Дівчинка, яка загубила своє ім’я

Шмідт Анні

Щонеділі Том ходив з батьком до церкви. І щоразу вони йшли вздовж високої стіни. І ось у цій стіні були якісь дивні двері.
— Тату, що там за цими дверима? — запитав одного разу Том.
— Де, синку? – здивувався його батько. — Там немає жодних дверей.
Але ж Том бачив їх на власні очі! Одного разу, коли його батько розмовляв з церковним сторожем, Том відпустив руку і непомітно прослизнув за двері.
Спочатку він йшов навпомацки довгим темним коридором, поки не наштовхнувся на наступні двері. Том відчинив їх і опинився у незвичайній кімнаті.
Там за столом сиділа дівчинка, а навпроти неї, поклавши ногу на ногу, сидів великий заєць і курив цигарку на довгому мундштуку. Вони грали у шахи.
– Доброго дня, – привітався Том.
– Доброго ранку! – кивнув заєць. — Бери стілець і сідай.
Том сів за стіл і глянув на дівчинку. Вона була така сумна, що Том захотів поговорити з нею і запитав:
– Як тебе звати?
Але дівчинка відразу розплакалася. Заливаючись сльозами, вона встала та закрила обличчя руками.
— От негідник! – розсердився заєць. — Як тобі на думку прийшло таке запитати?
— Але ж я… я ж не знав, що вона заплаче,— похнюпився Том. — Я просто запитав, як її звуть.
– Так у цьому й уся справа, – сказав заєць. – Вона загубила своє ім’я. І доки воно не знайдеться, їй доведеться сидіти тут і грати в шахи. Хоч цілу вічність. Поки їй не зателефонують. — І заєць показав мундштуком на телефон у кутку кімнати.
— А хто їй має зателефонувати? – спитав Том.
— Звідки нам знати, — знизав плечима заєць. — Ми сподіваємося, що одного разу хтось зателефонує і попросить її до телефону, тобто назве її ім’я. І тоді вона буде врятована.
— Я хотів би їй допомогти, — несміливо сказав Том. – Можливо, я…
— Ага, ти вже довів її до сліз, — роздратовано буркнув заєць. – Тепер вона буде плакати тридцять п’ять годин поспіль. Негідник! Зникни з очей!

Том мовчки вийшов з кімнати, знову пройшов довгим коридором, відчинив двері і опинився на вулиці, залитій сонцем. Його батько досі розмовляв з сторожем, він навіть не помітив, що Том кудись зникав, і вони разом пішли до церкви.
Але Том ніяк не міг забути дівчинку. «Звичайно, знову йти туди мені страшнувато,— думав він,— але я мушу постаратися якось взнати її ім’я.

А потім зателефонувати. І покликати її до телефону. Але як же мені дізнатися, це ім’я? Може, її звуть Марі, або Гертруда, або Рамона… піди здогадайся!» Задумавшись, він зайшов у сад у себе за будинком і там біля сарайчика побачив троянду, неймовірно красиву червону троянду. Біля неї була дерев’яна табличка з написом “Кармеліта”. Так називалася ця троянда. «Може, її звуть Кармеліта,— подумав Том. — Вона така схожа на цю троянду. Я зателефоную їй і назву Кармелітою». Він повернувся до будинку і пройшов у коридор, де стояв телефон. Але там на табуретці біля вішака поклавши ногу на ногу, сидів заєць і курив свою цигарку в мундштуці. Заєць глянув на Тома і сказав:
— Номер — сім нулів.
— Ось як… – сказав здивований Том і почав набирати нулі.
Але коли він набирав третій нуль, заєць раптом пробурчав собі під ніс ніби ненароком:
— Але вона не Кармеліта.
— Ось як… — знову здивувався Том і поклав люльку.
Він обхопив голову руками і глибоко зітхнув.
— Як її звуть? – запитав він.
Але коли він знову підняв голову, заєць кудись зник.

Том засмутився, вийшов із дому і пішов блукати містом. Вулиці перетікали одна в одну, доки знову не привели його до церкви. За церквою був напівзакинутий цвинтар, де плющ вже заплів своїм листям хрести та могильні камені. Том пройшов повз старі могили і побачив маленький камінь з написом: «Юдіт. 11 років”.
«Може, її звуть Юдіт? – подумав Том. — Вона теж сумна і бліда, як це каміння тут, на цвинтарі. Так, напевно, її звуть Юдіт».
Том хотів вийти за цвинтарну огорожу, щоб повернутися додому, але тут помітив на одній з могильних плит зайця. Той знову зручно вмостився, закинувши ногу на ногу, і пильно дивився на Тома.
– Її звуть не Юдіт, – суворо сказав заєць.

Том вирушив додому, але тієї ночі йому ніяк не вдавалося заснути. Він крутився в ліжку і перебирав усі дівочі імена: Аманда та Розалінда, Янеке та Маріоліна, і ще Лізбет. І Естер, і Годеліва, і Мінтьє. У вікно світив місяць, Том більше не міг лежати в ліжку, він встав і спустився у вітальню. Там було темно, в місячному світлі було добре видно тільки старовинне мамине бюро з горіхового дерева, і Тому раптом здалося, що за ним майнули довгі заячі вуха. Том висунув одну з нижніх ящиків і знайшов там мамину записну книжку.
Книга була стара-престара, і Том почав гортати пожовклі сторінки. Там було написано, наприклад: “Пастор зайде попити кави о пів на дванадцяту”, а на наступній сторінці: “Заплатити садівнику – 2,75”. Мама записувала туди різні важливі речі, щоб їх не забути. Але це було так давно. Том уже збирався покласти книжку назад, але тут його погляд упав на рядок, записаний поспіхом недбалим почерком: «Послати Тома і Тіну в крамницю за сиропом».

І раптом Том згадав! Він тоді був ще маленький, і їх із сусідською дівчинкою Тіною послали до магазину. Він згадав, як вони йшли разом по провулку. Згадав, як зараз, що вони зайшли в маленьку бакалійну крамничку, де за прилавком стояла зморшкувата сива баба… а потім… Він більше нічого не пам’ятав. Але йому було все одно, тому що тепер Том відчув себе таким щасливим і одразу помчав у коридор до телефону. Він не став запалювати лампу, йому вистачило місячного світла, щоб сім разів набрати цифру нуль.
– Алло, – тихо сказав він. – Тіно, це ти?
І голосок у трубці відповів йому:
— Так, Томе, це я.
— Хочеш, я прийду за тобою? – спитав Том.
— Але я вже тут, – сказав голосок. — Подивися гарненько.
Том підняв голову і побачив на табуретці поряд із собою ту саму дівчинку, яка загубила своє ім’я, це була його маленька сусідка Тіна.

Вона посміхнулася і поцілувала його.
— Дякую тобі, – подякувала вона Тіна. — Ти пам’ятаєш ту стареньку з бакалійної крамниці? То була відьма! Вона замкнула мене в тій кімнаті і забрала в мене ім’я. А ти повернув його мені.
Взявшись за руки, вони вийшли надвір. Місяць уже зблід, а небо на сході забарвилося червоним. Зійшло сонце, і з будинків почали виходити люди.
— Це ж та сама дівчинка… — вигукували вони. — Та сама, що пропала багато років тому. А як тебе звати, дівчинко?
— Мене звуть Тіна, — відповіла вона всім.
Обнявшись, як справжні друзі, вони з Томом пішли вздовж довгої стіни до церкви. Незабаром з’явилися двері, а перед ними стояв заєць. Він витяг із рота мундштук, радісно помахав дітям і зник за дверима. Том хотів піти за ним, але Тіна сказала йому:
– Не треба, Томе, не ходи туди. Та й дверей там зовсім нема.
І вона були права. Жодних дверей там зовсім не було.

Сподобалось? Поділіться з друзями:

Сподобався твір? Залиш оцінку!

3.6 / 5. Оцінили: 10

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Сказки только сказки”
Анни Шмидт
Видавництво: “Захаров”

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: