Добряк Рул

Одного разу у королівського подружжя народився син і на хрестинах тітонька Уна, чиї пророцтва завжди збувалися, побажала йому вирости дуже доброю людиною. Але надмірна доброта виявилася не на користь державі.
– Ось у нас і народився синочок, – сказала королева. — І тепер ми влаштуємо велике свято на честь його хрестин.
— Чудово, моя люба, — сказав король. — Але тільки в тому випадку, якщо ти не запрошуватимеш свою тітку Уну.
– Чому це? – здивувалася королева. — Та вона буде розлюченою, якщо ми не пошлемо їй запрошення. І не забувай, що тітка Уна все-таки чаклунка!
— Оце мене й турбує, — зітхнув король. — Уяви, що вона підійде до колиски і щось побажає нашому синові. А раптом вона забажає йому чогось злого?
— Та годі, — сказала королева. — Тітка Уна нас любить. Вона може побажати малюкові лише хороше.

Хрестини влаштували у королівському саду. З усіх фонтанів била рожева вода, а на кущах жасмину горіли шість тисяч синіх ліхтариків. Герцогині та королі із сусідніх королівств із золотими коронами на головах зібралися навколо колиски і навперебій гладили немовля по голівці. Останньою з’явилася тітонька Уна. Це була величезна жінка, висока й товста, одягнена у все фіолетове, а на голові у неї була справжня вежа з рудого волосся. Вона зазирнула в колиску і сказала:
Ну, просто цукерка, а не дитина! Бажаєте, я виконаю для нього будь-яке ваше бажання? Чого б вам хотілося?
У саду зависла мертва тиша. Всі гості затамували подих і з великою цікавістю стали чекати, чого забажають батьки. Король почухав потилицю і сказав:
— Я хотів би, щоб принц виріс дуже сильним і дуже хоробрим, — а потім швидко додав, — і дуже багатим.

Королева оглянула всіх високих гостей і промовила:
— Почекай, тітко Уно, я не зовсім згодна з цим. Нам набагато більше хотілося б, щоб у нашого сина було добре серце. Хіба не так, мій любий? – Хм-м, – буркнув король. Але тут він і сам оглянув гостей, побачив, з яким захопленням вони закивали головами, і погодився: — Справді, певно, що так.
— І тому… — продовжила королева схвильованим голосом, — тому, моя мила тітонька Уна, зроби мого синочка доброю людиною. Таким добрим, щоб про інших він думав більше, ніж про себе. Таким благородним, щоб він завжди засмучувався, якщо поруч засмучується хтось інший, чи то людина, чи навіть тварина!
У натовпі гостей пробіг захоплений шепіт. Яке чудове побажання! Тітонька Уна відламала від куща жасминову гілку і махнула нею над головою маленького принца.
— Тебе звати принц Рул, — промовила вона. — І бути тобі таким, як хотіла твоя матінка. Добряком.
А потім тітонька Уна танцювала польку з королем, з усіх фонтанів било шампанське, крім двох, у яких була кока-кола. Яке чудове вийшло свято! Потім всіх гостей покликали в парк, де за ґратами бігали сотня справжнісіньких носорогів. На цьому свято й закінчилося.

Вже дуже швидко стало помітно, що чарівні сили тітоньки Уни справді подіяли. Тому що принц Рул зростав надзвичайно доброю дитиною. Всі свої іграшки він роздавав, тому йому самому нічого не залишалося. Йому весь час дарували нових коників-гойдалок, роликові ковзани та залізниці, але він навіть не починав з ними грати, а одразу говорив:
— Давайте віддамо це маленькому Піту, синові вугляра.
– Але хіба тобі не хочеться пограти самому, мій хлопче? – питав король. – Ні, – відповів принц. — Мені самому нічого не треба. – Це якось ненормально, – нарікав король своїй дружині. – Та що ти, це ж чудово! – відповіла вона. – Мій миленький добрячок Рул! Ось тільки всіх засмучувало, що Рул дуже багато плакав. Іноді він годинами безперервно схлипував і лив сльози, а коли придворні дами питали його:
— Що трапилося, ваша світлість? Принц відповів: — Я плачу тому, що у жінки кравця розболівся живіт. Або:
— Я плачу тому, що є такі бідні діти, які ніколи не куштували омарів. Або:
— Як жахливо, що у світі бувають старі люди.

Було вирішено тримати всіх бідних, хворих і старих людей якнайдалі від принца. Їх відвозили в найдальший куточок королівства, де їм доводилося тулитися у страшній тісноті. Але принца вони більше не засмучували, і в палаці стало набагато спокійніше. Але на жаль… у нього все одно завжди були причини поплакати. Він плакав, коли камердинер підчепив десь глистів, а коли викликали лікаря, щоб вилікувати камердинера, принц розплакався, бо лікар збирався вбити бідних глистів. Зрештою при дворі запровадили сувору заборону на скарги та сумні обличчя. Всіх зобов’язали виглядати щасливими та весь час танцювати. Так із цим іноді виникали проблеми. Якось в одному з палацових коридорів принц зустрівся з королівським кухарем.
– Що таке? – запитав принц. — У тебе такий сумний вигляд, кухаре.
— У мене нічого не сталося, — швидко сказав кухар і зробив три танцювальні па. — Я дуже щасливий, ха-ха-ха!
– Це неправда, – сказав принц. – Щось тут не так. Негайно кажи, що в тебе сталося.
— Ех, — зітхнув кухар. — Я трохи засмучений, бо моя дочка така негарна.
– Негарна? – перепитав принц. — Як це негарна?
— Ніс у неї кирпатий, — розповів кухар. — Волосся руде як морквина, а ножища —ось такі. І кухар показав, які величезні ноги були у його дочки. — Так що заміж її ніхто не візьме, ну хто захоче одружитися з такою страшною дівчиною? І звуть її Ізебель.

— Негайно веди її сюди, — сказав принц. — Я з нею одружуся. Кухар не наважився заперечувати і побіг за дочкою. Страшна вона була — це точно, з цим її кирпатим носом, рудим волоссям і величезними ножищами, але принц наступного ж дня повів Ізебель під вінець. Для старих короля з королевою це був справжній удар: вони так і не змогли оговтатися від горя, зачахли та померли в один день.
І добряк Рул став королем. Тепер він сидів на троні, а поруч із ним — королева Ізебель. Сказати по правді, вона всіх лякала своєю зовнішністю, але зате мала добре серце і розум, і дуже швидко зрозуміла, що її чоловік був королем з великими дивацтвами. Для початку він вирушив у поїздку королівством на своїй кареті, а коли повернувся, його горностаєва мантія виявилася наскрізь мокрою від сліз.
– Що трапилося? Чому ти так плачеш? — запитала королева.
– Ой, – проридав новий король. – У нас тут кругом таке лихо. Я був у найдальшому куточку королівства, де живуть разом усі старі, хворі та бідні люди.
– І що ти зробив? — запитала королева. – Нічого, – відповів король Рул. — Я так страшенно розплакався, що нічого не міг зробити.
– Сльозами нічого не поправиш, – сказала Ізебель. — Може, краще було б, якби ти їм допоміг?
— Але я й так переробив купу корисних речей, — заперечив король. — Дорогою я проїжджав повз в’язницю, де сиділи під замком усі злодії. Бідолашні хлопці! Я негайно випустив їх.
– Що? – Злякалася Ізебель. — Тобто всі злодії тепер бігають на волі?
— Ну, звичайно, бідолахи, — зітхнув король Рул. — А знаєш, що я зробив? Я випустив носорогів. Бідолашні звірята мучилися за ґратами.
— Носорогів? Але ж вони небезпечні! – закричала королева. — Та що ти за такий король?! Ганчірка, а не король! Рул глянув на неї сумними очима і сказав:
— Королем мені, до речі, лишилося бути недовго. Тому що у нас на кордоні стоїть король сусіднього королівства із величезною армією. Він хоче нас завоювати.
– І що ти збираєшся робити? — знову запитала королева Ізебель.
– Нічого, – знизав плечима король Рул. – Абсолютно нічого. У цей момент до них примчав перший міністр, який так страшно нервував, що весь трусився. – Ваша величність! – закричав він. – Ми приречені! Ваші піддані масово лізуть на дерева, бо кругом бігають дикі носороги. А злодії саме грабують Королівський Банк. Ваш народ глибоко нещасний!
– Це правда? — запитав король тремтячим голосом і знову розплакався. І тут у королеви остаточно урвався терпець. Вона схопила срібний канделябр і вдарила короля по голові.
– Ось тобі! – сказала вона. — І що ти тепер робитимеш? Рул підняв на неї сумний погляд і зітхнув.
— Нічого, моя люба.

Королева так розсердилася, що навіть не знайшла, що сказати. Вона розвернулась і вирушила геть з палацу, прямо до тітоньки Уни, яка жила на вершечку високої гори. По дорозі повз Ізабель з моторошним тупотом раз у раз пробігали носороги, навколо швендялися злодійські зграї, але вона була занадто зла, щоб когось боятися. Захекавшись, вона піднялася нагору, до будиночка тітоньки Уни, яка привітно кивнула, побачивши її.
— Я вже чекала тебе, люба дитино, — сказала тітонька Уна. — Ти, напевно, прийшла щось у мене попросити. Хочеш, мабуть, щоб я зробила тебе красивішою?
— Це якраз не на часі, — сказала королева Ізебель. — Є справа важливіша. Я хотіла вас попросити, чи не могли б ви зробити мого чоловіка трохи гіршим?
— А то він, мабуть, надто добренький? — запитала тітонька Уна. — Навіть надто.
— Повертайся додому, — сказала тітонька Уна. — Все готово.

Королева побігла назад до палацу з такою швидкістю, з якою її тільки могли нести її величезні ноги. І коли вона примчала до палацу, то застала там свого чоловіка з довгою палицею в руках. На всю горлянку він волав на першого міністра.
– Це що ще за неподобство? — погрозливо кричав він. – Дикі носороги в місті! Злодії вештаються дорогами! Як це розуміти? Негайно замкнути їх усіх! І це що за новини — у нас ворог стоїть на кордоні? А ти палець об палець досі не вдарив? Дармоїд ти такий!
— Рул, дорогий, — сказала королева, яка якраз увійшла до зали. – Як ти змінився! Король обернувся і побачив свою дружину.
– Ти! — заволав він і просто побілів від злості. – Ти побила мене канделябром! Та як ти посміла! Він підскочив до королеви і відважив їй запотиличник. Очі королеви Ізебель засяяли. Від щастя вона раптом стала красунею.
– Ти мене вдарив! – Вигукнула вона від захоплення.
— Ти ще не так у мене отримаєш! — гаркнув король. Весь двір збігся подивитися на напад королівської люті, і всі були неймовірно щасливі. З цього моменту короля перестали звати Добряком, тепер усі звали його Діловий Рул. Добрим він так і залишився, але тепер він не мав часу на те, щоб лити сльози з будь-якого приводу. І зіпсувався він настільки, щоб стати трохи розсудливим. Одного пострілу з гармати виявилося достатньо, щоб ворог забрався додому. Хворих вилікували, бідних зробили багатшим, ось тільки зробити старих молодших король був не в змозі. Але й особливої ​​потреби в цьому не було, тому що вони із задоволенням сиділи на лавочці в парку і дивилися на носорогів, які гралися за міцними ґратами.

— Хочеш, я попрошу тітоньку Уну, щоб вона зробила мене красивішою? — спитала одного разу королева.
— Це ні до чого, — відповів їй король. — Я люблю тебе такою, якою ти є. Як чудово, коли тобі кажуть такі слова! Так що король із королевою жили ще дуже довго та щасливо.