ukraine

Друзі! Ми щиро надіємось що у цей надзвичайно важкий час для нашої країни казки допоможуть вам хоч трішки перемкнутись та відпочити.

Віримо в наших воїнів! Віримо в нашу перемогу! Слава Україні!

Дроппі

Анатолій Валевський

Зустріч

У принишклому осінньому лісі стояв запах прілого листя і грибів. Соковиті грони ягід червоніли на гілках, що аж зігнулися під їхньою вагою. Шматки холодного туману повільно повзли поміж стовбурами дерев, безсило чіпляючись за шорстку кору. Зазвичай галасливі лісові птахи сьогодні сиділи в своїх домівках, ховаючись від дрібного монотонного дощу, що мрячив з самого ранку. Лише іноді сонну тишу переривав шерех повільно опадаючого листя, та з глибини лісу доносився тріск: чи то якийсь звір наступав на сухі гілки (хоча звідки їм узятися в промоклому наскрізь лісі?), чи то вони самі ламалися під власною вагою. Коротше кажучи, нудно й незатишно було в осінньому лісі.

Неподалік від стежини, що вела до підніжжя гір, під кущем шипшини щось майструвала з прутиків і уламків кори маленька дівчинка. Вона була чорнява і кароока. На її лівій руці виднівся невеличкий браслет, прикрашений якимись крученими написами на невідомій мові.

Зосереджено насупивши брови, дівчинка будувала над мурашником навіс, щоб захистити маленький народець від дощу. Вона так захопилася цим заняттям, що не відразу звернула увагу на якесь невиразне бурмотіння і шльопання, що доносилися з боку стежки і поступово ставали все голосніше.

Раптово пролунав гучний тріск. Дівчинка здригнулася і насторожилася. Почулося чиєсь роздратоване бурчання, якась метушня. Тоді вона сховалася за кущем і почала спостерігати за стежкою.

У просвіті між дерев майнуло щось волохате. Дівчинка від подиву широко відкрила очі. Та й було чого – по стежці, невдоволено бурмочучи, тьопав босий чоловічок. У цьому не було б нічого дивного, якби він не був волохатим. З голови до п’ят його вкривала густа пухнаста шерстка світло-брунатного кольору.

Спочатку дівчинка подумала, що він в шубі. Але хто ж гуляє в шубі по лісі дощовим днем, та ще й босоніж?! Ні, це була не шуба, а найсправжнісінька шерсть.

Чоловічок зупинився, озирнувся навколо, пересмикнув плечима і роздратовано пробурмотів:

– Гілок тут всіляких понакидали… і ліс якийсь мокрий, холодний, всюди калюжі… дощ іде без зупину… та ще й навіть нема в кого спитати, як звідси вибратися…

Чоловічок потупцював на місці, розчаровано махнув рукою і пішов далі, продовжуючи бурчати:

– Якийсь зовсім занедбаний дикий край… жодного пристойного закладу, де міг би відпочити втомлений мандрівник… от же не щастить!

Він вже пройшов повз куща, за яким сховалася дівчинка, коли вона вийшла і звернулася до нього:

– Я можу вам показати такий заклад…

Волохатий чоловічок підстрибнув від несподіванки, послизнувся і гепнувся в калюжу.

Дівчинка підбігла до нього і допомогла підвестися. Чоловічок виявився навіть меншого за неї зросту. Він сердито подивився на неї знизу вгору і, обтрушуючи воду з шерстки, пробурчав:

– По-перше, здрастуйте. Між іншим, пристойні люди спочатку вітаються, а потім вистрибують з-за кущів!

У незвичайного чоловічка був такий смішний вид, що дівчатко не втрималося і пирснуло зо сміху. Негайно, впершись руками в боки, він суворо глянув на неї і заявив:

– Хихикати, коли хтось потрапив у незручне становище, дуже непристойно, до того ж нічого смішного особисто я в цьому не бачу!

– Ой, вибачте мені! – вигукнула дівчинка. – Я зовсім не хотіла вас налякати, а тим більше образити.

– Ще чого?! – знову обурився чоловічок. – Зовсім я і не злякався ні крапельки. І ображатися зовсім не збирався, тим більше на незнайомців.

– Тоді давайте познайомимося! – запропонувала дівчинка.

– Навіщо? – підозріло примружився чоловічок і сховав руки за спину, немов злякався, що дівчинка схопиться за них і буде трясти до тих пір, поки вони не відваляться.

– Ну, як це – “навіщо”? Щоб стати знайомими.

– А потім що?

– Потім я допоможу вам знайти дорогу. Ви ж, здається, трохи заблукали в нашому лісі?

Чоловічок гордо задер підборіддя, всім своїм виглядом висловлюючи безтурботність.

– Зовсім і не заблукав! Просто… гуляю тут!

– Але я ж сама чула, що ви заблукали і не знаєте, як звідси вибратися.

– Від кого ти це чула?

– Від вас.

– Неправда. Тобі здалося.

– Але я ж чула!

– Мало що ти чула… Я ось теж багато чого чув. Але я ж не вимагаю від першого зустрічного, щоб він назвав мені своє ім’я!

Дівчинка здивовано знизала плечима.

– Ну що ж, як не хочете знайомитися… то, мабуть, я піду. Не буду вам заважати. Гуляйте собі на здоров’ячко…

Побачивши, що дівчинка збирається йти, волохатий чоловічок безпорадно покрутив головою, відчайдушно засопів і гукнув:

– Егей, постривай! Я просто пожартував. Давай знайомитися…

Дівчинка простягнула руку і відрекомендувалася:

– Мене звуть Дроппі-Крапелька.

– Яка така крапелька? – здивувався чоловічок.

– Так перекладається моє ім’я. Дроппі – це і є крапелька.

– А… тепер зрозуміло. А моє ім’я – Пеппер.

Чоловічок обережно потиснув руку дівчинці і зніяковіло додав:

– Взагалі-то у мене є ще одне ім’я. Друзі зазвичай звуть мене Буркотун.

– Ну, про це можна було здогадатися, – посміхнулася Дроппі.

Чоловічок ображено надувся і глянув на дівчинку з-під лоба.

– Та ви не ображайтеся.  У мене теж є ще одне ім’я, – заспокоїла його Дроппі.

– Яке? – зацікавився Пеппер.

– Знайда…

– Ось тобі й на … – волохатий чоловічок трохи розгубився. – Невже ти хочеш сказати, що тебе десь знайшли?

Дівчинка знизала плечима.

– У всякому випадку, так говорять…

– Хто?

– Господар корчми.

– А що кажуть твої батьки?

Дроппі схилила голову і сумно сказала:

– В мене немає батьків…

Волохатий чоловічок насупився і обережно запитав:

– Що з ними сталося, дівчинка?

– Я не знаю. Корчмар, в якого я працюю, сказав, що мене знайшли в лісі. Я була зовсім маленька і тому нічого про це не пам’ятаю.

– Так не буває! – Пеппер почухав в задумі кінчик носа. – У всіх хлопчиків і дівчаток є батьки. То і у тебе вони теж повинні бути!

Дроппі лише зітхнула у відповідь, а потім, привітно посміхнувшись, запропонувала:

– Може, ви зайдете до нашої корчми і відпочинете?

– Це було б непогано, – погодився чоловічок. – Але там потрібно платити гроші, а в мене їх немає.

– Ой! – злякано вигукнула Дроппі. – Якщо у вас немає грошей, то краще не ходіть у корчму. Господар на мене розсердиться за те, що я вас привела, і покарає!

– Якщо у тебе такий злий господар, то краще я піду далі, не затримуючись. Ти покажеш мені дорогу?

– Звісно…

Дівчинка струсонула з курточки дощові краплі і запитала:

– А куди вам потрібно?

– Додому, звичайно!

– В такому разі скажіть, як називається та місцевість, де знаходиться ваш будинок?

– Смайлтаун.

Дроппі розгублено подивилася на Буркотуна.

– Я ніколи не чула такої дивної назви.

– Нічого дивного в цій назві немає! – обурився чоловічок. – Смайлтаун – це місто. У ньому завжди панує радість і веселощі, навіть якщо йде дощ, то обов’язково з веселкою. І всі люди Смайлтауна виходять на вулиці і танцюють під дощем.

– Ах, як здорово! – захопилася Дроппі. – У нас ніхто і ніколи не танцює під дощем.

– Це тому, що у вас дощ холодний, – невдоволено буркнув Пеппер. – Я тут з тобою забазікався, а мені вже давним-давно пора додому повернутися! Може, ти нарешті покажеш мені дорогу?

– Але я не знаю, де знаходиться ваше чудове місто, – дівчинка винувато посміхнулася і додала: – Може, згадайте, з якого боку прийшли?

– Якби я прийшов сюди, то сам знайшов би зворотну дорогу!

– Як же ви потрапили в наш ліс? Можна подумати, – ви з неба впали!

– Саме так воно і було! – вигукнув Пеппер. – Впав прямо в цей мокрий холодний ліс!

Дроппі з подивом і захопленням дивилася на маленького волохатого чоловічка.

– Невже ви вмієте літати, як птах? – запитала вона.

– Не кажи дурниць! Якби я вмів літати, то навіщо б тупцяв тут по калюжах. Просто я подорожував на повітряній кулі, яка впала в цьому лісі. Тому я тут, поруч з тобою. Зрозуміло?

– Ой, як здорово! – захопилася дівчинка. – То ви побудували повітряну кулю і відправилися подорожувати?

– Та нікуди я не вирушав! – у серцях тупнув ніжкою волохатий чоловічок. – Ту повітряну кулю зробили люди, а я просто забрався в кошик, тому що мені було цікаво. Там була якась мотузочка. Я потягнув за неї – і повітряна куля злетіла у небо. Її несло вітром кілька днів. Внизу пропливали річки, озера, міста і гори. Я й сам не знаю, куди потрапив! Останнє, що я бачив перед падінням, – це висока гора з гострою білосніжною верхівкою…

Чоловічок замовк і ображено шморгнув носом.

– Я знаю дорогу до високої гори! – зраділа Дроппі. – І можу провести вас до неї.

– Оце інша справа! – Пеппер підбадьорився. – Веди мене швидше!

– Тільки нам доведеться йти навпростець, через ліс, – попередила дівчинка.

Буркотун невдоволено зіщулився, дивлячись на мокрі кущі, скрізь які треба було пробиратися.

– Навпростець – так навпростець… – зітхнув він. – А чи не можна по стежці?

– Якщо ми підемо по стежині, то я не встигну повернутися до обіду в корчму, і господар дуже розсердиться. Він покарає мене і закриє на ніч в темному підвалі.

– Тоді навіщо ж тобі до нього повертатися? – здивувався Пеппер. – Якщо він такий поганий, то уходь від нього.

– Куди ж я піду? У мене тут нікого немає, крім Чокі.

– Це твій друг?

– Так, це мій єдиний друг.

– От і добре. Тоді живи у нього.

Дроппі дзвінко засміялася. Буркотун негайно наїжачився.

– Хотілося б мені знати: що я такого смішного сказав?!

– Ой, ви тільки не ображайтесь! Справа в тому, що Чокі сам живе у мене.

– А твій господар дозволяє?

– Він нічого не знає.

Пеппер схопився за голову.

– Стривай! Я зовсім заплутався. Ти мені сказала, що господар корчми дуже поганий. У тебе тут нікого немає, крім одного Чокі. Ти не можеш у нього жити, тому що він живе у тебе. Але господар трактиру про це нічого не знає. Так?

– Так.

– Але як же це може бути? Невже твій Чокі – невидимка?

– Ні. – Дроппі посміхнулася, потім прошепотіла: – Просто він дуже маленький.

Дівчинка відкрила курточку і, відкопиливши кишеню старенького платтячка, ласкаво покликала:

– Чокі! З тобою хочуть познайомитися.

В кишені щось заворушилося, і з неї визирнула пухнаста біла мордочка з допитливими чорними оченятами-намистинками. Дві крихітні лапки, схожі на маленькі ручки, вчепилися в край кишені. Звірятко принюхалося, потішно ворушачи рожевим носиком. Воно уважно оглянуло Пеппера, потім глянуло на Дроппі, чхнуло і знову заховалося.

– Ось це і є твій друг Чокі?! – здивувався Буркотун.

– Так.

– Але ж це самий звичайний хом’як!

– Ні. Він незвичайний. Чокі дуже кмітливий і розуміє все, що я йому кажу. Крім того, він білий, як сніг, і ласкавий, як весняне сонечко.

Волохатий чоловічок задумливо почухав потилицю, щось бурмочучи собі під ніс. Рішуче махнувши рукою, він сказав:

– Послухай, дівчинко! Якщо у тебе дійсно нікого тут немає, а твій єдиний друг завжди разом з тобою, то, може, ти підеш зі мною?

– Куди?

– У Смайлтаун, звичайно.

Дроппі невпевнено посміхнулася.

– А ви візьмете мене з собою?

Пеппер невдоволено пирхнув.

– Навіщо б тоді я тебе кликав?! Якщо кажу, то не дарма! І ще ось що… – чоловічок радісно посміхнувся. – Раз вже ми з тобою вирушаємо подорожувати разом, то можеш звертатися до мене на “ти”!

– А ви не будете заперечувати?

– Ще чого! Я ж сам тобі запропонував. Називай мене Пеппером, або Буркотуном.

– Але ж так вас… тобто,  тебе називають тільки друзі.

Чоловічок махнув рукою.

– У нас попереду довга дорога, – сказав він. – Ще встигнемо затоваришувати!

Сказано зроблено. Дроппі швиденько закінчила навіс над мурашником, останній раз обвела поглядом знайомий з раннього дитинства ліс і рішуче попрямувала в бік гір. Буркотун ледве встигав за нею. Він щось бурмотів собі під ніс, тьопаючи по калюжах босими ногами. Нарешті зупинився і сердито тупнув ніжкою.

– Агов, Крапелька! Зовсім не обов’язково йти так швидко. Якщо ти загубиш мене в цьому лісі, то хто покаже тобі дорогу до Смайлтауна?

– Ой! Вибач мене! Я так зраділа тому, що побачу справжнє місто, що готова бігти!

– Ну, тоді ти вже точно мене загубиш!

– Ні-ні! Я буду намагатися йти так, щоб ти встигав за мною.

– Я-то встигну, тільки ти не поспішай, – за звичкою буркнув Пеппер.

Стежка, плавно звиваючись, уводила Дроппі все далі і далі від лісової корчми і її недоброго господаря. Але дівчинка жодного разу не озирнулася. Вона з радістю поспішала назустріч невідомості.

 

У полоні

Якось непомітно припинився настирливий дощ. Незабаром стежка пірнула в напівтемряву дрімучого соснового бору і закружляла між високих струнких стовбурів. Сосни, немов колони, підпирали щільний зелений купол з переплетених гілок. То там, то тут миготіли пухнасті руді білочки, що заготовляли на зиму шишки і гриби. Вони завмирали на мить, з цікавістю і настороженістю розглядаючи подорожніх, а потім, заспокоювалися і знову приймалися за свої клопоти.

Раптом руда грудочка гепнулася на землю прямо перед дівчинкою.

Дроппі нахилилася до неї і взяла на руки. Грудочка розгорнулася і виявилася маленьким білченям. Воно дивилося на Дроппі і Буркотуна блискучими від допитливості оченятами і смішно ворушило носиком, принюхуючись.

Дівчинка ласкаво погладила малюка.

– Отак завжди! – негайно обурився Пеппер. – Залишають дітей зовсім без нагляду!

– Хто? – здивувалася Дроппі.

– Відомо хто – батьки…

– Чому ти вирішив, що батьки цього малюка залишили його без нагляду?

– Ну, як же… – Буркотун розвів руками. – Де ж вони? Бідненький малюк міг би і роз…

Волохатий чоловічок замовк на півслові, втупившись на пухнасту білку, яка сиділа на землі біля його ніг. Вона стурбовано дивилася на своє дитинча і благально простягала до нього лапки.

– Йди до мами, малюк! – сказала Дроппі, опускаючи його на землю.

Білченя стрибнуло до своєї мами, спритно видерлося їй на спину і міцно вхопилося. Більчиха вдячно глянула на дівчинку і підбігла до величезної сосни. Рудою блискавкою промайнув по стовбуру її пухнастий хвіст і зник десь високо серед густих гілок.

– Добре, коли є батьки… – зітхнула Дроппі.

Пеппер тільки носом шморгнув, з жалістю подивившись на посмутнілу дівчинку. Він підійшов до неї і ласкаво погладив по руці. Раптово, помітивши браслет, Буркотун здивовано провів пальцем по напису на ньому і запитав:

– Скажи-но мені, Крапелька: що це за браслет у тебе на руці, і що на ньому написано?

– Я й сама не знаю. Скільки себе пам’ятаю – він завжди у мене був. Мій господар часто розглядав його, намагаючись прочитати напис, але у нього нічого не виходило.

– Дивно, що він не відібрав у тебе цей браслет. Адже все шинкарі такі жадібні!

– Справа в тому, що браслет не знімається, – посміхнулася Дроппі. – Він росте разом зі мною.

– Ось як?! – ще більше здивувався Пеппер. – Дивно… ну та нехай, нам потрібно йти, а то ми й до вечора не доберемося до Високої гори.

Дроппі згідно кивнула, і вони пішли далі.

Довго чи коротко, але ось уже і гори з’явилися. Стародавні вершини, вкриті снігом, підпирали хмари, але одна з них йшла ще вище, в захмарний край. Це була та сама гора, повз яку пролітав Буркотун на повітряній кулі. Неподалік від неї проходила заросла чагарником ущелина. Її дном вилася вузенька стежка, що вела на інший бік гір.

– Невже ти хочеш сказати, що нам доведеться йти по цій стежці? – невдоволено запитав Пеппер. – А раптом тут який-небудь страшний звір ховається?

– У нашому лісі найстрашніший звір – це дикобраз! – розсміялася дівчинка і сміливо зробила крок уперед.

Знизавши плечима, Буркотун пошльопав слідом за нею.

Густий чагарник обступав стежку з усіх боків, а іноді навіть нависав над нею зеленими гребенями. Високі обривисті стіни ущелини відкидали прохолоду тінь.

Дроппі безтурботно крокувала по стежці, погладжуючи на ходу пухнасті гілки, посипані білими квітками. Чокі прокинувся і, вчепившись передніми лапками в край кишені, з цікавістю озирався. Пеппер мовчки тупотів за дівчинкою, спідлоба дивлячись на всі боки.

Раптом пролунав пронизливий свист. Веселі пташки миттєво замовкли, і в тиші пролунав гучний тріск ламких гілок. Не встигли друзі і оком моргнути, як їх з усіх боків оточили озброєні до зубів розбійники.

Схопивши Дроппі і Буркотуна, вони потягли їх крізь чагарники і незабаром заштовхнули у величезну печеру, в дальньому кінці якої палало велике багаття. Над ним на рожні смажилася дичина. Навколо вогнища сиділи зухвалого вигляду розбійники, серед яких виділявся чолов’яга величезного зросту із золотою сережкою. Він сидів на великому пласкому камені, як на троні. Це був ватажок розбійницької зграї.

– Ха-ха! – вигукнув він. – Ось і здобич завітала!

Розбійники грубо підштовхнули бранців до ватажка і стали чекати його рішення.

Буркотун і Дроппі злякано озиралися.

Ватажок встав, неквапом наблизився до полонених і, насмішкувато прогарчав:

– Ну що, комашня, попалися?! Швидко викладайте свої грошики!

Дівчинка благально склала руки і боязко промовила:

– Шановний пане розбійнику, у нас немає ані гроша. Відпустіть нас, будь ласка…

– Як би не так! – заревів ватажок. – Попалися – так сплачуйте і не прикидайтеся бідняками! Що це у тебе там в кишені? – він простягнув руку і понишпорив у кишені платтячка.

Раптово, закричавши від болю, розбійник відскочив убік, відчайдушно розмахуючи рукою. На великому пальці, вчепившись в нього зубками, бовтався біленький хом’ячок. Ватажок кричав і смикав рукою до тих пір, поки не струсив звірятка.

Гепнувшись на підлогу печери, Чокі швидко шмигонув в якусь ущелину між камінням, вчасно ухилившись від величезного чоботища розлюченого розбійника.

– Ах так! – злобно визвірився ватажок, впершись в боки кулачищами. – Ви ще й кусаєтеся?! Ну, постривайте! Тебе, дівчисько, ми залишимо у себе служницею, а з цього волохатого виродка шубу зробимо!

– Ти сам виродок! – огризнувся Пеппер.

– Ого! – витріщив від подиву очі розбійник. – Цей звір ще й розмовляє! Здорово, тепер у мене буде розмовляюча шуба.

Він голосно зареготав, а потім наказав своїм підручним зв’язати бранців. Розбійники швидко виконали наказ, поклали обплутаних мотузками Буркотуна і Дроппі в кутку печери, а самі розсілися навколо багаття і почали веселитися.

– Бідолаха Чокі… – прошепотіла дівчинка. – Він, напевно, боляче вдарився, коли впав на землю…

– Нічого йому не буде, – відгукнувся Пеппер. – Я сам бачив, як він вправно тікав від цього бандита. А от у нас справи кепські! З мене, наприклад, взагалі будуть шубу робити…

Волохатий чоловічок сердито засопів, а потім роздратовано пробурмотів:

– Не хочу бути шубою!

– Буркотун, миленький, мені так страшно! – схлипнула Дроппі.

– Стривай, не плач, Крапелька… – спробував заспокоїти дівчинку Пеппер. – Може, що-небудь надумаємо. Давай поки послухаємо, про що розмовляють ці бандити…

А розбійники в цей час голосно і азартно сперечалися між собою. Прислухавшись, дівчинка і Буркун зрозуміли, що деякі з них пропонують пограбувати якусь чаклунку на ім’я Віспер, інші ж – заперечували. Суперечка розгорілася не на жарт. Розбійники вже й зовсім кричали один на одного, розмахуючи кулаками.

Сторінки: 1 2 3 4

Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

1 Коментар
Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: