TOU

Дівчинка Головешка

Луїджі Капуано

У однієї бідної жінки була дочка, замурзана, чорна, як негреня. Мати мила її по чотири, по п’ять разів на день, та все марно – дівчинка не ставала чистішою; її шкіра, особливо на руках, виділяла темну рідину, і до чого б вона не доторкнулася, залишалися чорні плями. Бідна мати іноді просто у відчай впадала.

Сусідки прозвали дівчинку Головешкою, врешті-решт і мати звиклася з цим прозвиськом і теж кликала доньку Головешкою.

Головешка була живою, привітною, і всі її любили. Але вона сердилася, коли її так називали сусідські діти.

– Головешко, йди бігати з нами наввипередки!

– Ось я вам покажу «Головешка»!

Вона кидалася за ними, наздоганяла, проводила долонями по їх лицям – і вони ставали замурзаними, як  діти вугляра.

Дітлахи піднімали вереск, плакали, але їх матері заступалися за дівчинку.

– Навіщо ви її дратуйте?

– Чому дорослим, навіть її мамі, можна говорити «Головешка», а нам – ні?

– Ми кличемо її так люблячи.

І справді її любили. «Головешка, піди сюди!» «Головешка, заходь до нас!»

– І навіщо ти тільки все брудниш, Головешко?

– А щоб ви частіше прали!

– Розумниця, Головешка! Чому ж ти сердишся на дітлахів, коли вони тебе так називають?

– Тому що мама миє мене по чотири, по п’ять разів на день, я чистіша за них  усіх.

А мати ламала голову, до якої б справи дочку привчити, адже від її рук залишаються чорні плями.

– Бідолаха моя, що ти будеш робити, коли я закрию очі …

– Господь мене не залишить.

Нещасна жінка як у воду дивилася, померла вона, лише головешки виповнилося сім років.

Сусідки по черзі підгодовували дівчинку. Вони і самі жили бідно, працювали в поті чола, у кожної була купа голодних дітлахів. Поки Головешка маленька, нагодувати її неважко, вона невибаглива, з’їсть все, що їй перепаде. А коли підросте? Потрібно буде і одягнути, і доглянути, а ні до якої роботи її не приставиш: до чого б вона не доторкнулася, залишається чорна пляма.

У сусідок було стільки турбот, що мити Головешку по чотири, по п’ять разів на день, як покійна мати, їм було ніколи, і, як вони говорили, Головешка стала ще більше головешкою.

Вона сиділа навпочіпки біля входу в свою халупу, спершись ліктями в коліна, опустивши голову на долоні, і дивилася, як вітер несе по небу хмари.

«От би і мені так поневірятися по світу!» – мріяла вона, заздрячи хмар.

– Чого ти там не бачила, Головешка? Мух рахуєш?

– Сама не знаю, дивлюся, куди пливуть хмари …

– Пливуть далеко звідси, куди вітер жене.

– От би і мені полетіти разом з ними!

І одного ранку схаменулися – немає головешки.

Кликали, шукали – зникла, нікому не сказавши ні слова.

– Бідна Головешка! Де вона тепер голову прихилить!

А Головешка зібрала свої убогі пожитки, зв’язала їх у вузлик і попрямувала через поле, все вперед та вперед, сама не знаючи, куди і навіщо.

Вона стільки разів чула, як про когось кажуть: «Знайшов свою долю», – що вирішила пошукати: може, і її Доля теж десь ходить по світу? У перший день, як тільки головешці на шляху траплялася стара чи молода жінка, вона питала:

– Чи не ви моя Доля, тітонько?

На неї дивилися з подивом, хитали головою і, навіть не відповівши, проходили. Дівчинка, мабуть, не в своєму розумі, думали люди.

До вечора їй зустрілася упряж жвавих коней. У розкішній кареті на подушках напівлежала прекрасна синьйора, коні мчали щодуху.

– Синьйора! Прекрасна синьйора!

Синьйора наказала зупинити коней і почекала, поки замурзана, чорна, як негреня, обірванка з вузликом під пахвою не підійшла до неї.

– Синьйора, прекрасна синьйора, чи не ви моя Доля?

Синьйора знизала плечима, махнула рукою візникові, і карета помчала далі.

Ніч застала головешку в полі одну і вона сильно перелякалася. Раптом на узбіччі засяяв блакитний летючий вогник, він підстрибував, не зупиняючись ні на мить. Дівчинка побігла до нього, але, як тільки наблизилася і простягнула руку, щоб зловити вогник, він підскочив і полетів вперед, розгойдуючись, наче на гойдалках.

Головешка забула про втому, про зведений від голоду шлунок і побігла за вогником. «Чи не це моя Доля?» – подумала вона.

– Вогник, блакитний вогник! Якщо ти моя Доля, дай себе зловити!

Але вогник продовжував летіти вперед, розгойдуючись, наче на гойдалках, і не давався в руки. Ні, він не моя Доля.

Раптом вогник завмер і розтанув; дивиться дівчинка, а перед нею двері старого будиночку.

Набралася вона хоробрості і постукала. Ніхто не відповів. Вона почекала і знову постукала. Ні звуку.

– Блакитний вогник, блакитний вогник, навіщо ти обдурив мене?

І постукала в третій раз. Почувся хрипкий, буркотливий голос.

– Хто там стукає? Що треба?

– Це я, Головешка, пустіть переночувати …

– Головешка? Ви не туди потрапили, я не булочниця.

– Дайте хоч шматочок хліба, я вмираю з голоду.

Головешка помітила, що всередині спалахнуло світло, застукали по підлозі дерев’яні черевики, загарчав хрипкий голос, напевно, відкриють. Скрипнув засув, і на порозі з’явилася бабуся – зморщена, сиве волосся скуйовджене, очі протирає.

– Хто така? Навіщо будиш людей серед ночі?

– Вибачте, добра жіночко, мене привів сюди блакитний вогник. Я заблудилась в полі.

– Тебе звуть головешка? Так і є як Головешка, – і погладила її по голові.

Сторінки: 1 2 3 4

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 4

Поки немає оцінок...

Джерело:

“Луиджи Купуана. Сказки”

Видавництво: “Радуга”, 1994 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: