Дівчина, яка протанцювала все на світі

Хелена Нюблум

Жила — була маленька дівчинка, яка, ще не навчившись ходити, почала танцювати. Ви навіть не повірите, як гарно вона танцювала!

Вона піднімалася на пальчиках і починала кружляти на своїх крихітних ніжках, немов квіточка, що обвівається вітром. Вона піднімала крихітні ручки якомога вище і відкидала голову назад, немов бажаючи злетіти. Вона пурхала по кімнаті поки не падала від утоми біля ніг своєї матінки.

Коли вона підросла, матінка часто брала її з собою в ліс.

Це був гарний пагорб, порослий лісом, де стояли берези з білими, гладкими, як шовк, стовбурами і довгими світло-зеленими вуалями, що звисали вниз. А біля підніжжя пагорба розливалося озеро, де завжди чулося: «Блінку! Блінк!» Навесні трава, що покривала лісовий пагорб від підніжжя до вершини, була засіяна конваліями.

Матінка сідала в траву і шила, а дівчинка танцювала.

Чим дівчинка ставала старшою, тим більше вона вигадувала різних танців, і вони з матінкою давали їм різні назви.

Танець із безліччю дрібних, веселих стрибків із довгими веселими поворотами називався «Танець Сонячного Світла».

Так, одразу було видно, що це «Танець Сонячного Світла». А танець, коли вона летіла вперед із розпростертими руками, з буйними випадами, дивовижними вигинами та обертаннями, називався «Танець Бурі». І ще був «Танець Конвалій». Матінка одягала тоді пишні вінки та гірлянди з конвалії на голівку і на шию своєї маленької доньки, а дівчинка сама прикрашала всю себе конваліями; вона засовувала букетики за вуха і навіть набивала свої крихітні черевички запашними квітами. І тоді починався «Танець Конваліїв».

Він був такий повітряний і такий легкий! Вона так радісно літала по траві, що всі конвалії, яких не взяли танцювати, витягали голівки, щоб подивитися на неї, а коли танець закінчувався, їхні маленькі дзвіночки дзвеніли і шепотіли.

– Мило! Мило! Це наш танець!

Але був ще й «Танець Дощу». Сумно було дивитися на нього. Втомлені, хлюпаючі кроки, безвільно обвислі руки, довге, розпущене волосся. А закінчувався танець тим, що дівчинка падала і лежала наче мертва.

Щодня вигадувала вона нові танці, а матінка дивилася на доньку, посміхалась і говорила:

— Велику втіху в житті дарував Господь цій дитині! Як вона танцює!

Але недовго довелося матінці радіти.

Коли дівчинка була ще зовсім дитиною, матінка померла, і дівчинка залишилася одна з батьком і танцювала йому доти, доки не стала юною панночкою.

Але не думайте, що вона тільки й робила, що танцювала. Вона вміла пекти хліб і варити кашу не гірше за інших жінок. Вона вміла латати сукні і в’язати панчохи, і маленький будиночок, в якому вона жила з батьком, блищав чистотою.

Вона поливала водою тюльпани та гіацинти, що росли біля дверей будиночка, вона підв’язувала лози жимолості так, що вони висіли над дверима, як гірлянди.

З ранку до вечора була вона в роботі, але коли їй часом ставало сумно чи дуже весело, вона танцювала!

Будинок розташувався на вершині пагорба, а біля підніжжя був гладкий зелений лужок, де було так добре танцювати! Вдень дівчинка стояла на вершині пагорба, осяяна яскравим сонячним промінням, уночі ж їй здавалося, що вона піднімається високо-високо і прямо над головою у неї сяють усі зірки на світі.

І тоді дівчинка вигадала «Танець Сонця» та «Танець Зірок».

Так підростала вона на самоті і стала високою, тонкою та прекрасною, як день; але коли їй було лише сімнадцять років, помер та її батько.

Коли він ще лежав при смерті, дівчина стала на коліна біля його ліжка і заплакала.

— Мій добрий, любий таточку! – сказала вона. — Ти знаєш, як я сумую через те, що ти підеш від мене. І знаєш, що в усьому світі немає жодної людини, на яку я могла б спертися. Але як би я не сумувала, що ти мене залишаєш, боюся, я ніколи не перестану танцювати! Якщо я не зможу танцювати, то я не зможу і жити!

Проте батько ніжно поклав руку на голову доньки і подивився їй у вічі.

— Танцюй, моя дівчинко! – Сказав він їй і помер.

Тієї ночі дівчина була зовсім одна в маленькому будиночку на пагорбі, де лежав мертвим її батько. Вона не могла лягти спати; відчинивши двері, вона вийшла з дому.

Ніч була прохолодна, небо темне. Але в цій темряві виблискувало безліч яскравих зірок. Вона ніколи не думала, що їх так багато. Вона вдихала легке прозоре повітря і дивилася вгору на мовчазні зірки, думаючи, що добрий її батько тепер ближче до Бога і до зірок, ніж до неї. Він був високо-високо, у світі душ. І вона високо-високо простягла руки, ніби бажаючи наблизитися до нього, і піднятися якомога вище.

– Я так далеко від тебе, так глибоко внизу, так глибоко внизу на землі! — зітхала вона, схиляючись до трави.

Але тут усі зірки немов посміхнулися і стали підморгувати їй, кажучи:

– Вставай! Вставай!

І вона знову, піднявши руки, схопилася на ноги і, сама не знаючи, як це вийшло, почала танцювати.

Вона танцювала «Танець Скорботи» за батьком.

Її сльози струменіли і блищали при світлі зірок, а з серця виривалися глибокі зітхання. Але вона танцювала так чудово, як ніколи раніше. Танцем вона втихомирила біль та горе. А коли скінчилася ніч, вона тихо вмостилася на порозі, дивлячись, як сходить сонце над землею, де вона залишилася тепер зовсім одна, без батька і без матері.

Коли батька поховали, дівчині треба було знайти собі роботу, бо вона була бідна.

Будиночок не належав її батькам, а коли ті небагато речей, які там були, розпродалися, знайшлося чимало людей, які захотіли отримати отримані за них гроші. І дівчина залишилася з порожніми руками.

Непогожим був день, коли вона спускалася з високого пагорба, де прожила все своє дитинство. Вона оберталася і дивилася на маленький будиночок доти, доки могла його розгледіти. А коли він зник за поворотом дороги, дівчина щільніше пов’язала груди своєю маленькою шаллю, простягла руки і ніби листок, що кружляв вихором, затанцювала вниз в долину.

«Тепер я виходжу, танцюючи, у широкий світ, щоб спробувати щастя», — подумала вона, летячи все далі й далі вперед.

Надвечір прийшла вона до бідного селянина і запитала, чи не може він найняти її в служниці. У нього була жінка і четверо маленьких дітей, а так як в полі завжди було чимало роботи, він подумав, що було б добре, якби хтось наглядав за дітлахами, поки вони з дружиною працюють. І він запитав дівчину, яка їй потрібна платня.

Вона відповіла, що з неї досить і їжі, а іноді якогось одягу, якщо буде в тому потреба. І вона залишилася на службі у селянина, доглядати його дітей.

У будинку було четверо малюків, але не можна сказати, щоби на них було приємно дивитися. Мили їх лише раз на два тижні, та й то одні носи. Одягнуті вони були у лахміття і були до смерті залякані побоями. Адже селянин із дружиною знали лише один заспокійливий засіб, коли діти плакали, — задавати їм різок.

Коли дівчина залишилася одна з дітьми, вона насамперед повела їх до маленького лісового струмка і відмила. А потім сіла в траву і стала лагодити їх одяг.

Але коли селянин із селянкою повернулися додому, вони страшенно розсердилися, що дівчина відмила дітей.

— Це може накликати на них смерть, — сказали вони, — бо діти страшенно бояться чистої води.

Ще вони сказали, що наступного разу нехай дівчина сидить удома з дітьми у теплі, щоб не доводилося даремно палити дрова.

З цього дня дівчині довелося сидіти в задушливій селянській хаті з усіма дітьми. Сумним стало її життя.

А найгірше було те, що діти вічно сварилися. Варто було тільки одному малюкові роздобути хоча б щось, хоч тріску, інший уже заздрив братику і виривав цю тріску у нього з рук.

Дівчина сиділа за прядкою і намагалася вмовити дітей, але вони тільки кричали і билися. І тоді, подумавши, якими тісними вузькими рамками обмежене її життя, яке воно нудне, жахливе і бідне, дівчина піднялася і з веретеном у руках почала танцювати.

Здавалося, ніби цей птах махає крилами, намагаючись вирватися з клітки. Здавалося, ніби буйний вітер літає над колоссями в полі, а ті кланяються і хитаються. І діти, забувши свої розбрат і злість, тихенько сиділи, дивлячись на неї на всі очі.
Потім вони почали радіти та сміятися. А розвеселившись, відразу заспокоїлися; коли вони стали по-справжньому добрі, дівчина станцювала їм «Танець Сонячного Променя». Під час танцю вона була спокійна і красиво згиналася, приймаючи найпрекрасніші пози.
Діти сиділи з відкритими ротами, затамувавши подих. Коли батьки повернулися додому, вони страшенно здивувалися, чому в світлиці так тихо, адже зазвичай там було немов у звіринці, бо малюки завжди голосно кричали і билися.

Селянин із дружиною відчинили двері і побачили, що дівчина спокійно сиділа за прядкою, а діти — кружком на підлозі біля її ніг.

З тих пір щоразу, коли дітям ставало нудно або вони починали сваритися, дівчині варто було лише сказати: «Якщо будете добре поводитися, я потанцюю для вас» — і цілу годину вони робили все, що вона хотіла, тому що не знали нічого цікавішого крім її танців.

Батьки дивувалися, як це виходить, що діти так її слухаються. І ось одного разу, повернувшись з поля, вони нечутними кроками підкралися до дверей і зазирнули в замкову щілину (а гірше за це нічого на світі не буває).

Що вони побачили?

На підлозі тихі, мов мишки, сиділи діти, а посеред кімнати дівчина — сліпуче вродлива — танцювала якраз найвеселіший «Танець Сонячного Світла».

Тут селянин з гуркотом відчинив двері і твердими кроками увійшов у світлицю.

— Ти що, розуму позбулася, дівчисько?! – Закричав він. — Танцюєш? Ти чому не сидиш за прядкою? Не за те даю я тобі їжу і дах, щоб ти танцювала!

— Діти були такі сумні, — лагідно відповіла дівчина. — Вони радіють, коли я танцюю. Не кричать і не б’ються.

— Якщо діти репетують, їм треба дати березової каші! — вигукнув селянин. — Березовий віник — стоїть у кутку.

— Я тримаю служницю, щоб вона в’язала і пряла, а не бігала, як дурна по хаті, — заверещала стара селянка.

Справа скінчилася тим, що вони не захотіли більше жодного дня тримати дівчину у своєму домі. Нехай забирається куди хоче. Їй не дозволять псувати їхніх дітей.

Вона ще здалеку чула, як кричать і виють діти. Очевидно, березовий віник знову дістали з кутка.

І знову дівчина вирушила мандрувати білим світом. За кілька днів прийшла вона у велику панську садибу.

Садиба, біла та красива, лежала серед зелених лісів на березі блакитного озера. А навколо розкинувся величезний парк із деревами та квітами. Дівчина увійшла до садиби і спитала, чи не можна найнятися на службу.

Домоправителька була велика, повна жінка в білому фартуху, із золотими сережками у вухах. Вона саме годувала обідом слуг і служниць, що сиділи на кухні за довгим накритим столом.

Всі обернулись і подивилися на дівчину.

Вони здавалися такими ситими та недовірливими. І ніхто їй доброго слова не сказав.

Домоправителька, упершись у бік жирною рукою, подивилася зверху вниз на дівчину так, ніби дивилася на якогось маленького хробака біля своїх ніг. І спитала, на що, власне, вона придатна.

Дівчина відповіла, що вміє і прясти, і в’язати, і варити кашу, і пекти хліб. А ще вона, мабуть, зможе працювати в саду.

— Для всього цього ми вже маємо людей, — відповіла домоправителька, — люди набагато вміліші, ніж ти, можеш мені повірити. Стела вміє прясти, а Міна в’язати. Садівник же із двома хлопчиками працює в саду. Сама я печу хліб, варю кашу і куховарю. Не станете ж ви задовольнятися однією кашею чи не так? — додала вона, повернувшись до слуг і служниць.

А ті давай хихикати, сміятися, ніби вона сказала щось надзвичайно дотепне.

Дівчина тим часом мовчки стояла біля дверей. І тут раптом домоправителька, раптово повернувшись до неї, запитала:

— Хочеш доглядати за курми ? Дівчина, яка ходила за нашими курями та голубами, якраз поїхала до матінки; можеш отримати її місце, якщо добре їх доглядатимеш.

Дівчина охоче погодилася. Ось так і отримала вона роботу у садибі.

Тамтешній курник був великий, і жили там індики, фазани та павичі з маленькими дурними чорними головками та величезними чудовими хвостами, які вони могли роздмухувати, як колесо. І ще там було ціле горище, набите голубами — і білими, і строкатими, і чорними.

Дівчині треба було доглядати всіх цих птахів, давати їм корм і напувати водою у призначений час. Стежити за тим, щоб там, де вони живуть, було чисто і красиво, оберігати їхні яйця від щурів, а їх самих — від яструбів і лисиць.

Незабаром вона потоваришувала з кожною куркою і з кожним крихітним курчам.

Дівчина наділила всіх голубів іменами, і коли вона кричала: «Біле Крильце!», «Пухова грудка!», «Смарагдова голівка!», «Полумене око!», «Тихоня!» і “Воркун” – всі мої дев’яносто дев’ять голубів, летіть, летіть, летіть! — вони, подібно до величезної хмари, шумно зліталися і клювали горох з її рук.

Вона вставала раніше за всіх у садибі — птахи завжди прокидаються раніше за всіх — і спала вона на горищі серед голубів — треба було стежити, щоб уночі не з’явився якийсь хижак. Але рано-вранці, на світанку, поки всі в садибі ще спали, дівчина танцювала на великому горищі разом з голубами «Танець Змаху Крила».
Вона ставала посередині і починала розмахувати руками, а всі голуби прилітали до неї і з гуркотом кружляли над її головою. Тоді вона летіла попереду, махаючи руками, і кликала їх, і на кожен рух її рук голуби описували кола над її головою.

Коли сонце піднімалося і заглядало в горішне віконце, лице його просто рожевіло від подиву. Нічого такого прекрасного, як танець дівчини з голубами, воно навіть не очікувало побачити.

Іноді вона танцювала перед фазанами та павичами глибоко внизу, в парку.

Ці птахи були такі важні, що дівчина танцювала їм «Танець зі Шлейфом» та «Урочистий Танок». Вона заманювала фазанів і павичів на великий зелений лужок, навколо якого схиляли свої довгі гілки високі тополі та клени.

Коли їх освітлювало сонце, здавалося, що лужок цей — величезний, блискучий, святковий зал. І всі павичі ставали кружком і розпускали свої чудові хвости. Хвости виблискували на сонці подібно до іскристих колес із зелені, блакиті, золота і утворювали немов вінок із віялів навколо дівчини. А фазани витягували шиї; їхні жовті шлейфоподібні хвости лежали в траві, поки дівчинка танцювала.

То був справжній «Святковий Танець», можете мені повірити! Урочисті вельможні кроки, такі красиві рухи рук, високо піднята голова. Сонце осявало танець, довгі зелені гілки тріпотіли навколо, хвости павичів майоріли, а їхні очі були здивовано відкриті від захоплення.

– Це по-королівськи! Це дуже шляхетно! — говорили вони, тупцюючи ногами, щоб зберегти рівновагу свого величезного, схожого на колесо хвоста.

— Ця дівчина, мабуть, княжого роду!

А фазани тихо схиляли голови і шепотіли:

– Прекрасно!

Так, дівчина була по-справжньому щасливою з усіма своїми птахами. Цілий рік прожила вона з ними та танцювала їм.

З людьми в садибі вона розмовляла дуже рідко. Вони вважали її жахливою нікчемністю, оскільки вона працювала в курнику і не шукала їхнього товариства. Хоча вони говорили тією ж мовою, що й вона, здавалося, часто зовсім не розуміє, що вони говорять, а ще менше — чому вони сміються. Набагато краще було їй розмовляти з курми та голубами.

Але сталося так, що поміщик — багата людина і добрий до своїх слуг господар — захотів влаштувати для них в шопці пишний бенкет з танцями. Прийти на цей бенкет повинен був кожен, хто тільки служив у садибі, і старі і молоді. І дівчині, само собою, також було наказано прийти з усіма іншими.

Не обійшлося тут і без того, що люди в садибі вже почали говорити, що дівчина вміє танцювати.

Так, одна стара жінка спала на горищі. І ось одного ранку, прокинувшись від зубного болю, вона виглянула в двері і побачила, як дівчина танцює разом із голубами.

— Подібної краси я ніколи в житті не бачила, — розповідала старенька. — Вона була схожа на божого ангела, що літав серед хмар!

А внизу в парку маленький хлопчик, який пас овець, лежав, сховавшись за кущем від спеки, і бачив, як дівчина танцює з павичами.

— Ну й танець вона танцювала, скажу я вам! – говорив хлопчик. — Це був найкрасивіший, найдивовижніший танець, яким не гидував би й сам король!

І ось дівчина мала піти на гулянку з танцями, і всі прагнули подивитися, як вона танцює. Але ніхто їй цього не казав.

Вона й сама дуже раділа. «Бенкет з танцями! – думала вона. — Гулянка, на якій усі танцюють! Подумати тільки, як це має бути красиво! І скільки нових танців я навчуся!»

І вона, заплітаючи волосся в тугу косу, міцно обвила нею голову, міцно-міцно зав’язала шнурки на черевичках, одягла своє єдине світле бавовняне плаття і пішла до шопи, де очікувався бенкет з танцями.

На небі було ще зовсім світло, але, оскільки у шопці не було віконця, запалили дванадцять свічок і вставили їх у оздоблене травою колесо, яке розгойдувалося під балками на стелі. Проте свічки лише бідно освітлювали темну світлицю, набиту хлопцями і дівчатами, чоловіками і жінками й малими дітьми.

На бочці сиділи два музиканти і грали на скрипці. Один, ще зовсім молодий, грав партію першої скрипки, але вона лише іноді, нечасто звучала в лад з другою скрипкою. Здебільшого музика звучала так, як буває, коли дві кішки рвуть кожна до себе свій кінець овечої кишки. Крім того, обидва музики вдаряли підборами по бочці, іноді в такт, іноді зовсім навпаки.

Під цю музику всі й танцювали.

Працівники зняли куртки та танцювали в одних сорочках. Дівчата та старенькі танцювали в пошитих в обтяжку вовняних сукнях з високим коміром. Немов утішаючи самих себе, вони міцно притискали до грудей згорнуті в трубочку носові хустки.

Було так тісно і так спекотно, що майже неможливо було дихати. Пил стояв стовпом.

Свічки блимали і капали, на всіх обличчях виступили краплі поту. Але найдивовижніше те, що жодна людина не здавалася веселою. У людей були найсумніші, манірні обличчя, наче всі вони були присутні на власному похороні, а зовсім не на гулянку з танцями. Та й які це були танці! Всі штовхалися і тіснилися і якнайшвидше рухали ногами по підлозі. Іноді хлопці працювали ліктями, щоб звільнити собі місце, а жінки кружляли в танці навколо них, застиглі, мов дерев’яні ляльки, яких хлопці тягли за собою.

«Невже це і є гулянка з танцями?» — думала дівчина, що стояла у дверях. Вона глибоко зітхала, і в її очах стояли сльози; вона так жорстоко помилялася.

Але ось прямо до того місця, де вона стояла, підійшов величезний спітнілий хлопець. Він витер піт з чола і простяг їй руку.

Вона зовсім не зрозуміла, що він мав на увазі, і так і залишилася стояти на тому місці, де стояла.

— Ти що, не розумієш, дівчисько? – сказав він. – Я хочу танцювати з тобою!

– Ні ні! — з жахом відповіла вона і відступила назад, до виходу. – Я не танцюю!

Тут підійшов ще один: маленький, жилавий і чорний, з величезною головою, він був швецем і теж хотів з нею танцювати.

– Ні ні! – Знову відповіла вона. – Я не танцюю!

— Це ще що за балаканина! — крикнула домоправителька, одягнена в чорну шовкову сукню, з золотим годинником на животі; вона стояла і дивилася на танці. — Це ще що за балаканина! Вони кажуть, що ти умієш танцювати.

— Так, вмію, але одна-одна! – тихо відповіла дівчина.

Вона ще ближче присунулася до дверей.

— Чули цю дурнувату! — голосно, голосно вигукнула домоправителька. — Вона хоче танцювати одна, дурне дівчисько!

І всі, хто стояли навколо, почали хихикати і сміятися, а один з хлопчаків швидко підбіг прямо до неї.

— Нема чого танцювати одній! – сказав він. — Ходімо танцювати зі мною!

– Ні ні! — відповіла дівчина і втиснулася просто у двері. — Ніхто не сміє торкнутися мене! Ніхто не сміє торкнутися мене!

Тут піднявся такий регіт, багато хто уїдливо посміхався.

– Ні, ви тільки послухайте! Вона хоче танцювати одна! Ніхто не сміє доторкнутися її! Вперед, хлопці! Хтось, мабуть, зможе зловити її!

І троє, четверо найзавзятіших танцюристів помчали до дверей, щоб зловити її.

Але в ту ж мить вона вискочила в двері і помчала вниз дорогою. Вона бігла, вона летіла, вона танцювала, бо ніколи раніше їй не доводилося так швидко рухатися, навіть коли вона танцювала, а тепер їй хотілося втекти якнайдалі.

Немов листя кружляла вона в танці по дорозі, спускаючись вниз у долину, а хлопці мчали за нею. Вони падали у важких дерев’яних черевиках, але знову піднімалися і продовжували переслідувати її.

Почало темніти, і вона набагато випередила їх. Вона пролітала, мов хмара пилу над камінням, наче туманний серпанок над лугом, наче вітер крізь березовий гай, і ось — він уже зник у сосновому лісі.

— Хай біжить! – сказали хлопці один одному – Адже на святі повно дівчат куди красивіших!

І, обтерши з чола піт, вони затрусили назад, на гулянку з танцями.

Наступного ранку, коли зійшло сонце, дівчина прийшла до моря і побачила, що там, на березі, височіє королівський замок. Він стояв на пагорбі, з усіма своїми вежами та зубцями, і білі його стіни відбивалися в морі. А довкола, наскільки вистачало очей, тяглися королівські сади, парки та ліси.

Коли сонце трохи вище піднялося в небі і в замку закипіло життя, дівчина підійшла до замкових воріт і тихенько постукала.

Сам управитель вийшов із замку, відчинив ворота і спитав дівчину, що їй треба в королівському замку так рано, коли всі ще тільки – тільки вилізли з ліжок. Сам управитель ще не встиг випити кави.

Тоді дівчина сказала, що їй так хотілося б найнятись на службу в королівському замку, хай навіть найнезначнішу й найменш оплачувану.

Управитель уважно подивився на неї і запитав, як вона вважає, чи зможе вона допомагати садівнику в царському саду. Йому якраз потрібна дівчина, щоб допомагати доглядати квіти, бо найкраща помічниця садівника у четвер поїхала до Америки.

Так, дівчина думала, що зможе, і управитель пішов разом з нею до садівника і сказав йому, що знайшлася дівчина, яка хоче піти до нього в помічниці — доглядати квіти.

— Спочатку подивимося, на що ти годишся, — вирішив садівник. — Я знаю чимало таких, кому хочеться стати садівницями та які ледве можуть відрізнити жовтофіоль від соняшника.

І він повів дівчину по всьому саду і питав її про кожну квітку і про кожний кущик:

— Ну, як називається ось цей?

І дівчина одразу називала їх усе поспіль. Вона не знала лише назву Роtеntillа, але швидко вивчила його.

Ось так і стала вона садівницею в королівському саду, такому прекрасному, що Райський сад навряд чи був прекраснішим.

Весь сад був розбитий високо-високо над могутніми стінами, звідки відкривався краєвид на безкрає море і на гори, що синіли вдалині.

У саду ж росли древні, тисячолітні дерева з кронами, що відкидали широку тінь. Поміж ними виднілися великі відкриті галявини зі свіжою зеленою травою, де били високі, прохолодні струмені фонтанів, а мовчазні статуї стояли в роздумі під покровом листя.

Але найпрекрасніше були квіти в саду. Їх було безліч – величезні простори, засаджені пахучими левкоями і жимолістю, а вздовж доріжок, осяяних сонячним світлом, довгі ряди соняшників, що звертали свої блискучі лиця до сонця.

Там були тераси з безліччю ніжних білих лілій і цілі луки запашної резеди. По арках та колонадах вилися фіолетові квіти клематису та вогненностійкого відтінку крес-салат. Але найбільше було троянд! Троянди чіплялися за все, повсюди висіли, вони заповзали на дерева і заглядали у вікна замку.

Там були маленькі білі троянди, що букетиками висіли серед темного листя старих дерев. І прекрасні, веселі, розкішні троянди, що вливались у гущавину всіх інших квітів, буквально затоплюючи їх, і, здавалося, казали:

– А ось і ми! Ми троянди.

Біля самого моря на високих стінах замку над киплячими хвилями троянди кивали й махали головками, наче вітаючись із морем.

Так, це був сад — усім садам сад, і дівчина тут була щаслива, як ніколи.

Їй дали новий охайний одяг і маленьку гарну кімнату в будиночку садівника — доброї старої людини. Все своє життя він здебільшого мав справу з квітами. Тому він і став таким лагідним і привітним; і хоч він був зовсім старий, від нього пахло трояндами.

Незабаром дівчина навчилася доглядати квіти так, як того хотів садівник. Вона рано вставала і пізно лягала і невдовзі вже знала, де ростуть різні квіти, і коли їх треба поливати, і які найвразливіші. І вона дуже полюбила усі ці квіти!

Особливо тішило її те, що ніколи раніше не вдавалося знайти місце, де було б так гарно танцювати, як у цьому саду.

У самій глибині гаїв, де кущі жасмину були всіяні білими квітами, а фіолетовий клематис високо заліз на стрункі тополі, вона виконувала урочистий «Танець Тіней» — повільний, танець, що ширяє, роїться і зникає, як думки у голові.

Вгорі на терасах при яскравому світлі місяця вона виконувала «Танець Зірок», а рано вранці, перш ніж хтось прокидався від сну, вона з білою лілеєю в руках виконувала урочистий «Танець Світла».

Опівдні, коли всі відпочивали, вона виконувала «Танець Сонця» серед усіх своїх троянд. То був танець радості, танець літа. Він супроводжувався високими стрибками щастя та широкими рухами. І троянди заповзали на дерева, подібно до того, як хлопці залазять на паркан, щоб побачити її. А коли танець закінчувався і вона падала на траву, троянди обсипали її на знак подяки хмарою пахощів.

У цьому саду вона навчилася також чудовому «Танцю Орхідей», який усіма своїми обертаннями та поклонами нагадував якесь диво. Здавалося, вона ось-ось зникне посеред танцю. А на березі моря, на верхівці стіни замку, вона виконувала «Танець Хвиль». Вона навчилася йому біля хвиль, що постійно билися об стіни. І щоразу, коли вона танцювала його, хвилі здіймалися все вище і вище, вигукуючи:

– Хто ти? Хто ти така, що танцюєш так гарно, як море?

У саду замку жили лише старий садівник та вона.

Вдень приходили туди інші працівники, але лише у певні години.

У замку взагалі ніхто не жив, бо королева померла, а король якраз був відсутній, мандруючи зі своїм сином, юним принцем.

Управитель замку чекав їх додому будь-якої хвилини, але невідомо було, коли вони повернуться.

Сталося так, що вони приїхали пізньої ночі, і дівчина, яка жила в будиночку садівника, в цей час спала, не знаючи, що король і принц уже вдома.

Вона рано прокинулася, бо чайки кричали над морем, і побачила, що день обіцяє бути чудовим. Вона швидко одяглася і вийшла на терасу, звідки відкривався широкий вигляд далеко-далеко на море. Їй так хотілося виконати «Танець Світла»!

У саду панувала ще напівтемрява, але вона зірвала на терасі білу лілію і, тримаючи її в руці, стояла і дивилася на море, чекаючи, коли зійде сонце.

Раптово ранкова зоря стала яскравішою в одному місці, і раптом кілька довгих променів, наче списи, було викинуто з хвиль. І ось, сяючи і освітлюючи все навколо, зійшло над горизонтом саме сонце.

Тоді дівчина, піднявши руки до сонця, почала виконувати серйозний і радісний «Танець Світла».

Вона думала, що її ніхто не бачить, але нагорі, у вежі, жив юний принц. І він теж прокинувся рано, бо не міг спати від радості, що знову вдома. Відчинивши віконце, він стояв, спостерігаючи за сходом сонця.

Несподівано він побачив дівчину, яка виконувала на терасі прекрасний «Танець Світла», і подумав, що ніколи в житті не бачив нічого кращого. Якби навіть він побачив, як вона танцює цей танець у замкненій кімнаті, при світлі однієї свічки, він сказав би:

— Це-«Танець Світла», зараз зійде сонце.

Але тільки-но сонце зійшло, як дівчина зникла. Лише на мить схилила вона коліна на терасі; потім піднялася і зникла.

Того ж дня вона дізналася, що король з принцом повернулися додому, і з цього часу вона остерігалася наближатися до замку.

Принц розпитував і управителя замку, і садівника, і всіх придворних, які понаїхали до замку, чи не можуть вони йому сказати, хто танцював у саду, коли сходило сонце. Але вони нічого не могли йому відповісти; адже жоден із них не знав, що дівчина вміє танцювати.

І тому всі переконували принца, що, мабуть, йому наснилося. Насамкінець принц сам майже повірив у те, що це був лише прекрасний сон.

І ось одного разу, пізнього місячного вечора, він, вийшовши із замку, прогулювався вздовж стіни над морем. Принц був один у парку, бо після обіду, зазвичай дуже пізнього, у замку всі бували до того ситі та сонливі, що не було прийнято ходити.

На верхівці стіни сів він під високим деревом, що відкидав чорну, як вугілля тінь, і почав дивитись на місячне світло, що купалося у хвилях. У глибині неба мерехтіли зірки, а далеко в горах, на іншому березі моря, сяяло світло маяка, яке то з’являлося, то зникало.

Принц сидів у непроглядній темряві, але тут раптом поряд з ним місяць осяяв своїм блиском відкриту галявину серед дерев. А там! Так, там знову з’явилася вона, вона та чудова дівчина! Якусь мить вона. постояла, дивлячись на море, що плескалося і шуміло в ночі, а потім почала танцювати «Танець Хвиль».

Хвилі відразу помітили її і витягли шиї, щоб краще роздивитися. Але коли вони піднялися, вона почала танцювати, віддаляючись від берега. А коли вони кинулися назад у море, вона затанцювала назад, намагаючись наздогнати їх. Здавалося, ніби їй і хвилі треба поговорити один з одним. Вони кликали її, вона відповідала, але не словами, а рухами. Її руки опускалися, її ноги бігли, мчали вперед.

Тоді море вислало хвилі ще вищі та зліші, і ще величнішим і злішим став танець дівчини.

Море загрожувало їй, але й вона загрожувала йому у відповідь. Поступово шум хвиль почав стихати, і танець на березі став ніжним і ширяючим. Хвилі заспокоїлися, і дівчина мовчки зупинилася і почала вдивлятися в ніч.

Тут принц швидко підвівся, щоб підійти до неї, але при звуках його кроків вона затанцювала і зникла, як тінь серед тіней у парку.

Другого дня принц знову шукав всюди дівчину, яка вночі танцювала морю. Але він нікому більше не говорив про це.

Він, звичайно, бачив між двома сливовими деревами зовсім юну дівчину, яка підв’язувала виноградні лози. Але вона стояла спокійно, наче статуя, і лише повільно ворушила руками. Невже це та, що так чудово вміла танцювати?

Принц вічно тинявся по всьому парку. Ніде не було йому так добре, і він постійно сподівався, що хоч раз побачить цю дівчину, побачить, як вона танцює.

Але одного разу в дуже теплий день сталося так, що принц ліг у тіні липи — поспати. Власне кажучи, він не спав, а просто лежав у напівдрімоті, прислухаючись до дзижчання бджіл у листі липи. Раптом йому здалося, що поряд з ним щось зашелестіло, і він, ліг на живіт, почав дивитися між кущів розарію, розбитого посеред парку.

Там на сліпуче яскравому сонячному світлі стояла дівчина і танцювала «Танець Сонячного Світла». Від її танцю виходило сяйво, і принц подумав, що ніколи не бачив він небо таким блакитним, сонце таким яскравим, а троянди такими червоними. І він не насмілювався дихати, щоб не пропустити жодного руху дівчини, бо в танці її світилися радість і сонячне світло. А коли вона перестала танцювати, вона повільно опустилася на траву, і всі троянди обтрусили свої пелюстки на її волосся.

Але принц швидко схопився на ноги, і, перш ніж дівчина встигла втекти, він уже був поруч і схопив її за руку.

— Хто ти, чудова дівчино, яка танцює, як ніхто на світі? — спитав він.

Дівчина почервоніла, наче троянди, серед яких вона сиділа, і попросила принца не гніватись на неї за те, що вона танцює.

— Я не можу цього позбутися, — сказала вона, — я народилася з цим даром!

Але принц усміхнувся так ніжно і сказав, що не бачив у всьому світі нічого прекраснішого за її танець.

— Відтепер ти танцюватимеш тільки для мене! – сказав він.

Так воно й вийшло!

Тепер дівчина мала принца, якому вона могла танцювати, і вона танцювала ще прекрасніше, ніж раніше, бо знала: це наповнює його серце радістю. Вони зустрічалися на сонячному світлі та в тіні, при світлі дня та при місячному сяйві; принц сидів мовчки, нічого не бачачи, крім її танцю.

Коли вона танцювала, він тільки вперше почав по-справжньому розуміти море та повітря, зірки та світло, тіні та бурю. І почав думати, що життя прекрасне, що жити варто. Але сам він тішився лише тоді, коли був поряд із дівчиною і бачив, як вона танцює.

Все інше здавалося йому нудним та дурним.

І, зрештою, він пішов до свого батька-короля і сказав, що якщо король бажає йому добра, то повинен віддати йому за дружину дівчину з саду; адже без неї він жити не може.

Тут король, зрозуміло, дуже засмутився, бо принци не одружуються з бідними садівницями. Але коли він побачив, що від цього залежить благо і щастя принца, король пішов до старого садівника і запитав його: хто, власне, ця дівчина?

Ні, на це запитання садівник ніяк не міг відповісти.

— Вона прийшла прямо з путівця, і ніхто нічого про неї не знає. Але я можу сказати про неї тільки все найкраще. Їй відомі назви всіх квітів у саду, і вона добре доглядає їх. Встає разом із сонцем і завжди весела, хоча не дуже багатослівна.

Тоді король забажав побачити дівчину, і коли вона з’явилася, вона була така сліпуче гарна! Немов промінь сонця осяяв серце короля.

Він довго дивився на неї, а під кінець спитав:

— Чи знаєш ти, що мій син хоче взяти тебе за дружину?

Ні, про це вона навіть не підозрювала, і королеві припало до душі, що принц спочатку переговорив з ним.

А принц, що стояв поруч, простяг до неї руки і вигукнув:

– Скажи так! О, скажи так! Я не можу жити без тебе!

Дівчина страшенно злякалася, бо вона, мабуть, охоче танцювала б принцу все своє життя, але стати його дружиною — про це вона й не думала.

Але він мав такий нещасний вигляд, і він так благав, так просив її, що довелося сказати «так». І насамкінець вона обіцяла стати його дружиною.

Невдовзі мали зіграти весілля. Напередодні увечері у замку влаштували грандіозне свято. Молода наречена мала раніше зробити кніксен всім родичам і знатним друзям короля.

Її одягли так красиво — у розкішну сукню з найтоншого жовтого шовку, затканого золотом, на голову вона пов’язала вінець із ніжних троянд, бо «троянди завжди троянди», — сказала вона. І повели до королівського замку.

У святковому залі були запалені всі свічки, і горіли смолоскипи, і лунали флейти та арфи.

Уздовж стін сиділи тісними рядами придворні пані та придворні кавалери. І всі витягували шиї, щоб побачити дівчину, яка йшла пліч-о-пліч з принцом. А найвище в залі сидів на троні король, щоб вітати нареченого та наречену.

Коли вони підійшли до трону, настала глибока тиша, бо тепер заговорив король.

– Дівчино, – сказав він. — Мій син, принц, так тебе полюбив, що йому не жити, якщо ти не станеш його дружиною.

Принц — моя єдина дитина та мій скарб. І я, мабуть, маю дати свою згоду, хоча це мені дорого коштує, неймовірно дорого! Але є одна єдина невелика умова, від якої залежить моя згода. Ти маєш дати обіцянку, клятву, яку ніколи не повинна порушувати.

Мені сказали, що ти шалено любиш танцювати» танцювати дивовижні танці між небом та землею.

Нічого поганого в цьому, можливо, і немає, але це не личить дружині принца.

Зрозуміло, ти, як усі інші знатні дами, можеш виступати в вальсі чи контрдансі у святковому залі цього замку рука об руку зі своїм чоловіком чи іншим благородним кавалером. Але я не хочу чути про те, що дружина мого сина, принцеса, танцює як дикунка, серед дерев і кущів. Отже, єдине, що ти маєш нам обіцяти: з тієї хвилини, як ти станеш нареченою мого сина, ти ніколи більше не танцюватимеш свої танці.

Король мовчав, дивлячись на дівчину. А вона, зблідла, як смерть, дивилася на принца.

— Що це означає? — спитала вона. — Мені більше не можна танцювати?

— Батько-король цього бажає, — опустивши очі, сказав принц.

— Але якщо мені не можна танцювати, — сказала дівчина, — тоді я більше не буду сама собою, і ти одружишся не зі мною, а з іншою!

Принц, як і раніше, стояв, опустивши очі, і мовчав.

– Цього я не розумію! — з серйозним виглядом сказала дівчина. — Ти полюбив мене за те, що я вмію танцювати, а тепер, коли збираєшся одружитися зі мною, ніколи більше не захочеш бачити, як я танцюю! Тоді мені більше нема що тобі дати! Навіщо я тобі тоді?

— Ти найкрасивіша і найкраща, — прошепотів принц, — і я люблю тебе.

– Ти мене не знаєш! — відповіла дівчина, і очі її стали холодні.

– Мій пан і король! — продовжувала вона, схиливши коліна перед троном. — Ви зробили мені велику честь, побажавши зробити мене дружиною вашого сина. Але ту умову, яку ви ставите, я ніколи не зможу виконати, бо ніколи, ніколи, до самого кінця свого життя, не зможу перестати танцювати.

І, присівши перед принцом, сказала:

— Дякую вам, мій благородний принце, за честь, якої ви мене удостоїли, побажавши вибрати за дружину. Але мало радості я подарувала б вам, якби мені ніколи не було дозволено танцювати для вас. Тому я говорю вам: «Прощайте!» — і бажаю вам того щастя, яке може випасти на долю принца.

І вона повернулася праворуч і ліворуч туди, де сиділи придворні.

— І я кажу вам усім: «Доброї ночі і прощайте, прекрасні пані та благородні панове!»

Так сказала вона і низько присіла.

І, випроставшись, пішла геть від трону. Спочатку вона йшла повільно, потім ковзала ногами по підлозі, потім почала танцювати. Вона підняла руки над головою і, танцюючи, вийшла із зали, спустилася вниз сходами і промчала через парк під зоряним небом.

Її хода була така легка, а на серці — ще легше. Вона вдихала прохолодне нічне повітря та танцювала, йдучи все далі й далі, геть із цієї країни.

Ніколи ніколи не танцювала вона так, як зараз. Їй однаково легко танцювалося на скелях, хвилях та в заростях терну.

Під кінець ноги її навіть не торкалися землі, вона летіла наче на крилах.

Коли сонце зійшло, вона танцюючи піднялася над морем. На гребенях хвиль їй танцювалося так само легко, як і на квітучих луках.

Вона відчувала: тепер вона вільна, вона знала — ніхто не зможе взяти її в полон і все своє життя зможе танцювати.

Немов літній вітерець мчала вона над морем — назустріч синім горам на другому березі!

А біля берега стояли в човні двоє роздягнених хлопчаків і ловили крабів. Вони глянули вгору і побачили, як мимо, ширяючи в повітрі, немов марево, промайнула в ранковому сяйві юна дівчина.

– Ей ти! — сказав один із них товаришеві. – А вона вміє танцювати!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

3 / 5. Оцінили: 2

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Сказки писателей Скандинавии”
Збірка
Хелена Нюблум
Видавництво: “Лениздат”
1990 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: