Дівчинка та Місяць

Чи було, чи не було – цього ніхто не знає, але з деяких пір ось що розповідають.

Жила-була дівчинка – сирітка. Батько і мама її померли, залишивши їй старого верблюда та теля.

Верблюда сирітка продала і на ці гроші купила одяг, а теля зарізала, щоб не померти з голоду.

Але одяг зносився, м’ясо було з’їдено. І тоді дівчинка пішла до свого багатого родича.

Був він скупим і злим, а жінка його – ще скупіша і ще зліша. Вона залишила дівчинку в себе не з жалю, а щоб вона працювала на них.

З того дня стала сирітка без відпочинку працювати: носила хмиз, розпалювала вогонь, прибирала юрту, доїла корів, носила воду.

І все ж бай і його дружина часто чіплялися до неї, лаяли та били.
Бідолашна дівчинка сумувала, проливала сльози.

Якось у зимову ніч бай і його дружина послали дівчинку за водою, дали їй сокиру, щоб вона зробила ополонку в льоду.

Прийшла сирітка на річку, насилу прорубала товсту кригу, набрала два відра і пішла назад.

Було так холодно, що серце завмирало, а руки заніміли.

Дівчинка зашпорталася, впала в сніг та розлила воду.

Не було сили знову повертатися до річки, а йти додому боялася: господарі поб’ють до смерті.

Так вона стояла довго, з очей у неї текли сльози і падали на землю крижинками.
Дівчинці хотілося комусь поскаржитися на свою долю, але нікого довкола не було, бо все живе поховалося в нори і сиділо в теплі.

Єдине, що бачили її очі, був Місяць, який повільно плив по ясному небу і ніби дивився на неї з жалем.

От дівчинка, і каже Місяцю:

– Пошкодуй хоч ти мене! З того дня, як я осиротіла, ніколи я не чула доброго слова, завжди мене б’ють і лають. Ніхто на землі мене не пожаліє.

Тільки вона промовила, Місяць злетів до дівчинки.

Але Сонце теж почуло скаргу дівчинки, коли Місяць опустився на землю, скотилося вниз і стало поруч з нею.

І ось між Сонцем та Місяцем розпочалася боротьба через дівчинку.

Сонце виявилося сильнішим, перемога хилилася на його бік.

Тоді Місяць почав просити:

– Шановне Сонце, ти даєш життя всьому живому на землі. Прошу тебе, віддай мені цю бідну сирітку. Ти проходиш свій шлях вдень, весь час спостерігаєш за життям. А я пливу вночі в тиші і на самоті, все живе міцно спить. Нехай хоч дівчинка буде зі мною.

Зглянулося на Сонце, погодилося віддати бідну дівчинку Місяцю.

Місяць поцілував сирітку, притиснув до себе, підхопив її відра, коромисло і знову злетів у небо.

Якщо в ясну морозну ніч гарно поглянути, то можна побачити на Місяці дівчинку: вона сидить з коромислом на плечі, а на коромислі висять два відра. І поки Місяць пливе небом, з ним завжди буде і дівчинка.

Іноді Місяць губить свою названу дочку і так журиться, що починає чорніти. Люди називають це затемненням. Але незабором він знаходить свою улюбленицю і сяє ще яскравіше.