<

Дурненький Шишо

Казка Ангела Каралійчева. Читати українською онлайн.

Стояла полуденна спека. Сонце піднялося високо над пагорбами. В кошарі заснули розморені спекою вівці. Жовті каченята задрімали в кориті під яблунею.

Бабуся підійшла до сплячого Шишо, потрясла його за плече і тихо сказала:

– Вставай, онучок, скільки ж можна спати! Ти ж збирався піти в поле! Вставай, біжи швидше, дідусь, напевно, вмирає з голоду! Шишо! Шишо, вставай!

Хлопчик схопився, протер кулачками заспані очі, підтягнув штани і вийшов на двір помитися. Побризкав холодною водою в лице, потім підійшов до корита: хотів погладити каченятко. Але стара качка засичала, широко розкрила дзьоб і погналася за ним. Шишо побіг на кухню, перекинув через плече торбинку з гарячим житнім коржем, взяв в руки казанок з юшкою з молодої кропиви і відправився в дорогу.

Далеко за селом, на пагорбі, дідусь орав на буйволах поле. Він раз у раз поглядав на дорогу, чи не з’явиться його онучок з гарячою юшкою і житнім коржем.

Шишо минув перехрестя, зайшов на великий міст і зупинився. Поставив біля себе казанок, перехилився, подивився вниз. Річка виблискувала і іскрилася на сонці, верби відбивалися у воді. Сріблясті рибки злітали над поверхнею ріки. Раптом Шишо побачив у воді маленького чорнявого хлопчика, дуже схожого на нього самого, з великими вухами і торбинкою через плече. Хто цей хлопчик і як він опинився у воді? Шишо зрадів несподіваній зустрічі. Він засміявся, і хлопчик в ріці теж засміявся.

– Гей, а ти чого смієшся? – запитав Шішо.

Він підняв камінець і кинув у воду. Почувся сплеск, хлопчик зник, а коли кола розійшлися і вода заспокоїлася, знову з’явилася темноволоса голова з великими відстовбурченими вухами.

Шишо здалося, що хлопчик дражнить його:

– А ну, якщо ти такий хоробрий, залізь в воду і злови мене!

Але Шишо згадав, що дідусь втомився, зголоднів і чекає  на нього. Він підняв казанок з юшкою і знову рушив у дорогу. Раптом назустріч йому вилетіла перепілка, сіла на гілку і стала кричати:

– Бул-ка – дай! дай! Бул-ка – дай! дай!

– Не можу я віддати тобі коржик, – відповів Шишо, – Я несу його дідусеві.

Перепілка розсердилася, змахнула крилами і полетіла вниз до болота Вона вирішила поскаржитися на хлопчика лелеці.

Лелека був царем усіх птахів, що жили в навколишніх лісах. Як і всякий цар, лелека любив спати в тиші і спокої. Але всю ніч до світанку на болоті квакали жаби, і він не стулив очей. Тому лелека пішов на болото посваритися з жабами. Тільки він схопив саму горласту квакуху за ногу і запитав, буде вона ще квакати, чи ні, як перед ним на купині, порослій мохом, спустилася перепілка і почала хникати:

– Він не дав мені коржика!

– Хто він? – запитав лелека, відпускаючи жабу, яка сказала на прощання «Ква-ква-ква!» – і пірнула в воду.

– Шишо!

– Накажи воронам привести до мене цього хлопця! – розпорядився лелека.

Перепілка полетіла до засохлої верби, на якій сиділи два чорних ворона і важно оглядалися навколо.

– Бачите, йде хлопчик і несе торбину з хлібом? – крикнула їм перепілка. – Лелека розпорядився його привести. Швидко!

Ворони каркнули, розправили крила і полетіли до Шишо.

– Стій, а ні руш!

Але Шишо добре пам’ятав, що його чекає дідусь. Він підняв з землі камінь і замахнувся, ворони полетіли ні з чим.

Полетів тоді лелека на Синю гору, знайшов дятла і звелів йому скликати пташину нараду. Застукав дятел по дереву:

– Тук-тук-тук! Лелека всіх збирає на раду!

Зашуміла Синя гора, зацвірінькали, засвистіли, заспівали, закаркали птахи. З усіх боків потягнулися вони до лелечиного гнізда. Першим прилетів пугач у величезних окулярах. Потім трясогузка на тонких ніжках, синичка і зграйка горобців. З сусіднього села з’явилися три індика і надутий павич з зеленими пір’ям в хвості. На гілці старої ялини сіла білочка: їй було дуже цікаво послухати, навіщо зібралося стільки птахів.

Коли всі розташувалися на галявині, лелека розповів про гарячий житній корж і юшку з молодої кропиви.

– Як би нам поласувати цією їжею? – запитав він.

Першим взяв слово індик. Він сказав:

– Давайте його проведемо. Запропонуємо йому обміняти дідусів обід на одне перо з павиного хвоста.

Павич обурився:

– Так не можна! Не дам я пера! Сьогодні перо, завтра перо, так ви мене скоро зовсім обскубаєте.

Потім виступив пугач:

– Я почну ухати і його налякаю!

– Де тобі його налякати! – заперечила маленька синичка – Ти ж у нас зростом не вийшов. Я і то більше за тебе.

Птахи розсміялися. Трясогузка запропонувала:

– Віддамо йому синичку. Вона така маленька, яка від неї користь?

Лелека сердито подивився на трясогузку.

– Нікого я не віддам, – сказав він.

Раптом почувся голос білочки:

– Хочете житнього коржика? Хочете свіжої юшки?

– Звичайно, хочемо! – зацвірінькали птахи.

– А скільки дасте горіхів, якщо я зумію відвести Шишо далеко в ліс, а ви тим часом заберете у нього коржик і юшку?

Лелека подивився на неї з недовірою.

– У тебе крил немає, як ти його наздоженеш? Він вже далеченько зайшов.

– Наздогнати дрібниці. Скільки горіхів дасте  – Мішок, – відповіли птахи і подивилися на лелеку. – Скільки підняти зможеш, стільки і дамо

Лелека кивнув головою.

Помчала хитра білочка з гілки на гілку, з дерева на дерево і наздогнала Шишо. Стрибнула на гілку старої груші, що схилилася над стежкою.

– Шишо, ти знаєш, які у нас новини? – запитала білочка, коли хлопчик порівнявся з нею.

Шишо зупинився.

– Ні не знаю.

– Ти бачив великий дуб на галявині? Там висять гойдалки, а на них гойдається павук. Хочеш подивитися?

При слові «гойдалки» очі у Шишо засяяли.

– Але я повинен віднести обід дідусеві. Він дуже зголоднів і чекає юшку і коржик.

– О, це простіше простого. Зараз я скажу воронам, щоб вони віднесли обід твоєму дідусеві. Йдемо, подивишся, які гойдалки, який великий і красивий павук.

Шишо поставив на землю казанок з юшкою, поруч поклав торбинку з коржем і побіг за білочкою. Не встигли вони відійти, як два ворона схопили смачний дідів обід і віднесли лелеці. А Шишо з білочкою вирушили гойдати на гойдалці павука. Гойдали, гойдали, навіть втомилися, так довго гойдали. Павук не заперечував, він, видно, був задоволений цією грою.

Повернувся Шишо назад і бачить: немає ні коржа, ні юшки. Зрозумів він, що його обдурили, заплакав і побіг додому. Коли проходив через великий міст, перехилився подивився в воду і побачив – темноволосий хлопчик з великими відстовбурченими вухами теж дивиться на нього і плаче.

А тим часом далеко в лісі, на галявині під густою тінню, лелека і його друзі клювали дідів обід і виспівували пісні. А білочка гризла горіхи.

Сподобалось? Поділіться з друзями!
Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 2

Поки немає оцінок...

Джерело:

“Осенняя сказка”

А. Каралийчев

Видавництво ”Детская литература”, 1980 р.

м. Москва

Залишити коментар