<

Домовик у вітрині

Казки Ельзи Бесков

Жили-були колись дві добрі старі панянки. Жили вони за містом у невеликому білому будиночку та заробляли на хліб тим, що шили ляльки, а потім продавали їх у іграшковий магазин в місті. До чого ж умілі руки були у сестер, і яких тільки ляльок вони не вигадували! Вони шили вишуканих пань у шовках, і ляльок-немовлят, і моряків, і сажотрусів, і балерин, і клоунів, і негренят. І завжди вигадували щось нове. Найгарячіший час наставав у них за кілька тижнів до Різдва. Тоді засиджувалися вони за роботою допізна, до глибокої ночі.

Однак це не подобалося їхньому старому домовику. Він пам’ятав їх зовсім маленькими, і навіть тепер вони залишалися для нього дітьми. Йому хотілося, щоб вечорами вони завжди вчасно лягали спати. І тому іноді він невидимкою прокрадався в кімнату, де працювали панночки, і прикручував гніт у лампі або ж трохи змочував ґноти свічок – електрики в будинку у жінок не було! Тільки тоді вони раптом помічали, що вже пізно і що їм давно хочеться спати. Так домовик змушував їх зупиняти роботу. Сам же, обійшовши за своїм звичаєм весь будинок і перевіривши, чи зачинені всі двері і чи не горить де вогонь, заповзав нарешті у власне ліжко, в кімнаті домовиків, яка була під підлогою кухні.

Проте старий батько-домовик навіть не підозрював про те, що траплялося часом у світлі місячні ночі. Його синочки – маленькі домовики Ніссе і Нуссе – потай вибиралися тоді зі своїх ліжок, піднімалися сходами до лазу в підлозі і прокрадалися прямо в кімнату, де панночки шили ляльок. Там вони грали в ляльки і розважалися весь час, поки світив місяць.

Ось такої місячної ночі, за кілька тижнів до Різдва, Ніссе і Нуссе, розвеселившись, вирішили самі вбратися в ляльковий одяг. Того разу панночки пошили кілька ляльок-домовиків, і їх красиві червоні каптанчики виявилися якраз в міру Ніссе і Нуссе, ну ніби на них були пошиті! Нуссе вважав, що йому дуже йде червоне лялькове вбрання, і не захотів його знімати. А старий зношений сірий одяг, який матінка маленького домовика стільки разів латала, він і бачити більше не хотів. Одягнувши на себе пояс із фінським ножем, а домовики завжди носять при собі ніж, він заліз на скриню, щоб подивитися в дзеркало. І йому здалося, що він – найкрасивіший домовик у світі. Ніссе двічі сказав йому, що настав час зняти ляльковий одяг, покласти його на місце, спуститися в підвал і лягти спати, поки не прокинувся татко-домовик. Куди там! Нуссе крутився на всі боки перед дзеркалом і нічого не чув.

Саме тієї ночі фрекен Тересе, старшій з панночок, ніяк не спалося. Вранці сестрам треба було запакувати ляльки у коробки та надіслати їх поїздом до міста. І коли трохи засяяв світанок, фрекен встала, вирішивши, що якщо вона все одно не спить, то може зайнятися посилкою, щоб вчасно відправити її. Одягнувши халат, фрекен взяла свічку і відчинила двері в робочу кімнату.

Ніссе, немов спритне мишеня, шмигнув у дзюрку в підлозі . Нуссе, який так і не встиг зняти з себе червоний ляльковий одяг, швиденько заліз у одну з коробок, що були на столі, ліг там, наче лялька, і завмер. Він думав, що Фрекен Тересе відразу ж піде, але натомість вона закрила коробку, в якій лежав Нуссе, кришкою і перев’язала її мотузкою. А потім розклала по коробках і решту всіх, призначених для продажу ляльок. Обернувши їх великим аркушем коричневого обгорткового паперу, панночка міцно зав’язала пакет і написала адресу. Потім вийшла на кухню, поставила на вогонь кавник, щоб подати кави своїй сестрі, Марії, коли та прокинеться.

Тим часом Нуссе, що не спав усю ніч, міцно заснув у своїй коробці. Прокинувся він уже в товарному вагоні потяга, що прямував до міста. Було душно і темно, посилку з маленьким домовиком трясло і кидало з боку на бік. Спочатку він нічого не міг зрозуміти, але раптово все згадав і зрозумів, що їде до міста, до іграшкової крамниці. Витягши свій фінський ніж, він зробив невелику дірку в коробці і тепер міг дихати. Ось тільки в коробці було темно, як і раніше.

Нарешті потяг зупинився на якійсь станції, посилку завантажили, здається, в машину і повезли. Раптом несподівано промінчик світла пробився крізь дірочку в коробку, де лежав Нуссе. Хтось, мабуть, зняв з посилки обгортковий папір. Домовик глянув через отвір і побачив, що потрапив до великої іграшкової крамниці. Хтось підняв кришку з його коробки, і Нуссе відразу прикинувся німою і нерухомою лялькою.

Товста, весела пані та пан із чорною бородою – ось хто розпаковували коробки з ляльками. Жінка витягла Нуссе з коробки і стала оглядати його.

– Ця лялька-домовик і справді дуже мила, – сказала вона, притискаючи її до себе, – вона зовсім як справжня.

І потягла Нуссе за носа. Домовику стало лоскітно, але він, ледве стримавшись, щоб не пчихнути, залишився німим і нерухомим.

– Цю ляльку ми посадимо у вітрину, – сказав пан із чорною бородою, мабуть, господар.

І не встиг Нуссе ойкнути, як уже сидів у центрі вітрини, оточений ведмедиками та песиками, іграшковими потягами, автомобілями та різними ляльками. А за його спиною стояла маленька ялинка з крихітними електричними лампочками на гілках.

Нуссе міг би добре повеселитися серед усіх цих іграшок, але він не посмів навіть ворухнутися. Перед вітриною весь час хтось стояв, розглядаючи іграшки, і Нуссе щосили намагався триматися як справжня лялька.

Лише зрідка, коли перед вітриною було порожньо, він трішки розпрямлявся і тихенько ворушив руками та ногами, щоб вони не затекли.

Одного разу, коли він ось так трішки потягався і позіхав, він побачив раптом круглі від подиву дитячі очі, що дивилися на нього. Це був маленький хлопчик, який невідомо, коли підійшов до вітрини. Він стояв, притулившись носом до скла, і Нуссе знову сів і застиг, нерухомий, як лялька. Хлопчик продовжував витріщати на нього очі, Нуссе, не в силах стриматися, почав кивати хлопчику і сміятися. І хлопчик відразу ж засміявся і почав кивати йому у відповідь. Так тривало певний час, поки не прийшла якась доросла людина і не забрала хлопчика.

“До чого було весело”, – подумав Нуссе. І з того часу він  наважився. Він, як і раніше, був нерухомий, коли на нього дивилися дорослі. Але варто йому залишитися наодинці з дітьми, як він починав кривити  їм міни, кивати і підморгувати. Незабаром біля вітрини почав збиратися величезний натовп дітей, щоб посміятися з домового, який міг рухатися. Вони думали, що це механічна лялька і що її змушують рухатися за допомогою ключа. Багато дітей заходили в магазин і питали, скільки коштує домовик у вітрині. Їм хотілося дістати з скарбнички гроші та купити його. І всі хотіли отримати цю ляльку у подарунок на Різдво.

Маленький хлопчик, якому домовик кивнув першому, за якийсь час повернувся і цілий день стояв біля вітрини, незважаючи на погану погоду, на сніг та вітер, навіть коли інші хлопці пішли додому. Нуссе так сподобався цей хлопчик, що коли вони залишилися одні, він, бажаючи порадувати його, почав вигадувати найсмішніші фокуси. Він перекидався, заводив автомобілі та потяги, він танцював з ведмедями та крокодилами. Хлопчик так реготав, що навіть не помічав холоду, та й Нуссе забув, що треба поїсти, він веселився.

Раптом електричне світло у вітрині з іграшками згасло, і магазин закрився. Тоді хлопчик попрямував до високого будинку і піднявся сходами на горище, де він жив зі своєю мамою-швачкою.

Тепер Нуссе був вільний і одразу подався оглядати будинок, як це роблять усі домовики, де б вони не оселялися. Незабаром він натрапив на комору в квартирі, що прилягала до іграшкового магазину. Там він знайшов на полиці хліб, олію, ковбасу і досхочу наївся. Совість його не мучила, він вважав, що чесно заробив собі обід, так довго прослуживши манекеном у вітрині.

Час минав, і Нуссе вже добре знав кожен куточок цього великого будинку. Він залазив навіть на дах і, озираючи звідти сусідні дахи, не перестаючи, ламав голову над тим, як йому повернутися додому.

Знову стояти у вітрині йому не хотілося. Тому одного разу він сховався на одній із полиць іграшкового магазину, за спиною у великого іграшкового ведмедика, щоб послухати, про що говорять між собою господар та господиня магазину. Він думав, що, може, вони відішлють кілька порожніх коробок назад до панночок додому і тоді він спробує залізти в посилку.

Він дізнався, що господар і господиня вже шукали ляльку-домовика з вітрини і тепер її всюди шукають. Під кінець вони посадили туди іншого домовика. Але тут у магазин почали приходити люди, і майже всі хотіли купити того домовика, який напередодні стояв у вітрині й умів кивати головою та підморгувати. Тож усі діти бажали отримати цього домовика у подарунок на Різдво. І хоча господар і господиня запевняли всіх, що це, мабуть, помилка, бо механічних ляльок у них немає, вони все одно дуже швидко розпродали всіх ляльок-домовиків. Зраділі господарі одразу надіслали телеграму фрекен Тересі, в якій просили якнайшвидше вислати кілька десятків ляльок-домовиків. Потім у магазин почали ходити діти; вони просили завести ключиком того домовика, який стояв у вітрині, щоб він покивав їм головою, підморгнув і весело посміявся, як учора. Але господарі відповідали, що це неможливо; цей домовик не заводиться.

Домовик лежав, прислухаючись, і сміявся про себе: все, що відбувалося, здавалося йому таким кумедним! Під кінець він заліз у солому, якою був набитий порожній ящик з-під іграшок, і заснув.

Минали дні, а Нуссе ніяк не міг поїхати назад додому. І ось настав нарешті різдвяний ранок. Нуссе більше, ніж завжди, сумував по татові з матусею, за своїм затишним будинком під підлогою кухні. Щоправда, він цілком освоївся і у великому міському будинку, але ж сільському домовику важко вжитися у місті! Найбільше йому подобалося на горищі, біля кімнатки Сванте та його мами. Сванте був той маленький хлопчик, який стільки часу простояв біля вітрини з іграшками. Але з того часу, вже давно, домовик не зустрічав Сванте.

Нуссе сидів на своєму звичайному місці, за спиною іграшкового ведмедика на полиці з іграшками, коли до магазину зайшла мама хлопчика Сванте. Вона запитала, скільки коштує лялька-домовик, яка може танцювати і перекидатися. Тут господар магазину мало не розсердився.

– У мене немає і ніколи не було таких домовиків, – пробурчав він.

Але мама Сванте почала благати його знайти саме того домовика, про якого мріяв її хлопчик. Тепер її син хворий – застудився, він стояв цілий день на вітрі біля вітрини з іграшками. Зима ж така холодна!

Вона була тим часом на роботі й недогляділа. А тепер Сванте весь час марить цією лялькою і хотів би отримати її в подарунок на Різдво. “Може, він видужає від радості, якщо отримає домовика”, – з надією сказала мама. Насамкінець вона навіть розплакалася, бо дуже боялася втратити свого хлопчика.

– На жаль, у нас не залишилося жодної такої ляльки, – сказала господиня крамниці. – Вони всі продані.

І раптом вона почула, як за спиною в неї щось упало. Озирнувшись, вона побачила, що це великий іграшковий ведмідь упав на підлогу. Хазяйка підняла його і, коли знову почала садити на полицю, побачила там ляльку-домовика.

– Дивіться! – сказала вона. – Тут ще один домовик. Мабуть, це той самий, що зник із вітрини. Ми продамо його, фру Ларсон, за зниженою ціною; я бачу, каптанчик домового трішки забруднився.

Тут Нуссе знову поклали в коробку, але тепер уже за його власним бажанням. Адже він навмисне штовхнув ведмедика, щоб той упав на підлогу. Нуссе так хотілося, щоб його подарували Сванте в подарунок на Різдво.

Коли мама Сванте увійшла до кімнати і поклала коробку в ліжечко сина, Сванте відразу схопив її своїми гарячими руками. Коли ж він витяг домовика з коробки і той кивнув йому головою і розреготався, Сванте так зрадів, що й сам засміявся. А мама його була просто щасливою. Цілий тиждень до цього хлопчик навіть не посміхнувся. “Ну тепер Сванте напевно одужає”, – радісно думала вона, запалюючи всі свічки на маленькій ялинці, що стояла на столі.

У матері з сином був справжній різдвяний вечір.

І справді Сванте ставало все краще і краще з кожним днем. Коли після свята мамі довелося піти на роботу, Сванте залишався з Нуссе. Важко навіть уявити, скільки веселих ігор та розваг міг придумати Нуссе.

Однак щодня, рано-вранці, коли Сванте ще спав, Нуссе підіймався на дах, сідав на край димаря і дивився в той бік, де, як йому було відомо, за містом, знаходився його будинок. З кожним днем ​​він дедалі більше сумував за ним. Одного ранку, сидячи ось так на даху, він побачив величезну ворону, яка недалеко від нього описувала великі кола над будинками. Здавалося, вона щось шукала. Він свиснув, і птах відразу ж підлетів до нього. Вона розповіла, що татко-домовик послав її до міста пошукати Нуссе. Майже три тижні кружляла вона над містом, не побачивши жодного сліду Нуссе. А тепер Нуссе треба негайно сісти на спину ворони і летіти з нею додому. Адже їй більше не витримати розлуки з чоловіком та воронятами. Нуссе дуже зрадів, впізнавши в ній ворону з рідних країв, але летіти додому одразу не поспішав. Спочатку йому треба було попрощатися зі Сванте і знайти хлопчику замість себе іншого товариша, з яким він міг би бавитися.

– Почекай чотири дні, – попросив Нуссе ворону.

Вона спочатку розсердилася і хотіла летіти додому сама. Нуссе довелося довго вмовляти її. Нарешті вони домовилися зустрітися тут, біля димаря, через чотири дні.

Спустившись з даху, Нуссе перш за все розповів Сванте всю історію про те, як він потрапив до міста і до магазину з іграшками. Але коли він заїкнувся про те, щоб повернутися додому, Сванте так засмутився, що домовик не став більше говорити про це, і зайнявся тим, що почав шукати Сванте іншого товариша.

Нуссе знав, що в одній із квартир живе сім’я з трьома дітьми. Двоє вже виросли та ходили до школи, але молодший хлопчик, якого звали Улле, цілі дні бавився на самоті. Іграшок в Уллі було дуже багато: потяги, які ходили рейками, і автомашини, і чого тільки душа забажає. Але йому все одно було не весело, бо не було з ким бавитися.

Вночі, коли Улле спав, Нуссе прокрався до його кімнати, сів на край ліжка і прошепотів йому на вухо.

– Попроси дозволу пограти зі Сванте, який живе на горищі. Не забудь про це.

Вранці Улле сказав, що хоче пограти зі Сванте, який мешкає на горищі, проте ніхто не звернув уваги на його слова. Але наступної ночі Нуссе знову прошепотів у вухо Улле те саме і про всяк випадок прошепотів ці ж слова на вухо його мамі. І завтра Улле говорив про Сванте. Мама Улле пішла до жінки сторожа і запитала її, чи гарний хлопчик цей Сванте, який живе на горищі. І жінка сторожа відповіла, що хлопчика добрішого за Сванта немає на світі.

Тоді Сванте запросили до Улле, дозволили грати з його паровозиками та автомобілями. Улле і Сванте було так весело, що Сванте майже забув свого домовика.

Нуссе зустрівся з Вороною у призначений час на даху біля труби. То було радості у сім’ї воронів, і  домовиків, коли Нуссе та Ворона повернулися додому. Повірте мені! Татко-домовик та матінка-домовик плакали від щастя. Нуссе стояв на голові від радості. А батько навіть забув про те, що взагалі збирався добряче відлупцювати його за те, що він учинив. Нуссе знову і знову довелося розповідати про свої пригоди у великому місті. І татко-домовик вважав, що Нуссе взагалі поводився цілком гідно, як личить справжньому домовикові.

Старі панночки були теж задоволені, бо отримали товстий лист і багато грошей з іграшкового магазину в місті. Ніколи не вдавалося їм продати стільки ляльок перед Різдвом. Вони й не знали, як це вийшло. А все тому, що серед ляльок, яких вони послали в місто, був справжнісінький живий домовик

Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4.4 / 5. Оцінили: 13

Поки немає оцінок...

Джерело:

“Девочка с цветущими волосами“

Эльза Бесков

Сборник – “Сказки скандинавских писателей”

Видаництво: “Лениздат“, 1990 р.

1 Коментар
  • Olya
    28.10.2021 22:49

    Дууже гарна казочка, але трохи довгувата.

    0
    0
Залишити коментар