<

Дівчинка з квітучим волоссям

Казки Ельзи Бесков

Жила-була у світі маленька пастушка. Звали її Малін, але всі в окрузі називали її Блуммелін, що означає Ліна-Любоквітка, тому що вона без пам’яті любила квіти і, повертаючись з глухої лісової хащі з чередою корів, завжди приносила з собою гарний букетик лісових квітів. Маленька пастушка любила своїх корів, і їй було добре у великому мовчазному лісі. Лише одна телиця на ім’я Бленда завдавала їй багато клопоту. Бленда, як і Малін, була без пам’яті від квітів, але це виявлялося дуже дивно. Вона по-дурному хапала будь-які квіти, які зустрічалися їй на дорозі. Малін тільки й робила, що вічно відганяла Бленду від усіх квітучих лісових пагорбів.

Якось, незадовго до полудня, Малін привела корів на сонячну галявину, і там вони паслися, сонно жуючи траву і насолоджуючись обіднім спокоєм. Малін лягла на  лісове мохове покривало, щоб теж трохи подрімати, але її розбудив слабкий жалібний вигук. Озирнувшись, дівчинка побачила, що Бленда пасеться біля якогось пагорба, порослого білими квітами.

Малін швидко схопилася на ноги і прогнала теличку. Але тут на превеликий подив вона побачила маленьку фею, яка, обхопивши голову руками, сиділа на горбку і гірко плакала.

— Теля смикало тебе за волосся? – Запитала Малін.

— Так, воно вирвала майже всі квіти з мого волосся, — поскаржилася фея і витрусила кілька пасм зі стеблами зі свого довгого волосся.

І в ту ж мить засміялася і підвела голову.

— Але це не страшно! – сказала вона. — Незабаром у волоссі виростуть нові квіточки. Ось уже й нові стеблинки з листям!

І тут Малін на превеликий свій подив побачила, що волосся феї і справді цвіло. З того боку, де паслася корова, виднілися тільки стеблинки, а все інше волосся було обплутане, наче хмарою, дрібними, білими, запашними квітами, схожими на малесенькі айстри.

— Твоє волосся цвіте? – Запитала Малін.

– Як бачиш, – відповіла фея. — Це чудово! Дякую, що врятувала мене від корови. Я примудрилася заснути на цьому горбку, тому що протанцювала безперервно всю ніч. Якби не ти, то корова, може, з’їла б і мене!

Малін здивовано дивилася на фею. Нікого красивішого вона ніколи не бачила!

– Як тебе звати? — спитала вона.

— Вітблумма — Білоквітка, — відповіла фея. — Але тепер на подяку за мій порятунок ти маєш загадати якесь бажання. Тільки швидше, мені час йти!

— Хочу, щоб моє волосся цвіло точнісінько, як у тебе, — сказала Малін.

– Гарне побажання, – сказала фея. І, кивнувши головою, зникла, наче білий промінець у лісовій темряві.

Малін задумливо дивилася їй услід. І раптом голова у неї закрутилася від радості. Вона почула, як весело потріскує коріння її волосся, і не встигла схаменутися, як волосся її вже вкрилося квітами.

— Я цвіту, я цвіту, — співала вона, танцюючи на моховому лісовому ґрунті. А квітуче волосся білою хмаринкою вже огортало голову дівчинки.

Але тут, бризкаючи на ходу, примчала Бленда і тицьнулася мордою у волосся Малін.

Дівчинка злякано й квапливо відігнала корову. Щоб тримати Бленду на відстані, вона вирізала собі дерев’яний ціпок.

Коли того вечора Малін, весела і горда, поверталася з коровами додому і вечірнє сонце висвітлювало квіти в її волоссі, люди витріщалися на неї, думаючи, що Ліна-Любоквітка зовсім не в своєму розумі і вирядилася як опудало, прикрасивши волосся квітами. А її господиня — селянка — одразу веліла їй витягти все це сміття з волосся, щоб бути, як усі люди.

– Не можу, – сказала Малін. — Це моє власне волосся цвіте.

Господиня думала спочатку, що пастушка жартує, і спробувала струсити квіти з її волосся. Але побачивши, що дівчинка сказала правду, злякано попросила Малін розповісти, що сталося.

Малін з радістю розповіла їй про все. Вона не могла зупинитися, розписуючи, наскільки прекрасна була маленька фея, яка сиділа на порослому мохом горбку і плакала.

Але селянка злякалася ще дужче.

— Невже ти не розумієш, що тебе зачарували? — спитала вона. — І ти вже, мабуть, зовсім з розуму вижила, якщо побажала собі таку дурість! Від цього квітучого волосся у тебе будуть одні неприємності.

З цими словами господиня взяла величезні ножиці, одразу зістригла кілька пасм з гарними білими квіточками і кинула їх у вогонь. Потім причесала мокрим гребінцем волосся, що залишилося на голові, і заплела його в дві коротенькі тугі косички.

— Ну ось тепер ти виглядаєш, як усі люди, — сказала вона. — І нікому, будь ласка, не розповідай, ​​що сталося з тобою у лісі.

Позбувшись свого квітучого волосся, маленька пастушка плакала весь вечір, поки не заснула.

А коли прокинулася вдосвіта, то відчула таку ж дивну радість, як і напередодні. Вся її крихітна комірка пахла лісовими квітами. Подивившись в уламок люстерка, що висіло на стіні, Малін побачила, що волосся її знову квітне. Косички вночі розпустилися, і ніби справжній вінок із білих айстр і маленьких, ніжних світло-голубих дзвіночків огорнув її голову.

“На цей раз ніхто вже не зріже мені волосся”, – подумала Малін.

І, перш ніж вийти на кухню, вона взяла велику картату хустку і пов’язала нею голову.

– Ну от і добре, – сказала її господиня. – Тепер у тебе цілком розумний вигляд!

Але Малін, як тільки зайшла зі своєю чередою далеко-далеко в лісову хащу, відразу зняла хустку і струснула волоссям, щоб дати квітам подихати та насолодитися повітрям і сонячним світлом.

Тепер щодня в лісі було свято для маленької пастушки. Свіжий квітковий аромат струменів над нею, куди б вона не йшла, метелики та бджоли дзижчали навколо неї, і радість постійно переповнювала душу дівчинки. Коровам передавалася радість маленької пастушки, і вони ставали такими ж добрими та привітними, як і вона. Навіть Бленда приборкала свій характер і не робила замаху більше на квіти у волоссі у Малін.

Але дівчинка ніколи не з’являлася в селі з непокритою головою.

Першого ж свого вихідного Малін вирушила додому, на крихітну— орендовану ділянку землі, — де жили її батьки та маленькі брати з сестрами. Ну й зраділи ж вони, коли з’явилася Малін, і всі захотіли, щоб вона розповіла, як живеться на службі у господині.

Але тільки ввечері, коли маленькі сестри та брати заснули, Малін зняла з голови хустку і показала батькам своє квітуче волосся. А потім розповіла про маленьку фею.

Батько з матір’ю дуже здивувалися. Але якщо селянин лише посміхнувся, дивлячись на сяюче личко доньки та на її прекрасне квітуче волосся, то дружина його, закривши обличчя руками, заголосила:

— Біда яка! Нашу маленьку доньку зачарували!

— Не турбуйся, матінко! – сказала Малін. — Коли я виходжу на люди, я завжди прикриваю волосся хустиною. Якби ти тільки знала, яка я щаслива, ти б так не сумувала!

– А як це гарно! – підхопив батько. — Якби ти змогла дістати мені насіння цих квіточок, я посадив би його на своєму клаптику землі.

І він повів Малін на город — показати їй нові квіткові клумби, які розбив із південного боку.

Коли Малін поверталася назад до роботи у селянську садибу, батько, провівши її трохи дорогою, сказав:

— Дуже мала ти, щоб служити. Якби не було так скрутно з хлібом, жила б ти вдома і допомагала мені в моєму садочку. Так було б набагато краще.

— Я теж дуже б цього хотіла, — відповіла Малін. — Але не засмучуйтеся, тату, через мене. Мені так добре з моїми коровами у лісі.

Якось теплим сонячним днем ​​прийшла Малін із коровами до лісового струмка, і захотілося їй раптом вимити волосся в струмку — освіжити квіточки. Ставши навколішки, вона занурила волосся у воду, а потім, щоб швидше їх висушити, почала танцювати. Корови пили воду з струмка і тому навіть не помітили, що вона танцює. І все-таки дві пари незнайомих очей здивовано розглядали дівчинку. Це були очі двох хлопчиків, які пішли в ліс розшукувати жеребця, що втік. Один хлопчик був сином господаря садиби, інший — сином конюха.

Син конюха, здивовано скрикнувши, ступив до дівчинки, що танцювала, але вона зникла в чагарнику. Коли ж хлопці схаменулися і пустилися слідом за нею, Малін була вже далеко.

Спочатку хлопчики подумали, що бачать мавку, і коли згодом зустрілася їм пастушка в картатій хустині на голові, вони запитали її, чи не бачила вона мавки.

— Ні, не бачила, — відповіла пастушка.

І хлопці пішли далі.

Коли вони повернулися додому, син конюха розповів про танцюючу мавку з квітучим волоссям. Ця розповідь обійшла всю округу. Проте Сікстен, син господаря садиби, нікому не розповідав про побачене, хоча постійно думав про гарну дівчинку з квітучим волоссям.

Поголос про танцюючу мавку летів все далі й далі, обростаючи, як це часто буває, все новими та новими подробицями.

Під кінець розповідали вже про блискучі зелені очі мавки і про те, як її прикрашений квітами хвіст майорів наввипередки з її довгим волоссям, коли вона танцювала перед хлопчиками, намагаючись заманити їх у глухі дрімучі лісові хащі.

Коли чутки про це дійшли до батьків Малін, вони здогадалися, що йдеться про їхню дочку. Жінка селянина зі сльозами на очах просила Малін, щоб вона, коли пасе корів на далеких лісових галявинах, остерігалася злої чарівниці.

А під кінець історію про мавку почали розповідати й у селянській садибі, де Малін служила у пастушках. Почувши цю історію, господиня не промовила жодного слова, проте підозріло подивилася на пастушку. І коли вони залишилися самі в будинку, вона швидким порухом зірвала хустку з голови Малін.

Побачивши квіти у волоссі пастушки, господиня страшенно розлютилася.

— Накличеш ти лихо на всю садибу своїм чаклунством, — прошипіла вона. — Бережись, бо тебе спалять, як відьму!

— Я нічого не можу вдіяти зі своїм волоссям, — заперечила Малін. — Воно все одно квітне, хочу я цього чи ні!

— Вже збирайся і їди до лісу, знайди цю саму фею, — наказала пастушці стара господиня. — Може, вона звільнить тебе від закляття. І не смій з’являтися мені на очі, поки в волоссі у тебе залишиться хоча б одна квітка!

Робити нічого, пішла Малін у ліс. Шлях був неблизький, а сонце вже сіло за обрій. Маленька пастушка йшла і думала про те, що втративши своє місце, вона втратить і платню. А як вона раділа, приносячи додому, татові і мамі, зароблені гроші. Ні, треба будь-що розшукати фею.

Коли ж нарешті Малін прийшла на лісову галявину, де зустріла фею, над деревами вже сяяв місяць. І в місячному сяйві, немов сріблясто-білий туман, плив і колихався танець ельфів.

Сидячи на порослому моховому горбку, Малін милувалася танком ельфів, таким прекрасним, що дівчинка й думати забула, навіщо сюди прийшла. Але потім, згадавши, почала тихенько наспівувати, як тоді, коли приманювала корів: Білоцвітка, Білоцвітка, пам’ятаєш мене, Білоцвітка мила, прийди, згадай подругу свою! І раптом, звідки не візьмись, із туману виринула маленька біла тінь і попрямувала до Малін.

– Що тобі треба? — спитала Білоцвітка. – У тебе такий сумний голос.

— Я сумую через те, що не можу більше зберегти у волоссі квіти, поскаржилася Малін. І вона про все розповіла феї.

— Які дивні ці люди! – Здивувалася фея. – Ніколи нам, їх не зрозуміти!

— Може, тобі під силу зробити мої квіти невидимками, — сказала Малін. Тоді я могла б їх зберегти.

– Це я можу, – пообіцяла фея, – але тоді ти й сама їх не побачиш.

— Не має значення, — заперечила Малін. — Зате я, як і раніше, радітиму, що волосся моє цвіте. Цього в мене нікому не відібрати.

— У всякому разі, — пояснила їй фея, — одна людина на світі зможе побачити твої квіти.

– Хто ж? – Запитала Малін.

– Цього я не знаю, – відповіла фея. — Але пам’ятай, що з тим, хто побачить твої квіти-невидимки, ти можеш побратися. Тільки з ним і більше ні з ким іншим.

З цими словами фея легенько торкнулася волосся Малін і поспішила туди, де танцювали ельфи.

Пастушка не зрозуміла, що мала на увазі фея, але на душі у неї стало легко й радісно, ​​коли вона поверталася додому при світлі місяця.

На ранок господиня побачила, що в волоссі пастушки немає більше квітів, і залишилася дуже задоволена.

— Дивись тільки, щоб не потрапити під нове закляття, — сказала вона.

А Малін було так добре без теплої хустини. І на вигляд вона була набагато веселішою. Аромат лісових квітів супроводжував її, куди б вона не йшла, і немов легке сяйво струменіло від її світлого волосся. Чимало юнаків в окрузі хотіли б одружитися з Ліною – Любоквіткою, коли вона стане дорослою дівчиною.

Мріяв про це й син господаря садиби, де Малін служила у пастушках. Малин  ні про що не здогадувалася, але матінка його все помітила, а цю пастушку в невістки вона ніяк не хотіла. «Хто його знає, раптом у ній ще сидить чаклунство», — думала вона. І тому господиня все крутіше і різкіше розмовляла з Малін. А як настала осінь і худобу вже не випускали з стайні, вона приставила пастушку до найважчої і найбруднішої роботи, яку тільки могла придумати. Вона думала, що чорна робота зробить Малін такою грубою та незграбною, що син не захоче навіть глянути у її бік.

Однак Малін ходила по садибі, занурена у свої мрії про квіти, і яку б роботу не робила, була все такою ж веселою, радісною і вільною. Коли вона входила в темний хлів, здавалося, від неї виходить ще більше сяйво, ніж коли пасла корів у лісі. Вона ледь помічала непривітність господині, точнісінько як не бачила, що погляди хазяйського сина переслідують її всюди, куди б вона не пішла. Але все ж таки Малін сумувала часом за літом і про прохолодою зеленого лісу.

А як настала весна, господиня найняла собі іншу пастушку.

— Забирай свою платню, — сказала вона Малін. — І щоб твого духу більше в моєму домі не було. Чаклунство, мабуть, ще сидить у тобі. Ніщо тебе не дійме — ні робота, ні лайка. Ходиш садибою з таким виглядом, ніби ти всьому світу господиня.

Ой і засмутилася ж Малин!

— Я намагалася справляти свою роботу якнайкраще, — сказала вона.

— Так, ти вмієш працювати, — сказала господиня. — Тільки по тобі ніколи не видно, що тобі тяжко і ти втомилася. Не інакше тут чаклунство замішане. Прощавай.

З тяжким серцем вирушила Малін додому. Як вона розповість батькам, що їй відмовили від місця? Вони думали, що вона залишиться в селянській садибі щонайменше ще на два роки! І ось тепер доведеться піти, та ще й з такою ганьбою.

Але вдома її  зустріли  з радістю! Матінка хворіла і, побачивши дочку, навіть просвітліла лицем. Задоволена була вона і тим, що квіти зникли з волосся Малін, її так турбувало це незрозуміле чаклунство.

– Тепер я можу спокійно померти, – сказала вона. — Здається мені, тепер з тобою все буде гаразд.

– Ні, мамо, ти не помреш, – сказала Малін, і відразу ж стала доглядати за нею. І робила вона це якнайкраще. Подбала вона і про будинок, та й молодших сестер із братами почала привчати до роботи.

«Так світло й весело в хаті, коли тут Малін», — думали вони. Батько теж не міг натішитися, що старша дочка знову з ними. Жаль йому було лише прекрасних квіточок, які зникли з її волосся!

Незабаром мати знову встала на ноги, і тепер Малін могла допомагати батькові в їхньому садочку. На це в нього залишалося мало часу через весняні польові роботи. Однак Малін працювала за двох. «Просто диво, — думав батько. – Яка у неї легка рука. До чого не торкнеться, все росте і розквітає! Незабаром його садок уже майорів усіма фарбами, всіма кольорами веселки. Садові і польові квіти росли там упереміж, і чутка про розкішні, дивовижні квіти на бідняцькому городі облетіла всю округу. До них стали приходити люди та купувати квіти до всіх свят та урочистостей. Селянина також просили продавати розсаду. І він думав, що коли так і далі піде, у нього нарешті з’являться гроші — збудувати теплицю. Про це він мріяв усе своє життя.

Спочатку матінку дивувало, що Малін не бажає сидіти і займатися рукоділлям, як інші дівчата, а тільки порпається в землі. І їй здавалося, що в них надто багато росте квітів; було б краще вирощувати більше овочів. Але коли вона побачила, скільки грошей приносять ці квіти, вона зраділа!

Звістка про прекрасний сад дійшла і до господині панської садиби. І ось одного разу вона поїхала туди разом із сином — купити небагато квітів. Їй так набридли всі ці манірні квіти в панському саду.

Коли вони приїхали, Малін якраз щось садила. Скинувши з себе грубий фартух, вона вийшла до панів і вклонилася.

Поки селянин показував господині квіткові грядки, Сікстен здивовано дивився на Малін.

— Які гарні квіти у тебе у волоссі! – сказав він.

Перелякано схопившись за голову, Малін швидко втекла в будинок.

— Дай мені якусь хустку, матінко! – Попросила вона.

– Так, це розумно! – похвалила її мати. — У хустці ти будеш куди охайніше виглядати.

Малін обв’язала волосся хусткою, вийшла з дому і знову взялася до роботи.

А Сікстен усе думав про дівчинку з квітучим волоссям. Де він її бачив?

І раптом він згадав мавку, яка танцювала минулого літа біля струмка в глухому лісі. Це напевно була та сама дівчинка! Він підійшов до Малін, бажаючи поговорити з нею, але вона так низько нахилила голову, що він не міг бачити її обличчя. І що б він не казав, крім «так» і «ні» нічого добитися від неї не зміг.

Нарешті панове зібралися додому, і господиня, прощаючись із батьком Малін, сказала кілька добрих слів про те, які чудові він вирощує квіти.

— Це все заслуга моєї дівчинки, — сказав щасливий селянин. – У неї така легка рука! Варто їй засунути тріску в землю, як відразу виростає квітка. Ну чисте чаклунство, та й годі!

Малін не на жарт злякалася, почувши слова батька. А що, коли пані та її син справді подумають, що я вмію чаклувати, — подумала вона. Адже молодий пан так дивно дивився на неї, та й він бачив її квіточки у волоссі. А раптом він розповість про це своїй матінці! А раптом вони зрозуміють, що то вона, Малін, танцювала тоді біля струмка в лісі! Тоді вважатимуть, що вона і є та сама мавка і, може, проженуть її з своєї землі.

Малін так засмутилася, що навіть заплакала. Але тут, сяючи від радості, з’явився батько та розповів, що господиня обіцяла допомогти йому придбати скло для теплиць. Сльози миттю висохли на очах Малін – вона також зраділа.

А Сікстен не міг забути гарну дівчинку з квітами у волоссі і з цього дня став часто навідуватись до Малін, вигадуючи собі там різні справи, аби тільки побачити її. Але це йому вдавалося дуже рідко, бо Малін, ледве почувши, що він іде, одразу ж ховалась.

Тоді Сікстен умовив матінку взяти дочку селянина на службу до панської садиби. Проте коли пані запропонувала це батькові Малін, він відповів, що без Малін йому не впоратися. Адже всі квіти на ділянці ростуть лише завдяки їй.

“Невже мені не перемовитися з дівчиною хоч слівцем”, – подумав Сікстен. І, зустрівши одного разу на дорозі неподалік подвір’я Малін точильника ножів, він обмінявся з ним одягом і добре заплатив йому за те, що той на хвилинку позичив йому точильний камінь.

Коли він з’явився, Малін разом із молодшими братами та сестрами збирала яблука зі старої яблуні, на подвір’ї біля будинку. Сонце освітлювало квіти в її волоссі, і Сікстен думав, що прекраснішої за цю картину він нічого не бачив.

— Чи не треба вам щось наточити? — спитав він.

— Ні, батько сам точить ножі та ножиці. Але відпочинь трохи і випий склянку молока, — сказала Малін, підійшовши до точильника.

І тоді він тихо прошепотів їй:

– Не бійся мене, Ліно. Не тікай. Адже я не бажаю тобі зла. Дай мені відповідь тільки на одне запитання. Це ти танцювала минулого літа біля струмка в глухому лісі?

— Так, — тремтячи відповіла Малін. — Але я ніяка не мавка. Я танцювала тільки для того, щоб висохло волосся.

– У тебе такі гарні квіточки у волоссі, – сказав Сікстен. – Звідки вони в тебе?

— Хіба ти бачиш мої квіточки? – Запитала Малін. — Адже фея зробила їх невидимками.

– Яка фея? – здивувався Сікстен.

— Я не можу говорити про неї, — сказала Малін. — Якщо я скажу, ти теж подумаєш, що я зачарована.

– Розкажи мені про все, – попросив Сікстен. — Мене не треба боятися.

І Малін розповіла йому про все. А коли вона згадала слова феї про те, що її квіточки залишаться невидимими для всіх, крім одного, Сікстен вигукнув:

— Це, мабуть, йшлося про мене!

– Про тебе? – перепитала Малін.

– Так, тільки я їх бачу, – сказав Сікстен. — І тому ти маєш побратися тільки зі мною. Невже ти цього не розумієш?

Так, Малін це розуміла. Але вона розуміла також і те, що ніколи синові поміщика не одружитися з дочкою простого селянина. І якщо Сікстен повідомить про це зі своїми батьками, вони напевно проженуть селянина і його сім’ю з своєї землі. І тоді кінець усім батьківським радощам. Не буде у них ні квітів, ні нових теплиць, ні оранжереї, про які він мріяв. Тому Малін попросила Сікстена, щоб він зачекав і не говорив про неї з батьками. Сікстен пообіцяв.

Назавтра Малін сказала батькові з матір’ю, що хоче шукати собі нове місце роботи на зиму. Адже на подвір’ї осінь, і роботи в садку не буде. Батьки намагалися вмовити її залишитися. Але все марно. Поклала вона свої сукні в маленький вузлик і вирушила в дорогу. Стояв чудовий осінній день, і дерева блищали золотом. Малін подумала, що їй все одно доведеться пройти через ліс, де вона минулого літа випасала корів. Що, коли їй вдасться ще раз побачити Білоквітку!

Підійшовши до галявини в лісі, вона зупинилась і озирнулася.

— Прощавай, люба Білоквітка. Іду куди очі дивляться.

Зашелестіло тут жовте листя берези, і звідти висунулась головка маленької феї.

– Куди ти йдеш? — спитала вона. — Шукатимеш того, хто може побачити твої квіточки?

– Його я вже знайшла, – сказала Малін. — Тому я й вирушаю мандрувати білим світом.

— Так, люди такі дивні! — знову сказала Білоквітка. – Ніколи нам, ельфам, не зрозуміти людей!

Малін спробувала пояснити Білоквітці, чому їй тепер треба втекти з дому.

— Там у дуплистому пні є золото та срібло, — раптом промовила фея. — Люди люблять золото. Може твій батько зможе відкупити землю за це золото.

Підбігши до старого дуплистого пня, фея почала згрібати листя, що прикривало дупло. І на свій великий подив, Малін побачила, що в дуплі засяяли золото і срібло.

— Воно лежить тут давно, з часів бабусі моєї прабабусі. Воно потрапило сюди під час однієї з воєн, які іноді ведуть люди. І тоді дещо тут сховали. Тепер ти можеш узяти все це.

Як зраділа Малін!

— Дякую тобі, Білоквітко! Я готова танцювати від щастя!

І разом із Білоквіткою вони радісно пустилися в танок. І танцювали доти, доки Білоквітка знову не зникла у березовому листі.

Малін захопила з собою з дупла стільки золота та срібла, скільки могла забрати, і пішла додому до батька. Він повернувся з нею назад у ліс і поклав залишок скарбу у свій мішок. Потім батько вирушив до панської садиби і запитав, чи не може він відкупити землю. І йому, ясна річ, продали її. Лише частина золота і срібла з його мішка знадобилася на цю справу.

Потім селянин збудував новий гарний будинок і велику чудову оранжерею і так упорядкував своє господарство, що його просто не можна було впізнати.

Сікстен приходив туди щодня і в усьому допомагав селянину. А батькам він казав, що оскільки вони бажають, щоб колись він став господарем садиби, то тепер саме час навчитися. А кращого вчителя, аніж цей селянин, не знайти. Батькам, слова Сікстена здалися розумними. І вони дуже раділи, що він висловив таку запопадливість. Ніколи раніше за ним такого не помічалося.

Коли ж Сікстен з’явився пліч-о-пліч з Малін до своїх батьків, вони відразу зрозуміли, чому він захотів стати садівником. Що Сікстен зробив хороший вибір — вони інакше й не думали, хоча наречена була лише дочкою простого селянина.

І ось почали готуватися до весілля. Малин вся сяяла від радості і була така щаслива, така привітна з усіма. Тільки одна подія мало не затьмарила її щастя. У день весілля, коли нареченій треба було одягати весільне вбрання, до неї прийшла перукарша з гарячими щипцями і хотіла вкласти її волосся великими буклями, як тоді носили. Тут Малін схопилася і закричала:

– Ви що, з глузду зїхали! Хочете спалити мої квіточки?

Перукарша від переляку навіть випустила гарячі щипці з рук. Вони впали на килим і пропалили там дірку. А перукарша вирішила, що Малін не в собі.

– Пробачте мене! — ласкаво вибачилася Малін і сама вдягла миртовий вінець собі на голову.

Нареченої гарнішої за Ліну-Любоквітку ніхто ніколи не бачив. Але тільки один наречений бачив дрібні ніжні пахучі квіти у волоссі своєї нареченої.

Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4.8 / 5. Оцінили: 17

Поки немає оцінок...

Джерело:

“Девочка с цветущими волосами“

Эльза Бесков

Сборник – “Сказки скандинавских писателей”

Видаництво: “Лениздат“, 1990 р.

Залишити коментар