Друг і брат
Сталося це давно по осені в одному селі.
Настав час врожай збирати. А врожай славний уродився: налився рис, колосся до землі хилить. Вийшли селяни вранці в поле — а рис з землі вирваний, поле потолочене. Зажурилися вони:
— Хто ж насмілився наш урожай псувати? Хто красти надумав?
Зібрали вони рису, скільки за день змогли, і додому пішли. Наступного дня приходять, бачать — знову хтось поле толочив. Вирішили тоді селяни злодія вистежити і суворо покарати. Почали вони по черзі сторожувати. А злодій хитрішим виявився зовсім перестав приходити.
Зраділи селяни:
– Ми його налякали! Нехай знає: не дамо йому безкарно наш рис топтати!
Перестали вони поле охороняти, а злодій тут як тут! Знову ночами рис красти почав. Ось напасть яка!
Жив у тому селі один хлопець. Звали його Тара. Був він добрим та сміливим. Ніхто його в карате перемогти не міг. Дуже хотілося Тара людям допомогти, от і вирішив він нічного злодія вистежити.
Взяв Тара велику палицю і, як стемніло, на поле пішов.
А ніч безмісячна, темно, хоч в око стрель. Ліг Тара в траву, зачаївся, став чекати, коли злодій з’явиться. Довго він так лежав. Раптом чує — крадеться хтось. Спочатку, ніби, легкими кроками йшов, а як наблизився — загуркотіло все, і вітер пекучий піднявся.
Лежить Тара в траві, на всі боки дивиться, але нічого не видно — темрява ж довкола. Став він тоді прислухатися, і здалося йому, що злодій серпом колосся зрізає. Вискочив сміливець із свого укриття і на звук серпа побіг. Бачить — біля його ніг хтось сидить. Розмахнувся Тара і що було сили вдарив злодія палицею.
Видав злодій жалібний стогін, під ноги Тара впав і завмер, помер мабуть.
Злякався Тара, заплакав:
— Ой біда! Не хотів я людину вбивати, і в думках того не мав. Думав, як людям допомогти і злодія зловити.
Ну, скільки сліз не лий, а злодія все одно не оживити. Зітхнув Тара і до старшого брата пішов за порадою.
— Допоможи мені, брате,— почав просити Тара.— Засвідчи перед людьми, що я не задумував страшне вбивство.
– Ах ти, негіднику! — закричав на нього старший брат у зашморг лізеш, і мене за собою тягнеш! Ти б раніше до мене за порадою прийшов, коли злодія вбити надумав. Що ж, по-твоєму, злодій – не людина? Ти не просто злодія вбив, а людину. Значить ти і є вбивця!
Зовсім розгубився Тара.
— Невже тобі зовсім мене не шкода, брате? Прошу тебе, засвідчи, що все випадково вийшло.
— Засвідчити? — розсердився старший брат.— Ти що, збожеволів? Тоді всі подумають, що я з тобою разом.
Забирайся геть із мого будинку! Немає в мене з убивцею нічого спільного!
І вигнав старший брата молодшого. Іде Тара, сльози гіркі ллє. «Нема мені тепер порятунку,— думає,— навіть брат від мене відмовився. Куди йти, не знаю. Хоч іди і топись».
Ішов він так, ішов, доки не підійшов до будинку свого друга. «Дай,—думає,— зайду, попрощаюся перед тим, як топитися».
Відчинив друг двері, здивувався:
— Ти що, Таро, ночами гуляєш? Щось сталося?
Розповів йому Тара про все — і про те, як людям допомогти хотів, і про те, як злодія ненароком вбив. Тільки про старшого брата промовчав — соромно ж.
— Так…— замислився друг,— сумна історія вийшла… Але ти не засмучуйся, я тебе в образу не дам. Всім розповім, що не хотів ти його смерті. Ну а якщо не повірять, скажу, що ми разом уночі на тому полі були. Удвох і вмирати не страшно.
— Дякую тобі на доброму слові,— сказав Тара.— Тільки загибелі твоєї я не хочу. Сам за все відповім, якщо доведеться!
— Гаразд, не журись, поживемо — побачимо,— почав підбадьорювати його друг і запропонував: — Давай краще на поле підемо і на злодія подивимося, бо ти й не знаєш, кого вбив. Та й не годиться йому посеред поля лежати — поховати його треба.
— І то правда,— погодився Тара,— ходімо.
А тут і світати стало. Прийшли Тара з другом на поле, бачать чорніє щось серед колосків. Підійшли ближче, та так на місці й завмерли! Не людина перед ними лежить, а велика риба – болотний вугор! Давно на нього селяни полювали! Був той вугор господарем навколишніх боліт і багато клопоту людям завдавав.
— Ось тобі й злодій! — засміявся друг.— Ти, виходить, двічі людям допоміг: від злодія врожай зберіг, та ще й на додачу — село від злого вугра урятував!
Підняли друзі великого вугра і в село віднесли. Оце була радість! З усіх навколишніх сіл приходили люди на вугра подивитися.
— Ось він який, виявляється, господар боліт! – дивувалися.
— А який великий!
— А який страшний!
— Дякуємо тобі, Таро, що всіх нас від смерті голодної та від вугра злого врятував.
Засмажили селяни великого вугра та влаштували справжній бенкет. Сидів Тара на тому бенкеті на чолі столу, а поряд з ним — друг. Лише старший брат на свято не прийшов. Соромно йому стало, що не допоміг він Тара у скрутну хвилину. Зібрав старший брат свої пожитки і назавжди з тих місць пішов.
Джерело:
“Поле заколдованных хризантем”
Японские народные сказки
Видавництво: “Искона”
1994 р.
Справедлива казка!