TOU

Дванадцять місяців

Казки Божени Немцової

Жила на світі одна жінка, і було в неї дві дочки: одна рідна, а друга — пасербиця. Свою дочку вона любила без тями, а на пасербицю й дивитися не могла, а все через те, що Марушка була вродливіша, ніж її Голена. Добра Марушка навіть не здогадувалась про свою красу, отож ніяк не могла зрозуміти, чого це мати щоразу, коли на неї гляне, аж тіпається з люті. Все в домі їй доводилося робити самій: прибирати в кімнатах, варити, прати, шити, прясти, ходити біля корівчини, носити їй траву. А Голена тільки й знала, що чепурилась та на сонечку вигрівалася. Марушка, пораючись по господарству, покірно, як овечка, терпіла сестрині й материні лайки та прокльони.

Але хоч як вона старалася, все було марно: мати й сестра ненавиділи її більше й більше, бо Марушка ставала дедалі гарніша, а Голена — потворніша. «Навіщо мені тримати в домі таку гарну пасербицю? Коли до нас прийдуть свататись парубки, вони вподобають собі Марушку, а на Голену й не глянуть»,— подумала якось мачуха і відтоді твердо поклала собі здихатися бідолашної Марушки. Вони з Голеною морили її голодом, били, а вона їм усе терпіла й вибачала.

Одного разу,— а було це в середині січня,— Голені раптом забаглося понюхати фіалок.

— Піди-но, Марушко, до лісу і принеси мені букет фіалок, я хочу приколоти їх собі на груди й насолоджуватися їхніми пахощами,— звеліла вона сестрі.

— Ох Боже, сестрице, що це ти вигадала? Хто таке чував, щоб під снігом та росли запашні фіалки? — мовила сердешна дівчина.

— Ах ти, ледащо погане! Ти ще смієш мені суперечити? Зараз же йди до лісу, а як не принесеш фіалок, я тебе вб’ю! — пригрозила їй Голена.

А мачуха схопила Марушку за руку, виштовхнула з хати й замкнула за нею двері.

Гірко заплакала бідна дівчина і пішла до лісу. Снігу тієї зими накидало багато, й ніде не видно було навіть прослідку. Дівчина збилася з дороги й довго блукала. Голодна, заклякла від холоду, вона просила в Бога смерті.

Раптом дівчина побачила вдалині світло, пішла на нього й незабаром опинилася аж на вершині гори. Там палало велике вогнище, а біля нього лежало дванадцять каменів, на яких сиділо дванадцять чоловіків. Троє з них були сивобороді, троє молодші, троє ще молодші, а троє зовсім молоденькі і найвродливіші. Вони сиділи мовчки й дивилися на вогонь. Ці дванадцять чоловіків були дванадцять місяців. Січень сидів на найвищому камені, волосся й борода його були білі як сніг, а в руці він тримав велику палицю.

Марушка злякала я. Якусь мить вона стояла, застигнувши від подиву, а потім осміліла, підійшла ближче й попросила:

— Добрі люди, дозвольте мені погрітися біля вашого вогню, я зовсім закоцюбла.

Січень на знак згоди кивнув головою і запитав:

— А чого ти прийшла сюди, дівчино? Що ти тут шукаєш?

— Я прийшла по фіалки,— відповіла Марушка.

— Зараз не час збирати фіалки, бо навкруги ще лежить глибокий сніг! — сказав Січень.

— Ох, я й сама це добре знаю, але сестра Голена і мачуха звеліли мені будь-що принести з лісу фіалок. Якщо я повернуся з порожніми руками, то вони мене вб’ють. Благаю вас, добрі дядечки, скажіть мені, де їх шукати?

Січень підвівся зі свого каменя, підійшов до зовсім молоденького місяця і, давши йому в руки палицю, мовив:

— Братику Березню, пересядь нагору!

Місяць Березень сів на найвищий камінь і махнув над вогнищем палицею. Тієї ж миті вогонь високо шугнув угору, сніг довкола почав танути, бруньки на деревах набухли, під молодими буками зазеленіла травичка, у травичці зачервоніли пуп’янки стокроток — почалася весна. Під кущами з-під торішнього листя пробилися й зацвіли фіалки, і не встигла Марушка навіть опам’ятатися, як їх було вже стільки, ніби хто синє покривало розіслав.

— Швидше рви, Марушко! — наказав їй Березень.

Марушка зраділа й почала рвати квіти. Незабаром вона нарвала великий букет, красно подякувала місяцям і весело побігла додому.

Як же здивувалися Голена з мачухою, коли побачили, що Марушка вертається з фіалками, кинулись обидві відчиняти їй двері, й за хвилину вся хата виповнилася пахощами фіалок.

— Де це ти їх нарвала? — запитала невдоволено Голена.

— Вони ростуть високо в горах у лісі під кущами, там їх багато,— відповіла Марушка.

Голена взяла фіалки, приколола собі на груди, нюхала їх сама, дала понюхати матері, але сестрі не сказала: «Понюхай і ти!»

Другого дня, коли Голена вигрівалася біля печі, їй раптом захотілося суниць. Вона покликала сестру й наказала їй:

— Іди, Марушко, до лісу і принеси мені суниць!

— Ох Боже, сестрице, де ж я їх тобі візьму? Чи чував хто таке, щоб під снігом та росли суниці? — відповіла Марушка.

— Ти, ледащо, ще смієш мені суперечити! Зараз же йди до лісу, бо як не принесеш суниць, то я тебе вб’ю! — пригрозила їй люта Голена.

Мачуха схопила Марушку за руку, виштовхнула її з хати й замкнула за нею двері.

Гірко плачучи, дівчина пішла до лісу. Снігу тієї зими накидало багато, й ніде не видно було навіть прослідку. Голодна, заклякла від холоду, вона раптом побачила світло. Зраділа Марушка й пішла на нього. Прийшла знову на велику гору, де біля вогнища сиділо дванадцять місяців. Січень сидів на найвищому місці.

— Добрі люди, дозвольте мені погрітися біля вашого вогнища, я зовсім закоцюбла,— попросила Марушка.

Сторінки: 1 2 3

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4.2 / 5. Оцінили: 5

Поки немає оцінок...

Джерело:

“Казки»

Збірник казок Божени Немцової

Переклад – Д. Андрухіва

Видавництво: “Веселка”

Київ, 1978 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: