<

Дурні чоловіки і сварливі дружини

Норвезька народна казка. Читати українською онлайн.

Жили в одному селі дві сварливі сусідки. Варто було їм тільки побачити одна одну, як між ними починалася суперечка. А де суперечка – там і сварка, а сварку – це кожен знає – легше почати, ніж закінчити.

І чим більше вони сварилися, тим зліші ставали. До того дійшло, що не встигне ще одна рота відкрити, як друга вже готова вчепитися їй у волосся.

Нарешті і сперечатися їм стало не про що.

Тоді дісталися вони до своїх чоловіків. А чоловіки у них були як раз їм під пару – хоч кіл їм на голові теши. Ось вони і почали сперечатися, чий чоловік дурніший.

Одна каже:

– Мій!

Друга:

– Ні, мій!

Одна кричить:

– Так у мого розуму не більше, ніж у троля!

Друга у відповідь:

– А у мого – розуму ще менше, ніж у троля!

Одна хвалиться:

– Так моєму скажи, що глечик – це сокира, він і повірить.

Друга не здається:

– Це що! – каже. – Моєму накажи голкою з ниткою землю орати – він й піде.

І одна другій, не поступається ні півслова.

Тоді одна з них і каже:

– Давай спробуємо, хто з нас спритніше обдурить чоловіка, тоді і видно буде, хто з них дурніший.

На тому і порішили. Пошепталися про щось і розійшлися по домівках.

Ось повернувся чоловік однієї господині з лісу, а вона і каже:

– Що це з тобою, чоловіче? На тобі лиця немає! Захворів, видно?

– Ще що вигадала – захворів! Я здоровий!

– Ні, від мене нічого не приховаєш! Відразу видно, що тебе лихоманка б’є. Іди лягай швидше!

– Та чого мені лежати! Ти б мені вечеряти дала…

– Яка там вечеря! Сам на ногах ледь тримаєшся. Ось-ось впадеш. Не дай боже – і кінець тобі прийде.

І так вона над ним голосила, так клопотала, що йому і справді стало не по собі: то в жар кине, то в холод. А дружина на нього все насідає і насідає. Нарешті поклала вона його, веліла руки на грудях схрестити, очі закрити, а сама бігає взад-вперед і примовляє:

– Ой, біда яка! Помирає мій чоловік! Як є помирає! Ось вже і помер. Зовсім помер. І не ворушиться.

Слухає її чоловік і диву дається. Як це він помер, коли все чує? І рукою-ногою ворушить потихеньку. А вже їсти хоче – ну прямо до смерті! Так би і з’їв все, що в коморі заховано. Тільки про це і думати нічого. Раз дружина сказала, що помер, – значить, помер.

Тим часом інша господиня ось що затіяла. Як тільки побачила вона з віконця, що чоловік йде додому, сіла вона посеред хати і давай руками перед собою махати, ніби  гребенем шерсть чеше.

– Що це ти, жінко, придумала? – каже чоловік. – Прясти на прядці без колеса – одна тільки забава, а вже чесати шерсть без шерсті – просто бабина дурість.

– А що ж я чешу, по-твоєму? – каже дружина.

– А нічого, крім язика, – каже чоловік.

– Ось відразу  видно, що сам ти дурний, – каже дружина. – Очі  у тебе є? Глянь, шерсть у мене яка тонка! Ніде такої не знайти. І ціни їй немає. Всякий, хто розуміється, таку шерсть з руками б у мене відірвав. А я її для тебе припасла.

Тут підсунула вона прядку і закрутила колесо.

Прядка дзижчить, а господиня в повітрі руками перебирає, немов і справді пряде шерсть.

– З розуму ти поїхала – каже чоловік. – Нащо даремно колесо крутиш?

– Як це даремно? Глянь, яка тоненька нитка йде – як павутина. А вже міцна – не розірвати. Недарма кажуть: де тонко, там не рветься.

Скінчила вона прясти, стала ткати. Руками в повітрі покрутила і зняла з ткацького верстата тканину, якої не було. Розтягла її на столі і взялася за ножиці. Кроїть, ріже, шиє, ножиці клацають, а голка так і миготить.

– Ну, – каже нарешті, – ось тобі нове вбрання. – І руки вгору підняла, ніби вішає одежу на стіну.

Чоловік тільки плечима знизує, а сперечатися більше не сперечається. Може, і дійсно очі у нього погано бачать? ..

Другого дня вранці розбудила дружина чоловіка і каже:

– Сусід  наш, Нордігорен, помер. Одягай новий одяг, йдемо, зараз ховати будуть.

І простягає руки, ніби подає йому.

– А одяг де? – запитує чоловік.

– А очі твої де? Одягай швиденько. Що мені з тобою, як з малою дитиною, возитися?

Став чоловік одягатися, руки-ноги піднімає, опускає, а дружина навколо нього ходить і примовляє:

– Ну й добре зшито!

Так і вийшов на вулицю. Самому соромно на люди показатися, а чує, як дружина свою роботу нахвалює, хоробріше крокує.

Ось і будинок Нордігорена. А в хаті повно народу.

Ну, коли побачили його ті, хто прийшов віддати останню шану покійному, печаль їхня  не стала більшою. Одні в кулак фиркають, інші голосно регочуться.

А небіжчик чує, що всі навколо сміються, не втерпів: трішки відкрив очі щілинки. Так як розрегочеться на повний голос, навіть труна під ним застрибала.

– Ось це здорово! – каже. – Ула Серігорен з горя, що я помер, одягнутися забув!

Народ так і ахнув: небіжчик заговорив! Позадкували всі з хати – від гріха подалі, – а Ула Серігорен запитує приятеля:

– Це що ж таке? Хто ж тебе живцем у домовину уклав?

– А хто тебе без одежі з дому відпустив?

– Так з моєю дружиною хіба посперечаєшся? – каже один. – Вона не те що живому – мертвому голову задурить.

– А мою хіба переговориш, – зітхнув інший. – Як заладить своє, так забудеш, на якому ти світі живеш.

Побалакали вони, побалакали і надумали, як їм провчити своїх дружин. І це було найрозумніше, що вони зробили за все своє життя.

А якщо ви хочете знати, що ж вони придумали, запитайте про це у березового віника.

Подобається!

Сподобалась казка? Залиш оцінку!

4.7 / 5. Рейтинг: 3

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Асбйорнсен П.К. — На схід від сонця й на захід від місяця”
Видавництво “Карелія”, м. Петрозаводск, Росія, 1987.
Переклад з норвезької на російську – А. Любарская
Переклад на українську — Tales.org.ua

Залишити коментар