечко із зубастої крокодилової пащеки. Ох і тяжко!..

А хитрюща Лиска стоїть, дивиться на них і посміхається :

— Працюйте, трудіться, визволяйте сонечко, а я в гості до Журавля побіжу.

І побігла. Зрадів Журавель, посадив кумоньку за стіл і морозивом пригощає.

Дмитрик пішов далі.
І раптом побачив Вовка. Розлігся сірий розбишака у гамаку з люлькою в зубах, а Червона Шапочка поруч на стільчику сидить і читає йому казку про себе та про свою бабусю.

— Це ж хто? А-а-а, це пустунка Мавпочка, Осел, Цап та клишоноге Ведмежа надумали зіграти квартет. Тільки не все у них гаразд.

Мавпочка держить великі кравецькі ножиці, Осел натягнув на голову сковорідку, Цап причепив на кожен ріг по дзвіночку, а клишоноге Ведмежа навалило на спину ляльчину ванночку. Ну й музиканти! Все переплутали!

Дмитрик не втерпів, голосно засміявся й одразу ж обернувся до дідуся. Що він скаже? Аж баче, баба-яга паличкою на двері вказує. Дмитрик зрозумів, що йому час виходити.

— До побачення, казочки! — промовив хлопчик.— Можна, я ще прийду до вас?

Дідусь посміхнувся.

— Бачу, що казки тобі сподобались. Коли так, біжи у двір і клич усіх своїх друзів, нехай і вони познайомляться з нашими казками.

Вони вийшли з кімнати. Знову почулося: бім-бом! Бім-бом-бом! — і двері зачинилися.

— Ой, дідусю! — злякано вигукнув Дмитрик.

— Нічого! — заспокоїв його дідусь.— Хіба ти забув, що у нас є чарівні словй та ось це?!

І він поклав Дмитрикові на долоню чарівний ключик-білочку.

А Дмитрик захоплено дивився на дідусеві руки, які можуть зробити все на світі, навіть казки.

Сподобалось? Поділіться з друзями:

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 3

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Іринчин сон”
Зінаїда Грієва
Видавництво:“Веселка“
м. Київ,  1980 р.

2 коментарі
Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: