ukraine

Друзі! Ми щиро надіємось що у цей надзвичайно важкий час для нашої країни казки допоможуть вам хоч трішки перемкнутись та відпочити.

Віримо в наших воїнів! Віримо в нашу перемогу! Слава Україні!

Дванадцять слонів

Леопольд Суходольчан

Тато почув з двору голос Барбари.

«Знову, мабуть, розбила коліно», — подумав тато і вийшов на балкон.

Барбара стояла в пісочниці і тупала ногами, мов маленький слоник. Перш ніж тато встиг запитати її про коліно, Барбара вже тупала по сходах.

— Татусю, я хочу слона! — крикнула вона, ледь відчинивши двері.

— Слона? — здивувався тато.

— Так, давай запросимо до себе слона.

— Але, — сказав тато, і посадив Барбару собі на коліна, — у нас немає жодного знайомого слона. Адреси або телефону слона у нас також немає.

— Які дрібниці! — Вигукнула Барбара. — Подивимося у телефонному довіднику. Там є усі адреси.

Тато посміхнувся, зсадив Барбару з колін і сказав:

— Гаразд, Барбаро. Побалакали трохи про слонів і досить. Настав час зайнятися справами.

— А мені здається, що я могла б усе життя говорити про слонів, — зітхнула Барбара.

Але тато її вже не чув. Він поринув у свою роботу. Барбара підійшла до вікна. І тут вона побачила щось важке та громіздке. Воно з’явилося на самому кінці вулиці і рухалося до їхнього будинку.

— Слон! Слон! — закричала Барбара і стрімголов помчала сходами вниз.

Вона миттю пролетіла через все подвір’я і вискочила надвір.

Повз неї повільно проповзала широка, доверху наповнена вантажівка.
Ззаду якого тріпотів короткий червоний хвостик ганчір’я. Вантажівка проминула їхній будинок і зникла за поворотом вулиці, а Барбара все дивилася йому вслід.

— І все ж таки це був слон, — прошепотіла вона. — Напевно, слон, просто він прикинувся вантажівкою.

І Барбара побігла вулицею слідом.

— Вам не зустрічався слон? — питала вона перехожих. — Я шукаю слона. Скажіть, будь ласка, слон вам не зустрічався?

Товста пані в капелюсі, схожому на город, підняла тонкі брови, здивовано глянула на Барбару, посміхнулася і мовчки погладила її волосся. І її капелюх-город повільно пішов.

— Якщо ви зустрінете слона, передайте йому, що я шукаю його! – крикнула їй навздогін Барбара.

Людина з люлькою, з якої валив дим, як з комина, на мить зупинилася.

— Слон? — пробурмотів він. — Слон сидить у моїй люльці. Можу його випустити. Дивись!

І він голосно пихнув. З люльки вилетіла хмара диму, завбільшки зі слона. Вона піднялася над їхніми головами, висмикнула тоненький хвостик із люльки і помчала в небо.

— Гм… — здивовано хмикнув чоловік. — У моїй люльці, виявляється жив не простий, а слон, що літає. Хто б міг подумати!

І він поважно пішов, тягнучи за собою довгий запашний хвіст диму.

— Якщо зустрінете слона, скажіть йому, що я на нього сердита! Непристойно спізнюватись у гості! — крикнула Барбара.

Селянка, що йшла на базар із великим кошиком груш, злякано прикрила рота долонею.

— Нічого такого не бачила, — прошепотіла вона. — Невже тут слони вулицями ходять?

Вона підібрала спідниці і звернула вбік, озираючись і притискаючи до себе кошик. Барбара зазирнула в магазин, завернула в пекарню, на пошту, в овочеву крамницю і скрізь питала:

— Чи не заходив до вас сьогодні слон?

І всюди їй відповідали одне й те саме:

— Не хвилюйся, дівчинко, твій слон нікуди не дінеться. Прийде. Не буде ж він один тинятися містом.

І Барбара, щаслива, побігла додому — чекати слона. Тато і мама, ошатно одягнені, зустріли її біля дверей.

— Ми йдемо в гості до тітки — сказала мама. — Ти залишаєшся вдома одна. Будь розумницею.

— Ідіть, йдіть, — сказала Барбара і квапливо зачинила за ними двері.

Вона носилася по квартирі туди-сюди, з кімнати до кімнати. Вона прибирала, підмітала, чистила, витрушувала — слон міг прийти будь-якої хвилини.

— Не забудьте ввічливо привітатись. Слон дуже шанований і важливий гість, — говорила вона своїм лялькам, ведмедям, клоунам, розсаджуючи їх на місця.

Ну ось, все готове до прийому гостей, а ніхто так і не постукав у двері. Барбара нетерпляче підбігала до вікна, виглянула назовні.

«Скільки народу на вулиці і жодного слона! – подумала вона і раптом схаменулась. — А ну як слон стоїть біля дверей і не дзвонить? Зі слонами таке трапляється».

І вона помчала відчиняти двері.

Але там, за дверима, нікого не було. Барбара про всяк випадок вибігла на сходи, зазирнула на чорний хід. Порожньо. Нікого!
Вона повернулася до вікна, налягла на підвіконня, підперла долонями голову і довго-довго, цілу хвилину, стояла нерухомо.

Раптом хтось грюкнув у двері. Барбара зірвалася з місця, кинулася в коридор і відчинила двері навстіж. На порозі стояв слон!

— Доброго дня, — пробубонів він. — Я Себастьян. Я вже думав, що тебе вдома немає.

— Звісно, ​​ти забув, що на світі є дверні дзвінки! — докірливо мовила Барбара. — Заходь, будь ласка!

Вона зачинила за слоном двері і раптом засміялася.

— А тато стверджував, що слон не зможе пройти крізь наші двері!

Не встигла вона посадити Себастьяна за стіл, як у двері голосно задзвонили.

— Ну, якщо дзвонять, то це, напевно, не слон, — сказала Барбара і пішла відчиняти.

Яке ж було її здивування, коли вона побачила на порозі двох слонів! Вони притулилися до дверей і чекали, поки їм відчинять. Той, що був більшим. затрубив:

— Я Якуб. А це мій брат Пилип… Кажуть, ти чекаєш нас у гості.

— Звичайно, звичайно, Якубе! Заходьте, заходьте, Пилипе! — сказала Барбара і провела слонів до столу.

— А це той самий слон, який не вміє дзвонити у двері, — представила вона Себастьяна.

Маленький Пилип з побоюванням глянув на ляльок.

— Вони не щипаються? — спитав він.

— Не бійся, адже в тебе товста шкіра, — буркнув Якуб.

У цей момент затремтіли двері, заспівали шибки, заходила ходором підлога. Барбара кинулася до дверей відчиняти. У коридор зайшло одразу троє слонів.

– Міка! Лука! Фердинанд! — сказали слони хором. – Нас тільки троє. Ми завжди разом.

— Краще одразу три слони, ніж жодного, — засміялася Барбара.

Вона принесла стільці зі спальні і розсадила слонів, що прийшли, за столом.

— А ми хочемо їсти, — сказали хором Міка, Лука та Фердинанд.

Барбара збігала на кухню і принесла повний кошик бісквітів. Мама напекла їх для тітки, але, на щастя, забула вдома.

Не встигла Барбара озирнутися, як кошик був порожній. Слони кидали його через стіл один одному і підкидали, наче м’ячик.

— А де слонка? — запитав Пилип.

— Яка слонка? — здивувалася Барбара.

— Ну, де сіль. Після солодкого хочеться солененького.

— Не слонка, а солонка, — поправила його Барбара і принесла плоску скляну сільничку.

Поки Пилип її вилизував, Барбара швидко перерахувала слонів:

— Себастьян, Якуб, Пилип, Міка, Лука та Фердинанд… Ой, вас уже шість! Шість слонів!

— Якщо ти вважаєш, що хтось із нас зайвий, то скажи, будь ласка, — пробурчав Якуб і скривджено опустив хобот.

 

— Ні ні! — квапливо вигукнула Барбара. — Я, навпаки, дуже рада, що в мене в гостях одразу шість слонів!

І в ту ж мить хтось з усієї сили задзвонив. Так що дверний дзвінок вискочив зі стіни і покотився по підлозі.

Барбара відчинила двері. На сходах юрмилося видимо-невидимо слонів. Вона їх ледве могла перерахувати:

— Один, два, три… Ну і ну!.. Чотири… Ой-ой-ой!.. П’ять… О-го-го!.. Шість… Ай-я-яй!

— Ми якраз йшли і вирішили зазирнути ненадовго до тебе, — сказав слон із найдовшими бивнями.

— Я Флоріан. А це…

— Фелікс, — сказав слон із найбільшими вухами.

— Сільвестр, — сказав слон із найдовшим хоботом.

— Августин, — сказав слон із найвеселішими очима.

— Фрідолін, — сказав слон із найкоротшим хвостом.

— Беньямін, — пропищало найменше слоненя.

— Ще шість слонів, ой-ой-ой, ще шість слонів, — розгублено шепотіла Барбара, тягаючи стільці з кухні, з комори, з горища.

А слони розсілися навколо столу і чекали на частування. Барбара знайшла на кухні солодкі сухарі та цукерки. Слони проковтнули і захотіли пити.

Барбара пішла до буфету по чашки. Але кімната була набита, слоновими животами, ногами, вухами, бивнями, хоботами, хвостами. І для того, щоб дістатися буфету, Барбара змушена була видертися на шість слонячих спин, спуститися по трьох довгих хоботах.

На зворотному шляху, вже з чашками в руках, вона знову видерлася на шість слонячих спин і по трьох блискучих і слизьких бивнях з’їхала прямо на стіл.

— Тільки будьте обережнішими з чашками і особливо з цією, у червону смужку. Її мені подарували на день народження, — попередила Барбара.

— Слони особливо обережні саме з чашками, — заспокоїв її Августин.

Вони пили чай і весело балакали. Раптом Міка, Лука та Фердинанд поквапилися.

— Ми обіцяли провідати тітку, — сказали хором.

Усі стали просити їх залишитися:

— Що ви, що ви!

— Ну, ну, ну!

— Як же так?

— Ще дуже рано!

— Тоді ми повинні написати тітці листа, — погодилися Міка, Лука та Фердинанд.

Лука, як найписьменніший із них, сів писати.

«ДОРОГА ТЕТА, — писав він хоботом, — МИ ВСІ ЗДОРОВІ, ЧОГО І ТОБІ ВІД ДУШІ БАЖАЄМО. У НАС ГАРНИЙ НАСТРІЙ, ЧОГО БАЖАЄМО І ТОБІ ВІД ВСЬОГО СЕРЦЯ. А ЧАС МИ ПРОВОДИМО ПРЕКРАСНО, ЧОГО ЖАДАЄМО ТОБІ ТЕЖ ВІД ВСІЙ ДУШІ І ВІД ЧИСТОГО СЕРЦЯ».

Сильвестр у цей час розглядав картинки на стінах і трубив:

— Ой, які смішні картинки! У слонів вдома таких немає. Дивіться, тут намальовано слонце!

— Не слонце, а сонце, — поправила Барбара і почала прибирати посуд.

— Ми допоможемо тобі, — запропонували слони.

— Ні, ні, ви мої гості.

— Все одно допоможемо, – сказали слони.

— А ви не будете поводитись, як слон у посудній крамниці?

— Але ж це не посудна крамниця, а твій будинок!

— А наші бивні не для биття посуду!

І дванадцять слонів кидали хоботами посуд. Маленькі, середні та великі тарілки, розписні порцелянові чашки, пузатий чайник, кругла цукерниця, плоска сільничка, високі та низькі склянки летіли прямо в руки Барбарі, і вона їх складала до буфету.

Нарешті на столі залишилася лише, маленька подарована на день народження, чашечка в червону смужку.

Її підхопило найменше слоненятко Беньямін, і тут чашка вислизнула в нього з хобота і полетіла на підлогу! Ох! Але не розбилася —  Фелікс встиг підставити своє велике вухо, і чашка м’яко скотилася йому під ноги.

— Ой, моя чашечка! — скрикнула Барбара. — Ви розтопчете її, роздавите, розколотите!

Дванадцять величезних слонів завмерли. На підлозі між тяжких слонячих ніг лежала крихітна тендітна чашечка, і здавалося, що це в лісі між велетенських стовбурів світиться біле голубине пір’ячко з червоними смужками.

Барбара обережно протискалася між цих велетенських ніг-стовбурів, над якими замість крон нависали великі слонячі животи. Нарешті вона безпечно дісталася зі своєю чашечкою на інший кінець кімнати до буфету.

— Ну, Фрідоліне, тепер заспівай Барбарі пісеньку, — сказав Сільвестр.

— Я погано співаю, — насупився Фрідолін, — нехай краще Беньямін заспіває.

— Краще я станцюю на пляшці, — сказав Беньямін.

Барбара швиденько принесла пляшку з довгою, вузькою шийкою, і Беньямін спритно зтанцював, переступаючи ногами, на тонкій пташиній шийці пляшки.
Всі йому голосно аплодували, а він поважно послонився, тобто поклонився, як у цирку. Але пляшка похитнулася, і Беньямін зарепетував:

— Не можу, не можу більше! Зніміть!

І одинадцять слонів ніжно підхопили його хоботами та обережно зняли з пляшки.

А потім вони стали в ряд один за одним і кожен учепився хоботом за хвіст переднього. Вийшов довгий слоновий ланцюжок. Попереду хобот найстаршого Якоба, ззаду хвіст наймолодшого Беньяміна.

— Покажи нам свій дім, — пробубонів Августин, не випускаючи хвоста Себастьяна.

Барбара повела своїх гостей до кухні, до татового кабінету, до спальні.

Товстий слонячий ланцюжок, погойдуючись, звився за нею. Вони якраз тупали вздовж татового ліжка, коли Лука, найтовстіший з усіх слонів, послизнувся і сів на ліжко.
Він пробив між подушками таку глибоку яму, що Беньямін упав у неї і жалібно заскиглив на самому дні. Слони стовпилися навколо ями і щосили хоботали, тобто реготали.

— Ого, яке, виявляється, велике ліжко в тата! — здивувалася Барбара і простягла руку Беньяміну, щоб витягнути його з ями. Й сама відразу зісковзнула на дно.

Тут уже слони зовсім надірвали животики від сміху.

А Барбара кричала їм із ями:

— Як вам не соромно! Перестаньте сміятися! Допоможіть нам!

Тоді Августин, у якого був найдовший хобот, підхопив Барбару і Беньяміна і витяг їх з м’якої ями. І вони помандрували далі. Барбара привела їх до своєї кімнати. Слони скупчилися навколо її білого ліжечка. І Філіп запитав Якуба:

— Як же Барбара примудряється поміститися в такому крихітному ліжечку?

Барбара засміялася і лягла в ліжко, щоб показати Пилипу, як це просто — уміститися у своєму власному ліжку.

А дванадцять слонів слонилися, тобто схилилися над нею і стали розгойдуватися. І разом з ними м’яко розгойдувалося ліжечко, а в ліжечку гойдалася, заколисувалася Барбара. Вона заплющила очі і пробурмотіла:

— На добраніч, слони. Приходьте, слони, у мої сни.

А дванадцять слонів продовжували розгойдуватися, і м’яко, м’яко гойдалася Барбара в ліжечку, і м’яко м’яко гойдався весь будинок. І дванадцять слонів тихо вийшли з кімнати, і ще тихіше, тихіше пройшли коридором, і тихо, тихо, тихо вийшли з дверей, і ще тихіше, тихіше, тихіше спустилися сходами, і зовсім, зовсім тихо, тихо, тихо вийшли з дому , і повільно, повільно, повільно пішли довгою, довгою, довгою вулицею…

Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4.5 / 5. Оцінили: 21

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Двенадцать слонов”
Казки югославських письменників
Переказ – Л. Яхнина
Видавництво : “Детская литература”
1983 р.

2 коментарі
Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: