TOU

Для чого людині серце

Анатолій Дімаров

У густому-прегустому лісі, де майже ніколи не появлялися люди, жило поміж корінням дерев плем’я дерев’яних чоловічків. Весь свій вік — а жили вони дуже довго — чоловічки оті нічого не робили, бо їм не треба було ні їсти, ні пити, ані зодягатися: вони ж були дерев’яні, і найлютіший мороз не міг їм дошкулити.

Весь день бігали вони по землі, залазили на дерева, метушилися безладно, не знаючи й самі, чого вони хочуть. Вони не мали сердець, тому не могли ні любити, ані ненавидіти, не знали, що таке радість чи гнів, злість або співчуття.
Якщо й траплялося якомусь чоловічкові через власну необережність зірватися з високого дерева та зламати хребет, решта відразу ж збігалась, товпилася довкола нього, тріщала дерев’яними голосами, вертіла довгоносими головами, але й це видовисько їм дуже швидко набридало, і вони розбігалися, залишаючи свого товариша догнивати на непривітній лісовій землі.

Їх не любили звірі, бо вони часто кидались із сосен гострими шишками — не із злості, звичайно, а просто тому, що їм нічого було робити. Ненавиділи птахи, бо чоловічки руйнували їм гнізда, викидали додолу яйця, щоб подивитись, як вони розплескаються, впавши на землю.

І тому ні звірі, ні птахи не забивалися сюди, а якщо, бувало, й заскочить якийсь необачливий заєць, рятуючись від вовка чи лисиці, то відразу ж намагається вибратися звідси.
Тож зрозуміло, як були здивовані усі чоловічки, коли в їхньому володінні появилася невелика дівчинка. Вони б, може, й не помітили її, але дівчинка весь час когось гукала, а потім сіла під сосною й заплакала.

Чоловічки відразу ж збіглися до неї, причаївшись за корінням дерев, почали її роздивлятися.
—    Що то? — вражено запитували одні, помітивши, як із очей дівчинки капають сльози.
—    То, мабуть, дощ,— відповідали інші.
Врешті один із них, найцікавіший та найхоробріший, не витримав, вийшов з-за кореня.
—    Дівчинко, що це в тебе таке? — запитав він, підставляючи тоненьку ручку під світлі краплини.

Як не була здивована дівчинка — адже вона жила у наш час і твердо знала, що такі чоловічки бувають тільки в казках,— тож як не була вражена дівчинка, однак переборола свій страх і чемно відповіла:
—    Це я плачу.
—    А що таке «плачу»? — поцікавився відразу дерев’яний чоловічок, бо серед його племені ніхто ніколи не плакав.
—    Це — коли ллються сльози.
—    А що таке «сльози»?
Дівчинка тільки схлипнула і показала чоловічкові на його долоню, де вже назбиралося світленьке озерце її сліз.
—    А чого у тебе ллються сльози? — допитувався дерев’яний чоловічок, бо він, повторюю, був дуже цікавий.
—    Бо я заблудилась і… і не знаю, як вийти із лісу.
—    Ти хочеш вибратись із лісу? — вражено перепитав чоловічок.— А хіба є на світі щось інше, крім лісу?
—    Звичайно, є. І степи, і гори, і моря, й океани, й міста, і села…
Чоловічок аж затремтів від цікавості. А що в його пустенькій голові не було майже розуму, а тільки легкі швидкоплинні бажання, то він відразу ж почав прохати дівчинку:
—    Покажи мені все оте, про що ти щойно сказала!
—    Добре,— погодилась дівчинка,— але ти спершу виведи мене з оцього страшного лісу.
Чоловічок навіть не оглянувся на своїх одноплемінників, які повитикали цікаві голівки свої з-за густого коріння.

—   Йди за мною! — та й побіг-пострибав поперед дівчинки на тонюсіньких ніжках.
Вони йшли довго, дуже довго. Продиралися крізь густий чагарник, спускались у глибокі яруги, де у вічному похмурому мороці дзюркотіли холодні струмки, обходили товстелезні дерева, а лісові, здавалося, не було кінця-краю.
—    Не спіши так! — врешті попросила дівчинка.— Давай перепочинемо, бо у мене вже серце болить.
—    А що таке «серце»? — поцікавився відразу дерев’яний чоловічок.
Він підстрибував перед дівчинкою, що, знеможена, опустилась на землю, і зовсім не відчував утоми: адже у нього не було жодних м’язів.
—    Серце? — задумалась дівчинка.— Це те, без чого не може жити людина.
—    Покажи мені своє серце!
—    Я не можу тобі його показати — воно в мене у грудях.
Чоловічок замислився — якщо він взагалі здатний був мислити,— потім запитав:
—    А його дуже важко дістати?
—    Його не дістають — з ним народжуються.
—    Я теж хочу мати серце!
«Де ж я тобі його візьму?» — хотіла було відповісти чоловічкові дівчинка, але тут же подумала, що це буде дуже неввічливо : адже він погодився вивести її з лісу.
—    Дай мені своє серце! — приставав тим часом до неї чоловічок.
—    Я не можу віддати тобі своє серце, бо я без нього помру,— відповіла йому нарешті дівчинка.— Але послухай сюди. В нашому місті є один лікар, який збирає серця людей, що померли. І серця оті живуть у нього довго-довго.
Про це я читала в газеті… Якщо хочеш, зайдемо до нього, і ти попросиш у нього серце. Він добрий, він тобі не відмовить.
—    Гаразд! — зрадів чоловічок і нетерпляче підскочив: — Пішли швидше, бо я теж хочу мати отаке, як у тебе, серце.
Довго йшли вони лісом, доки добралися до узлісся — прямо навпроти величезного міста. Посадила дівчинка дерев’яного чоловічка в корзинку — боялася, щоб хтось на нього не наступив,— та й понесла до славетного лікаря.
Не думайте, що цього лікаря не існує на світі. Я просто не хочу називати його адресу, бо тоді в нього не буде й хвилини для важливої наукової роботи, яку він досі ще не закінчив: ринуться до нього відразу ж тисячі людей — міняти серця.

Сторінки: 1 2

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4.4 / 5. Оцінили: 9

Поки немає оцінок...

Джерело:

Анатолій Дімаров. ” Для чого людині серце”

Художник В.М. Попович.

Київ, видавництво “Веселка”, 1970 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: