TOU

Дівчина, яка протанцювала все на світі

Хелена Нюблум

— Подібної краси я ніколи в житті не бачила, — розповідала старенька. — Вона була схожа на божого ангела, що літав серед хмар!

А внизу в парку маленький хлопчик, який пас овець, лежав, сховавшись за кущем від спеки, і бачив, як дівчина танцює з павичами.

— Ну й танець вона танцювала, скажу я вам! – говорив хлопчик. — Це був найкрасивіший, найдивовижніший танець, яким не гидував би й сам король!

І ось дівчина мала піти на гулянку з танцями, і всі прагнули подивитися, як вона танцює. Але ніхто їй цього не казав.

Вона й сама дуже раділа. «Бенкет з танцями! – думала вона. — Гулянка, на якій усі танцюють! Подумати тільки, як це має бути красиво! І скільки нових танців я навчуся!»

І вона, заплітаючи волосся в тугу косу, міцно обвила нею голову, міцно-міцно зав’язала шнурки на черевичках, одягла своє єдине світле бавовняне плаття і пішла до шопи, де очікувався бенкет з танцями.

На небі було ще зовсім світло, але, оскільки у шопці не було віконця, запалили дванадцять свічок і вставили їх у оздоблене травою колесо, яке розгойдувалося під балками на стелі. Проте свічки лише бідно освітлювали темну світлицю, набиту хлопцями і дівчатами, чоловіками і жінками й малими дітьми.

На бочці сиділи два музиканти і грали на скрипці. Один, ще зовсім молодий, грав партію першої скрипки, але вона лише іноді, нечасто звучала в лад з другою скрипкою. Здебільшого музика звучала так, як буває, коли дві кішки рвуть кожна до себе свій кінець овечої кишки. Крім того, обидва музики вдаряли підборами по бочці, іноді в такт, іноді зовсім навпаки.

Під цю музику всі й танцювали.

Працівники зняли куртки та танцювали в одних сорочках. Дівчата та старенькі танцювали в пошитих в обтяжку вовняних сукнях з високим коміром. Немов утішаючи самих себе, вони міцно притискали до грудей згорнуті в трубочку носові хустки.

Було так тісно і так спекотно, що майже неможливо було дихати. Пил стояв стовпом.

Свічки блимали і капали, на всіх обличчях виступили краплі поту. Але найдивовижніше те, що жодна людина не здавалася веселою. У людей були найсумніші, манірні обличчя, наче всі вони були присутні на власному похороні, а зовсім не на гулянку з танцями. Та й які це були танці! Всі штовхалися і тіснилися і якнайшвидше рухали ногами по підлозі. Іноді хлопці працювали ліктями, щоб звільнити собі місце, а жінки кружляли в танці навколо них, застиглі, мов дерев’яні ляльки, яких хлопці тягли за собою.

«Невже це і є гулянка з танцями?» — думала дівчина, що стояла у дверях. Вона глибоко зітхала, і в її очах стояли сльози; вона так жорстоко помилялася.

Але ось прямо до того місця, де вона стояла, підійшов величезний спітнілий хлопець. Він витер піт з чола і простяг їй руку.

Вона зовсім не зрозуміла, що він мав на увазі, і так і залишилася стояти на тому місці, де стояла.

— Ти що, не розумієш, дівчисько? – сказав він. – Я хочу танцювати з тобою!

– Ні ні! — з жахом відповіла вона і відступила назад, до виходу. – Я не танцюю!

Тут підійшов ще один: маленький, жилавий і чорний, з величезною головою, він був швецем і теж хотів з нею танцювати.

– Ні ні! – Знову відповіла вона. – Я не танцюю!

— Це ще що за балаканина! — крикнула домоправителька, одягнена в чорну шовкову сукню, з золотим годинником на животі; вона стояла і дивилася на танці. — Це ще що за балаканина! Вони кажуть, що ти умієш танцювати.

— Так, вмію, але одна-одна! – тихо відповіла дівчина.

Вона ще ближче присунулася до дверей.

— Чули цю дурнувату! — голосно, голосно вигукнула домоправителька. — Вона хоче танцювати одна, дурне дівчисько!

І всі, хто стояли навколо, почали хихикати і сміятися, а один з хлопчаків швидко підбіг прямо до неї.

— Нема чого танцювати одній! – сказав він. — Ходімо танцювати зі мною!

– Ні ні! — відповіла дівчина і втиснулася просто у двері. — Ніхто не сміє торкнутися мене! Ніхто не сміє торкнутися мене!

Тут піднявся такий регіт, багато хто уїдливо посміхався.

– Ні, ви тільки послухайте! Вона хоче танцювати одна! Ніхто не сміє доторкнутися її! Вперед, хлопці! Хтось, мабуть, зможе зловити її!

І троє, четверо найзавзятіших танцюристів помчали до дверей, щоб зловити її.

Але в ту ж мить вона вискочила в двері і помчала вниз дорогою. Вона бігла, вона летіла, вона танцювала, бо ніколи раніше їй не доводилося так швидко рухатися, навіть коли вона танцювала, а тепер їй хотілося втекти якнайдалі.

Немов листя кружляла вона в танці по дорозі, спускаючись вниз у долину, а хлопці мчали за нею. Вони падали у важких дерев’яних черевиках, але знову піднімалися і продовжували переслідувати її.

Почало темніти, і вона набагато випередила їх. Вона пролітала, мов хмара пилу над камінням, наче туманний серпанок над лугом, наче вітер крізь березовий гай, і ось — він уже зник у сосновому лісі.

— Хай біжить! – сказали хлопці один одному – Адже на святі повно дівчат куди красивіших!

І, обтерши з чола піт, вони затрусили назад, на гулянку з танцями.

Наступного ранку, коли зійшло сонце, дівчина прийшла до моря і побачила, що там, на березі, височіє королівський замок. Він стояв на пагорбі, з усіма своїми вежами та зубцями, і білі його стіни відбивалися в морі. А довкола, наскільки вистачало очей, тяглися королівські сади, парки та ліси.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8

Сподобався твір? Залиш оцінку!

3 / 5. Оцінили: 2

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Сказки писателей Скандинавии”
Збірка
Хелена Нюблум
Видавництво: “Лениздат”
1990 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: