Друг і брат

Сталося це давно по осені в одному селі.

Настав час врожай збирати. А врожай славний уродився: налився рис, колосся до землі хилить. Вийшли селяни вранці в поле — а рис з землі вирваний, поле потолочене. Зажурилися вони:

— Хто ж насмілився наш урожай псувати? Хто красти надумав?

Зібрали вони рису, скільки за день змогли, і додому пішли. Наступного дня приходять, бачать — знову хтось поле толочив. Вирішили тоді селяни злодія вистежити і суворо покарати. Почали вони по черзі сторожувати. А злодій хитрішим виявився зовсім перестав приходити.

Зраділи селяни:

– Ми його налякали! Нехай знає: не дамо йому безкарно наш рис топтати!

Перестали вони поле охороняти, а злодій тут як тут! Знову ночами рис красти почав. Ось напасть яка!

Жив у тому селі один хлопець. Звали його Тара. Був він добрим та сміливим. Ніхто його в карате перемогти не міг. Дуже хотілося Тара людям допомогти, от і вирішив він нічного злодія вистежити.

Взяв Тара велику палицю і, як стемніло, на поле пішов.

А ніч безмісячна, темно, хоч в око стрель. Ліг Тара в траву, зачаївся, став чекати, коли злодій з’явиться. Довго він так лежав. Раптом чує — крадеться хтось. Спочатку, ніби, легкими кроками йшов, а як наблизився — загуркотіло все, і вітер пекучий піднявся.

Лежить Тара в траві, на всі боки дивиться, але нічого не видно — темрява ж довкола. Став він тоді прислухатися, і здалося йому, що злодій серпом колосся зрізає. Вискочив сміливець із свого укриття і на звук серпа побіг. Бачить — біля його ніг хтось сидить. Розмахнувся Тара і що було сили вдарив злодія палицею.

Видав злодій жалібний стогін, під ноги Тара впав і завмер, помер мабуть.

Злякався Тара, заплакав:

— Ой біда! Не хотів я людину вбивати, і в думках того не мав. Думав, як людям допомогти і злодія зловити.

Ну, скільки сліз не лий, а злодія все одно не оживити. Зітхнув Тара і до старшого брата пішов за порадою.

— Допоможи мені, брате,— почав просити Тара.— Засвідчи перед людьми, що я не задумував страшне вбивство.

– Ах ти, негіднику! — закричав на нього старший брат у зашморг лізеш, і мене за собою тягнеш! Ти б раніше до мене за порадою прийшов, коли злодія вбити надумав. Що ж, по-твоєму, злодій – не людина? Ти не просто злодія вбив, а людину. Значить ти і є вбивця!

Зовсім розгубився Тара.

— Невже тобі зовсім мене не шкода, брате? Прошу тебе, засвідчи, що все випадково вийшло.

— Засвідчити? — розсердився старший брат.— Ти що, збожеволів? Тоді всі подумають, що я з тобою разом.

Забирайся геть із мого будинку! Немає в мене з убивцею нічого спільного!

І вигнав старший брата молодшого. Іде Тара, сльози гіркі ллє. «Нема мені тепер порятунку,— думає,— навіть брат від мене відмовився. Куди йти, не знаю. Хоч іди і топись».

Ішов він так, ішов, доки не підійшов до будинку свого друга. «Дай,—думає,— зайду, попрощаюся перед тим, як топитися».

Відчинив друг двері, здивувався:

— Ти що, Таро, ночами гуляєш? Щось сталося?

Розповів йому Тара про все — і про те, як людям допомогти хотів, і про те, як злодія ненароком вбив. Тільки про старшого брата промовчав — соромно ж.

— Так…— замислився друг,— сумна історія вийшла… Але ти не засмучуйся, я тебе в образу не дам. Всім розповім, що не хотів ти його смерті. Ну а якщо не повірять, скажу, що ми разом уночі на тому полі були. Удвох і вмирати не страшно.

— Дякую тобі на доброму слові,— сказав Тара.— Тільки загибелі твоєї я не хочу. Сам за все відповім, якщо доведеться!

— Гаразд, не журись, поживемо — побачимо,— почав підбадьорювати його друг і запропонував: — Давай краще на поле підемо і на злодія подивимося, бо ти й не знаєш, кого вбив. Та й не годиться йому посеред поля лежати — поховати його треба.

— І то правда,— погодився Тара,— ходімо.

А тут і світати стало. Прийшли Тара з другом на поле, бачать чорніє щось серед колосків. Підійшли ближче, та так на місці й завмерли! Не людина перед ними лежить, а велика риба – болотний вугор! Давно на нього селяни полювали! Був той вугор господарем навколишніх боліт і багато клопоту людям завдавав.

— Ось тобі й злодій! — засміявся друг.— Ти, виходить, двічі людям допоміг: від злодія врожай зберіг, та ще й на додачу — село від злого вугра урятував!

Підняли друзі великого вугра і в село віднесли. Оце була радість! З усіх навколишніх сіл приходили люди на вугра подивитися.

— Ось він який, виявляється, господар боліт! – дивувалися.

— А який великий!

— А який страшний!

— Дякуємо тобі, Таро, що всіх нас від смерті голодної та від вугра злого врятував.

Засмажили селяни великого вугра та влаштували справжній бенкет. Сидів Тара на тому бенкеті на чолі столу, а поряд з ним — друг. Лише старший брат на свято не прийшов. Соромно йому стало, що не допоміг він Тара у скрутну хвилину. Зібрав старший брат свої пожитки і назавжди з тих місць пішов.

Сподобалось? Поділіться з друзями:

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 1

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Поле заколдованных хризантем”
Японские народные сказки
Видавництво: “Искона”
1994 р.

1 Коментар
Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: