Духи

Легенди Львова

ЦВИНТАРНІ ІСТОРІЇ
На Личакові любили вповідати різні страхи. Місько Бальон побив усі рекорди в спілкуванні з духами. Здавалося, вони заповзялися будь-що його настрахати і чатували на кожному кроці.

ІСТОРІЯ З ПАННОЮ
Чи вповідав я вам про ту кобіту? Як то яку? Ну, добре, всьо спочатку. Йду я си вулицею святого Петра і бачу, жи переді мнов шльопає така фіґурова цізя, аж ми в шкарпетках зимно стало. Сама! Ввечери! Який би я був кавалір, аби цізю до хати не провів? Ну, я си так до неї підбіг і кажу:

– Де то так панєнка загуляла, жи сама сі вертає? Може, би я вас провів? А вона каже:

– Дуже прошу.

– І повертає лице до мене. Матко свята! Не повірите! Лиця в неї не було. Ні вочей, ні носа, ні вуст – ну ніц!
Я подумав, жи здурію. Закляк на місци. А та потвора помахала мені білою як папір ручкою і в браму цвинтарну звернула.

Стою я так якусь хвилю і чую, як зуби клацають. Коли дивлюсь, їде бричка. А на бричці фірман в капелюсі звісив голову і куняє. Я до нього:

– Слухайте, прошу пана, яке чудо я бачив! Кобіта без лиця! Ні вочей, ні носа, ні писка, ні вух – ніц нема!

– Шо ви таке вповідаєте! – каже той візник і підводить голову. Матко свята! Глянув я на него і вклєк. Хлоп немав лиця. Ні вочей, ні носа, ні писка. Бричка звернула в ту саму браму, а я з півгодини стояв, як вкопаний.

ПОСВАРЕНІ СУСІДИ
Раз то було в суботу. Шнурую си пізно ввечері до хати попри цвинтар такво свищу фай-дулі-фай, бом-си випив і маю гумор. Коли дивлюсі – при брамі сидить якась мара. Ближче підходжу – та хіба би дідок.

– Панунцю – каже, – чи не занесли б ви мене до гробівця?

– До якого ще гробівця?

– А я вам покажу, лиш візьміть на руки.

Взяв я того дзядзя на руки, а воно легунє як пірко, та й несу. Він іно лиш керує – ліво, право, просто. Я ніц не кажу, бо часом тра й добрі речі робити, не тіко то кому в писок дати. Аж ту каже:

– Гов! То є той гробівец. Запукай в двери.

– Чекайте, – кажу, – чого би я мав пукати до чужого гробівця? Та же то не хата.

– Пукай і не переч. Тогді дістанеш нагороду.

– А, то вже єнша пара ґальош.

Я запукав, а звідти такий голос хриплий:

– Хто там?

– То я, Конопка! – озивається дідок і показує на міґах, аби-м го спустив на землю.

– А-а, то ти! Бодай тебе чорти на тім світі товкли! Бодай же ти в смолі кипів, як ксьондзова курка в росолі! – кричить той з гробівця.

– Зачекайте, пане Брідський, не кленіть! Вийдіть на хвильку сюди. А мені тихо шепоче:

– Слухайте, як він вийде, візьмете його за праву руку і мене за праву руку та й злучіт. Ми за життя були дуже сварливими сусідами та й тепер посмерти мучимося. А це вам платня, – та й поклав мені в руку якийсь камінець.

Ледве вспів го сховати до кишені, як ту камінна плита заскрипіла, відкрилася, а звідти виліз мало не рачки інший дідок.

– Якого тобі біса не лежиться, ти, Конопка зафайдана? Ще й ту мене знайшов? Зара я ти патли пообсмикую. Зара я ти зроблю морду на глянц!

Але ту я вхопив їх за правиці, злучив докупи і тримаю. Боже, що ту ся стало! Земля задрижала, а обома дідами так струснуло, що аж іскри сипонули.

А за хвилю обоє розсипалися і слід по них пропав. Вдома я той камінець роздививсі – а то чисте золото! Тільки, видно, довго в землі лежало.

СПРАГЛИЙ ДІДИЧ
На Голоскові над Полтвою стояла собі колись висока похмура камениця. в якій мешкав дуже багатий, страшенно скупий дідич. У Стрийському повіті він мав село, в якому люди на чім світ проклинали його, бо змушував їх працювати навіть у найбільшу спеку, не дозволяючи відлучитися хоча би на ковток води.
Отже, коли цей скупар помер, то не знайшла його грішна душа спокою і змушена була блукати ночами вздовж Полтви і волати:

– Пити! Пити! Пити!

Ці страшні завивання полохали мешканців, але жоден не відважувався чимось допомогти. Якось пізньою порою ішов тудою молодий батяр і побачив над річкою привида, в якого з роззявленого рота бухало полум’я.

– Пити! Пити! – скавулів привид.

Хлопець зупинився, хвилинку подумав і здогадався, що неприкаянний дух не може сам напитися, треба йому помогти. Скинув капелюха, зачерпнув води і подав привидові. Той одним духом перехилив воду
і знову заволав:

– Пити!

І тільки на третій раз нарешті він втамував спрагу і загасив те полум’я, що з рота йому виривалося.

– Дякую тобі, що ти збавив мене від мук пекельних, – сказав привид. – Ходи тепер за мною, аби я міг віддячити тобі.

Пішов батяр за привидом просто до його камениці, що стояла запущена, з висадженими вікнами й дірявим дахом. Цю каменицю усі обминали другою дорогою, а щоб колись вступити до неї, то й на гадку б нікому не спало. Але наш хлопець нічого не боявся і коли дідич зайшов усередину, то й він за ним ступив. Привітав їх оскаженілий писк кажанів, але привид гримнув на них і вони враз принишкли. В одній з кімнат стояла різьблена скриня, а зверху на ній сидів здоровенний кажан, що мав голову як у доброго хорта. Уздрівши
незнайомця, кажан вищірив ікла та вдарив крилами. Привид змахнув рукою і кажан покинув скриню.

– Набери собі повний капелюх, – сказав дух і підняв віко.

В очі хлопцеві вдарило яскраве сяйво золота. Хутенько нагріб його в капелюх і, притиснувши до грудей, позадкував назад.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6

Сподобався твір? Залиш оцінку!

1 / 5. Оцінили: 1

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Легенди Львова ”
Юрій Винничук
Видавництво : “ Піраміда ”
м. Львів, 2002 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: