TOU

До сонця

Казки Аветіка Ісаакяна

Давним-давно у підворітті багатого будинку жив хлопчик-сирота. У лахмітті, спираючись на стіну, він просив Христа ради у перехожих.

Весна ще тільки увіходила в свої права, а гірські схили вже потопали в зелені, і привітне весняне сонце зігрівало все навколо теплом.

Перехожі йшли своїм шляхом, уникаючи погляду маленького жебрака.

Та ось сонце порівнялося з вершиною смарагдової гори, здійнявся вологий вітер і безпритульного хлопчика почало морозити.

– О, ясне сонечко, лише ти з добрості своєї зігрівало мене, чому ти покидаєш мене в морозному сутінку? Немає в мене ні матері, ані стріхи над головою. Біля чийого порога мені нещасному шукати притулку? Повернися по мене, сонечко!..

Хлопчик тихо проливав сльози – вологими потоками лилися вони по його запалих щоках. А люди йшли кожен до свого будинку, не помічаючи його. Не бажаючи помічати…

І сонце сховалось за гору і зникло з очей.

– Сонечко, я знаю, ти пішло до своєї матері. Ви живете за горою. Я знайду тебе. їй-богу, знайду…

І бідолаха, тремтячи як осиковий листок, чіпляючись за стіни розкішних будинків, просувався вперед. Незабаром місто залишилось далеко позаду.

Ось він біля підніжжя гори. Нелегко дається йому кам’янистий узвіз. Стираючи ноги об каміння, долаючи нелюдський біль, хлопчик, ні на мить не зупиняючись, видирався нагору.

Непроглядна темрява огорнула смарагдову гору. Зірки на її шпилі так і вабили. А вологий вітер усе не вщухав, відлунюючи в каньйонах і скелях.

Снували-полювали на чорних крилах пугачі.

Хлопчик, забувши страх, піднімався все вище й вище.

Раптом він почув собачий гавкіт, а за мить ніч розітнув людський голос:

– Хто ти і куди йдеш?

– Я хлопчик. А йду до сонця. Підкажи, добрий чоловіче, де його дім, близько чи далеко?

Незнайомець підійшов, тримаючи запалену скіпку в руках, і ласкаво заговорив до дитини:

– Ти, мабуть, втомився? А коли востаннє їв? Іди за мною. І як тільки батько з матір’ю відпустили тебе самого серед ночі та серед холоднечі?

– Немає в мене батька-матері. Сирота я…

– Іди, синку, за мною, – знову покликав співчутливий незнайомець і за руку повів хлопчика до свого будинку.

Будинок його виявився невеликою хаткою, сім’я – жінка і троє дітлахів – розсілися навколо столу.

У просторому дворі за хаткою бекали вівці. Незнайомець був пастухом.

– Любі діти, я вам братика привів. Тепер вас не троє, а четверо. Де на трьох хліба вистачає, і для четвертого шматок знайдеться. Обіймайте рідного, чого стоїте?

Жінка пастуха перша пригорнула сироту, ласкаво, по-материнському, розцілувала. Діти за нею слідом – по-братньому обійняли.

Хлопчик не зміг стримати щасливих сліз.

За стіл усі сідали, просвітлені й радісні. Мати приготувала ліжко і всіх поклала коло себе. Знесилений хлопчик незабаром забувся сном.

Уві сні він усміхався. Йому ввижалося, що він знайшов нарешті сонце, розніжений і обігрітий, він спить тепер у його теплих обіймах.

Хлопчикове серце співало з радощів – ну як тут не прокинутись?

Струсивши з себе залишки сну, він побачив, що ніяке не сонце він обіймає, а своїх братів і неньку.

Аж тоді він усвідомив, що сонце живе тут, у цій хатці. І сам він, учорашній сирота, в обіймах сонця.

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:
“100 чарівних казок світу”
Переклад – Володимир Верховня
Видавництво: “ Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»“
м. Харків, 2013 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: