Дроппі

Валевський Анатолій Євгенович

Зустріч

У принишклому осінньому лісі стояв запах прілого листя і грибів. Соковиті грони ягід червоніли на гілках, що аж зігнулися під їхньою вагою. Шматки холодного туману повільно повзли поміж стовбурами дерев, безсило чіпляючись за шорстку кору. Зазвичай галасливі лісові птахи сьогодні сиділи в своїх домівках, ховаючись від дрібного монотонного дощу, що мрячив з самого ранку. Лише іноді сонну тишу переривав шерех повільно опадаючого листя, та з глибини лісу доносився тріск: чи то якийсь звір наступав на сухі гілки (хоча звідки їм узятися в промоклому наскрізь лісі?), чи то вони самі ламалися під власною вагою. Коротше кажучи, нудно й незатишно було в осінньому лісі.

Неподалік від стежини, що вела до підніжжя гір, під кущем шипшини щось майструвала з прутиків і уламків кори маленька дівчинка. Вона була чорнява і кароока. На її лівій руці виднівся невеличкий браслет, прикрашений якимись крученими написами на невідомій мові.

Зосереджено насупивши брови, дівчинка будувала над мурашником навіс, щоб захистити маленький народець від дощу. Вона так захопилася цим заняттям, що не відразу звернула увагу на якесь невиразне бурмотіння і шльопання, що доносилися з боку стежки і поступово ставали все голосніше.

Раптово пролунав гучний тріск. Дівчинка здригнулася і насторожилася. Почулося чиєсь роздратоване бурчання, якась метушня. Тоді вона сховалася за кущем і почала спостерігати за стежкою.

У просвіті між дерев майнуло щось волохате. Дівчинка від подиву широко відкрила очі. Та й було чого – по стежці, невдоволено бурмочучи, тьопав босий чоловічок. У цьому не було б нічого дивного, якби він не був волохатим. З голови до п’ят його вкривала густа пухнаста шерстка світло-брунатного кольору.

Спочатку дівчинка подумала, що він в шубі. Але хто ж гуляє в шубі по лісі дощовим днем, та ще й босоніж?! Ні, це була не шуба, а найсправжнісінька шерсть.

Чоловічок зупинився, озирнувся навколо, пересмикнув плечима і роздратовано пробурмотів:

– Гілок тут всіляких понакидали… і ліс якийсь мокрий, холодний, всюди калюжі… дощ іде без зупину… та ще й навіть нема в кого спитати, як звідси вибратися…

Чоловічок потупцював на місці, розчаровано махнув рукою і пішов далі, продовжуючи бурчати:

– Якийсь зовсім занедбаний дикий край… жодного пристойного закладу, де міг би відпочити втомлений мандрівник… от же не щастить!

Він вже пройшов повз куща, за яким сховалася дівчинка, коли вона вийшла і звернулася до нього:

– Я можу вам показати такий заклад…

Волохатий чоловічок підстрибнув від несподіванки, послизнувся і гепнувся в калюжу.

Дівчинка підбігла до нього і допомогла підвестися. Чоловічок виявився навіть меншого за неї зросту. Він сердито подивився на неї знизу вгору і, обтрушуючи воду з шерстки, пробурчав:

– По-перше, здрастуйте. Між іншим, пристойні люди спочатку вітаються, а потім вистрибують з-за кущів!

У незвичайного чоловічка був такий смішний вид, що дівчатко не втрималося і пирснуло зо сміху. Негайно, впершись руками в боки, він суворо глянув на неї і заявив:

– Хихикати, коли хтось потрапив у незручне становище, дуже непристойно, до того ж нічого смішного особисто я в цьому не бачу!

– Ой, вибачте мені! – вигукнула дівчинка. – Я зовсім не хотіла вас налякати, а тим більше образити.

– Ще чого?! – знову обурився чоловічок. – Зовсім я і не злякався ні крапельки. І ображатися зовсім не збирався, тим більше на незнайомців.

– Тоді давайте познайомимося! – запропонувала дівчинка.

– Навіщо? – підозріло примружився чоловічок і сховав руки за спину, немов злякався, що дівчинка схопиться за них і буде трясти до тих пір, поки вони не відваляться.

– Ну, як це – “навіщо”? Щоб стати знайомими.

– А потім що?

– Потім я допоможу вам знайти дорогу. Ви ж, здається, трохи заблукали в нашому лісі?

Чоловічок гордо задер підборіддя, всім своїм виглядом висловлюючи безтурботність.

– Зовсім і не заблукав! Просто… гуляю тут!

– Але я ж сама чула, що ви заблукали і не знаєте, як звідси вибратися.

– Від кого ти це чула?

– Від вас.

– Неправда. Тобі здалося.

– Але я ж чула!

– Мало що ти чула… Я ось теж багато чого чув. Але я ж не вимагаю від першого зустрічного, щоб він назвав мені своє ім’я!

Дівчинка здивовано знизала плечима.

– Ну що ж, як не хочете знайомитися… то, мабуть, я піду. Не буду вам заважати. Гуляйте собі на здоров’ячко…

Побачивши, що дівчинка збирається йти, волохатий чоловічок безпорадно покрутив головою, відчайдушно засопів і гукнув:

– Егей, постривай! Я просто пожартував. Давай знайомитися…

Дівчинка простягнула руку і відрекомендувалася:

– Мене звуть Дроппі-Крапелька.

– Яка така крапелька? – здивувався чоловічок.

– Так перекладається моє ім’я. Дроппі – це і є крапелька.

– А… тепер зрозуміло. А моє ім’я – Пеппер.

Чоловічок обережно потиснув руку дівчинці і зніяковіло додав:

– Взагалі-то у мене є ще одне ім’я. Друзі зазвичай звуть мене Буркотун.

– Ну, про це можна було здогадатися, – посміхнулася Дроппі.

Чоловічок ображено надувся і глянув на дівчинку з-під лоба.

– Та ви не ображайтеся.  У мене теж є ще одне ім’я, – заспокоїла його Дроппі.

– Яке? – зацікавився Пеппер.

– Знайда…

– Ось тобі й на … – волохатий чоловічок трохи розгубився. – Невже ти хочеш сказати, що тебе десь знайшли?

Дівчинка знизала плечима.

– У всякому випадку, так говорять…

– Хто?

– Господар корчми.

– А що кажуть твої батьки?

Дроппі схилила голову і сумно сказала:

– В мене немає батьків…

Волохатий чоловічок насупився і обережно запитав:

– Що з ними сталося, дівчинка?

– Я не знаю. Корчмар, в якого я працюю, сказав, що мене знайшли в лісі. Я була зовсім маленька і тому нічого про це не пам’ятаю.

– Так не буває! – Пеппер почухав в задумі кінчик носа. – У всіх хлопчиків і дівчаток є батьки. То і у тебе вони теж повинні бути!

Дроппі лише зітхнула у відповідь, а потім, привітно посміхнувшись, запропонувала:

– Може, ви зайдете до нашої корчми і відпочинете?

– Це було б непогано, – погодився чоловічок. – Але там потрібно платити гроші, а в мене їх немає.

– Ой! – злякано вигукнула Дроппі. – Якщо у вас немає грошей, то краще не ходіть у корчму. Господар на мене розсердиться за те, що я вас привела, і покарає!

– Якщо у тебе такий злий господар, то краще я піду далі, не затримуючись. Ти покажеш мені дорогу?

– Звісно…

Дівчинка струсонула з курточки дощові краплі і запитала:

– А куди вам потрібно?

– Додому, звичайно!

– В такому разі скажіть, як називається та місцевість, де знаходиться ваш будинок?

– Смайлтаун.

Дроппі розгублено подивилася на Буркотуна.

– Я ніколи не чула такої дивної назви.

– Нічого дивного в цій назві немає! – обурився чоловічок. – Смайлтаун – це місто. У ньому завжди панує радість і веселощі, навіть якщо йде дощ, то обов’язково з веселкою. І всі люди Смайлтауна виходять на вулиці і танцюють під дощем.

– Ах, як здорово! – захопилася Дроппі. – У нас ніхто і ніколи не танцює під дощем.

– Це тому, що у вас дощ холодний, – невдоволено буркнув Пеппер. – Я тут з тобою забазікався, а мені вже давним-давно пора додому повернутися! Може, ти нарешті покажеш мені дорогу?

– Але я не знаю, де знаходиться ваше чудове місто, – дівчинка винувато посміхнулася і додала: – Може, згадайте, з якого боку прийшли?

– Якби я прийшов сюди, то сам знайшов би зворотну дорогу!

– Як же ви потрапили в наш ліс? Можна подумати, – ви з неба впали!

– Саме так воно і було! – вигукнув Пеппер. – Впав прямо в цей мокрий холодний ліс!

Дроппі з подивом і захопленням дивилася на маленького волохатого чоловічка.

– Невже ви вмієте літати, як птах? – запитала вона.

– Не кажи дурниць! Якби я вмів літати, то навіщо б тупцяв тут по калюжах. Просто я подорожував на повітряній кулі, яка впала в цьому лісі. Тому я тут, поруч з тобою. Зрозуміло?

– Ой, як здорово! – захопилася дівчинка. – То ви побудували повітряну кулю і відправилися подорожувати?

– Та нікуди я не вирушав! – у серцях тупнув ніжкою волохатий чоловічок. – Ту повітряну кулю зробили люди, а я просто забрався в кошик, тому що мені було цікаво. Там була якась мотузочка. Я потягнув за неї – і повітряна куля злетіла у небо. Її несло вітром кілька днів. Внизу пропливали річки, озера, міста і гори. Я й сам не знаю, куди потрапив! Останнє, що я бачив перед падінням, – це висока гора з гострою білосніжною верхівкою…

Чоловічок замовк і ображено шморгнув носом.

– Я знаю дорогу до високої гори! – зраділа Дроппі. – І можу провести вас до неї.

– Оце інша справа! – Пеппер підбадьорився. – Веди мене швидше!

– Тільки нам доведеться йти навпростець, через ліс, – попередила дівчинка.

Буркотун невдоволено зіщулився, дивлячись на мокрі кущі, скрізь які треба було пробиратися.

– Навпростець – так навпростець… – зітхнув він. – А чи не можна по стежці?

– Якщо ми підемо по стежині, то я не встигну повернутися до обіду в корчму, і господар дуже розсердиться. Він покарає мене і закриє на ніч в темному підвалі.

– Тоді навіщо ж тобі до нього повертатися? – здивувався Пеппер. – Якщо він такий поганий, то уходь від нього.

– Куди ж я піду? У мене тут нікого немає, крім Чокі.

– Це твій друг?

– Так, це мій єдиний друг.

– От і добре. Тоді живи у нього.

Дроппі дзвінко засміялася. Буркотун негайно наїжачився.

– Хотілося б мені знати: що я такого смішного сказав?!

– Ой, ви тільки не ображайтесь! Справа в тому, що Чокі сам живе у мене.

– А твій господар дозволяє?

– Він нічого не знає.

Пеппер схопився за голову.

– Стривай! Я зовсім заплутався. Ти мені сказала, що господар корчми дуже поганий. У тебе тут нікого немає, крім одного Чокі. Ти не можеш у нього жити, тому що він живе у тебе. Але господар трактиру про це нічого не знає. Так?

– Так.

– Але як же це може бути? Невже твій Чокі – невидимка?

– Ні. – Дроппі посміхнулася, потім прошепотіла: – Просто він дуже маленький.

Дівчинка відкрила курточку і, відкопиливши кишеню старенького платтячка, ласкаво покликала:

– Чокі! З тобою хочуть познайомитися.

В кишені щось заворушилося, і з неї визирнула пухнаста біла мордочка з допитливими чорними оченятами-намистинками. Дві крихітні лапки, схожі на маленькі ручки, вчепилися в край кишені. Звірятко принюхалося, потішно ворушачи рожевим носиком. Воно уважно оглянуло Пеппера, потім глянуло на Дроппі, чхнуло і знову заховалося.

– Ось це і є твій друг Чокі?! – здивувався Буркотун.

– Так.

– Але ж це самий звичайний хом’як!

– Ні. Він незвичайний. Чокі дуже кмітливий і розуміє все, що я йому кажу. Крім того, він білий, як сніг, і ласкавий, як весняне сонечко.

Волохатий чоловічок задумливо почухав потилицю, щось бурмочучи собі під ніс. Рішуче махнувши рукою, він сказав:

– Послухай, дівчинко! Якщо у тебе дійсно нікого тут немає, а твій єдиний друг завжди разом з тобою, то, може, ти підеш зі мною?

– Куди?

– У Смайлтаун, звичайно.

Дроппі невпевнено посміхнулася.

– А ви візьмете мене з собою?

Пеппер невдоволено пирхнув.

– Навіщо б тоді я тебе кликав?! Якщо кажу, то не дарма! І ще ось що… – чоловічок радісно посміхнувся. – Раз вже ми з тобою вирушаємо подорожувати разом, то можеш звертатися до мене на “ти”!

– А ви не будете заперечувати?

– Ще чого! Я ж сам тобі запропонував. Називай мене Пеппером, або Буркотуном.

– Але ж так вас… тобто,  тебе називають тільки друзі.

Чоловічок махнув рукою.

– У нас попереду довга дорога, – сказав він. – Ще встигнемо затоваришувати!

Сказано зроблено. Дроппі швиденько закінчила навіс над мурашником, останній раз обвела поглядом знайомий з раннього дитинства ліс і рішуче попрямувала в бік гір. Буркотун ледве встигав за нею. Він щось бурмотів собі під ніс, тьопаючи по калюжах босими ногами. Нарешті зупинився і сердито тупнув ніжкою.

– Агов, Крапелька! Зовсім не обов’язково йти так швидко. Якщо ти загубиш мене в цьому лісі, то хто покаже тобі дорогу до Смайлтауна?

– Ой! Вибач мене! Я так зраділа тому, що побачу справжнє місто, що готова бігти!

– Ну, тоді ти вже точно мене загубиш!

– Ні-ні! Я буду намагатися йти так, щоб ти встигав за мною.

– Я-то встигну, тільки ти не поспішай, – за звичкою буркнув Пеппер.

Стежка, плавно звиваючись, уводила Дроппі все далі і далі від лісової корчми і її недоброго господаря. Але дівчинка жодного разу не озирнулася. Вона з радістю поспішала назустріч невідомості.

 

У полоні

Якось непомітно припинився настирливий дощ. Незабаром стежка пірнула в напівтемряву дрімучого соснового бору і закружляла між високих струнких стовбурів. Сосни, немов колони, підпирали щільний зелений купол з переплетених гілок. То там, то тут миготіли пухнасті руді білочки, що заготовляли на зиму шишки і гриби. Вони завмирали на мить, з цікавістю і настороженістю розглядаючи подорожніх, а потім, заспокоювалися і знову приймалися за свої клопоти.

Раптом руда грудочка гепнулася на землю прямо перед дівчинкою.

Дроппі нахилилася до неї і взяла на руки. Грудочка розгорнулася і виявилася маленьким білченям. Воно дивилося на Дроппі і Буркотуна блискучими від допитливості оченятами і смішно ворушило носиком, принюхуючись.

Дівчинка ласкаво погладила малюка.

– Отак завжди! – негайно обурився Пеппер. – Залишають дітей зовсім без нагляду!

– Хто? – здивувалася Дроппі.

– Відомо хто – батьки…

– Чому ти вирішив, що батьки цього малюка залишили його без нагляду?

– Ну, як же… – Буркотун розвів руками. – Де ж вони? Бідненький малюк міг би і роз…

Волохатий чоловічок замовк на півслові, втупившись на пухнасту білку, яка сиділа на землі біля його ніг. Вона стурбовано дивилася на своє дитинча і благально простягала до нього лапки.

– Йди до мами, малюк! – сказала Дроппі, опускаючи його на землю.

Білченя стрибнуло до своєї мами, спритно видерлося їй на спину і міцно вхопилося. Більчиха вдячно глянула на дівчинку і підбігла до величезної сосни. Рудою блискавкою промайнув по стовбуру її пухнастий хвіст і зник десь високо серед густих гілок.

– Добре, коли є батьки… – зітхнула Дроппі.

Пеппер тільки носом шморгнув, з жалістю подивившись на посмутнілу дівчинку. Він підійшов до неї і ласкаво погладив по руці. Раптово, помітивши браслет, Буркотун здивовано провів пальцем по напису на ньому і запитав:

– Скажи-но мені, Крапелька: що це за браслет у тебе на руці, і що на ньому написано?

– Я й сама не знаю. Скільки себе пам’ятаю – він завжди у мене був. Мій господар часто розглядав його, намагаючись прочитати напис, але у нього нічого не виходило.

– Дивно, що він не відібрав у тебе цей браслет. Адже все шинкарі такі жадібні!

– Справа в тому, що браслет не знімається, – посміхнулася Дроппі. – Він росте разом зі мною.

– Ось як?! – ще більше здивувався Пеппер. – Дивно… ну та нехай, нам потрібно йти, а то ми й до вечора не доберемося до Високої гори.

Дроппі згідно кивнула, і вони пішли далі.

Довго чи коротко, але ось уже і гори з’явилися. Стародавні вершини, вкриті снігом, підпирали хмари, але одна з них йшла ще вище, в захмарний край. Це була та сама гора, повз яку пролітав Буркотун на повітряній кулі. Неподалік від неї проходила заросла чагарником ущелина. Її дном вилася вузенька стежка, що вела на інший бік гір.

– Невже ти хочеш сказати, що нам доведеться йти по цій стежці? – невдоволено запитав Пеппер. – А раптом тут який-небудь страшний звір ховається?

– У нашому лісі найстрашніший звір – це дикобраз! – розсміялася дівчинка і сміливо зробила крок уперед.

Знизавши плечима, Буркотун пошльопав слідом за нею.

Густий чагарник обступав стежку з усіх боків, а іноді навіть нависав над нею зеленими гребенями. Високі обривисті стіни ущелини відкидали прохолоду тінь.

Дроппі безтурботно крокувала по стежці, погладжуючи на ходу пухнасті гілки, посипані білими квітками. Чокі прокинувся і, вчепившись передніми лапками в край кишені, з цікавістю озирався. Пеппер мовчки тупотів за дівчинкою, спідлоба дивлячись на всі боки.

Раптом пролунав пронизливий свист. Веселі пташки миттєво замовкли, і в тиші пролунав гучний тріск ламких гілок. Не встигли друзі і оком моргнути, як їх з усіх боків оточили озброєні до зубів розбійники.

Схопивши Дроппі і Буркотуна, вони потягли їх крізь чагарники і незабаром заштовхнули у величезну печеру, в дальньому кінці якої палало велике багаття. Над ним на рожні смажилася дичина. Навколо вогнища сиділи зухвалого вигляду розбійники, серед яких виділявся чолов’яга величезного зросту із золотою сережкою. Він сидів на великому пласкому камені, як на троні. Це був ватажок розбійницької зграї.

– Ха-ха! – вигукнув він. – Ось і здобич завітала!

Розбійники грубо підштовхнули бранців до ватажка і стали чекати його рішення.

Буркотун і Дроппі злякано озиралися.

Ватажок встав, неквапом наблизився до полонених і, насмішкувато прогарчав:

– Ну що, комашня, попалися?! Швидко викладайте свої грошики!

Дівчинка благально склала руки і боязко промовила:

– Шановний пане розбійнику, у нас немає ані гроша. Відпустіть нас, будь ласка…

– Як би не так! – заревів ватажок. – Попалися – так сплачуйте і не прикидайтеся бідняками! Що це у тебе там в кишені? – він простягнув руку і понишпорив у кишені платтячка.

Раптово, закричавши від болю, розбійник відскочив убік, відчайдушно розмахуючи рукою. На великому пальці, вчепившись в нього зубками, бовтався біленький хом’ячок. Ватажок кричав і смикав рукою до тих пір, поки не струсив звірятка.

Гепнувшись на підлогу печери, Чокі швидко шмигонув в якусь ущелину між камінням, вчасно ухилившись від величезного чоботища розлюченого розбійника.

– Ах так! – злобно визвірився ватажок, впершись в боки кулачищами. – Ви ще й кусаєтеся?! Ну, постривайте! Тебе, дівчисько, ми залишимо у себе служницею, а з цього волохатого виродка шубу зробимо!

– Ти сам виродок! – огризнувся Пеппер.

– Ого! – витріщив від подиву очі розбійник. – Цей звір ще й розмовляє! Здорово, тепер у мене буде розмовляюча шуба.

Він голосно зареготав, а потім наказав своїм підручним зв’язати бранців. Розбійники швидко виконали наказ, поклали обплутаних мотузками Буркотуна і Дроппі в кутку печери, а самі розсілися навколо багаття і почали веселитися.

– Бідолаха Чокі… – прошепотіла дівчинка. – Він, напевно, боляче вдарився, коли впав на землю…

– Нічого йому не буде, – відгукнувся Пеппер. – Я сам бачив, як він вправно тікав від цього бандита. А от у нас справи кепські! З мене, наприклад, взагалі будуть шубу робити…

Волохатий чоловічок сердито засопів, а потім роздратовано пробурмотів:

– Не хочу бути шубою!

– Буркотун, миленький, мені так страшно! – схлипнула Дроппі.

– Стривай, не плач, Крапелька… – спробував заспокоїти дівчинку Пеппер. – Може, що-небудь надумаємо. Давай поки послухаємо, про що розмовляють ці бандити…

А розбійники в цей час голосно і азартно сперечалися між собою. Прислухавшись, дівчинка і Буркун зрозуміли, що деякі з них пропонують пограбувати якусь чаклунку на ім’я Віспер, інші ж – заперечували. Суперечка розгорілася не на жарт. Розбійники вже й зовсім кричали один на одного, розмахуючи кулаками.

– Кажу я вам: у цієї старої карги Віспер повна хата всіляких багатств. Якщо напасти несподівано, то можна стільки здобичі хапнути! – мрійливо зітхнув маленький розбійник з чорною пов’язкою на лівому оці.

– Ну й лобуряка ж ти, Одноокий! – прогарчав здоровань, обвішаний зброєю з голови до п’ят. – Віспер – це така чаклунка, що вмить всіх нас у жаб перетворить, якщо тільки дізнається, що ми на її добро зазіхнули! Будемо тоді квакати в Квітучих болотах на весь Сірий ліс. Ні, ти як хочеш, а я до Віспер – ані ногою.

– Сам ти лобуряка! – огризнувся Одноокий. – Звідки ж вона дізнається, якщо ми нападемо несподівано?

– Віспер все знає! А якщо і не знає, то може дізнатися. На те вона і чаклунка! Кажуть, вона може, не виходячи з дому, дізнатися все про будь-яку людину, і навіть про те, що та думає. Може, саме в цю мить Віспер слухає твої думки… Не встигнеш і оком зморгнути, як перетворишся у бородавчасту жабу!

Здоровань голосно зареготав, побачивши, як злякано зблід Одноокий, і забобонно плюнув через ліве плече.

Поступово розбійники вгамувалися і почали вкладатися спати. Незабаром вони вже оглушливо хропіли.

Багаття згасло, і в отворі виходу з печери позначилося нічне небо, всипане перлистими зірочками. Срібляста місячна стежинка простяглася від виходу до ніг пов’язаних бранців, немов вказуючи їм шлях до порятунку.

Десь поруч почувся тихий шелест, і Дроппі відчула на щоці чиєсь дихання. Повернувши голову, вона побачила маленькі очки-намистинки. Шорсткий рожевий язичок лизнув дівчинку в носик.

– Чокі! – зраділо прошепотіла вона. – Допоможи нам, перегризи мотузки, будь ласка…

Біленький хом’ячок підвівся на задні лапки. Його вушка встали сторчма. Він уважно прислухався, ворушачи маленьким носиком, а потім швидко спустився донизу і, вчепившись в мотузку, почав її гризти.

Не минуло й хвилини, як Дроппі була вільна. Вона обережно піднялася і розв’язала Буркотуна.

Чокі знову забрався на своє улюблене місце – в кишеню старенького платтячка, і друзі навшпиньки прокралися до виходу.

Розбійники хропли так голосно, що не чули поскрипування камінчиків під ногами втікачів.

Вибравшись з печери, Буркотун і Дроппі пустилися навтьоки, та так, що тільки п’яти заблищали. Зупинилися, щоб перевести подих, лише тоді, коли розбійницька ущелина залишилася далеко позаду.

Небо поступово висвітлилося. Настав світанок. Дроппі невпевнено озирнулась навколо. Коли друзі бігли в темряві, то не помітили, як втратили стежку, і тепер стояли невідомо де посеред лісу в оточенні високих дерев зі зморшкуватими сірими стовбурами.

– Ну от, знову негаразд… – невдоволено буркнув Пеппер. – Тільки від розбійників втекли, як в лісі заблукали! Все тут у вас якось неправильно, кругом одні неприємності і жодної втіхи.

– Не хвилюйся, Буркотун, – заспокоїла його дівчинка. – Дорогу ми обов’язково знайдемо, тільки…

Дроппі несподівано замовкла. З-за дерев долинули якісь дивні звуки – потріскування, сопіння і бурмотіння.

– Що це там? – насторожився Пеппер.

– Зараз дізнаємося.

Дроппі обережно попрямувала в ту сторону, звідки лунали загадкові звуки. Волохатий чоловічок нерішуче потоптався на місці і пішов за нею.

Визирнувши з-за стовбура дерева, друзі побачили незвичайного дідка, який лежав на землі, придавлений зламаною важкою гілкою. Дідусь був невисокого зросту, приблизно, як Буркотун. Його обличчя виглядало зморшкуватим, наче кора старих дерев. Довга сива борода заплуталася в дрібних гілочках, а ноги придавила велика гілка. Дідок сопів, кректав, намагаючись дотягтися до гілочок і розплутати бороду або звільнити ноги, але у нього нічого не виходило.

Дроппі кинулася, було, до нього, але Пеппер схопив її за рукав і затримав.

– Ти куди, Крапелька?

– Як – куди? – здивувалася дівчинка. – Чоловічок в біду потрапив, потрібно його звільнити!

– А якщо це розбійник?! – тривожно прошепотів Пеппер. – Тобі то що?! А з мене можуть шубу зробити…

– Тоді тут посидь, а я одна піду, – сказала Дроппі.

– Ні, не згоден! Сам я тут сидіти не буду!

Буркотун і Дроппі підійшли до дідуся, який, побачивши їх, завмер, здивовано кліпаючи очима.

– Зараз, дідусю, ми вам допоможемо звільнитися! – сказала дівчинка.

Вона вправно розплутала старому бороду. Удвох з Буркотуном вони підняли гілку і відтягли її убік. Покректуючи, дідок піднявся з землі.

– Ехе-хе… – зітхнув він. – Як це я примудрився у таку халепу потрапити?.. Спасибі вам за допомогу, добрі люди!

– Не варто подяк, – ввічливо відповіла Дроппі. – Чи не підкажете нам, як вибратися з лісу на дорогу?

– Чому ж не підказати, тільки спершу давайте познайомимося. Я лісовик, а звуть мене – Торшон.

– Моє ім’я – Дроппі, – представилася дівчинка. – А це Пеппер-Буркотун.

Волохатий чоловічок чемно вклонився.

– Як же ви потрапили в Сірий ліс? – здивувався Торшон. – Дорога проходить далеко звідси, а в самому лісі люди не живуть. Тут тільки я та болотник Пітчер, а більше нікого і немає.  Хіба ще чаклунка Віспер, але вона живе за квітучими болотами, а я там ніколи не буваю.

– Ви знаєте до неї дорогу? – запитала Дроппі.

– Я знаю дорогу до болота. А навіщо тобі чаклунка?

Дівчинка розповіла Торшону свою історію і те, що вона почула від розбійників про чаклунку.

– Я б попросила Віспер дізнатися, де мені шукати своїх батьків. Може, вона зможе допомогти, – закінчила свою розповідь Дроппі.

Лісовик, зосереджено почухавши маківку, сказав:

– Не моє це діло, звичайно, але я б з Віспер не зв’язувався. Чаклунка – вона і є чаклунка, добра від неї не чекай! Хоча, з іншого боку, якщо не вона, то тобі навряд чи хто-небудь зможе допомогти… добре, – зітхнув він. – Проведу вас до неї.

– Постривайте! – наїжачився Буркотун. – Ми так не домовлялися! Ми ж вирішили йти в Смайлтаун, навіщо нам чаклунка?

– Миленький Буркотун, – посміхнулася Дроппі. – У мене з’явилася надія відшукати батьків, як же я можу втратити таку можливість?

– А як же я? – образився волохатий чоловічок.

– Ти дуже добрий, – заспокоїла його дівчинка. – Ти мій друг, але я повинна знайти батьків.

– Гм… ну… якщо я твій друг, тоді я теж піду з тобою! – рішуче заявив Буркотун.

– А як же твій будинок, веселе місто Смайлтаун?

– Нічого, – махнув рукою Буркотун. – Ми ще потрапимо туди разом, тільки трошки пізніше. Не можу ж я відпустити тебе одну до Віспер!

Дроппі зраділо обійняла волохатого чоловічка і дзвінко чмокнула його прямо в ніс. Пеппер вирвався з її обіймів. Скуйовджений, він відскочив убік, бурмочучи:

– От ще! Телячі ласки… і нема чого мене хапати! Що я тобі – іграшка?! Всю шерсть зім’яла… а тут ще тупцяти і тупцяти невідомо куди… от не таланить… ну що ти смієшся?!

Буркотун сердито подивився на дівчинку, яка реготала до сліз, дивлячись на нього.

Лісовик теж з добродушною усмішкою спостерігав за Пеппером.

– Пробач мені, – сказала Дроппі, витираючи сльози. – Ти такий потішний, коли сердишся.

– Може, ти думаєш, що я клоун? – підозріло примружився Буркотун.

– Ні-ні! Що ти, я так не думаю!

– От і добре.

Буркотун відразу заспокоївся і несподівано посміхнувся.

– Ну що ж, якщо вже ми все вирішили, то годі й затримуватися. Йдемо до Віспер! – заявив він.

 

Віспер

Торшон повів своїх рятівників найкоротшою дорогою, розхвалюючи Сірий ліс і його мешканців. Багато кумедних і цікавих історій повідав лісовик Дроппі і Буркотуну. За жартами, розмовою і не помітили, як прийшли.

– А де ж болото? – здивувався Пеппер, дивлячись на квітуче поле, на якому де-не-де височіли острівці соковитого очерету.

– Ось воно, прямо перед вами, – відповів Торшон.

– Ах, як тут гарно! – захопилася Дроппі. – Які чудові квіти всюди!

– Квіти я бачу, а болота немає! – затявся Буркотун.

– Колись, давним-давно, тут було справжнісіньке болото, а комарів – тьма-тьмуща, життя від них не було! Але з тих пір, як тут оселився Пітчер, – все змінилося. Це він навів лад і виростив квіти!

– А хто такий Пітчер? – поцікавилася Дроппі.

– Пітчер – мій приятель болотник. Зараз я вас познайомлю з ним.

Лісовик склав долоні рупором і голосно покликав:

– Егей! Пітчере!

– Іду! – пролунало у відповідь.

Почулося шльопання босих ніг, розсунулися очерети – і з’явився болотник, низенький і товстенький, як бочонок. Його зелене обличчя розпливлося в привітній усмішці.

– Ах, це ти, друже Торшоне! Радий тебе бачити! – вигукнув він. – А це хто з тобою?

Лісовик розповів Пітчеру про те, яка з ним трапилася біда, і як Дроппі з Буркотуном допомогли йому звільнитися.

– Ти вже, будь добрий, проведи їх до Віспер, а то ж я дорогу через болото не знаю… – попросив Торшон болотника.

– Провести-то я можу, тільки навіщо вам зв’язуватися з чаклункою? – запитав Пітчер.

– Я дуже сподіваюся, що вона допоможе мені знайти батьків, – відповіла Дроппі.

– Ну що ж, справа хазяйська, – зітхнув болотник. – Тільки я з цією каргою не приятелюю, тому доведу вас до її будинку, а знайомитися з нею будете самі. Домовилися?

– Звісно! – зраділа Дроппі.

Попрощавшись з лісовиком, друзі вирушили слідом за болотником. Пітчер повів їх непримітною стежкою. Якби не болотник, Дроппі з Буркотуном ні за що не знайшли б прохід у трясовині. Подекуди серед острівців очеретів поблискували маленькі озерця, в яких плавали великі білі лілеї. Різнокольорові метелики пурхали над квітами. Вдихаючи чудовий аромат, Дроппі захоплено прошепотіла:

– Яка краса! Навіть не віриться, що це болото…

– Болото це, можете не сумніватися, – відгукнувся задоволений Пітчер. – Якщо зробити крок вбік, то провалитеся по шию, а то і глибше!

– А як же квіти? – здивувався Пеппер. – Хіба вони ростуть на болоті?

– Ці – ростуть, – гордо відповів болотник. – Я їх сам тут посадив і доглядаю за ними щодня.

– І не боїшся втонути в болоті? – знову поцікавився Пеппер.

Пітчер весело розсміявся у відповідь.

– Що я такого смішного сказав? – тут же наїжачився Буркотун.

– Ех ти, волохата голова! Як же я можу потонути ?! Я ж болотник і ходжу по своїх володіннях, як ти по землі!

Попереду на стежку вистрибнула товста жаба. Вона витріщила від подиву очі і дурнувато квакнула.

– Ква, ква… – передражнив її Пітчер. – Бач, розквакалася, зелена… Ану, геть із дороги!

Жаба обурено пискнула, відстрибнула і занурилася в зелене латаття. Болотник як справжнісінький господар ішов попереду і гордо розповідав про свої володіння.

Чокі лише один раз визирнув з кишені, стрельнув допитливими оченятами туди-сюди і знову зник, вирішивши як слід відіспатися.

Попереду з’явилася суцільна стіна очеретів. Коли підійшли до неї, Пітчер зупинився і вказав на ледь помітну стежку.

– Підете цією стежкою, тут вже недалеко, відразу за очеретами буде берег. Там стоїть будинок чаклунки. А я далі не піду – не хочу з цією каргою зустрічатися.

– А що, вона дуже страшна? – боязко запитав Буркотун.

– Та не те щоб страшна… просто… не подобається вона мені.

Дроппі подякувала болотникові і в супроводі Пеппера попрямувала стежкою до будинку Віспер.

Йти було і справді недалеко: очерет незабаром розступився – друзі вийшли на берег. Прямо перед ними стояв доглянутий двоповерховий будиночок в оточенні квіткових клумб.

– Дивно… цей будинок зовсім не схожий на житло чаклунки… – засумнівався Буркотун.

– Ти, напевно, думав, що він обов’язково повинен бути страшним? – перепитала Дроппі.

– Ну, якось незвично. Може, Віспер добра чаклунка?

– Зараз дізнаємося.

Дівчинка підійшла до дверей і легенько постукала.

– Іду, іду… – пролунало у відповідь.

Зсередини долинуло човгання підошов, рипнули двері, і на порозі, витираючи руки фартухом, з’явилася звичайнісінька старенька.

– Ну-с, чого прийшли? – непривітно спитала вона, підозріло оглядаючи незнайомців.

– Добрий день, бабусю, – звернулася до неї Дроппі. – Нам потрібна чаклунка Віспер.

– Це я!

Буркотун від несподіванки аж підскочив. Він ніяк не очікував, що така пристойна на вигляд бабуся може виявитися чаклункою.

– У мене до вас велике прохання, – почала Дроппі. – Допоможіть мені, будь ласка, знайти батьків. Кажуть, ви все можете…

– Ха… можливо і можу, тільки що користі за так допомагати?! Грошики у тебе є?

– Ні, – засмутилася Дроппі. – Що ж мені робити?

Вона в розпачі простягнула до Віспер руки. Чаклунка вже було, зібралася зачинити двері, але в останню мить помітила на руці дівчинки браслет і завмерла від подиву. Вона миттєво розпливлася в удаваній посмішці і ласкаво запросила:

– Заходь, дитинко, в будинок, що ж ти стоїш?! Може, щось та придумаємо.

Буркотун звернув увагу, як при цих словах в очах чаклунки блимнула підступність.

“Ох, не подобаються мені ці очі!” – подумав він, але вголос нічого не сказав.

Чаклунка провела гостей в будинок і, посадивши на стільці, уважно вислухала. При цьому Буркотун зауважив, як вона крадькома поглядала на браслет Дроппі. Коли дівчинка закінчила свою розповідь, Віспер задумливо почухала ніс, щось підраховуючи, поворушила губами, а потім вкрадливо вимовила:

– Я, звичайно, могла б допомогти, але це дуже нелегко. За це тобі доведеться відпрацювати у мене три роки… Подумай гарненько.

– Цілих три роки! – жахнувся Пеппер. – Але ж це нечесно!

– А тебе не питають! – гримнула на нього чаклунка.

– Гаразд, я згодна, – зітхнула Дроппі.

– От і добре, от і добре… – заметушилася стара, задоволено потираючи долоні. – А зараз, щоб ти, дитино, не сумнівалася, я покажу дещо цікаве!

Віспер вийняла з печі горщик, в якому булькало якесь вариво, поставила його на стіл і кинула всередину дрібку сірого порошку. Негайно з горщика повалив густий пар і почав збиратися в хмару.

– А зараз – дивись уважно!

Стара почала чаклувати, бурмочучи заклинання і пританцьовуючи навколо столу. Середина хмари засвітилася, і в ньому з’явилося зображення маленького біленького будиночка під солом’яною стріхою. Навколо нього буйно росли різноманітні квіти небаченої краси.

“Це, напевно, будиночок моїх батьків!” – здогадалася Дроппі.

В цей час двері будинку почала відкриватися. Дівчинка затамувала подих, сподіваючись побачити батьків. Але в останню мить чаклунка змахнула руками і розвіяла хмару.

– Все інше я покажу тобі через три роки і розповім, куди йти, – сказала вона розчарованій Дроппі.

– Крапелька, не погоджуйся! – скрикнув Пеппер. – Вона тобі правду не скаже! Та ми за три роки обійдемо всі міста і самі знайдемо твоїх батьків!

– Ні, – зітхнула дівчинка. – Ми навіть не знаємо, в який бік необхідно йти. Я залишуся. А ти, милий Буркотуне, йди додому сам. Навіщо тобі тут нудитися три роки?!

– Такого не буде! – рішуче тупнув ніжкою волохатий чоловічок. – Одну тебе я тут не кину! Я теж залишуся!

Як не вмовляла Дроппі Буркотуна, але він стояв на своєму. Віспер же, навпаки, тільки раділа. Ще б пак! Замість одного працівника вона отримала відразу двох.

Раптом двері з тріском розчинилися, і в кімнату увірвався потворний хлопчисько. У нього були товсті великі вуха, величезний, як слива, ніс, довгі кострубаті руки і криві короткі ніжки. Додатково до всього він був жахливо брудний, а одежа на ньому висіла мішком і вся була роздерта на шматки.

Побачивши Дроппі та Буркотуна, він здивовано витріщився на них, а потім презирливо сказав:

– Фу, дівчисько… Буде тепер кого за волосся тягати! А це що за волохата потвора?

– На себе подивися – теж мені взірець краси знайшовся! – огризнувся Буркотун.

– Ось я тобі зараз покажу! – хлопчисько загрозливо рушив до Пеппера, стиснувши кулаки.

– Готрі! – сердито гримнула на нього стара. – Не смій битися! Це наші працівники, вони будуть тут жити три роки.

– Три роки?! Гаразд, тоді все ще попереду! – злостиво пообіцяв хлопчисько і відправився кудись у своїх справах.

Віспер провела Дроппі та Буркотуна по хаті і пояснила, чим вони повинні займатися. Потім вона показала маленьку кімнатку біля кухні, в якій їм потрібно було жити. Наостанок чаклунка підвела друзів до дверей, які перебували під сходами, що вели на другий поверх.

– Запам’ятайте гарненько, – наказала вона. – Що б не сталося, ніколи, ні під яким приводом не смійте відкривати ці двері і заходити всередину.

– А що там знаходиться? – поцікавився Пеппер.

– Це не твоя справа, волохатий! – відрізала Віспер. – А щоб ти все-таки не сунув туди свого носа, я про всяк випадок повішу на двері замок.

І справді – з тих пір на двері забороненої кімнати з’явився величезний замок, ключ від якого чаклунка завжди носила з собою.

 

Служба у чаклунки

Дроппі була працьовитою і акуратною. Вона ні хвилини не сиділа без діла. Буркотун щосили допомагав їй. Він дуже прив’язався до дівчинки. Хоча і часто бурчав в силу своєї звички, але в основному намагався підбадьорити її.

Незабаром будиночок на краю болота засяяв вимитими вікнами. На них з’явилися чисті фіранки з оборками. Буркотун пофарбував стіни в білий колір.

Шкідливий хлопчисько Готрі часто капостив і робив всякі підлості, нишком спостерігаючи за реакцією Дроппі. Приготує дівчинка обід, а він – тут як тут: обов’язково банку солі у казан кине. Тільки Дроппі висадить на клумбі нові квіти, як тут же Готрі їх витопче. Скільки не просила його дівчинка, скільки не лаявся з ним Буркотун, а все без толку. Словом, ніякого ладу не було з хлопчиськом.

Іноді, коли Віспер кудись зникала у своїх справах, а Готрі не було поруч, Дроппі приходила на берег болота і розмовляла з Пітчером, який часто приносив дівчинці розсаду квітів. Якось болотник в серцях сказав:

– Ех, була б моя воля, я б цю каргу в жабу перетворив!

– А ти можеш?

– Звичайно, я ж болотник! Але Віспер – чаклунка, вона сильніше мене.  Ось якби вона втратила свою чаклунську силу…

– Що про це говорити… – зітхнула Дроппі.

Вона часто бачила, як стара заходила в таємничу кімнату і подовгу сиділа там, шарудячи папером і невиразно бурмочучи якісь заклинання. Звичайно ж, Крапельці було цікаво, чим займалася чаклунка в забороненій кімнаті, але так як вона від природи була дівчинкою скромною і вихованою, то не сміла підглядати. Зате Буркотун, незважаючи на закиди і вмовляння Дроппі, намагався щосили. Він підглядав, і підслуховував, але теж так нічого і не дізнався.

– От же хитрюща бабка, – невдоволено бурчав Пеппер.

Віспер не стежила за дівчинкою і її другом.  Вона була впевнена, що Дроппі нікуди не дінеться, бо хоче дізнатися про своїх батьків. Може, чаклунка не стала б навіть розмовляти з нею або перетворила б непроханих гостей у що-небудь (а вже це вона вміла робити), але Дроппі потрібна була їй такою, яка є.

Справа в тому, що браслет на руці дівчинки був не простий, а чарівний. Лише вона одна могла ним скористатися в день свого п’ятнадцятиріччя, який наставав через три роки. Ось чому Віспер призначила Дроппі трирічний термін служби. Чаклунка намагалася особливо не ображати дівчинку, сподіваючись хитрістю змусити її зробити те, що хотілося Віспер.

Тим часом осінь пройшла і настала зима. Вступивши в повну силу, вона все навколо закутала пухнастим снігом. З настанням холодів Пітчер кудись подівся.

Турбот у Дроппі та Буркотуна додалося. Тепер їм частіше доводилося ходити в ліс по дрова, тому що в морозні дні потрібно було частіше топити. Вранці з жартами і сміхом дівчинка і волохатий чоловічок дружно очищали двір від випавшого за ніч снігу. А ввечері, сидячи біля гарячої печі, розповідали один одному різні історії або співали пісні.

Дроппі шила собі нову сукню, тому що зі старої вона вже виросла. Дівчинка хотіла і для Буркотуна пошити курточку, але він навідріз відмовився, заявивши, що його власне хутро – найкраща в світі шуба.

Чокі цілими днями спав, а вночі розгулював по будинку, досліджуючи закутки. Незабаром він заприятелював з мишами, що жили у підвалі, і тепер у Дроппі з’явилися добровільні помічники. Поки дівчинка спала, миші метушилися по будинку, ретельно підбираючи крихти і сміття. Так що коли вона прокидалася, їй залишалося лише вимити підлогу. За це вдячна Дроппі поставила в кут за шафою блюдце, в яке клала для мишей різну їжу.

Поступово шкідливий Готрі вгамувався і став менше пакостити. Іноді, причаївшись за дверима і затамувавши подих, він слухав, як дівчинка співає, і шкодував про те, що не може з нею товаришувати з-за свого каліцтва і впертого характеру.

Напевно, вся справа в тому, що Готрі був сиротою. Батька він не пам’ятав, а мати померла ще тоді, коли він був зовсім маленьким. Його ніхто не виховував і ніхто про нього не дбав. Так він собі і ріс без нагляду, тиняючись по міських вулицях, став грубіяном і задиракою.

Якось раз, в місто, де жив Готрі, навідалася Віспер. Хлопчик не знав про те, що вона чаклунка. Побачивши її, Готрі ув’язався слідом, дражнячи і кривляючись. Він не відставав від чаклунки. І тоді вона підстерегла його в пустельному провулку і, засунувши в мішок, забрала до себе додому. Тут вона наклала на Готрі закляття, перетворивши його в виродка, і залишила у себе на службі. Але так як характер у хлопчика був кепський, Віспер не могла з ним впоратися, а тому, махнула на все рукою, вирішивши пізніше зробити з нього злого чаклуна, тим більше що характер у Готрі був для цього якраз відповідний.

Як би довго не панувала зима, але прийшов і їй час відправлятися на спокій до наступного року. Сніг на дворі поступово почав підтавати. Опівдні заплакали бурульки кришталевими сльозами, немов прощаючись із зимою, і настала весна.

Дроппі кожного дня бігала в ліс шукати таловинки, на яких ось-ось повинні були з’явитися перші проліски. Повеселілі пташки радісним співом зустрічали працелюбну дівчинку, яку полюбили численні мешканці лісу. Для кожного з них у неї були припасені гостинці: для пташок – хлібні крихти, для зайчат – морквина і капустяне листя, для оленів – пучок сіна. Нікого не забувала Дроппі.

Увечері, як завжди сидячи біля печі, дівчинка вишивала візерунок на маленькій подушечці. Розімлілий біля вогню Буркотун дрімав, солодко сопучи.

Непомітно присівши біля прочинених дверей, Готрі з зацікавленням спостерігав крізь щілину за Дроппі, яка тихенько наспівувала про те, як мріє знайти своїх рідних і повернутися додому.

Несподівано Дроппі почула якесь схлипування. Вона насторожилася. І справді, за дверима хтось плакав. Дівчинка відклала вбік вишивку, навшпиньки підійшла до дверей і визирнула.

На підлозі, притулившись до стіни спиною, сидів Готрі і гірко плакав.

Сердечко Дроппі здригнулося від жалю до бідолахи. Вона простягла руку і ласкаво погладила його по скуйовдженій голові.

– Готрі, чому ти плачеш? – запитала дівчинка.

Хлопчик глянув на неї сумними очима, розмазуючи по брудних щоках сльози, схопився і кинувся, було, бігти, але Дроппі втримала його, спіймавши за руку.

– Скажи мені, в чому твоя печаль? – знову запитала вона. – Може, я спробую тобі допомогти…

– Не потрібна мені нічия допомога! – похмуро відповів Готрі. – Та й допомогти мені ніхто не зможе…

– Заходь на кухню, – запросила Дроппі. – Я тебе гарячим чаєм напою… посидимо, поговоримо, може тобі і полегшає.

Вона потягнула Готрі за рукав, і він знехотя пішов за нею. Дроппі посадила хлопчика на лавочку, подала чашку з чаєм, а сама влаштувалася навпроти. В цей час прокинувся Пеппер і від подиву вирячив очі.

– Це хто ще? – дурнувато запитав він.

– Готрі, – відповіла Капелька.

– Сам бачу – не сліпий!

– Навіщо ж питаєш?

– Я хотів зрозуміти: що він тут робить?! Бач, який – капості всякі нам влаштовує, а потім сидить собі спокійненько і чаї попиває!

Готрі винувато схилив голову. З усього було видно, що йому ніяково. Він навіть зібрався, було, піти, але Дроппі його затримала.

– Як тобі не соромно, Буркотуне?! Хіба ти не бачиш, що йому дуже погано!

Хоча Пеппер і бурчав часом не в міру, але серце в нього було добре. Тому, відразу забувши про минулі образи, він занепокоївся.

– А що сталося? Може, чимось допомогти?

Буркотун і Дроппі почали розпитувати хлопчика, і він поступово повідав їм про все, що з ним сталося.

Закінчуючи свою сумну розповідь, Готрі гірко зітхнув:

– Один я на всьому білому світі… Немає у мене ані рідних, ані друзів, та й хто захоче дружити з таким виродком?!

Він низько схилив голову і заплакав. Дивлячись на нього, Дроппі і Буркотун теж ледь не заплакали, до того їм стало шкода бідолаху.

– Не плач, Готрі. Люди можуть виглядати по-різному: хто красивіше, а хто не дуже, але головне – які вони всередині, яка у них душа, – сказала дівчинка. – Хочеш, я буду з тобою товаришувати?

– І я теж! – підхопив Буркотун і тут же додав: – Якщо ти, звичайно, не будеш робити всілякі капості.

Сльози на очах хлопчика одразу ж висохли. Він здивовано подивився на Буркотуна і Дроппі, а потім недовірливо перепитав:

– Це правда? Ви згодні зі мною дружити?

– Авжеж, – заспокоїла його Дроппі.

Готрі посміхнувся такою радісною усмішкою, що на мить здалося, що його потворність зникла.

– Послухай, Готрі, – звернувся до нього Буркотун. – А чи не можна знайти якесь заклинання, щоб тебе розчаклувати?

– Ні, – знову посмутнів хлопчик. – Чаклунка наклала на мене таке страшне закляття, що я тепер все життя буду виродком. Вона хоче зробити мене чорним чаклуном, коли я виросту…

– Ти не засмучуйся, сподіваюся, ми що-небудь придумаємо або дізнаємось потайки від Віспер. А приятелювати ми і так можемо. Найголовніше – щоб серце було добре!

З кишені сукні висунулася заспана мордочка Чокі. Він якраз збирався в свої нічні мандри. Побачивши Готрі, Чокі насторожено дивився на нього, ворушачи носиком. Хлопчик простягнув руку і дбайливо погладив хом’ячка. Заспокоївшись, Чокі вибрався з кишені, спустився на підлогу і бадьоренько побіг до підвалу, де його вже чекала весела мишача компанія.

– Готрі, давай я тобі сорочку підлатаю, – запропонувала Дроппі. – А то вона вся роздерта.

– І вмитися не завадило б, – додав Буркотун. – Зараз я теплу водичку принесу.

Поки Дроппі ставила на сорочці латки, він підігрів воду, налив її в таз і, діставши мило, оголосив:

– Готово, можеш вмиватися!

На той час, коли Готрі привів себе в порядок, сорочка була готова. Він одягнув її і подивився на себе в дзеркало.

– Ну ось, зовсім інша справа! – задоволено сказав Пеппер.

Майже до самого ранку друзі чаювали на кухні, розповідали один одному різні цікаві історії. А коли вже розходилися, домовилися свою дружбу тримати в секреті від Віспер.

Лягаючи спати, Готрі щасливо посміхнувся, але потім, сумно зітхнувши, прошепотів:

– Ах, яка гарна і симпатична дівчинка, а я таке страхіття…

Наступного дня Віспер з підозрою подивилася на Готрі і єхидно поцікавилася:

– Що це ти сьогодні такий чистенький – чи не закохався в дівчину?

Пам’ятаючи про угоду не видавати секрет дружби, хлопчик зневажливо скривився.

– Ще чого!? – відповів він. – Боляче вона мені потрібна! Просто вже набридло брудним ходити.

– А… Ну, це інша справа, – заспокоїлася Віспер. – І вірно. Навіщо тобі це дівчисько, коли ти повинен готуватися до того, щоб стати могутнім чаклуном!

І вона попрямувала в таємничу кімнату, замкнувши за собою двері.

– Агов, Готрі, – тихенько гукнув його Буркотун, виглядаючи з кухні. – Іди сюди, поки карга не бачить. Ми тебе зараз нагодуємо.

Готрі зайшов на кухню.

Дроппі вже господарювала біля печі. Пахло свіжими млинцями і малиновим варенням. Буркотун поставив на стіл перед Готрі велику чашку з молоком і присунув до нього ближче тарілку з рум’яними млинцями.

– Їж, а я поки постережу, щоб чаклунка не застала нас зненацька.

– Цікаво, що це Віспер робить в тій кімнаті? – задумливо пробурмотів Готрі. – І чому туди заборонено ходити?

– Напевно, вона там скарби ховає, – вирішив Буркотун.

– Ну, скарби нам ні до чого, – сказала Дроппі. – От якби там були якісь чарівні дива – ото вже було б здорово!

– Послухай, Крапелька, – пожвавився Буркотун. – А якщо ми потай потягнемо у чаклунки ключ і навідаємося в цю кімнату, коли її не буде вдома?

Готрі похитав головою і з жалем сказав:

– Нічого не вийде, ключ прив’язаний до ланцюжка, який вона носить на шиї і ніколи не знімає.

– От же невдача… – Буркотун почухав потилицю, знизав плечима і, зістрибнувши зі стільця, оголосив:

– Гайда в ліс! Може, сьогодні знайдемо перші проліски.

Швиденько прибравши на кухні, друзі обережно вислизнули з будинку і побігли наввипередки в ліс.

Весна швидко брала своє. За декілька днів сніг повністю розтанув, зазеленіла свіжа травичка, з’явилися перші листочки. Сонечко пригрівало все сильніше.

Знову з’явився болотник Пітчер. Дроппі познайомила його з Готрі і розповіла сумну історію хлопчика. Так у нього з’явився ще один друг.

Час потихеньку спливав. Непомітно настало літо, а за ним і осінь. Пройшов рік служби у чаклунки. Дроппі трохи підросла і ще більше покращала. Готрі відчував, що вона йому дуже подобається, але він тут же згадував про свою потворною зовнішністю і від цього дуже страждав.

Часто Готрі забирався на горище і годинами мріяв про те, як було б здорово, якби він став звичайним хлопчиком. Іноді він плакав від горя.

Знову настала зима, а за нею і весна. Вже половину терміну відслужила Дроппі у Віспер. Кілька разів вона зверталася до старої з проханням показати батьків, але чаклунка, хихикаючи, відповідала:

– Бач, яка хитренька! Я тобі покажу, а ти потім втечеш. Ні вже – дзуськи! Пройде визначений термін, тоді і покажу.

– Я не втечу, чесне слово!

Але чаклунка сама була підступною брехухою і ніколи не тримала слова. Тому вона навіть і припустити не могла, що хтось може бути чесним.

 

Заборонена кімната

Одного разу Буркотун помітив, що Чокі повернувся зі своєї чергової прогулянки неабияк забруднений – в його шерстці застрягли грудочки землі.

– Ах ти, маленьке порося, – добродушно посміхнувся він.

Взявши хом’ячка на руки, Пеппер дбайливо почистив його, розгладив зім’яту шерсть. Але наступного дня все повторилося знову. Скільки Буркотун не чистив хом’ячка, кожен раз той все одно повертався забрудненим. Минув тиждень, другий… Нарешті Буркотун не витримав і вирішив простежити за Чокі, щоб дізнатися, куди той бігає.

Увечері, коли стемніло, хом’ячок, як завжди, вибрався з кишені і діловито побіг до дверей. Буркотун крадькома подався за ним. Вибігши з будинку, Чокі відразу завернув за ріг. Тут біля задньої стіни ріс густий чагарник.

Буркотун обережно виглянув з-за рогу і побачив десятка два мишей, що чекали Чокі. Коли хом’ячок підбіг до них, вони радісно запищали, а потім дружно забралися в чагарник.

“Цікаво, що вони там роблять? – подумав Пеппер. – Гаразд, зараз все одно темно, і я нічого не побачу. Навідатися сюди завтра вдень”.

Наступного ранку, коли Віспер кудись подалась, Буркотун забрався в чагарник і виявив там справжнісінький підземний хід. Від подиву він навіть присвиснув.

– Цікаво, куди ж він веде?

Ставши на коліна, Пеппер забрався всередину і поповз уперед. Незабаром з’явилося слабке світло. Підібравшись ближче, чоловічок побачив над головою дошки. Крізь щілини між ними пробивалося світло. Буркотун вперся руками в одну з них, і вона зі скрипом піднялася. Виглянувши з утвореної дірки, Пеппер з подивом виявив, що опинився в кімнаті, де ще жодного разу не бував.

– Так це ж, напевно, та сама заборонена кімната! – здогадався Буркотун. – Добре, що чаклунки зараз немає вдома. Навіть страшно подумати, що б вона зі мною зробила, якби тут застала.

Опустивши дошку на місце, він вибрався з підземного ходу і повернувся в будинок, обтрушуючи шерсть. Дроппі і Готрі ніде не було, а Пепперу так хотілося розповісти їм про підземний хід, що він від хвилювання з’їв півбанки варення.

Грюкнули вхідні двері, коридором прогупотіли черевички, і в кухню, тримаючись за руки, вбігли захекані Дроппі і Готрі.

– Крапелька, що я тобі зараз скажу – впадеш! – змовницьки сказав Буркотун, роблячи великі очі.

– Що трапилося?

– Я щойно побував в забороненій кімнаті!

– А як ти замка відкрив? – здивувався Готрі.

– Так я його зовсім не відкривав. В кімнату веде підземний хід!

– Звідки ж він взявся?

– Чокі прорив разом з мишами. Скоро повинна повернутися Віспер, тому сьогодні ми туди не підемо. Дочекаємося слушної нагоди. Як тільки чаклунка знову кудись піде, всі разом навідаємося в цю кімнату. Там стільки цікавого!

Але Віспер як на зло цілий тиждень нікуди не відлучалася, сиділа в своїй кімнаті і щось бурмотіла – напевно, займалася чаклунськими штучками. Друзі знемагали від нетерпіння.

Нарешті настав довгоочікуваний день. З ранку чаклунка оголосила про те, що повернеться ввечері, і щоб до цього часу була натоплена лазня, тому що вона вирішила попаритися.

Дочекавшись, поки Віспер зникла вдалині, друзі кинулися до підземного ходу.

Піднявши дошку, Буркотун першим забрався в кімнату, а потім допоміг Дроппі та Готрі. Друзі з зацікавленням оглядали приміщення. Уздовж стін стояли шафи, набиті всякою всячиною: сушеними травами, гілочками і корінням, скляними баночками, горщиками і скриньками, в яких зберігалися різноманітні порошки. На полицях лежали стародавні сувої і товсті книги, покриті сірим пилом.  Під стелею на довгих нитках висіли засушені кажани, жаби і риб’ячі голови.  А з кутів, сидячи в запорошених гамаках, злобно витріщалися на непрошених гостей великі жирні павуки.

Посеред кімнати стояв величезний темний стіл. Одну половину його займали скляні колбочки, банки і трубки, наповнені різнобарвними рідинами, на інші         й лежала розгорнута книжка, поруч з якою в чорному свічнику стояла велика свічка.

– Фу, як тут брудно! – скривився Пеппер. – Ну і нечупара ця Віспер!

– Може, трошки приберемо? – несміливо запропонувала Дроппі.

– Ти що, Крапелька! – злякався Готрі. – Тоді вона відразу здогадається, що ми тут побували. Навпаки, потрібно нічого не чіпати, щоб не залишити жодних слідів.

– Вірно, – погодився Буркотун.

Він обернувся назад і раптом злякано позадкував, вигукнувши:

– Йой, зараз воно мене клюне!

Швидко озирнувшись, Готрі і Дроппі негайно злякано притулилися одне до одного – на тумбочці, розправивши сірі крила і розкривши гострий вигнутий дзьоб, сидів величезний пугач. Він дивився на друзів жовтими немигаючими очима. Здавалося, пугач ось-ось кинеться на Буркотуна.

Несподівано Готрі голосно розсміявся:

– Ха-ха-ха! Та це ж опудало!

Хлопчик сміливо підійшов до пугача і поплескав його по голові.

– Ось бачите – зовсім не страшно!

– Так, тепер-то не страшно, – невдоволено погодився Пеппер. – А спочатку я думав, що він мене заклює… у-у, потворне опудало, налякало мене!

Тим часом Дроппі підійшла до столу і заглянула в книгу.

– Ой, подивіться, що тут намальовано… – здивувалася вона.

Готрі і Буркотун підбігли до неї.

– Ну і що, – сказав волохатий чоловічок. – Браслет якийсь. Подумаєш – ач дивина!

– Та це ж точно такий браслет, як мій!

Дроппі підняла руку, демонструючи свій браслет. Він і намальований в книзі були схожі як дві краплі води.

– Ну і справи! – присвиснув від подиву Готрі. – Виходить, це не простий браслет, раз намальований в чаклунський книзі.

– Ото ж бо я помітив, що Віспер на нього задивляється, – згадав Буркотун. – А хитрюща яка, навіть словом не обмовилася. Відьма, та й годі! Шкода, що я читати не вмію, а то зараз дізналися б, що це за браслетик…

– Нічого, я вмію, – заспокоїла його Дроппі. – Я навчилася, коли працювала у шинкаря.

Дівчинка схилилася над книгою і почала вголос читати:

– Цей чарівний браслет відкриває заповітні двері в чудову Країну Виконання Бажань. Двері знаходяться… – Дроппі замовкла.

Пеппер нетерпляче тупнув ніжкою.

– Чому ти замовкла? Швидше читай далі!

– Не можу, тут сторінка обірвана…

Буркотун утнувся носом в книгу і розчаровано вигукнув:

– Ось так завжди! Ну чому мені не щастить?! Це ж треба – чарівна країна, в якій виконуються бажання, а де двері до неї – невідомо!

Буркотун мало не заплакав з жалю.

– Я зовсім один, нема у мене ані рідних, ні близьких… – белькотів він.

– Ну що ти, – спробувала заспокоїти його Дроппі. – У тебе є ми – твої друзі. Ми тебе любимо.

– Воно-то так, – погодився Пеппер. – Ви прекрасні друзі, годі й казати. Але я завжди хотів зустріти кого-небудь такого ж, як я. Коли ти прочитала про виконання бажань, я так зрадів. У мене з’явилася надія знайти собі подружку, таку ж, як я, буркотунку. А потім у нас з нею було би багато маленьких буркотунчиків. Та що там казати, якщо ми не знаємо, де ці двері знаходиться…

Буркотун в відчаї махнув рукою. Дроппі ласкаво погладила його і м’яко промовила:

– Не впадай у відчай. Прийде час, і ми дізнаємося, де ці двері.

Вона знову повернулася до столу і почала гортати сторінки в надії відшукати ще якісь відомості про браслет. Буркотун і Готрі з надією заглядали через її плече, хоч і нічого не могли зрозуміти, та й сама Дроппі не завжди розуміла, про що йдеться в книзі. Деякі записи в ній були зроблені невідомою мовою, а інші хоч і складалися з окремих зрозумілих слів, разом читалися, як абракадабра. Напевно, це були якісь чаклунські заклинання. Дівчинка навіть не хотіла їх читати і швидше перегортала сторінки.

Непомітно пролетів час. Пора було повертатися. Дроппі знову відкрила книгу на тій сторінці, де був намальований браслет. Друзі уважно перевірили, чи не залишилося ніяких слідів, залізли у підземний хід і вирушили назад.

До повернення Віспер все було готово – і лазня натоплена, і вечеря готова.

Повернувшись додому, чаклунка насамперед попрямувала в заборонену кімнату. Затамувавши подих, друзі чекали її появи. Але Віспер зайшла на кухню в гарному настрої.

Всі полегшено зітхнули – значить, вона нічого не помітила.

З тих пір так і повелося: як тільки стара кудись відправлялася, Дроппі, Буркотун і Готрі тут же забиралися в заборонену кімнату. Іноді, коли її друзі були зайняті, дівчинка сама цілими годинами сиділа за столом Віспер, читаючи всі книги підряд. Так, наприклад, вона дізналася, що у чаклунів на голові росте мерехтливий волосок, який видно лише вночі. Саме в цій волосині зосереджена вся чаклунська сила. Якщо його вирвати, то чаклун позбавляється своєї могутності.

“Як же виявити мерехтливий волосок на, голові Віспер?” – часто розмірковувала Дроппі, але нічого не могла придумати. На ніч чаклунка закривалася в спальні на другому поверсі, тому навіть не було чого мріяти прокрастися до неї потайки.

А час йшов, непомітно пролетіли три роки. Дроппі виросла і перетворилася в гарну дівчину. Готрі закохався в неї остаточно, але не смів зізнатися через свою потворну зовнішність.

 

Викриття

До п’ятнадцятиріччя Дроппі залишалося три дні. Готрі пішов у ліс, а Віспер, як зазвичай, відправилася кудись за своїми темним справи, і Дроппі з Буркотуном вирішили забратися в заборонену кімнату. Але не встигли вони відкрити книгу, як двері відчинилися, і на порозі з’явилася чаклунка. Вона несподівано повернулася, тому що забула дещо зі своїх чаклунських штучок. Побачивши Буркотуна і Дроппі в забороненій кімнаті, Віспер мало не луснула від люті.

– Як ви наважилися сюди зайти?! Негідники! Та я з вас котлету зроблю! – закричала вона, тупаючи ногами.

Чаклунка схопила однією рукою Дроппі, іншою – Буркотуна і потягла їх до підвалу.

Пеппер викручувався щосили, намагаючись вкусити Віспер за руку, але в нього ніяк не виходило.

Відкривши двері до підвалу, чаклунка жбурнула дівчину і волохатого чоловічка вниз, а сама стала на порозі.

– Ну що, багато ви дізналися з моїх книг? – грізно запитала вона.

– Що треба, те і дізналися! – за звичкою огризнувся Буркотун, потираючи забиту руку.

– Пані Віспер, відпустіть нас, будь ласка, – благала дівчина. – Все одно вже закінчується термін моєї служби. Ви ж обіцяли допомогти мені знайти батьків!

– Ха-ха! – реготнула чаклунка. – Дурне довірливе дівчисько! Я й не збиралася тебе відпускати. Ти повинна відкрити для мене чарівні двері до Країни Виконання Бажань!

– Але ж я не знаю, де вони знаходяться.

– Нічого, проте я знаю все! Фея квітів подарувала тобі в день народження цей магічний браслет. Він – ключ до чудових дверей.

– Це ми і самі знаємо, – пробурмотів Пеппер.

– Але ж ви не знаєте решти! Дізнавшись про браслет, хитрий шинкар вкрав тебе, Дроппі, і відвіз далеко в ліс. Ти була зовсім маленькою і нічого не пам’ятаєш. А потім потрапила до мене. Через три дні тобі виповниться п’ятнадцять років, і тоді браслет зможе відкрити заповітні двері. А до тих пір ви у мене будете сидіти під замком, щоб не втекли!

Віспер зачинила двері і засунула важкий засув.

У цей час повернувся Готрі. Почувши про те, що трапилося, він не знав, що й робити, злякавшись за друзів. Але розсерджена чаклунка не звернула уваги на його дивну поведінку. Вона наказала Готрі стерегти двері і не розмовляти з полоненими.

Звичайно ж, чаклунка залишилася вдома. Вона вирішила більше нікуди не відлучатися до дня народження Дроппі.

Увечері Віспер віддала Готрі останні розпорядження, пішла до себе в спальню і закрилася зсередини.

Коли з-за дверей донеслося гучне хропіння чаклунки, Готрі обережно відсунув засув підвалу і, відкривши двері, тихенько покликав:

– Крапелько! Буркотуне! Виходьте швидше!

Спочатку з темряви з’явилася перелякана мордочка волохатого чоловічка. Він підозріло озирнувся визирнув і поцікавився:

– А де стара карга?

– Вже спить. Чуєш, як хропе?

– У-у, відьма проклята! – обурився Пеппер. – Щоб вона лопнула від своєї злості!

Слідом за Буркотуном з підвалу вибралася Дроппі.

– Тікайте, поки стара спить, – сказав Готрі.

– А як же ти? – занепокоївся Буркотун. – Давай разом втечемо.

– Ні, я залишуся – спробую її затримати, скільки зможу. Та й навіщо мені з вами бігти? Все одно з мене всі будуть насміхатися.

– Ні, бігти марно, – вирішила Дроппі. – Чаклунка нас знайде, де б ми не були. Та й вночі, в темряві, ми далеко не втечемо.

– А що ж робити? – розгубився Пеппер.

– Потрібно прокрастися в спальню і вирвати у Віспер з голови мерехтливий волосок, тоді вона втратить свою чаклунську силу і не зможе нам нашкодити.

– Молодець, Крапелько! – схвалив Пеппер. – Так і зробимо.

Він ступив у бік відьминої спальні, але раптом зупинився.

– А як ми потрапимо всередину? – розгубився Пеппер. – Адже двері зачиняються зсередини…

– Зараз спробуємо… – відповіла Дроппі.

Вона відкопилила кишеню платтячка і тихо сказала:

– Чокі, нам потрібна твоя допомога…

Негайно з’явилася пухнаста мордочка хом’ячка. Він уважно вислухав дівчину, пискнув на знак згоди і, спустившись на підлогу, прошмигнув до підвалу.

– Куди ж він? – здивувався Готрі.

– За підмогою, – пояснила Дроппі. – Засув важкий, Чокі сам з ним не впорається.

Незабаром хом’ячок повернувся, і не один – за ним дріботіла ціла юрба сірих мишей. Вони прошмигнули під дверима і зникли в спальні Віспер. Почулася якась тихенька метушня, дряпання гострих кігтиків – і незабаром двері повільно відчинилися.

На засуві, вчепившись один за одного, виноградним гроном висіли мишки і Чокі.

Буркотун і Готрі дбайливо підхопили їх і опустили на підлогу. Хом’ячок тут же забрався в кишеню сукні Дроппі, а його помічниці дременули назад у підвал.

Друзі навшпиньках увійшли в спальню чаклунки. На широкому дубовому ліжку, голосно хропучи і присвистуючи, спала Віспер в насунутому по самі брови нічному ковпаку.

– Що ж нам робити? – у відчаї прошепотіла Дроппі. – Як тепер дістатися до тієї волосини?

– Доведеться ризикнути, – вирішив Готрі. – Спробуємо обережно стягнути ковпак з її голови.

Підібравшись до ліжка, друзі причаїлися за спинкою ліжка в головах. Готрі легенько потягнув за пензлик ковпака, але він щільно сидів на голові чаклунки. На допомогу прийшла Дроппі. Вона обережно підняла трохи краєчок ковпака, і він почав сповзати. Друзі зраділи. Але тут Віспер заворушилася уві сні. Пробурмотівши щось невиразне, вона знову натягнула ковпак на самі вуха і повернулася набік.

Ні живі, ні мертві Дроппі, Буркотун і Готрі зачаїлися, присівши за спинкою ліжка.

Віспер ще щось прошепотіла і знову захропіла. Друзі знову взялися за справу. Але і в цей раз тільки-но ковпак почав сповзати, чаклунка заворушилася і знову натягла його.

Скільки не намагалися вони поцупити ковпак, нічого не виходило. За вікном почало світлішати. Наближався світанок. Здалеку, з-поза Квітучого болота, долинуло ледь чутне хрипкувате горлання півня.

– А… була-не була! – зважився Готрі.

Він рішуче смикнув за пензлик ковпака і зірвав його з голови чаклунки.

– Ось він! – вигукнув Буркотун і обома руками вчепився в мерехтливий волосок, який світився бузковим сяйвом.

Віспер прокинулася і, ще не розуміючи, що відбувається, почала підніматися.

– Швидше, Буркотун, рви його! – не витримавши, скрикнула Дроппі.

– Що таке?!! – заревіла чаклунка. – Як ви сюди потрапили?!

У цей момент, волохатий чоловічок вирвав чаклунський волосок, смикнувши його так, що аж сам гепнувся на підлогу.

Схопившись з ліжка, Віспер кинулася до Пеппера, відкинувши Готрі і Дроппі, які намагалися їй перешкодити. Буркотун кинувся навтьоки. Чаклунка побігла за ним, вигукуючи:

– Караул! Зрада! Грабують!

Готрі підставив їй ногу, і Віспер, впавши з усього маху на підлогу, покотилася стрімголов, верескотливо обсипаючи прокльонами Дроппі, Буркотуна і Готрі.

Скориставшись цим, волохатий чоловічок підбіг до віконця, відчинив його навстіж і викинув мерехтливий волосок.

Порив свіжого вітру підхопив його і поніс невідомо куди.

Перший промінь сонця, що вже сходило, ковзнув у вікно і впав на скам’янілу від жаху чаклунку, і вона почала перетворюватися. Її ніс витягнувся і загнувся до підборіддя. На щоці виросла величезна волохата бородавка. Волосся на голові стало дибки, а з рота з’явилося жовте ікло. В одну мить Віспер перетворилася в страшну горбату і кістляву каргу.

– Який жах! – скрикнула Дроппі, хапаючи за руки друзів. – Швидше! Біжимо звідси!

Вискочивши з кімнати, вони збігли сходами на перший поверх, вискочили з хати і щодуху кинулися до Квітучого болота. Жахлива відьма переслідувала їх по п’ятах, клацаючи зубами і підвиваючи від люті.

– Нікуди ви не дінетеся! – гарчала вона. – Все одно наздожену і обгризу ваші кісточки до білого!

Втікачі мчали таємною стежкою через болото. Готрі, який біг останнім, підхопив грудку бруду і жбурнув його в чаклунку. Бруд заліпив їй очі, і вона зупинилася на мить, протираючи їх.

Дроппі, Буркотун і Готрі бігли не зупиняючись, але незабаром ззаду знову почулося наближаючеєся сопіння і злісне бурмотіння карги.

– Пітчере! Допоможи! – благаюче закричала Дроппі.

– Я тут! Що трапилося? – пролунало попереду, і з очерету вийшов стривожений болотник.

– Пітчере, миленький, спаси! За нами женеться Віспер!

– Що ж робити? – заметушився болотник. – Ех, якби вона не була такою могутньою чаклункою…

– А ми вирвали у неї з голови мерехтливий волосок, – повідомив Пеппер. – Тепер вона вже не чаклунка!

– Це інша справа, – зрадів болотник. – Зараз я з нею миттю впораюсь!

Він вийшов на стежку назустріч Віспер, яка, побачивши його, злобно загарчала:

– Забирайся геть, болотна п’явка, поки я тебе не розтоптала!

Але Пітчер навіть не ворухнувся. Коли карга наблизилася вже майже впритул, він підняв над головою руки і співуче сказав:

– Кардамарон! Самдорія! Брубікус!

Негайно блакитна хмарка огорнула Віспер з голови до п’ят. А коли воно повільно розтануло, замість чаклунки на стежці сиділа велика лупата жаба, злякано витріщившись на Дроппі, Готрі, Буркотуна і Пітчера.

– От так тобі, клята карга! – крикнув Пеппер. – Будеш знати, як зачаровувати і капості робити!

Пітчер повернувся до жаби і строго сказав:

– Нічого тут розсиджуватися! Забирайся геть в болото і більше не потрапляй мені на очі, а то віддам тебе чаплям на поталу!

– Фу, вона така гидка, що, напевно, чаплі відмовляться… – з’єхидничав Буркотун.

Жаба злякано кинулася в бік і забилася під листя болотних рослин.

 

Виконання бажань

– Ну що ж, друзі, немає більше підступної чаклунки Віспер! – сказав Пітчер. – Тепер ви можете оселитися в її будинку і стати його господарями.

– Так, – погодилася Дроппі. – Можливо, я б так і вчинила…

Дівчина на мить замовкла.

– Що ж тобі заважає? – здивувався болотник. – Будинок добрий і ні в чому не винен. А ми з Торшоном допоможемо вам: посадимо великий сад, квіти розведемо!

– Спасибі тобі, любий Пітчере! Ти такий добрий, але… я хочу знайти своїх батьків.

– Саме так! – підтримав її Буркотун. – Невже ми дарма на чаклунку три роки спину гнули?!

– Але ж вона так і не сказала, де живуть батьки Дроппі. Як же ви їх знайдете?

Від цих слів друзі трохи зажурилися. Але тут в розмову втрутився Готрі. Він обережно взяв дівчину за руку і сказав:

– Не журися, Крапелька. Ми будемо всюди ходити разом і розпитувати всіх про твоїх батьків до тих пір, поки не знайдемо їх. Вірно, Буркотуне?!

– Ще б пак! – підтвердив Пеппер. – Я, наприклад, найкращий розпитувач на всьому світі!

– Добре, – схвалив Пітчер. – Тоді я проведу вас через Квітуче болото, а далі вже Торшон вкаже вам шлях до найближчого міста.

З цими словами він повів друзів по стежці через свої квітучі володіння.

На іншому краю болота, присівши на горбку, відпочивав лісовик. Побачивши добрих знайомих, він дуже здивувався. А, дізнавшись від Дроппі та її друзів, що Віспер більше немає, дуже зрадів.

– От і добре, тепер наш край більше не буде користуватися поганою славою, – вигукнув він.

Друзі попрощалися з Пітчером, який побажав їм щастя і вдачі. Слідом за Торшоном вони вирушили через Сірий ліс до дороги, що вела в місто.

Коли з-за чагарників долинув тупіт копит і скрип возів, лісовик зупинився і сказав:

– Усе. Далі ви підете самі, а мені не можна показуватися людям.

– Але ми ж тебе бачили! – здивувалася Дроппі.

– Ви – це інша справа, – заперечив Торшон. – Ви мені допомогли, і у вас добрі серця. А там, на дорозі, різні люди зустрічаються… хто й зна які?!

– Прощавай, Торшоне, – сказала Дроппі, обіймаючи лісовика. – Я завжди буду пам’ятати тебе і Пітчера.

– Прощавай і ти, Крапелька, – відповів лісовик. – Бажаю тобі як найшвидше відшукати своїх батьків!

Попрощавшись з Буркотуном і Готрі, він зник за деревами.

*        *        *

Друзі бадьоро крокували дорогою, яка прямою смугою перетинала широку долину, вкриту яскравими квітами. Поступово вечоріло. Від далекої гряди високих гір наповзали м’які сутінки, віщуючи теплу ніч. Подекуди на потемнілому небосхилі замерехтіли перші боязкі зірочки. Праворуч від дороги показався велика купа сіна.

– Все йдемо і йдемо… – забуркотів Пеппер. – У мене, між іншим, ноги не залізні, та й спекотно в такий шубі, як у мене.

– Треба буде тебе постригти, – запропонував Готрі. – Може, тоді тобі буде легше?!

Буркотун різко зупинився, немов натикнувся на невидиму перепону, і витріщив очі.

– Кого це ви стригти зібралися ?! – обурився він.

– Тебе.

– Ще чого вигадали! Що я вам, кімнатне собаченя?!

Пеппер тупнув ногою і гордо задер підборіддя.

– Я жодного разу в житті не стригся і навіть не збираюся! – рішуче заявив він.

– Тому ти такий кошлатий, – засміявся Готрі.

Буркотун сердито засопів, але тут втрутилася Дроппі.

– Не треба сваритися, друзі, – примирливо сказала вона. – Пеппер правий. Ми дійсно втомилися, та й ніч уже ось-ось настане. Треба вже подумати про відпочинок.

– Чого тут думати, коли поруч ціла купа сіна, – пробурмотів Буркотун. – Там і заночуємо.

Друзі погодилися з його пропозицією і наввипередки кинулися до стогу. Трохи пострибавши і насміявшись вдосталь, вони заспокоїлися і вляглися на свіже сіно, дивлячись на зоряне небо. Чокі тут же відправився досліджувати місце ночівлі, і тільки шурхіт вказувало його шлях. Десь поблизу бадьоро скрекотіли цвіркуни. Аромат нічних квітів плив над сонною землею. Заклавши руки за голову, Дроппі милувалася перлинами зірок. Ледь чутно вона почала наспівувати:

Вечір надворі,

Стомлені зорі

Сяйвом сріблястим сплять на лугах.

Всі спочивають,

Лишень співають

Десь соловейки в тихих гаях.

Лагідна річка –

Мила сестричка

Плине повільно в дальні краї.

Бога благаю

І дожидаю,

Щоби збулися мрії мої.

Навіть цвіркуни, наче зачаровані мелодійним голосом дівчини, замовкли. Тихо сопів носом Буркотун. Готрі ще намагався чинити опір сонній дрімоті, але і він заснув. А Дроппі продовжувала співати.

Легкий подув теплого вітерця ласкаво торкнулося щоки дівчини. Вона повернула голову набік і завмерла в подиві. Поруч з нею стояла прекрасна молода жінка в мерехтливому одязі. Вона посміхнулася і ніжним, як весняний струмок, голосом вимовила:

– Здрастуй, дитя! Ти співала так проникливо, що я не втрималася і прийшла дізнатися, хто ти?

– Мене звуть Дроппі-Крапелька, – відповіла дівчина, піднімаючись, і боязко поцікавилася. – А хто ви?

Прекрасна незнайомка посміхнулася і поманила Дроппі до себе.

– Я – фея цієї квіткової долини, не бійся мене.

Дівчина зробила крок вперед, довірливо простягнувши до феї руки. І в цей момент фея здивовано скрикнула:

– Ах, не може цього бути!

Вона кинулася до розгубленої Дроппі і схилилася над її рукою, пильно розглядаючи браслет.

– Так-так… все сходиться, – пробурмотіла фея.

Вона з радісним подивом глянула на дівчину і запитала:

– Чи знаєш ти, дитино, що за браслет у тебе на руці?

– Мені відомо лише те, що він чарівний і відкриває двері, за якими виконуються бажання… – невпевнено відповіла Дроппі. – Але більше я нічого не знаю.

– Але я знаю! Адже це саме я подарувала тобі в день народження чарівний браслет і сама одягла його на твою руку. Проте однієї темної ночі тебе викрали, і з тих пір про тебе нічого не було відомо. Розкажи мені, де ти була всі ці довгі роки?

Фея посадила дівчину на сіно і сама сіла поруч. Слово за слово – Дроппі розповіла їй про своє життя в лісі у злого шинкаря. Потім вона розповіла про зустріч з Буркотуном, про розбійників і чаклунку Віспер. Коли дівчина закінчила, вона благально склала долоні і попросила:

– Пані фея, допоможіть мені відшукати батьків!

– Завтра ти зустрінешся з ними в тому місті, куди ви прямуєте.

– А як я дізнаюся що це саме вони?

– Не хвилюйся, серце підкаже тобі. А зараз лягай-но спати…

Фея змахнула рукою, і в повітрі спалахнули золотисті іскорки. Дроппі відчула, як сон долає її. Вона опустилася на сіно і заснула.

Наступного ранку дівчина розповіла друзям, про фею квітів, а потім вони вирушили в дорогу. Чи довго – коротко, прийшли вони в незнайоме місто і почали ходити по вулицях, роздивляючись дивовижні будинки з башточками і куполами.

На одній з вулиць Дроппі несподівано завмерла на місці. Серденько її забилося частіше. Вона побачила попереду маленький чистенький будиночок в оточенні пишних квітів. Це був той самий будиночок, який вона бачила в чаклунський хмарі Віспер.

Не вірячи своїм очам, дівчина повільно наблизилася до нього.

Буркотун і Готрі, перезирнувшись, мовчки пішли за нею.

У цю мить двері будинку відчинилися, і на порозі з’явилася красива жінка, схожа на Дроппі, але набагато старша. Побачивши дівчину, вона зблідла і ледь чутно прошепотіла:

– Донечко моя, це ти?

Дроппі кинулася в її обійми. На шум з будинку вийшов сивий чоловік. Коли він дізнався в чому справа, то заплакав від радості.

Довгих п’ятнадцять років шукали батьки свою дочку. Вони вже, було, і зовсім зневірилися побачити її коли-небудь. І ось тепер несподівано вона сама повернулася до них, та не одна, а з добрими друзями.

Радості батьків не було меж. До пізньої ночі пригощали вони дорогих гостей, розпитували про всі випробування і пригоди, що випали на їх долю.

Коли годинник на вежі міської площі пробив північ, за вікном тихенько дзвякнув кришталевий дзвіночок, і в двері неголосно постукали.

– Хто б це міг бути так пізно? – здивувався батько.

Він відкрив двері, і в будинок впурхнула, як легкий метелик, прекрасна фея квітів.

– Ну ось, тепер все в зборі! Прийшов час! – оголосила вона.

Фея поцілувала Дроппі і, взявши її за руку, промовила:

– Йдіть за мною!

Немов зачаровані, всі пішли за феєю.

Вона вела їх вулицями нічного міста, і зграйка метеликів висвітлювала шлях. Незабаром попереду з’явилася похмура громада стародавнього замку, який стояв занедбаним вже кілька століть. Коли підійшли до величезних бронзових дверей, що потемніли від часу, фея звернулася до Дроппі:

– Підійди до дверей і відкрий їх…

– Але ж вони такі великі і важкі, що я, напевно, не зможу їх навіть з місця зрушити, – засумнівалася дівчина.

– А ти спробуй, – посміхнулася фея.

Дроппі зробила крок вперед і доторкнулася до дверей. Браслет на її руці спалахнув рожевим сяйвом, і виник на ньому чарівний напис. Бронзові двері здригнулися – стулки з важким скрипом повільно відчинилися.

Там, за дверима, був чудовий казковий світ.

– Ідіть туди, – сказала фея. – І будьте щасливі!

Дроппі, її батьки, Буркотун і Готрі зробили крок в двері і опинилися на квітучій залитій сонячним світлом галявині. Трохи віддалік височів прекрасний білокам’яний замок. Перед ним стояли люди і привітно махали руками.

Вдалині виднілися білосніжні гори, до підніжжя яких примикав густий зелений ліс. Всюди співали птахи і пурхали різнобарвні метелики.

Дзвякнув кришталевий дзвіночок, і тут Готрі почав перетворюватися. Він підріс, роздався в плечах. Його потворність зникла. Перед Дроппі стояв стрункий юнак, ніжно дивлячись на неї.

Дівчина зніяковіло посміхнулася і залилася рум’янцем.

– Ну і справи! – здивувався Буркотун. – Готрі, та ти у нас, виявляється, просто красень!

Буркотун знову повернувся до замку і від несподіванки ледь не гепнувся на траву.

– Очам своїм не вірю! – здивовано вигукнув він. – Невже і моя мрія збувається?!

Назустріч йому йшла волохатенька усміхнена Буркотушка з рожевим бантиком на голові…

Сподобалось? Поділіться з друзями:

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 2

Поки немає оцінок...

3 коментарі
Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: