Дівчинка і ягнятко

Жило-було ягнятко. На ньому була густо намотана біла вовняна кучерява нитка.

Ягнятко було біле і всім говорило про це. Вимовити цілком слово «біле» воно не вміло, а тільки початок його: «Бе…»

Біле ягнятко пасла маленька дівчинка. Вона гладила ягнятко  і все намагалася знайти на ньому кінчик нитки. Але нитка була пишною, кучерявою, і не видно було у неї ні кінця, ні початку.

Шукає, дівчинка рукою, шукає – все даремно. Ягняткові шкода бідолаху. Воно так і говорить дівчинці: «Бідолаха!» Але цілком вимовити це слово не вміє, а тільки початок його: «Бе …»

Одного разу дівчинка і ягнятко зайшли далеко далеко. Ягнятко почуло вовка. «Біжимо!» – хотіло вона сказати дівчинці, а сказала лише початок слова: «Бі …» Але дівчинка відразу здогадалася, в чому справа. Вони кинулися щодуху. А ніг у них разом було цілих шість. На дві ноги більше, ніж у вовка. На біду ягнятко зачепилося за кущ і стало розмотуватися. Біжать ягнятко і дівчинка, а вовняна нитка все тягнеться і тягнеться.

Прийшов вовк, побачив білу кучеряву нитку, понюхав її: еге, ягнятком пахне! – і пішов за тією ниткою. Дійшов до широкої луки, а там серед білих кульбаб загубив. Повив, повив з досади та й назад в ліс подався.

А ягнятко все розмоталося і стала тоненьким-прито-неньким.

– Не холодно тобі? – запитала дівчинка.

– Та ні, – каже ягнятко, – на мені вже нова шерстка відростає. Візьми мою нитку і зв’яжи собі на зиму светрик і берет.

Дівчинка її відразу зрозуміла, хоча ягнятко вимовила одне тільки слово «бере», та й то не все, а лише початок: «Бе…»

І ось йдуть дівчинка і ягнятко – назад повертаються, а дівчинка дорогою в’яже. Светрик зв’язала – за берет взялася. Залишилося тільки хвостик дов’язати. Тут вони дійшли до того куща, за який зачепилося ягнятко, коли кинулося тікати геть від вовка. Дівчинка відчепила кінець нитки – якраз вистачило, щоб зв’язати хвостик берета.

– Ну ось, тепер і у тебе є хвостик! – зраділо ягнятко і на цей раз чомусь знову сказала «бее …», хоча жодного слова, яке починалося б на «бе», тут не було.