ukraine

Друзі! Ми щиро надіємось що у цей надзвичайно важкий час для нашої країни казки допоможуть вам хоч трішки перемкнутись та відпочити.

Віримо в наших воїнів! Віримо в нашу перемогу!Слава Україні!

Дівчина, яка протанцювала все на світі

Хелена Нюблум

Жила — була маленька дівчинка, яка, ще не навчившись ходити, почала танцювати. Ви навіть не повірите, як гарно вона танцювала!

Вона піднімалася на пальчиках і починала кружляти на своїх крихітних ніжках, немов квіточка, що обвівається вітром. Вона піднімала крихітні ручки якомога вище і відкидала голову назад, немов бажаючи злетіти. Вона пурхала по кімнаті поки не падала від утоми біля ніг своєї матінки.

Коли вона підросла, матінка часто брала її з собою в ліс.

Це був гарний пагорб, порослий лісом, де стояли берези з білими, гладкими, як шовк, стовбурами і довгими світло-зеленими вуалями, що звисали вниз. А біля підніжжя пагорба розливалося озеро, де завжди чулося: «Блінку! Блінк!» Навесні трава, що покривала лісовий пагорб від підніжжя до вершини, була засіяна конваліями.

Матінка сідала в траву і шила, а дівчинка танцювала.

Чим дівчинка ставала старшою, тим більше вона вигадувала різних танців, і вони з матінкою давали їм різні назви.

Танець із безліччю дрібних, веселих стрибків із довгими веселими поворотами називався «Танець Сонячного Світла».

Так, одразу було видно, що це «Танець Сонячного Світла». А танець, коли вона летіла вперед із розпростертими руками, з буйними випадами, дивовижними вигинами та обертаннями, називався «Танець Бурі». І ще був «Танець Конвалій». Матінка одягала тоді пишні вінки та гірлянди з конвалії на голівку і на шию своєї маленької доньки, а дівчинка сама прикрашала всю себе конваліями; вона засовувала букетики за вуха і навіть набивала свої крихітні черевички запашними квітами. І тоді починався «Танець Конваліїв».

Він був такий повітряний і такий легкий! Вона так радісно літала по траві, що всі конвалії, яких не взяли танцювати, витягали голівки, щоб подивитися на неї, а коли танець закінчувався, їхні маленькі дзвіночки дзвеніли і шепотіли.

– Мило! Мило! Це наш танець!

Але був ще й «Танець Дощу». Сумно було дивитися на нього. Втомлені, хлюпаючі кроки, безвільно обвислі руки, довге, розпущене волосся. А закінчувався танець тим, що дівчинка падала і лежала наче мертва.

Щодня вигадувала вона нові танці, а матінка дивилася на доньку, посміхалась і говорила:

— Велику втіху в житті дарував Господь цій дитині! Як вона танцює!

Але недовго довелося матінці радіти.

Коли дівчинка була ще зовсім дитиною, матінка померла, і дівчинка залишилася одна з батьком і танцювала йому доти, доки не стала юною панночкою.

Але не думайте, що вона тільки й робила, що танцювала. Вона вміла пекти хліб і варити кашу не гірше за інших жінок. Вона вміла латати сукні і в’язати панчохи, і маленький будиночок, в якому вона жила з батьком, блищав чистотою.

Вона поливала водою тюльпани та гіацинти, що росли біля дверей будиночка, вона підв’язувала лози жимолості так, що вони висіли над дверима, як гірлянди.

З ранку до вечора була вона в роботі, але коли їй часом ставало сумно чи дуже весело, вона танцювала!

Будинок розташувався на вершині пагорба, а біля підніжжя був гладкий зелений лужок, де було так добре танцювати! Вдень дівчинка стояла на вершині пагорба, осяяна яскравим сонячним промінням, уночі ж їй здавалося, що вона піднімається високо-високо і прямо над головою у неї сяють усі зірки на світі.

І тоді дівчинка вигадала «Танець Сонця» та «Танець Зірок».

Так підростала вона на самоті і стала високою, тонкою та прекрасною, як день; але коли їй було лише сімнадцять років, помер та її батько.

Коли він ще лежав при смерті, дівчина стала на коліна біля його ліжка і заплакала.

— Мій добрий, любий таточку! – сказала вона. — Ти знаєш, як я сумую через те, що ти підеш від мене. І знаєш, що в усьому світі немає жодної людини, на яку я могла б спертися. Але як би я не сумувала, що ти мене залишаєш, боюся, я ніколи не перестану танцювати! Якщо я не зможу танцювати, то я не зможу і жити!

Проте батько ніжно поклав руку на голову доньки і подивився їй у вічі.

— Танцюй, моя дівчинко! – Сказав він їй і помер.

Тієї ночі дівчина була зовсім одна в маленькому будиночку на пагорбі, де лежав мертвим її батько. Вона не могла лягти спати; відчинивши двері, вона вийшла з дому.

Ніч була прохолодна, небо темне. Але в цій темряві виблискувало безліч яскравих зірок. Вона ніколи не думала, що їх так багато. Вона вдихала легке прозоре повітря і дивилася вгору на мовчазні зірки, думаючи, що добрий її батько тепер ближче до Бога і до зірок, ніж до неї. Він був високо-високо, у світі душ. І вона високо-високо простягла руки, ніби бажаючи наблизитися до нього, і піднятися якомога вище.

– Я так далеко від тебе, так глибоко внизу, так глибоко внизу на землі! — зітхала вона, схиляючись до трави.

Але тут усі зірки немов посміхнулися і стали підморгувати їй, кажучи:

– Вставай! Вставай!

І вона знову, піднявши руки, схопилася на ноги і, сама не знаючи, як це вийшло, почала танцювати.

Вона танцювала «Танець Скорботи» за батьком.

Її сльози струменіли і блищали при світлі зірок, а з серця виривалися глибокі зітхання. Але вона танцювала так чудово, як ніколи раніше. Танцем вона втихомирила біль та горе. А коли скінчилася ніч, вона тихо вмостилася на порозі, дивлячись, як сходить сонце над землею, де вона залишилася тепер зовсім одна, без батька і без матері.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8

Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

3 / 5. Оцінили: 2

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Сказки писателей Скандинавии”
Збірка
Хелена Нюблум
Видавництво: “Лениздат”
1990 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: