TOU

Дівчинка, яка поцілувала персикове дерево

Казки Елеонор Фарджон

Коли зовсім розвиднілося, гаряче дихання гори оповило людей – усі опустилися на коліна, а священик звів руки і почав творити молитву, благаючи небо відвести вогонь у бік.

Вогняний потік не зупинявся. Нарешті священик обернувся до людей і сказав зі сльозами на очах:

– Діти мої, диво ще може статися, але я не можу дозволити вам стояти тут. Небезпека надто велика. Залиште свої будинки і дерева на милість Божу та йдіть.

У смутку селяни підвелися на ноги, пішли по домівках, зібрали деякі речі, а перед тим, як залишити свої оселі назавжди, вони вийшли в сад і поцілували свої фруктові дерева. Потім величезною юрбою вони вийшли на дорогу і поспішили піти подалі від будинків, у які вони більше ніколи не повернуться.

Потоки людей текли по дорозі, рятуючись від наступаючої небезпеки. Лючія і Маріетта йшли разом з іншими. Раптом Лючія відчула, що хтось смикає її за сукню.

– Матінко Лючія, матінко Лючія!

Бабуся подивилася вниз:

– Що таке, моя маленька?

– Матінко Лючія, чому вони цілували свої дерева?

– Щоб благословити їх і врятувати, якщо на це воля Господня.

– Матінко Лючія, я не поцілувала моє персикове дерево!

– Бідолашне деревце, – зітхнула Лючія, – воно загине першим.

– Я маю повернутися і поцілувати його, матінко Лючія!

– Ні, ні, зараз це вже неможливо. Йому це не допоможе. Дивись, яким гарячим стає повітря.

Стара Лючія прискорила кроки, натовп оточував її з усіх боків, довкола було стільки людей, що вона не відчувала серед них Маріетту, їй здавалося, що вона тримається за спідницю, і Лючія не оберталася на дівчинку, а просто йшла і йшла, думаючи тільки про одне – що треба поспішати. Раптом хтось покликав її:

– Мамо Лючія, мамо Лючія, де ти? Де мама Лючія?

– Ось я, тут, – сказала стара жінка.

– Ось вона! – закричали десятки голосів. Якісь сильні руки виштовхнули стару вперед, і вона зіткнулася віч-на-віч із Джакомо, який, повертаючись додому, побачив натовп людей, що йшли йому назустріч, і вогняний потік з гори, що пожирає будинки і сади. Але в цей момент він не думав про будинок, він думав тільки про свою маленьку сестричку Маріетту. Коли він побачив Лючію, його стурбоване чоло розгладилося, і він сказав:

– Слава Богу! А де Маріетта?

– Ось вона, – сказала стара жінка і потягнула малюка, що чіплявся за її спідницю, але це була не Маріетта, це був Стефано, синок горбаня.

– Як! – вигукнула в розпачі Лючія. – Де Маріетта? – І вона стала гукати Маріетту, і натовп теж гукав її, але все було марно. Маріетти не було.

Раптом Лючія сплеснула руками і вигукнула:

– Я знаю, знаю, Боже милостивий, вона пішла поцілувати своє персикове дерево.

Бабуся повернулася і вони разом із Джакомо, чиє серце тяжко калатало від страху, стали поспіхом пробиватися крізь натовп, прокладаючи собі дорогу.

Ледве помічаючи спеку, наче в пеклі, дорослий чоловік і стара жінка йшли по дорозі вгору, поспішаючи з усіх сил. Вони пройшли через село, пройшли повз фігуру святого Антонія, яка потопала у квітах, потім пройшли вздовж садів і виноградників, які належали їхнім сусідам, і нарешті прийшли до свого власного будинку біля підніжжя гори. Щоб не втрачати час, вони не стали навіть заглядати всередину, а відразу поспішили в найдальший кут саду, туди, де росло персикове деревце Маріетти.

І вони знайшли її тут. Маріетта лежала із заплющеними очима, притулившись щокою до стовбура, а її ручки обіймали свого друга. Маленька фігурка святого Антонія, яка раніше стояла в кімнаті матінки Лючії, була поруч з Маріеттою, вона поставила її перед деревом і поклала до ніг святого оберемок квітів.

Джакомо нахилився до своєї сестрички, а потім сказав:

– Вона спить. І чоло у неї холодне.

– Слава Богу! – зітхнула матінка Лючія, – дивись, повітря перестало нагріватися. Вони обернулися у бік гори і з подвивом побачили, що вогняна ріка дісталася підніжжя і повернула в бік.

– Це чудо, – сказала стара Лючія.

Маріетта поворухнулася, відкрила очі і побачила свого старшого брата, що схилився над нею. Вона схопилася на ніжки і обійняла його за шию.

– Джакомо, яка я рада тебе бачити! Джакомо, ти знаєш, що сталося, поки тебе не було? Король гори розгнівався і послав униз вогняну ріку, а я ходила в церкву і подарувала квіти святому Антонію, і я була в церкві всю ніч, разом з іншими людьми. А вранці ми вийшли з церкви і поставили святого Антонія на дорогу, і стояли на колінах, поки не стало дуже спекотно, а потім усі поцілували свої дерева і втекли, а я забула поцілувати своє персикове дерево, Джакомо, і я повернулася і принесла святого Антонія, щоб захистити його, і було так спекотно, що я навіть злякалася, а моя донечка-подружка сказала: “Не бійся, Маріетто, король гори піде назад, якщо я піду з ним, і тепер я піду, тому що ти повернулася поцілувати мене, тому лягай спати, Маріетто, спи і нічого не бійся”. І я лягла спати і заснула, а де тепер король гори?

Джакомо сказав:

– Він пішов, Маріетто.

А потім міцно притиснув її до себе і глянув на Лючію. Стара жінка теж подивилася на нього, потім на Маріетту, потім на персикове дерево, на гору і пробурмотіла:

– Може й так, може й так, хто знає…

Сторінки: 1 2

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4.4 / 5. Оцінили: 9

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Сказки“
Збірка
Елеонор Фарджон
Видавництво: “Ангстрем”
1993 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: