<

Добром за добро

Казка Анни Валенберг. Читати українською онлайн.

Путівцями їхав верхи молодий селянин Петер Ларс. Він прямував до міста, купити собі новий костюм, щоб ввечері гарно виглядати, адже сьогодні він іде свататися.

У нього був чудовий настрій, він був впевнений, що відмови не буде. Його наречена Ліза була гордою  і багатою. Але Петер їй подобався. Недарма сват запросив їх з батьком прийти в будинок  батьків Лізи  рівно о шостій годині і розповісти про свої наміри.

Шлях Петера Ларса пролягав полями, а потім через великий Дрімучий ліс. Він виїхав на галявину – і тут помітив, що хтось ворушиться в канаві. Під’їхавши ближче, побачив, що там копошиться якась дивна жінка.

Вона підняла голову і глянула на вершника. Жодного разу в житті не бачив Петер Ларс такої потвори! Чорні, як горошини перцю, очі, були майже приховані під звисаючими на обличчя патлами. Ніс – як морквина, а губи – немов два підгорілі коржики.

– Чи не зробиш ти мені послуги? – звернулася вона до подорожнього. – А я тобі заплачу.

– Чого тобі треба? – запитав Петер Ларс.

Виявилося що. Ходила вона по лісі і пошкодила ногу. Хотіла піти в сусідній ліс за цілющим засобом, але сама і ступити не може; впала, та так і залишилася лежати в канаві. А в сусідньому лісі, як раз там, де стежка піднімається на пагорб, ростуть біля дороги сім сосен, і якщо зібрати по шматочку смоли з кожної та прикласти до хворого місця – все відразу пройде. От як  би хтось допоміг їй і приніс цю саму смолу! А за клопоти вона, звичайно, віддячить, як годиться. Але вже п’яти подорожнім дала вона по золотому, щоб ті допомогли, та тільки вони грошики в місті прогуляли, а додому повернулися в об’їзд, так що вона їх більше не бачила, хоч і лежить в цій канаві з раннього ранку.

Жінка показала Петеру Ларсу блискучу золоту монетку – він отримає її, якщо принесе смолу. Петер Ларс відскочив.

– Звідки у тебе, такої потвори, стільки золотих монет? – здивувався він.

– Ах, як мені боляче! – заголосила жінка і потерла хвору ногу. – Як страшно болить! Моя мати в тривозі  шукає і кличе мене. Ось, чуєш?

– Ні, нічого я не чую, – відповів Петер Ларс.

Тоді жінка вхопилася за стремено, піднялася і притулила руку до його вуха. І він почув, як хтось співає в лісі:

Донечко-красуне!

Донечко-красуне!

Де ти, моє золотце?

Тут Петер Ларс розсміявся: аж надто ці гарні слова не підходили до потвори, що стояла перед ним.

– Теж мені золотце! – посміхнувся він.

Жінка розтулила руки і сіла назад в канаву. Але голови не опустила, і чорні горошинки її очей, як і раніше палали.

– Ти смієшся, як і інші, – прошипіла вона. -Як я тебе ненавиджу! І все ж ти отримаєш гроші -Стільки, скільки забажаєш, – тільки принеси мені кусочки тієї смоли.

І вона задзвонила перед юнаком цілої пригорщею золотих монет.

Петер Ларс не зводив з неї очей. А потім раптом вдарив по руці так, що монети впали в канаву.

– Ні, дякую! – вигукнув він. – Тепер  я бачу, що ти чаклунка, а з нечистою силою я справ мати не хочу!

Він вдарив батогом і поскакав далі. Купив собі в місті чудове вбрання і відправився назад. Але, під’їхавши до пагорба, про який говорила жінка, не втримався і озирнувся навколо, шукаючи ті самі сосни. Вони і справді стояли в ряд уздовж дороги і тихенько шуміли. І в ту ж мить десь далеко почув знайому пісню:

Донечко-красуне!

Донечко-красуне!

Де ти, моє золотце?

Петер Ларс подивився на стовбури сосен, шукаючи поглядом ту саму смолу. Але не так-то легко виявилося її знайти; справа було восени, сутеніло рано, так що розгледіти її було важко.

«Ну, нема так нема, мені треба поспішати, – подумав юнак, – а то, не приведи Господи, спізнюся до Лізи, а це мені може дорого обійтися, адже вона така горда і образлива!» І він помчав далі.

Але, проїхавши трохи, кінь раптом зупинився і нагострив вуха, немов прислухаючись. І знову залунала пісня:

Донечко-красуне!

Донечко-красуне!

Де ти, моє золотце?

«Гаразд, я тільки швиденько зішкребу смолу, а потім поїду своєю дорогою», – вирішив Петер Ларс і повернув назад. Але через хвилину пошкодував про це.

«Чи я з розуму зійшов! – подумав він. – Чого мені піклуватися про якусь чаклунку? Яке мені до неї діло? »

І він знову повернув коня до дому. Але незабаром той знову зупинився, почувши знайому пісню.

Донечко-красуне!

Донечко-красуне!

Де ти, моє золотце?

– Ну ні, це мене дратує – сказав сам собі Петер Ларс. – Доведеться все ж зібрати прокляту смолу, бо інакше не буде мені спокою, і ця пісня буде мене переслідувати.

Він галопом поскакав назад до сосен, обшукав стовбури і гілки, і врешті-решт знайшов маленькі грудочки смоли на кожному з семи дерев. Тим часом зовсім стемніло, так що він припустив щодуху по дорозі. Ось і те саме місце, де йому зустрілася чаклунка. А ось і вона – так і сидить в канаві.

– Тримай, бридка відьма! – крикнув він і кинув шматочки смоли жінці на коліна. – Та більше не попадайся мені на очі! Як би мені не втратити через тебе ту, хто дорожче всіх моєму серцю.

І з цими словами Петер Ларс поскакав геть, не слухаючи її подяк. Він був злий і роздратований, так як відчував, що спізнюється. Що скаже батько Лізи? Він і так не дуже  радий такому бідному нареченому. А сама Ліза? Непросто буде знову привернути її до себе.

Раптом Петер Ларс почув стукіт копит, і з-за повороту виїхав йому назустріч вершник. Це виявився його рідний брат. Він був дуже схвильований, а кінь його був весь в піні.

– Ти не встигнеш! Не встигнеш! – крикнув він йому, а потім розвернувся, і вони поскакали поруч. Брат розповів, як він сам, їх старий батько і сват стояли біля воріт батьків Лізи і чекали Петера Ларса. Але тут з’явився Юнас, багач –  мірошник, який заправляв половиною села. Він теж вирішив посвататися до красуні Лізи. Почувши, що Петера Ларса чекають о шостій годині, він не повернув назад. «А раптом Петеру відмовлять, – заявив він, – тоді прийде моя черга». І ось він сидить там і чекає. А всі решта пішли зустрічати Петера Ларса, щоб поквапити його. Та видно,  все марно – залишилося лише чверть години, а проскакати треба не менше милі.

– Прощавай! – крикнув Петер Ларс, пришпорив коня і поскакав швидше вітру.

Він розумів, що запізнюється, але все одно мчав уперед. Стало зовсім темно, і юнак ледь розрізняв дорогу в густому лісі. Гілки порвали на шматки його новий одяг і роздряпали в кров чоло, але йому було ніколи ухилятися від них. Він думав лише про красуню Лізу: а що, якщо вона, щоб провчити його за запізнення, відповість згодою мельнику? І навіщо тільки він зв’язався з цією чаклункою!

Кінь його зовсім вибився з сил. Він почав спотикатися, та так сильно, що Петер Ларс злякався, як би він зовсім не впав. Кінь ішов все повільніше і повільніше, і вже ніякі підганяння не допомагали.

Раптом Петер Ларс відчув, що повіддя натягнулися у нього в руках. Кінь підняв голову і знову легко застрибав по землі, немов у нього звідкись свіжі сили з’явилися. Вони мчали тепер з такою швидкістю, що плащ Петера Ларса майорів на вітрі, як прапор.

Вершник поспішно обернувся. Йому здалося, що хтось сидить за ним на спині у коня. Але розгледіти він нікого не зміг, лише якийсь сірий вузлик бовтався ззаду на кінському крупі.

Так скакали вони все далі і далі. І ось диво – Петер Ларс зауважив, що поводи натягалися, немов самі по собі. Кінь мчав, не розбираючи дороги, навпростець крізь кущі, з легкістю перестрибуючи через величезні криві коріння. Він перескакував через пагорби і рови, і всякий раз, коли Петер Ларс озирався, йому здавалося, ніби хтось сидить у нього за спиною.

Вони виїхали на рівнину. Кінь летів як птах, майже не торкаючись копитами землі, а плащ юнака майорів у нього за спиною, немов вітрило. На першому перехресті Петер Ларс зустрів свата, той біг йому назустріч, щоб поквапити його.

– Ти не встигнеш, Петер Ларс! – крикнув він. – У тебе залишилося всього п’ять хвилин!

– Подивимося! – відповів юнак і пронісся повз.

Незабаром він зустрів старого батька, але той лише сумно похитав головою.

– Ти не встигнеш, Петер Ларс, – сказав він, – залишилася одна хвилина!

– Подивимося! – крикнув у відповідь Петер Ларс і пролетів повз з такою швидкістю, що старий не встиг розгледіти, куди він поскакав.

А на дворі багатого селянина вже стовпилися люди: всі вони чекали Петера Ларса. Красуня Ліза завмерла біля вікна і прислухалася, чи не чути стукіт копит, а її батько і мірошник задоволено потирали руки.

– Ну, – сказав батько і подивився на годинник на стіні, – залишилося всього півхвилини. Якби він встигав, ми б уже чули стукіт копит на мосту. Ліза, ти зможеш вийти за мельника. Навіщо тобі жених, який змушує себе чекати?

– Я почекаю, поки годинник проб’є рівно шосту, – вперто відповіла Ліза. Серце її страшно билося від хвилювання, але вона була такою гордою, що скоріше б зробила саму себе нещасною на все життя, ніж погодилася б почекати зайву секунду. І все ж їй дуже не хотілося втрачати Петера Ларса.

І ось годинник почав бити.

– Пізно! – крикнув мірошник.

Але в цю саму мить почувся стукіт копит на мосту. Красуня Ліза зашарілася від радості.

– Чуєте, він їде! – вигукнула вона.

– Все одно запізниться, – заперечив батько.

І ось коли годинник повинен були пробити в шостий раз, двері відчинилися і на порозі з’явився Петер Ларс весь в болоті і в пилу, з розпатланим волоссям, новий одяг його був порваний на шматки. Але все ж тримався він молодцем. Ліза кинулася до нього і рішуче вклала свою долоню в його руку, і він зрозумів, що вона згодна стати його дружиною.

Мельник і селянин лише роти пороззявляли від подиву. Вони ніяк не могли зрозуміти, як же Петеру Ларсу вдалося встигнути вчасно. Та й хто б здогадався!

З тої пори Петер Ларс не раз дивував людей своєю спритністю. Відтепер, як би пізно не йшов він в дорогу у справах – неважливо, верхи чи пішки, – всякий раз прибував він на місце вчасно. При цьому ніколи не поспішав і завжди зберігав спокій і впевненість. Ще б! Адже щоразу він відчував, що хтось сидить у нього за спиною і править кіньми; стежить, щоб поїздка пройшла як годиться. Але самого помічника Петер Ларс так жодного разу і не побачив, хоча часто помічав, сірий згорток на кінському крупі або на краю воза. Він  здогадувався, хто сидить за ним!

Нехай він не взяв плати за ту послугу, яку надав чаклунці з канави, але вона все одно чесно з ним розплатилася – добром за добро.

Подобається!

Сподобалась казка? Залиш оцінку!

4.5 / 5. Оцінили: 2

Поки немає оцінок...

Джерело:

 Волшебные сказки Швеции Збірка

Художник Йон Бауер

Видавництво ”Рипол Классик”

м. Москва, 2010 р.

переклад на російську Ольга Мяэотс

Залишити коментар