TOU

Допитливе жабеня

Анатолій Валевський

Світанковий серпанок повільно слався по-над сонним ставком, чіпляючись за верхівки очерету. Тиша була така, що аж у вухах бриніло. З-під білої лілії вип’ялася весела зеленава мордочка. Це було маленьке жабенятко. Воно повело очима туди-сюди і, переконавшись, що нікого поблизу нема, вилізло на листок латаття. Зручно влаштувавшись на ньому, жабеня дзвінко завело:

По ставку гуляю,

Голосно співаю:

Бре-ке-ке, бре-ке-ке…

Яке листячко м’яке,

Тепленька водиця,

Шовкова травиця…

– Агов, Квацику, чого це ти зранку горлянку дереш, аж у вухах лящить? – долинуло з очерету.

Жабеня злякано вмовкло і вже хотіло було пірнути у воду, коли побачило, як із жабуриння висунувся його дід Рапух.

– А… це ви, дідусю, – заспокоїлося жабеня й одразу ж поцікавилося: – А що – співати заборонено?

– Співай собі на здоров’ячко, – відповів дід Рапух, – та тільки будь обережним, бо тут неподалік рибалка сидить.

– А що це таке – рибалка? – здивувався Квацик.

– Не “що”, а “хто”! – зауважив Рапух. – Це людина, яка сидить на березі, встромивши у воду палицю.

– Для чого?

– Хто його знає… мабуть, хоче щось спіймати – може, якогось роззяву-коропця…

– От якби той рибалка вловив ненажерливу Щелепу! – з надією промовив Квацик.

– Так, це було б непогано… – погодився старий Рапух, сторожко озираючись навкруги. – Краще мати діло з людьми, ніж з цією проклятущою щукою!

Жабеня з зацікавленням присунулося до Рапуха і запитало:

– Дідусю, га, дідусю! От мені дуже цікаво: а де ж ті люди живуть і чим займаються?

Поки Квацик розпитував дідуся, довкола них вже зібралося чимало жабенят та й декілька дорослих, бо усі у ставку були дуже охочі до розповідей старого Рапуха. Навіть мишка Явлинка і ящірка Шпинька прибігли і вмостилися на пагорбі.

Дід Рапух роздумливо почухав потилицю і розвів лапки:

– Я досконало не знаю, але чув, ніби люди живуть у великих містах, де повно усяких височенних будинків. Сам я цього не бачив, мені племінниця казала – вона в тому місті в якійсь калюжі мешкає.

– Що ж вони там роблять, оті люди? – спитала жабка Рашка.

– Племінниця казала – вулицями гуляють, а вдома каву п’ють та дивляться якогось там телевізора…

У Квацика від цікавості аж оченята заблищали.

– Оце б мені потрапити у місто! – мрійливо мовив він. – Я теж хочу кави…

– Тю-ю, дурненький… – дід Рапух з несподіванки мало не впав у воду з купини, на яку видерся. – Навіщо тобі кава? Наше діло жаб’яче, сиди собі у ставку та квакай досхочу!

Але Квацик, якщо вже щось намислить, то так і зробить.

– Піду, – сказав він, – подивлюся на рибалку, а, може, й у місто разом з ним подамся.

– Квацику! Та що ти надумав! Схаменися! – зчинили гвалт жаби.

Та яке там: вперте жабеня поскакало по листках латаття до берега і невдовзі зникло у тумані. Навздогін йому кинулася лише жабка Рашка. Невдовзі вони зникли у тумані.

Дід Рапух сумно зітхнув, пірнув у воду й ображено зарився у намул. Жаб’яча громада ще трошки погомоніла та й розповзлася хто куди.

Мишка Явлинка і ящірка Шпинька побігли вздовж берега, намагаючись зупинити Квацика.

Тим часом жабеня вискочило на берег і пострибало до рибалки у солом’яному брилі, який куняючи, сидів біля води.

– Оце велетень! Як же я буду з ним розмовляти? Він мене, мабуть, і не почує… – розгублено прошепотіло жабеня.

– Агов, Квацику, повертайся краще додому… – тихенько покликала його Рашка.

– Ні, спочатку побуваю у місті. Мабуть, там дуже цікаво!

Квацикові дуже кортіло потрапити до людського міста. Тому, поміркувавши, він швиденько заліз у торбину, що лежала поруч із рибалкою, і там причаївся.

Через деякий час рибалка прокинувся, щось невдоволено пробурмотів і, підхопивши торбину, пішов геть від ставка.

У торбині було темно і парко. Згорнувшись у куточку, Квацик уявляв собі, як буде статечно прогулюватися вулицями великого міста, а потім пити каву і дивитися телевізора. Справді, жабеня поки не знало, що це таке, але сподівалося на щось дуже-дуже чудове, може, навіть чарівне. Торбина ритмічно погойдувалася, заколисуючи жабеня, і воно не помітило, як заснуло.

*        *        *

Коли рибалка зник вдалині, з води вилізла перелякана жабка Рашка, сіла на маленький пагорб і почала тихенько плакати.

Неподалік від неї з-під куща з’явилися важко дихаючі ящірка Шпинька і мишка Явлинка, а з другого боку підлетів горобчик Цвирик. Вони наблизилися до Рашки і почали її розпитувати.

– Ой, Рашко, чому ти плачеш?

– Що скоїлося?

– Біда… Ква-квацик в халепу попав… – похнюпилася Рашка.

– В яку? – аж підскочила Шпинька.

– Він у торбину до Рибалки потрапив, а той його у місто поніс… – відповіла Рашка. – Як його тепер визволити?

Цвирик спочатку ледве на землю не гепнувся з несподіванки, але потім почав щось розмірковувати і нарешті запропонував:

– Потрібно Квацика повернути…

– А як це зробити? – разом запитали Рашка і Явлинка.

– Ми ж не можемо у місто потрапити – це дуже далеко… – розвела лапками Шпинька.

Горобчик погордо розпростав крила і поважно промовив:

– А я на що?! Бачите, які у мене крила! Я за одну хвилину до міста домчу… Чекайте мене тут…

Цвирик підскочив у повітря і полетів до міста, а Рашка, Шпинька і Явлинка махали йому навздогін лапками.

Сторінки: 1 2 3 4

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 7

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Маленькі казки”
Анатолій Валевський

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: