Дракон у звичайній родині

Жила колись родина Белсакі – містер Белсакі… місіс Белсакі… та їхній синочок Гейлорд Белсакі.

Люди вони були звичайнісінькі, і будинок у них був звичайний, і стояв він на звичайнісінькій вулиці.

І, звичайно, так би вони й жили до кінця своїх днів звичайним життям, якби одного чудового ранку місіс Белсакі не назвала містера Белсакі скнарою.

Ось як це сталося.

День, як завжди, почався зі сніданку. Містер Белсакі, як завжди, спізнювався на службу, а тому намагався якомога скоріше покінчити з гарячою вівсянкою.

Коли він уже вибігав з хати, тримаючи в руках портфель і капелюх, місіс Белсакі крикнула йому вслід:

– На зворотньому шляху, любий, зайди до зоомагазину і купи Гейлорду якусь тваринку.

– Тваринку! – вигукнув містер Белсакі. – Нащо йому ця тваринка? Та ж у нас і місця для неї немає!

– Дурниці, – відрізала місіс Белсакі. – Що-що, а тваринку ми йому в змозі купити! І місця у нас вистачить навіть для слона, якщо Гейлорд його захоче.

– Для слона! – Містер Белсакі трохи зблід. Щелепа у нього якось дивно відвисла.

– Ну добре, добре, не хвилюйся, – сказала місіс Белсакі, втрачаючи терпець. – Він не хоче слона! Він хоче цуценятко або кошенятко… Не треба бути скнарою, містере Белсакі!

Містер Белсакі пішов розлючений. Насуваючи капелюха глибше на вуха, він пробурмотів:

– Скнарою! Отже, я скнара!

По дорозі з роботи містер Белсакі зайшов до зоомагазину. Там були білі миші й хом’яки, цуценята та кошенята, птахи усіх кольорів і видів, золоті рибки із сумними очима і папуга на ім’я Джо. На його клітці висів папірець: «Не продається».

Містер Белсакі сердито подивився на папугу, а потім обвів гнівним поглядом увесь магазин.

Тут його погляд впав на невеличке оголошення: «Незвичайна домашня тварина. Знижка». Внизу невеличкими літерами було додано: «Дракон. Вміє поводитися в домі. 5 шилінгів 00 пенсів».

– Ціна помірна, – зауважив містер Белсакі продавцю. – Мабуть, він не дуже породистий?

Продавець зітхнув.

– Авжеж ні, породистий. У них взагалі всього одна порода. Тільки він дуже маленький… До того ж, розумієте, попит на них невеликий.

Містер Белсакі завагався. Дракон подивився на нього фіалковими очима і клацнув язиком.

– Беру, – сказав містер Белсакі.

Отак і сталося, що він повернувся додому, несучи в коробці з-під черевиків крихітного дракона.

– Що це ти приніс? – запитала місіс Белсакі, з подивом прислухаючись до шарудіння в коробці.

– Дракона, – урочисто відповів містер Белсакі.

– Дракона? – перелякано зойкнула місіс Белсакі.

– Дракона! – у захваті скрикнув Гейлорд.

– Він дуже дешевий, – сказав містер Белсакі, притискаючи до грудей коробку з-під черевиків, ніби побоювався, що місіс Белсакі вирве її у нього з рук. – Ти сказала, що я скнара, – додав він твердо. – Але ж це не так!

– Вибрав би когось гарнішого, – бідкалася місіс Белсакі, – руденьке кошенятко або шпака… Шпаки, принаймні, вміють говорити… А де ми будемо оце тримати?

– У нас вистачить місця хоч для слона, – нагадав їй містер Белсакі.

Отже дракон залишився в домі. І почав рости.

Гейлорд його дуже любив. Спочатку він тримав його в коробці з-під черевиків, потім – у пташиній клітці…

а потім – у собачій будці. Годував він його з корита, на якому червоною фарбою написав: «Дракон».

А дракон усе зростав. Місіс Белсакі навіть почала ним пишатися.

– В домі тепер якось зовсім по-інакшому, – говорила вона щонайменше раз на день. – Ми тепер ніби й не такі вже прості.

Приятельки її розпитували:

– Чого це він вирішив завести дракона?

І місіс Белсакі завжди відповідала:

– Містер Белсакі – людина особлива. Ось чого!

І ніколи не забувала додати:

– Ото вже він не скнара! На відміну від деяких.

Нарешті навіть у дворі стало дракону затісно. До цього часу він вже навчився пихкати вогнем і димом.

Він так виріс, що Гейлорд тепер міг кататися на ньому верхи.

А потім він став величезним, як слон. Приятельки місіс Белсакі більше не приходили до неї в гості. Може, вони його боялися?

А дракон усе зростав.

Він уже став більшим за слона! Він став просто величезним!

Якось до Белсакі завітав мер міста, щоб подивитися на дракона. Мер обійшов його з усіх боків.

– Він надто великий! – скрикнув він роздратовано. – Йому не місце у житловому секторі! Містере Белсакі, родина у вас звичайна, і тварин вам треба заводити звичайних. Вам треба продати його, містере Белсакі… До зоопарку. Чи до цирку… Або на фабрику дамських сумочок. За його шкіру вам відрахують купу грошей.

Містер і місіс Белсакі розхвилювалися і засмутилися. Вони любили свого дракона, але, звичайно, розуміли, що він для них занадто виріс. Крім того, годувати його ставало дедалі важче.

– Ми навіть ялинку собі цього року не зможемо купити, – зітхнув містер Белсакі. – Та й у відпустку не поїдемо.

– Ну й нехай, а я від свого дракона все одно не відмовлюся! – закричав Гейлорд.

– Ні, так справа не піде, – розсердився мер. – Це вже занадто! Даю вам один тиждень, щоб ви його позбулися.

І він пішов.

– Продати нашого дракона! – обурювалася місіс Белсакі. – І не подумаємо! Ні, ми просто не дозволимо, щоб з нього зробили дамську сумочку!.. Ах, якби ж знайти якогось фермера, що любить драконів… Хорошому фермеру ми його, мабуть, віддали б.

Сторінки: 1 2