Дудочка

Зустрів якось Зайчик на стежині Лисенятко та й каже:

— Давай дружити, а то одному су-у-умно.

Лисеня одразу погодилося, бо хоч було воно ще мале, але вже хитрюще. На те воно й Лисеня! Йдуть вони лісом, сміються, перекидаються. Весело удвох. Лисеня показує Зайчикові дудочку й хвалиться:

— Глянь, яка дудочка, це татко подарував!

— А в мене… в мене ремінець є, ось…— також похвалився Зайчик.

— Ха, ремінець! З ремінця яка користь? — насмішкувато сказало Лисеня й заграло на дудочці ;

У Зайчика ноги самі в танок пішли. Ото весела дудочка!

Натанцювався Зайчик, тоді став просити:

— А тепер дай мені дудочку, я пограю, а ти потанцюєш.

— Е, ні-і-і,— проказало Лисеня й сховало дудочку за спину.— Що як ти її поламаєш?

І знову заграло. Грає й саме пританцьовує, а Зайчик мовчки йде поруч і танцювати йому вже не хочеться.

Дійшли до річки. Бачать, по воді корч пливе, а на ньому сидить Білочка й плаче. А хвилі штовхають того корча далі й далі від берега. Шкода стало Зайчикові маленьку Білочку і вирішив він їй допомогти. Підбіг до кущика й став гілку ламати. Та сил в нього замало. Ото якби удвох… А Лисеня стоїть поруч і мовчить.

І раптом Зайчик згадав про дудочку.

— Лисенятко,— просить він,— дай дудочку, я простягну її Білочці, вона вхопиться лапками, а ми удвох підтягнемо корч до берега.

— Що ти! Що ти! — злякано вигукнуло Лисеня.— Зрониш її у воду, а це ж татків подарунок!

І тут Зайчик пригадав про подарунок свого татка. Він хутко відстебнув червоний, з блискучою пряжкою, ремінець і кинув його Білочці. Вона вхопилася за пряжку тремтячими лапками, Зайчик підтягнув корча до берега й Білочка стрибнула на траву.

— Спасибі тобі, Зайчику, — сказала вона.— Хочеш, будемо друзями?

Зайчик погодився, а Лисеняті сказав:

— Ти казав, рудохвостику, що з ремінця користі немає! А бач, як вийшло!

Лисеня нахнюпилось:

— Я теж хочу з вами дружити!

Але слів тих Зайчик з Білочкою вже не чули. Вони зникли у високій траві.