TOU

До чого ж люди боягузливі

Ялмар Фредерик Бергман

Анні-Лізі було вже цілих сім років, але її і близько не підпускали до батьківського саду. Тому, що неподалік жив великий ведмідь, якого всі боялися, навіть мама, хоч вона була не з боязких.

Є на світі ведмеді добрі: їдять тільки ягоди, горіхи і мед. Але цей ведмідь був не такий. Він зачіпав і корів, і овець, і кіз, а міг зачепити і людину, якщо та, на свою біду, раптом зустрінеться з ним. Може, він не завжди був такий жорстокий, може, це люди зробили ведмедя злим, отруїли його життя списами і рушницями, рогачками і вовчими ямами. Хто його знає! Але правда лише те, що через цього ведмедя Анна-Ліза змушена була сидіти вдома. І тому вона була страшенно зла на медведя.

— А яке воно на вигляд, це страховисько? — запитала вона маму.

— У ведмедя довгі гострі зуби і кудлата шерсть, а хвіст і на хвіст не схожий — якийсь маленький обрубок замість хвоста. У нього чотири лапи, але іноді він ходить тільки на двох. Паща червона, а сам він чорний, якими бувають вуглярі (вугляр – робітник, що займається випалюванням деревного вугілля), поки не змиють з себе сажу.

— Ух ти! — здивувалася Анна-Ліза.

Вона бачила, яким приходить з лісу, де палять в ямі деревне вугілля, її батько: чорний, страшний і зовсім на себе не схожий. Але варто було батькові, вмитися, і він знову ставав красивим і рідним – кращим другом мами і Анни-Лізи.

І тому вона запитала:

— Чому ж тоді цей Мишко не миється?

— Уяви собі, він миється. Але це не допомагає, від цього він красивішим не стає. І все через те, що він злий.

«Ой, ой, – подумала Анна-Ліза, — хоч би мені ніколи не зустрітися з Мишком». І вона стала розпитувати маму, чи є в лісі добрі звірі.

— Звичайно, є, — відповіла мама.

І стала розповідати доньці про всіх крихітних комах в лісі і про черв’яків, яких не можна ображати, якщо хочеш бути добрим.

— Дійсно? — запитала Анна-Ліза. — Тоді я не стану їх ображати.

Мама розповіла їй і про птахів, які чудово співають, і про веселу білочку, яка радісно махає своїм пухнастим хвостиком. Але якщо смикнути білочку за хвостик, вона може дуже сильно засмутитися.

— Дійсно? — повторила Анна-Ліза. — Тоді я не стану смикати її за хвостик.

Мама розповіла їй і про лиса Міккеля, який так нахабно і зверхньо тримається з зайцем, а людей боїться. І про зайця, такого спритного і моторного та такого смачного, коли він потрапляє в казанок.

— Ням, ням, як смачно, — сказала Анна-Ліза і облизалася. Вона була справжньою маленькою гурманкою.

Одного разу мамі треба було піти в місто — купити черевички для Анни-Лізи. Перш ніж вирушити в дорогу, вона приготувала три канапки.

— Канапки вгамують твій голод, — сказала мама. — А якщо ти будеш голодна, можеш піти в сад і зірвати красиве яблуко, яке висить на найнижчій гілці.

«Не наїмся я досхочу трьома канапками, — подумала Анна-Ліза. — Адже мені дозволили вийти в сад і зірвати красиве яблуко». Вона вийшла на ганок і озирнулась по сторонам. Але Мишка-Ведмедя вона так і не побачила. «Нікого тут немає», — подумала Анна-Ліза і побігла до яблуньки. Яке ж гарне було яблуко на найнижчій гілці! Міцне, як маленька ріпка, з одного боку — червоне, з іншого — золотисте, таке соковите і солодке, що у дівчинки слинка потекла.

Але тільки вона з апетитом відкусила найперший шматок, як побачила незнайому малявку, яка, звиваючись, виповзла з землі. Анна-Ліза зовсім не злякалася. У неї лише трішки зблідло обличчя. І вона запитала:

— А ти хто такий?

— О, я всього лише бідний маленький черв’ячок, — відповіла малявка. — І виліз я, щоб роздобути собі їжу і дах.

— Бідолаха, — пошкодувала його Анна-Ліза. — Хочеш покуштувати моє яблуко?

— Дякую за частування, — відповів черв’як.

Ганна-Ліза простягнула йому яблуко, але не встигла вона отямитись, як черв’ячок швидко забрався всередину, чим неабияк зіпсував їй настрій.

— Спасибі тобі, Анна-Ліза, — подякував, влаштувавшись в яблуку, черв’як. — Тепер у мене до кінця моїх днів є дах і їжа. Постав мій будиночок обережно на землю і йди прямо стежкою і ти прийдеш до горіхового дерева. Передай йому від мене привіт, і воно дозволить тобі наїстися досхочу горіхів!

Робити нічого! У Анни-Лізи від голоду звело її маленький животик. А черв’ячок зіпсував яблуко. Їй треба було пройти стежкою до ліщини. І ось вона вже там.

— Доброго дня горіхове дерево, — сказала Анна-Ліза і ввічливо вклонилася, — я повинна передати тобі величезний привіт від черв’ячка і запитати, чи можу я поласувати твоїми горіхами.

— Будь ласка, — прошелестіло дерево і трохи опустило гілки, щоб Анна-Ліза змогла дотягнутися до горіхів. Анна-Ліза припідняла свій фартушок і наповнила його великими, гарними, коричневими горіхами. Подякувавши горіховому дерево за доброту, вона вже зібралася повернутись додому зі своєю здобиччю, як раптом щось зашипіло в ліщині: Рітч, чить, чить, чить. І на гілці зовсім поруч з нею опинилося якесь руденьке волохате звірятко, яке гнівно помахувало своїм пишним хвостиком.

Анна-Ліза зовсім не злякалася, зовсім, зовсім, у неї тільки сльози виступили на очах. У звірятка були довгі, гострі зубки, так що це цілком міг би бути ведмідь. І тому голос Ганни-Лізи затремтів, коли вона запитала:

Сторінки: 1 2 3 4

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 3

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Принцесса Линдагуль и другие сказки”
Видавництво “Machaon”, 2013р.
Переклад на російську — Л. Ю. Брауде.
Переклад на українську — Tales.org.ua

1 Коментар
  • Андрій
    10.09.2021 18:47

    Дуже цікава казка, рекомендую!

    0
    0
Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: