Двічі два – чотири

Казка Захаріаса Топеліуса. Читати українською онлайн.

Заєць і білка були дуже дружні. Вони запросто називали один одного по іменах: білка кликала зайця Косим, ​​заєць білку – Рудохвоста. Мало того, вони були навіть на ти.

Весь день друзі проводили разом і розлучалися лише на ніч. Та й то заєць спав завжди під корінням тієї самої ялини, на якій білка влаштувала собі гніздо.

Щоранку, як тільки Косий і Рудохвоста відкривали очі, вони поспішали сказати один одному: «Доброго ранку!» А ввечері вони ніколи не засипали, не сказавши один одному: «На добраніч! Приємного сну!”

Тому немає нічого дивного в тому, що сни вони бачили самі що ні на є приємні: Косий бачив уві сні свою рудохвосту подругу і височенні гори моркви і капусти, а рудохвоста білка бачила уві сні свого косоокого товариша і густі зарості горіхових кущів – тільки зачепи лапкою гілочку, стиглі горішки так і посипляться.

Правда, вдень Косий і Рудохвоста ніяк не могли знайти ці горіхові зарості, а морквяні гори наче крізь землю провалювалися, але все-таки друзі ані трохи не сумували.

Цього ранку Косий і Рудохвоста прокинулися в дуже хорошому настрої.

– Доброго ранку, Косий, – сказала білка, помахуючи пухнастим хвостом.

– Доброго ранку, Рудохвоста, – відповів заєць, поплескуючи лапками по вухах. – Як тобі спалося? Сподіваюся, що ніхто не потривожив тебе уві сні?

– Дякую тобі, я відмінно провела ніч, – сказала білка. – Правда, крізь сон я чула, як гавкав Шарик, але я не звернула на це жодної уваги.

– Ще б! Хто ж звертає увагу на Шарика, – недбало сказав Косий. При цьому його коротенький хвостик злегка затремтів, а очі стали косити ще більше. – Шарика боятися нема чого, навіть якби він був на зріст з коня.

– Шарик ростом з коня! Ось смішно! – вигукнула білка. – Але послухай, Косий, чи не піти нам сьогодні на промисел? Від моїх запасів вже майже нічого не залишилося.

– Що ж, я не проти, – відповів Косий.

Сказано зроблено. І друзі вирушили в дорогу.

Все, що вони знаходили, вони ділили між собою по-братньому. Косоокому діставалося рівно стільки, скільки білці, – не більше і не менше, а білці рівно стільки, скільки косоокому, – не менше й не більше.

Коли їм попадалася на шляху горобина, білка піднімалася на дерево і скидала червоні ягоди Косому – рівно стільки, скільки з’їдала сама, не більше і не менше. Коли ж траплялося проходити повз капустяні поля, Косий відгризав соковиті качани і приносив їх рудохвостій – рівно стільки, скільки з’їдав сам, не менше й не більше.

Друзі дуже добре поснідали і збиралися вже повернутися до лісу, як раптом побачили на дорозі чотири великих рум’яних яблука.

Це було прямо як уві сні! Косий і Рудохвоста очам своїм не вірили. Звідки могли взятися на дорозі ці яблука ?.

Вони гарненько обнюхали їх з усіх боків, спробували на зубок, навіть покатуляли по землі. Яблука були справжнісінькі, як не крути!

Звичайно, Косий і Рудохвоста багато чого не знали, тому вони так здивувалися.

Вони не знали, що рано вранці по цій самій дорозі йшов хлопчик Карлуша. Він йшов в школу, і за спиною у нього був мішечок, в якому лежали чотири великих, рум’яних яблука. Ці яблука Карлуша отримав від матері в нагороду за гарні оцінки.

Та ось біда, мішечок був дірявий, – про це не знав навіть Карлуша, не те що Косий і Рудохвоста, – і через дірку всі яблука викотилися на дорогу.

Як би там не було, Косий і Рудохвоста знайшли ці яблука і почали їх ділити.

– Це дуже важка справа, – сказала білка. – Давай  спочатку спробую я. Все-таки я трохи старша за тебе, та до того ж і рахувати вмію краще.

– Прошу, – погодився заєць, хоча щиро кажучи, він не розумів, чому так важко поділити чотири яблука.

Але недарма білка була старше зайця на цілих двадцять чотири години. Вона відразу зрозуміла, що розділити порівну великі, солодкі яблука зовсім не так просто, як розділити жорсткі качана, або гіркі горобинові ягоди.

Вона довго роздумувала, зважувала то так, то сяк, і, нарешті, завдання було вирішено: Косий отримав одне яблуко, білка – три.

– Стривай, – сказав Косий невпевнено, – може бути, я лічу і гірше тебе, але, по-моєму, на цей раз ти помилилася. Дай я спробую.

І він сам взявся за поділ.

Тут тільки Косий зрозумів, як важко не помилитися, коли ділиш яблука. Він довго тер лапками лоб і вуха, і це врешті-решт допомогло. Яблука були поділені, як треба: білка отримала одне яблуко, а заєць – три.

– Ні; почекай, – сказала білка. – Мені здається, що ти теж помилився. Давай спробуємо ще раз.

Звичайно, Косий і Рудохвоста були не дуже сильні в арифметиці, але все-таки обидва вони чудово розуміли, що одне яблуко це менше, ніж три, а три яблука більше, ніж одне. І вони знову стали ламати собі голови, роздумуючи над тим, як би поділити ці яблука зовсім порівну.

А тим часом Карлуша йшов собі в школу, все далі і далі. Сонце вже добряче припікало, і йому захотілося поласувати яблучком. Карлуша запустив руку в свій мішечок … Але марно він нишпорив у ньому – він намацав тільки дірку.

«Напевно, викотилися на дорогу», – подумав Карлуша і важко зітхнув. Йому було дуже шкода яблук.

– Повернуся я трохи назад, – вирішив він. – Сонце стоїть ще невисоко, в школу я не спізнюся.

І він швидко пішов дорогою до дому.

Але не пройшов Карлуша і ста кроків, як раптом побачив зайця і білку. Вони сиділи біля самого краю придорожньої канави і намагалися щось витягти з дна.

– А, Косий! Рудохвоста! Добридень! – гукнув до них Карлуша. – Скажіть, друзі, чи не бачили ви моїх яблук?

– Ні, твоїх не бачили. Але у нас є свої. До речі, не допоможеш ти нам розділити порівну чотири яблука. Скільки вже часу ми б’ємося і ніяк не можемо поділити їх так, щоб одному дісталося стільки ж, скільки іншому, – не більше і не менше.

– Ну, це зовсім просто, – сказав Карлуша. – Кожному по два яблука.

– Та невже! – вигукнули Косий і Рудохвоста в один голос. – Звідки ти це знаєш?

– Як же мені не знати, що чотири розділити на два – два, а двічі два – чотири, – важно сказав Карлуша. – Це простіше простого. Не забувайте, що я ходжу до школи.

– Це прямо неймовірно! – Косий і Рудохвоста не могли прийти до тями від подиву. – Хіба в школі вчать, що двічі два – чотири?

– У школі всього вчать, – сказав Карлуша.

– Подумати тільки! І ти все знаєш?

– Так, майже все. Я вже знаю скільки буде як, що помножити  сім на сім, але далі трохи збиваюся.

Косий і Рудохвоста дивилися на нього в усі очі і не могли надивуватися такій премудрості. Вони вирішили негайно скористатися розумною порадою, швидко підібрали яблука з канави і почали їх ділити за всіма правилами арифметики.

– Та це ж мої яблука! – закричав Карлуша.

– Подумати тільки, він і це знає! – сказала Рудохвоста. – Цей хлопчик, напевно, знає все на світі!

– Як добре було б потрапити в школу і стати таким же вченим, як він, – пролепотів заєць.

– Ну що ж, ходімо зі мною, – сказав Карлуша. – Тільки домовляємось – в класі ви будете сидіти тихо, тому що в класі нікому не дозволяють шуміти, навіть Шарику.

– А хіба його пускають в клас? – запитав заєць, і його короткий хвостик знову затремтів, а очі забігали в різні боки.

– Ні, взагалі-то його в клас не пускають. Ну, хіба що він крадькома забереться під парту, але боятися  його нічого.

– Ще б пак, – сказала білка. – Хто ж боїться Шарика! Тим більше, що його не пускають в клас.

– Ми, здається, не боягузи, – важливо сказав заєць. – Ну, а якщо Шарик все-таки надумає кусатися?

– Так він і кусатися  не вміє, – сказав Карлуша. – Він зовсім добрий. Навіть коли я тягну його за хвіст, він тільки сміється.

– Сміється? – Косий і Рудохвоста перезирнулися.

Вони ніколи не чули щоб собаки сміялися. Але чому тільки не навчишся в школі!

І друзі вирішили неодмінно йти з Карлушою.

Вони прийшли в школу ще до дзвінка.

На ганку Карлуша в роздумах зупинився.

– Ось що, друзі, – сказав він нарешті. – Залазьте в мій мішок, так буде краще. Учитель у нас дуже строгий. Ще чого доброго розсердиться, коли побачить вас.

Косий і Рудохвоста посміхнулися.

«Здається цей хлопчик не хороброго десятка», – подумали вони. Але без зайвих слів полізли в мішок.

Карлуша зайшов до класу, дзвінок тільки-тільки продзвонив, і всі сідали по місцях.

Карлушине місце було в самому останньому ряду, біля стіни. Ніхто не звернув уваги на його мішок, і Карлуша  прилаштував його під лавкою.

Скоро прийшов учитель.

Учитель постукав олівцем по столу, і в класі відразу стало дуже тихо.

– Сьогодні ми будемо повторювати таблицю множення, – сказав учитель. – Ну, хто мені скаже, скільки буде вісім на  вісім?

«Ого, це по мудріше, ніж двічі два» – подумали Косий і Рудохвоста і нагострили вуха.

Хто знає, може бути, заєць і білка вивчили б таблицю множення не гірше самого Карлуші, як би вони просиділи в класі, – хоча б навіть під лавкою, – весь урок до кінця.

Але сталося по-іншому.

Поки вчитель перегортав класний журнал і вирішував, кого з учнів він викличе до дошки, двері трохи прочинилися, і в клас прослизнув Шарик.

По всьому його вигляду можна було відразу здогадатися, що його не раз виганяли звідси. Хвіст у нього був підібганий, Очі бігали на всі боки. Він припав до підлоги і нечутно повз на череві вздовж стіни.

Йому вдалося благополучно дістатися до першої лавки. Тепер найнебезпечніша частина шляху була позаду. Залишалося тільки проповзти під лавками в дальній кінець класу, ну, а вже це було простіше простого.

Нарешті, Шарик дістався до останнього ряду і приготувався разом з усіма повторювати таблицю множення. Він міг не боятися, що отримає двійку, – учитель частенько виганяв його з класу, але ніколи не викликав до дошки і не ставив йому оцінок. Тому Шарик, як ні в чому не бувало, розлігся біля Карлушиних ніг, глузливо поглядаючи, як неспокійно соваються на своїх місцях учні.

І раптом Шарик насторожився. Він відчув щось недобре.. Шерсть у нього стала сторчма, він підняв вуха і загарчав.

Це була велика помилка з його боку. Але ж будь-яка собака – в душі мисливська собака, та й загарчав  Шарик зовсім тихо.

Але вчитель одразу почув його.

– Ти знову тут, Шарик! – закричав він. – Зараз же забирайся геть!

Звичайно, найкраще було б послухати і піти. В інший час Шарик так би і зробив, – він знав, що вчителя повинні слухатися всі без винятку. Але на цей раз Шарик немов не чув, що йому говорили, і, забувши всі правила шкільної поведінки, він залився лютим гавкотом.

Під лавкою почалася відчайдушна сутичка, і раптом на середину класу стрімголов вискочив заєць, а за ним – підстрибом – білка.

На щастя, вікно було відчинене. І це було порятунком для Косого і Рудохвостої.

Вони відразу кинулися тікати!

З лавки на лавку, з парти на парту, зі столу на підвіконня, з підвіконня у двір, а там – шусть за ворота і прямо на дорогу.

А навздогін за ними, дзвінко дзявкаючи, як справжній гончак, нісся Шарик. У класі веремія зчинилася і шум, якого і на перерві не буває. Всі кинулися до вікна. Навіть учитель і той забув про таблицю множення.

До кінця уроку тільки і було розмови, що про зайця з білкою, і ніхто на цей раз так і не відповів вчителю, скільки буде вісім на вісім.

А тим часом Шарик не давав перепочинку Косому і Рудохвостій.

Ще три стрибка, і він схопить їх. Але тут, на нещастя Шарика, починався ліс.

Білка миттю видерлася на першу-ліпшу сосну і зникла в густому гіллі, махнувши перед самим носом Шарика своїм пухнастим хвостом.

Це було так прикро, що Шарик мало не задихнувся від гавкоту. Він кружляв навколо дерева, відчайдушно скріб лапами стовбур, гарчав і навіть шкірив зуби, але тепер рудохвоста вже не боялася і тільки сміялася над ним. Шарик стрибав під сосною, а Косий, не втрачаючи часу, зник у лісовій гущавині.

Шарик повернувся додому ні з чим.

Йому було дуже соромно, і цілий день він намагався нікому не потрапляти на очі. Якби він умів, він напевно заплакав би від образи.

«І чого це Косий кинувся тікати? – думала білка, забившись глибше в своє гніздо. – Адже Шарик навіть не гавкав, він сміявся».

«Ця білка – порядна боягузка! – думав заєць, причаївшись під кущем. – Адже Карлуша сказав, що Шарик не кусається, навіть якщо його потягнути за хвіст! ».

Перший раз за все життя Косий і Рудохвоста лягли спати, не побажавши одне    одному: на добраніч і приємного сну. Може бути, тому і сни в цю ніч їм снилися найнеприємніші. Всю ніч без перестанку за ними гнався Шарик, який був зростом з коня, бігав швидше зайця і лазив по деревах спритнішими білки …

А на наступний ранок Косий і Рудохвоста прокинулися, немов нічого не було.

– Доброго ранку, Косий! – привіталася білка, помахуючи рудим хвостом.

– Доброго ранку, Рудохвоста! – відповів Косий, поплескуючи лапками по вухах.

– Чи добре тобі спалося? – запитала білка.

– Дуже добре, – відповів заєць. – До речі, ти помітила, який дурний цей Шарик? Він, здається, уявив, що може наздогнати мене. Але ж я біг навіть не щодуху.

– А ти помітив, що він зовсім не вміє лазити по деревах? – сказала білка.

– Та й сміятися він не вміє, – сказав Косий. – Він гавкає, як звичайнісінька собака. Ні, що там не кажи, а Карлуша знає далеко не все.

– Може бути, в школі і можна дечого навчитися, – важливо вимовила білка, – але якщо знаєш, що двічі два – чотири, це ще не означає, що знаєш все.

І це, звичайно, абсолютно вірно, тому що не все на світі так просто, як двічі два – чотири.

Сподобалась казка? Залиш оцінку!

0 / 5. Рейтинг: 0

Поки немає оцінок...

Залишити коментар