Дротяний заєць

Встав уранці заєць Коська, промив очі росою, дивиться – погода хороша. Сонечко світить, тепло, вітерець обдуває, на квітах бджоли дзижчать, мед збирають. “Піду  я погуляю, – вирішив Коська. – До їжака Кирила зайду, давно його не бачив”.

Іде заєць Коська, чує – птахи співають. І самому співати захотілося. Та біда – жодної пісні згадати не може, погано вивчив. Довелося самому придумувати:

А я лісом ходжу

Дерева на виду,

А я лісом ходжу,

Може, щось і знайду!

Іде, співає, навіть під ноги не дивиться – так пісні своїй радіє. І ненароком на жука наступив. Жук його за лапу вщипнув, лаятись почав:

– Ти що, спиш на ходу? Під ногами нічого не бачиш, мені руку віддавив!

– Вибач, – сказав Коська. – Я ненавмисно. Пісню складаю.

– Ану, заспівай, – попросив жук.

А я лісом ходжу,

Дивлюся ростуть квіти

Літають птахи

Дятли та синиці!

– Гарна пісня, – сказав жук. – Правильна. Але соловейко краще співає. Гаразд, співай і ти, тільки на руки не наступай.

Але зайцю Косьці розхотілося далі співати. Мовчки йде. На березі річки бобра Бориса побачив – відгризе Борис гілочку лози і тягне її.

— Здрастуйте, бобре Борис, — сказав Коська. – Що це ти робиш?

– Та ось гілки заготовляю, вчуся греблю будувати.

– Хіба у вас така школа є?

– Є така школа, – сказав бобер Борис. – Ми, бобри, всі з дитинства на інженерів вчимося, нам греблі треба вміти будувати, щоб жити краще було. Вдома по книжці уроки вчимо, а тут практику проходимо.

– Ти хіба маєш будинок? – здивувався заєць Коська. – Щось я жодного разу не бачив. Думав, що ви, як риба, у воді живете.

– Ну ти і вигадав! – засміявся Борька. – Скажеш також – як риби! У нас знаєш який великий будинок під берегом? Три кімнати. Тільки двері в нього під водою, пірнати треба. Ходімо до мене в гості.

Зайцю Косьці дуже хотілося сходити в гості до бобра Бориса. Але він води боявся, плавав погано, а пірнати взагалі не вмів. Тому він тільки зітхнув і сказав:

— Ніколи мені зараз по гостях ходити, Борисе. На мене їжак Кирило чекає. Іншим разом прийду, добре?

– Гаразд, – погодився бобер.

І побіг заєць Коська підстрибом далі. Біжить і бачить – сидить їжак Кирилко під кущем сердитий, голки стовбурчить і пихкає.

— Доброго дня, їжаче Кирило,— сказав Коська.— Ти не захворів часом? Я зараз тобі температуру поміряю, може, у тебе грип або кір.

– Нічого я не захворів, – відповів їжак Кирило. – Це я на лисицю Лариску сердитий, вона мене з’їсти хотіла.

– Так у тебе ж колючки! Згорнешся клубком – і ніхто тебе не з’їсть і не вкусить.

– Це на сухому місці. А зіпхни мене у воду, я одразу й розвернуся, щоб не потонути, і любий кігтями вчепитися може, бо живіт у мене без колючок. Лисиця Лариска так і хотіла зробити.

І розповів їжак Кирило, як збирав він уранці біля річки равликів та не вважав, а лисиця Лариска тут як тут. Згорнувся їжак клубком, виставив свої колючки – не підходь. Але лисиця Лариска теж хитра, стала потихеньку, щоб не вколотися, їжака Кирила до води підштовхувати, по траві котити. Відчуває їжак, що погані його справи, пропадає, а зробити нічого не може. Бігти йому не можна, лисиця одразу догори животом переверне. Як бути? Добре, що перед самим берегом піщана гірка була, вона й спасла їжака – докотила його лисиця до половини, спробувала перехопити лапами, а він по піску і скотився назад. “Добре, – сказала, намучившись, лисиця Лариска, – я тебе, їжаче, біля води підстережу, коли в спеку пити прийдеш. Тоді обов’язково з’їм!”

Ось яка історія з їжаком Кирилом вийшла – тільки що він врятувався і ледве живим додому дійшов.

– Треба нам провчити лисицю Лариску, – сказав Коська.

– Треба, треба – погодився їжак. – Але як провчити?

– Як?

– Давай думати, – сказав їжак Кирило.

– Так, давай думати, – погодився заєць Коська. Сіли вони в тіньочку під кущем, щоб не так було жарко, і почали думати. Година минула – думають. Жарко зовсім стає, обідати час, а вони все думають. Іноді розмовляють:

– Придумав?

– Не придумав.

– Ну, давай далі будем думати.

– Пообідати треба, – каже заєць Коська. – А то я про лисицю Лариску думаю, а сам капусту бачу.

– Ні, не підемо обідати, – не погодився їжак. – Як пообідаєш, то відразу спати захочеться.

Так і обід минув. Сонечко зовсім до лісу спускатися стало, на самі вершечки дерев, ніби подивитися вирішило – чого це їжак та заєць все сидять та сидять? І зовсім довгі темні тіні від ялинок і берізок потяглися, коли їжак сказав:

– Придумав! Біля старої партизанської криївки великий моток колючого дроту лежить. Бачив?

– Бачив, – сказав заєць Коська.

– Треба, щоб лисиця Лариска на цей дріт животом напоролося. Колючки іржаві, їх багато. Ой як запищить тоді лисиця Лариска!

— Ага, — сказав заєць Коська, — не напореться вона. Чого їй на дріт кидатися?

– А ми моток цього дроту в траву під кущик закотимо, – сказав їжак, – і на ньому зверху заячі вуха причіпимо. Лариска подумає, що це ти, заєць Коська, під кущем сидиш, і як стрибне!

— Та-ак,— сказав заєць Коська,— а де це ти заячі вуха візьмеш? Мої відріжеш, чи що? Так я не дам.

– Вуха ми з березової кори зробимо, смолою обмажемо, заячою шерстю обклеїмо. Як справжні будуть!

Так і вирішили. Побігли, одразу пообідали та повечеряли, а з ранку за справу взялися. Бобер Борис своїми гострими зубами з березової кори заячі вуха зробив, їжак Кирило їх на сосновому пні обмазав смолою, а заєць Коська вовною обклеїв – у них вдома після зими багато залишилося. Після цього вони половину дня колючий дріт під кущ котили, подряпалися трохи. Ну, нічого, все вийшло як треба. На дріт заячі вуха прив’язали, а їжак унизу ліг та й ворушить їх. Збоку якщо подивитися – ну справжній живий заєць у траві сидить!

Перед вечором лисиця Лариска на полювання вийшла, думає – мишей наловлю, повечеряю перед сном. Іде вона і бачить – заячі вуха з трави стирчать, ворушаться. “Ага, – засміялася тихенько лисиця Лариска, – це, видно, дурний заєць Коська під кущем заснув, тільки вухами від комарів посмикує. От як добре – збиралася я мишей наловити, а тепер зайця з’їм!”

Пірнула лисиця Лариска в траву, стала, щоб зайця не злякати, на животі підповзати. Ближче, ближче, ближче. Та як стрибне, та як закричить:

– Караул, вбивають!

Це вона напоролася животом і лапами на колючий дріт. Заєць Коська, як почув крик, так перелякався, що з усіх ніг додому побіг. А їжак Кирило запихкав і засміявся:

– Ага, лисиця Лариска, попалася! Знатимеш, як на їжаків та зайців полювати!

І поки лисиця рани зализувала, теж вечеряти додому пішов.

Дуже задоволені були їжак Кирило та заєць Коська, що лисицю Лариску провчили. Всім вони про це в лісі розповідали і сміялися. А лисиця Лариска прийшла додому обдерта – на животі та на лапах подряпини, з хвоста шерсть видерта.

– Що це ти, побилась із ким? – Запитала її мати.

– Ні, це я дротяного зайця спіймала! – захникала лисиця Лариска.

– Молода ти й немудра, – сказала мати. – Дротяних зайців не буває. Обдурив тебе хтось.

Так заєць Коська та їжак Кирило помстилися лисиці Ларисці. З того часу вона боятися стала, побачить над травою заячі вуха, зупиниться і думає – а раптом це дротяний заєць? А поки вона стоїть і думає, справжній живий заєць і втече!