Дружба двох псів

За старих часів жив один чоловік. Багатству його міри не було, щастя його вирувало, як вода, душа його була спокійна. Усі чотири види худоби були в нього: вівці, кози, коні і верблюди. Були в нього і два пси на прізвисько Торткоз і Мойнак . Торткоза —звали так, бо пес був увесь чорний, тільки над очима у нього були дві жовті цятки, такі ж, як його очі. Коли його покличуть, він іде, підлещуючись, з опущеною головою і дивиться спідлоба. Тоді ці плямки здаються очима. А другого пса господар назвав Мойнаком тому, що в нього шия була обвита білою смужкою, а весь він був чорний.
Двоє псів були настільки тямущі, що вдень не гавкали і не кидалися злісно на людей. А вночі бігали навколо кошари та овець, не підпускаючи близько ні вовка, ні злодія. Господар завжди був задоволений ними і сам перевіряв, питаючи у дружин:
– Гей, дали поїсти Мойнаку? Чи дали їжу Торткозу?

Якось опівдні вся худоба повернулася з пасовиська і відпочивала. А два пси, теж ситі, веселі, лежали собі задоволені перед домом, грілися на сонці і розмовляли між собою. Вони говорили про добро і зло, про щедрість і скупість, про те і про се і нарешті розмова зайшла про дружбу і ворожнечу. Мойнак з усезнаючим виглядом сказав:
– Торткоз! Ось я думаю: що може бути краще за дружбу? І чи настане колись день, щоб ми з тобою не билися? Через всяку дрібницю ми лаємося і б’ємося, ніколи не ставимося один до одного дружелюбно. Ніколи мирно не говоримо та не ходимо. Щодня — лайка, щодня — бійка. Отак і посивіємо! Сваримося через всяку дрібничку, і поки б’ємося через неї, у нас її забирає пес Кутбан. Я бачу, що інші пси: Жолдиаяк, Кутбан та Борнбасар дружніші за нас, живуть у злагоді та діляться здобиччю. Чому б нам із тобою теж не жити у злагоді? Давай будемо дружні і не лаятимемося! Якщо станемо справжніми друзями, ми поважатимемо один одного, окремо і їсти не зможемо, хоч і шість днів голодуватимемо. Отоді б і не помічали, як минають дні! Що скажеш на це, друже мій?
Торткоз розтягнувся, повиляв хвостом, підняв брови і, мов слова Мойнака заволоділи ним, промовив:
— Мойнеку, дуже правильні твої слова! Я теж думав, чому ми з тобою стали забіякуватими і злими? Чого нам не вистачає? Ми ситі, а господар (хай буде у нього благополуччя!) нас не ображає, не лає і не б’є. Дуже шанує. Що правда, то правда – у всьому винні ми самі! Вічно б’ємося до крові через якусь дрібницю! Мойнак витріщився на друга, підтиснув хвіст і не знає, що робити: хочеться сказати: «Ну, давай дружити!», а як сказати, не знає, побоюється. У цей час Торткоз обійняв його на знак дружби. Обнялися вони, поцілувалися.
— Тепер ми нерозлучні друзі, ніхто й ніщо не зможе нас розлучити! Хай хоч з голоду помремо, але через їжу лаятися не будемо! — клялися вони і стояли, не в силах розлучитися.
Раптом біля них упала кістка, викинута з хати. Тут же накинулися на неї вони. Обидва встигли одночасно, почали гарчати один на одного, потім стали сваритися, а потім битися. До того билися, що з кожного шерсть клаптями летіла.
Почули їх Жолдиаяк, Кутбан, Борнбасар, прибігли, покусали псів, що билися, забрали кістку і з’їли. Від шуму вівці почали розбігатися, а пастухи побили задиркуватих псів і розлили їх водою.