ukraine

Друзі! Ми щиро надіємось що у цей надзвичайно важкий час для нашої країни казки допоможуть вам хоч трішки перемкнутись та відпочити.

Віримо в наших воїнів! Віримо в нашу перемогу! Слава Україні!

Діти Локі

Міфи та легенди Скандинавії

Локі був вродливим і чудово це розумів. Йому симпатизували й довіряли, але в кращому випадку він виявлявся ненадійним та егоїстичним, а в гіршому — шкідливим і лихим. Він одружився з жінкою на ім’я Сіґюн, яка була щасливою і вродливою, коли Локі сватався, однак тепер завжди мала такий вигляд, ніби чекала на прикрі новини. У подружжя народився син Нарві, а згодом ще один син, Валі.

Іноді Локі надовго зникав, не даючи про себе знати, й тоді Сіґюн, здавалося, чекала найгірших новин. Але Локі завжди повертався до неї, при цьому мав вигляд таємничий і винуватий, але водночас був нібито надзвичайно гордий собою.

Тричі він пропадав і тричі, зрештою, вертався.
Коли Локі повернувся до Асґарда втретє, Одін викликав його до себе.
— Мені наснився сон, — мовив старий і мудрий одноокий бог, — що в тебе є діти.
— В мене є син, Нарві. Він чемний хлопчик, хоча, мушу зізнатись, не завжди слухається свого батька; а ще я маю сина Валі — цей слухняний і стриманий.
— Я не про них. У тебе є троє інших дітей, Локі. Ти таємно проводив дні й ночі у Країні крижаних велетнів з велеткою Анґрбодою. І вона народила тобі трьох дітей. Я бачив їх внутрішнім зором, коли спав, і мої видіння підказали, що в майбутньому вони стануть запеклими ворогами богів.
Локі не відповів. Він намагався набути присоромленого вигляду, але натомість випромінював самовдоволеність.
Одін скликав до себе богів на чолі з Тюром і Тором і звелів привести в Асґард із далекого Йотунхейма, Країни велетнів, дітей Локі.

Боги вирушили у Країну велетнів. Щоб дісталися фортеці Анґрбоди, їм довелося подолали чимало перешкод. Велетка не чекала на них, а тому залишила дітей гратися у великій залі. Боги були вражені, побачивши, якими на вигляд були діти Локі й Анґрбоди, але це їх не зупинило. Вони схопили дітей, зв’язали їх і попрямували в Асґард. Найстаршого несли посередині, прив’язавши його до обчищеного стовбура сосни, на другу дитину вдягли намордник із вузлуватої верби і накинули на шию мотузяний повідець, ну, а третя дитина, страшна та похмура, йшла поряд.
Ті, хто був справа від третьої дитини, бачили гарненьку дівчинку, а от ті, хто йшов зліва, намагалися на неї не дивитись, бо перед ними поставав мрець, в якого шкіра й плоть зогнили дочорна.
— Ти нічого не помітив? — запитав Тор у Тюра на третій день зворотної мандрівки через Країну крижаних велетнів. Вони зупинились на ночівлю посеред невеличкої галявини, і Тюр саме чухав пухнастий загривок середньої дитини Локі своєю велетенською правицею.
— Що саме?
— Вони не переслідують нас — я маю на увазі, велетні. Навіть мати цих створінь не кинулась за нами. Складається враження, ніби їм хочеться, щоб ми забрали дітей Локі з Йотунхейма.
— Дурниці, — відказав Тюр. Біля вогнища було тепло, проте ці слова змусили його здригнутись.
Пройшло ще два дні важкої подорожі, й ось вони увійшли до зали, де сидів Одін.
— Це діти Локі, — пояснив Тюр коротко.
Перша дитина Локі була прив’язана до сосни, але вже стала довшою за саму сосну. Дитину звали Йормунґанд і це був змій.
— Він виріс на багато футів за ті дні, що ми його несли, — додав Тюр.
— Будь обережним, — застеріг Тор. — Він плюється пекучою чорною отрутою. Якось плюнув на мене, але промахнувся. Тому ми й прив’язали його голову до дерева.
— Він дитина, — сказав Одін. — Тому й досі росте. Ми відправимо його туди, де він не завдасть нікому шкоди.
Одін відніс змія на узбережжя моря, що простягається поза всіма світами, моря, що оточує Мідґард, і там, на березі, відпустив Йормунґанда й дивився, як він плазує та ковзає під хвилями, як відпливає, звиваючись і петляючи.

Одін стежив за ним своїм єдиним оком, поки змій не зник за обрієм, і думав, чи правильно вчинив, бо не знав цього напевне. Він зробив так, як підказали йому сни, але снам відомо більше, ніж вони показують навіть наймудрішому з богів.
Змій буде рости у сірих водах світового океану, рости, поки не охопить всю землю. В народі Йормунґанда прозвуть змієм Мідґарда.
Одін повернувся до великої зали й наказав дочці Локі підійти до нього.
Він поглянув на дівчинку: на правій стороні обличчя — біло-рожева щока, зелене, як у Локі, око, червоні повні губи; на лівій — шкіра плямиста, в борознах, розпухла від ударів смерті, незряче око біле та гниле, а безгубий рот зморщений і натягнутий на мертві коричневі зуби.
— Як тебе звуть, дівчинко? — запитав Бог-отець.
— Мене звати Хель, — відповіла вона, — коли ваша ласка, Боже-отче.
— Ти чемне дитя, — зауважив Одін. — Цього в тебе не відбереш.
Хель мовчки дивилася на нього своїми різними очима: одним зеленим, холодним, як лід, другим — мертвотно-блідим, тьмяним, зогнилим і неживим, — і не було страху в її погляді.
— Ти жива? — запитав Одін дівчинку. — Чи, може, ти труп?
— Я — це я, Хель, донька Анґрбоди і Локі, — відповіла вона. — І понад усе мені подобаються мертві, їм притаманна простота, і вони говорять до мене з повагою. А живі дивляться на мене з відразою.

Розглядаючи дівчину, Одін пригадав свої сни. Він мовив:
— Це дитя буде правителькою найглибшого і найтемнішого царства, правителькою мертвих з усіх дев’яти світів. Вона буде королевою тих бідолашних душ, які померли не геройською смертю — через хворобу або старість, нещасний випадок чи пологи. Воїни, що померли в бою, завжди відходитимуть до нас у Вальхаллу. А всі ті, хто загинув інакше, потраплять під її крило і будуть прислуговувати їй у пітьмі.
Вперше з того часу, як її розлучили з матір’ю, дівчинка Хель усміхнулась — половиною рота.
Одін відвів Хель до Царства мороку і показав їй неосяжну залу, де вона прийматиме своїх підданих, а тоді спостерігав, як вона називає свої нові пожитки.
— Моя миска називатиметься Голод, — сказала Хель. Вона взяла до рук ніж: — Це буде Лихоліття. А ліжко нехай зоветься Ложем хворого.

Так Одін прилаштував двох дітей Локі й Анґрбоди. Одне дитя відправили в океан, інше — в пітьму під землею. Але що робити з третім?
Коли боги привели третього й наймолодшого нащадка Локі з Країни велетнів, він був завбільшки з цуцика. Тюр чухав йому загривок, гладив голову і грався з ним, знявши вербовий намордник.
Це було сіро-чорне вовченя з очима кольору темного бурштину.
Воно їло м’ясо сирим, але говорило як людина, мовою смертних і богів, і було гордим. Маленького звіра прозвали Фенріром.
Він також швидко ріс. Одного дня був розміром як вовк, наступного — вже завбільшки з печерного ведмедя, а далі зрівнявся з гігантським оленем.[4] Боги його боялись — усі, крім Тюра. Той продовжував гратись і вовтузитись із ним, і лише він щодня годував вовка м’ясом. Кожного дня звір їв більше, ніж до того, і з кожним днем він помітно ріс, роблячись дедалі лютішим і сильнішим.

Одін споглядав, як росте вовченя, з недобрим передчуттям, адже в його снах вовк з’являвся в кінці всього сущого, і останнє, що Бог-отець бачив у будь-яких своїх видіннях майбутнього, — це були вогняні очі та гострі білі ікла вовка Фенріра.
Боги порадились між собою і вирішили, що Фенріра треба закувати.
Вони змайстрували у своїх кузнях важкі ланцюги та кайдани і принесли їх вовку.
— Ось! — сказали боги, так наче пропонуючи нову гру. — Ти дуже швидко виріс, Фенріре. Настав час випробувати твою силу. Ми принесли найважчі ланцюги і кайдани. Як думаєш, ти зможеш їх розірвати?
— Думаю, зможу, — відповів вовк Фенрір. — Заковуйте мене.

Боги обмотали величезні ланцюги навколо Фенріра і одягнули йому на лапи кайдани. Вони посміхалися один до одного, заковуючи гігантського вовка, який весь цей час стояв нерухомо.
— Давай! — крикнув Тор.
Фенрір напружився, напнув м’язи лап, і ланцюги хруснули, немов сухе галуззя.
Вовчисько завив на місяць, і в цьому завиванні було чути радість перемоги й задоволення.
— Я порвав ваші ланцюги, — промовив він. — Не забувайте про це.
— Не забудемо, — відповіли боги.

Наступного дня Тюр прийшов погодувати вовка м’ясом.
— Я розірвав окови, — похвалився Фенрір. — Причому це було завиграшки.
— Я знаю, — сказав Тюр.
— Як думаєш, вони повторять випробовування? Я росту і з кожним днем стаю сильнішим.
— Так, повторять. Можу поставити на це свою праву руку, — відповів Тюр.

Вовк ставав дедалі більшим, а боги працювали у кузнях, виковуючи нові ланцюги. Окремі ланки в них були такі важкі, що звичайна людина не змогла б їх підняти. Метал ланцюгів був найміцнішим із усіх, які богам вдалося знайти: залізо землі, сплавлене з залізом, що впало з неба. Вони назвали ці ланцюги Дромі.

Боги притягли їх туди, де спав Фенрір. Вовк розплющив очі.
— Що, знову? — запитав він.
— Якщо тобі вдасться скинути ці пута, — сказали боги, — тоді про твої силу і міць дізнаються у всьому світі. Ти станеш знаменитим. Коли ці окови не зможуть тебе стримати, значить, ти сильніший за будь-кого із богів чи гігантів.
У відповідь Фенрір кивнув і поглянув на ланцюги, що називались Дромі, — більші за будь-які пута у світі, міцніші за найсильніші окови.
— Не буває слави без ризику, — промовив вовк, подумавши. — Гадаю, я зможу порвати ці кайдани. Заковуйте мене.
І боги закували його.
Вовчисько пнувся і тужився, але ланцюги не піддавались. Боги поглянули один на одного, і в їхніх очах з’явилися проблиски тріумфу, але тут звір почав крутитися і звиватись, хвицаючи ногами і напинаючи кожен м’яз і жилку. Його очі та зуби блищали, а з пащі летіла піна.
Він гарчав і важко дихав. Вовк боровся з усіх сил.

Боги мимоволі відступили на крок від нього — і правильно зробили, бо ланцюги почали тріщати, а тоді луснули з такою неймовірною силою, що шматки заліза злетіли високо вгору, і боги ще багато років потому знаходили частини порваних кайданів у вітах велетенських дерев чи на схилі гори.
— Вдалося! — закричав Фенрір по-людськи і завив на знак перемоги по-вовчому.
Однак йому здалося, що боги, які бачили все це, не надто зраділи його перемозі. Тюр також не був винятком. Фенрір, дитя Локі, зажурився, не розуміючи, що відбувається.
А тим часом Фенрір-вовк із дня в день ставав дедалі більшим і ненаситнішим.

Одін думав, гадав і міркував. У його розпорядженні була вся мудрість колодязя Міміра і мудрість, яку він здобув, повісившись на світовому дереві й принісши себе в жертву. Зрештою він покликав до себе світлого альва Скірніра, посланця Фрейра, і описав йому ланцюг, який назвав Глейпніром. Скірнір поїхав верхи через міст-веселку до Свартальхейма, щоб передати гномам вказівки про те, як зробити цей небачений досі ланцюг.
Почувши, що саме Скірнір хотів замовити, гноми здригнулися, а тоді назвали свою ціну. Скірнір погодився, як наказував йому Одін, хоча ціна гномів була високою. Гноми зібрали складники, необхідні для того, щоб зробити Глейпнір.
Ось шість речей, які зібрали гноми:

По-перше, кроки кішки.
По-друге, бороду жінки.
По-третє, корені гори.
По-четверте, сухожилля ведмедя.
По-п’яте, подих риби.
А шосте, і останнє, це плювок птаха.

Всі ці речі вони використали, щоб створити Глейпнір. (Хочете сказати, нічого подібного ви не зустрічали? Звісно, що ні. Адже гноми забрали все це для Глейпніра.)
Закінчивши майструвати, гноми вручили Скірніру дерев’яну скриньку. Всередині лежало щось схоже на довгу шовкову стрічку, гладеньку і м’яку на дотик. Стрічка була невагомою і майже прозорою.

Скірнір узяв скриньку і поїхав назад до Асґарда. Він прибув пізно ввечері, по заході сонця. Коли боги побачили те, що Скірнір привіз із майстерні гномів, то були дуже вражені. Всі разом вони пішли на берег Чорного озера й гукнули Фенріра. Він кинувся до них бігцем, як собака на посвист, і боги здивувалися, побачивши, який Фенрір великий і могутній.
— Що нового? — запитав вовк.
— Ми дістали найміцніші пута, — похвалились боги. — Навіть ти не зможеш їх порвати.
Вовк набундючився.
— Я можу порвати будь-які окови, — відказав він гордовито.
Одін простягнув руку і показав Глейпнір. Стрічка мерехтіла у місячному сяйві.
— Оце і є ваші пута? — запитав вовк. — Сміх та й годі.
Боги натягнули Глейпнір, щоб показати, який він міцний.
— Ми не можемо його порвати, — сказали вони.

Вовк, примружившись, поглянув на тонку стрічку, розтягнуту богами, яка мигтіла, мов слід равлика чи місячне сяйво на хвилях, і байдуже відвернувся.
— Ні, — фиркнув він. — Принесіть мені справжні ланцюги, справжні кайдани — важкі, величезні, — тоді я покажу вам свою силу.
— Це Глейпнір, — пояснив Одін. — Він міцніший за будь-які ланцюги чи кайдани. Чи ти боїшся, Фенріре?
— Боюся? Анітрохи. Але який мені зиск із того, що я порву цю тоненьку стрічку? Думаєте, це принесе мені визнання і почесті? Думаєте, люди будуть дивуватись і говорити: «Знаєте, який вовк Фенрір сильний і дужий? Він такий дужий, що порвав шовкову стрічку!» Я не здобуду слави за те, що розірву Глейпнір.
— Ти боїшся, — наполягав Одін.

Великий звір принюхався до повітря.
— Я відчуваю зраду і обман, — промовив вовк, і його жовті очі зблиснули у світлі місяця. — І хоч я думаю, що ваш Глейпнір, швидше за все, просто стрічка, але не хочу, щоб мене ним зв’язували.
— І це кажеш ти? Той, хто порвав найміцініші й найважчі у світі ланцюги? Ти боїшся цієї шворки? — здивувався Тор.
— Я не боюсь нічого, — прогарчав вовк. — Гадаю, що це ви, дрібні створіння, боїтеся мене.
Одін почухав своє бородате підборіддя.
— Ти ж не дурний, Фенріре. Немає ніякої зради. Але я розумію твою нехіть. Тільки відважний воїн погодиться бути зв’язаним путами, які він не зможе розірвати. Як батько богів, я запевняю: якщо ти не зможеш порвати цю шворку — просту шовкову стрічку, як ти кажеш, — тоді богам нічого буде боятися, і ми відпустимо тебе на волю.

Вовк протяжно загарчав.
— Ти брешеш, Боже-отче. Брешеш, як дихаєш. Якби тобі вдалося закувати мене в окови, які я не зміг би скинути, то не думаю, що ти б мене звільнив. Гадаю, ти б залишив мене тут. Схоже, ти збираєшся покинути і зрадити мене. Я не погоджуюсь, щоб мене зв’язали цією стрічкою.
— Гарні слова, і хоробрі, — сказав Одін. — Слова, які приховують страх і доводять, що ти боягуз, вовче Фенріре. Ти боїшся бути зв’язаним шовковою стрічкою. Все зрозуміло.
Вовк висолопив язика, а тоді засміявся, показавши гострі зуби, кожен розміром з людську руку.
— Замість того, щоб сумніватися в моїй відвазі, краще доведіть, що ви не спланували зраду. Можете зв’язати мене, якщо один із вас покладе свою руку мені до пащі. Я легенько зімкну зуби, але не кусатиму. Якщо не буде ніяких підступів, я відкрию пащу, коли скину стрічку або коли ви мене звільните, і тоді з рукою нічого не станеться. Будь ласка. Клянусь: якщо у мене в пащі буде людська рука, я дозволю зв’язати себе цими путами. Отже, хто кластиме руку?

Боги перезирнулися між собою. Бальдр поглянув на Тора, Хеймдалль — на Одіна, Хьонір — на Фрейра, але жоден із них не ворухнувся. Тоді Тюр, син Одіна, зітхнув, ступив крок вперед і підняв правицю.
— Я покладу свою руку до твоєї пащі, Фенріре, — сказав він.
Фенрір ліг на бік, і Тюр вклав свою праву руку до його пащі, як у давні часи, коли Фенрір був цуценям і вони разом бавились. Фенрір легенько зімкнув зуби, поки вони не охопили руку Тюра до зап’ястя, не ріжучи шкіру, а тоді заплющив очі.
Боги зв’язали його Глейпніром. Мерехтливий слід равлика огортав гігантського вовка, сковував йому лапи, так що він зовсім не міг рухатись.
— Готово, — сказав Одін. — Нумо, вовче Фенріре, розірви свої пута. Покажи всім нам, який ти дужий.
Вовк звивався і тужився; він напинав і напружував кожен нерв і м’яз, щоб порвати стрічку, яка його тримала. Але з кожним новим зусиллям це зробити ставало ніби ще важче, і що більше вовк старався, то міцнішою робилася блискуча стрічка.

Спочатку боги посміхались. Потім почали підсміюватись. І, зрештою, переконавшись, що звір повністю скутий і їм нічого боятись, розреготались.
Тільки Тюр мовчав і не сміявся. Він відчував гострі зуби вовка Фенріра на своєму зап’ясті, його вогкий і теплий язик — на долоні й пальцях.
Фенрір перестав боротись. Він лежав і не рухався. Якби боги збиралися його звільнити, вони мали б зробити це зараз.
Але боги тільки ще дужче зареготали. Торів грубий розкотистий регіт, гучніший за грім, змішався з сухим кахканням Одіна, з дзвінким сміхом Бальдра…
Фенрір поглянув на Тюра. Той відповів йому хоробрим поглядом, а тоді заплющив очі й кивнув.
— Давай, — прошепотів він.
Фенрір вгризся в Тюрове зап’ястя.
Тюр навіть не писнув. Він просто обхопив лівицею обрубок правої руки і щосили стиснув його, щоб кров не юшила; тепер вона тільки крапала.

Фенрір спостерігав, як боги взяли один кінець Глейпніра, пропустили його через камінь розміром з гору і закріпили під землею. Тоді ще одним каменем забили в землю перший — глибше за найглибший океан.
— Зрадливий Одіне! — вигукнув вовк. — Якби ти не збрехав мені, я був би другом богів. Але тебе підвів власний страх. Я вб’ю тебе, Батьку богів. Я чекатиму до кінця всього сущого, а тоді з’їм сонце, а разом з ним і місяць. Проте найбільшу насолоду я отримаю, коли уб’ю тебе.

Боги намагалися триматися подалі від лап Фенріра, але коли вони забивали камінь вглиб, вовк викрутився і кинувся на них. Бог, який стояв найближче, швидко зметикував і встромив свого меча Фенріру в піднебіння. Ефес притиснувся до нижньої щелепи, від чого паща вовка назавжди залишилась роззявленою.
Вовк дико гарчав, із його пащі полилась слина, утворивши річку. Якщо не знати, що перед вами вовк, то можна було подумати, що це невелика гора з печерою, з якої витікає ріка.
Боги залишили те місце, де ріка слини впадала в темне озеро, і йшли мовчки, але відійшовши подалі, знову почали сміятись, плескали одне одного по спині й тішитись, так ніби вважали, що зробили щось вкрай розумне.
Тюр не радів і не сміявся. Туго обмотавши обрубок руки сукном, він повертався разом із богами в Асґард, тримаючи свої думки при собі.
Ось якими були діти Локі.

Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 1

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Скандинавська міфологія”
Автор – Ніл Гейман
Переклад – М. Бакалова
Видавництво: “КМБУКС”

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: