Двоє сусідів

Багато років тому в місті Кіото жили двоє людей-двоє сусідів. Один із них був бідний швець, другий — багатий господар рибної крамниці. З ранку до пізнього вечора господар крамниці потрошив і смажив рибу. Він розтягував її на бамбукових рогатинах, підвішував над багаттям, коптив, в’ялив, підсмажував. Особливо смачно він готував вугрів. Він натирав їх пахучими травами, мочив у оцті, підсмажував у маслі на розпеченій сковорідці.

Словом, цей чоловік був знавцем своєї справи! Одне тільки було погано – дуже вже він був скупий і нікому не давав свого товару у борг.

Сусід його, бідний швець, дуже любив копчених вугрів. Але, на жаль, він ніколи не мав зайвої монети, щоб купити їх. Однак відомо, що бідність винахідлива.

І наш швець теж знайшов вихід…

Опівдні, коли наставав час обіду, він приходив до рибної крамниці і, вийнявши з-за пазухи рисовий коржик, сідав ближче до печі, де коптилися вугрі. Сидячи біля вогнища, бідняк-чоботар заводив з крамарем якусь розмову, а сам весь час жадібно втягував запах копченої риби.

Який це був чудовий запах! Швець заїдав запах рисовим коржем, і йому здавалося, що він тримає в роті жирного і ніжного вугра. Так він робив щодня.

Однак скупий крамар помітив цю хитрість шевця і вирішив будь-що-будь отримати з нього гроші. Одного ранку, коли швець лагодив чийсь черевик, крамар увійшов у його хатинку і мовчки подав йому аркуш паперу. На цьому листку було записано, скільки разів швець приходив до крамниці і нюхав запах копчених вугрів.

— Для чого, ви даєте мені, шановний пане, цей папір? —  запитав швець.

— Як для чого? — вигукнув господар рибної крамниці.

— Чи не думаєш ти, що кожен чоловік може прийти до мене і нюхати задарма прекрасний запах копчених вугрів? За таке задоволення треба платити!

Нічого не кажучи, швець витягнув з хустки дві мідні монети, поклав їх у металевий кухлик, накрив долонею і почав трясти кухлик так, щоб монети голосно дзвеніли.

Через кілька хвилин він поставив на столик кухлик, доторкнувся віялом до аркуша паперу, що приніс крамар, і сказав:

—Ну ось, тепер ми в розрахунку…

—Як в розрахунку? Що ти таке говориш? Ти відмовляєшся платити!

— Так я вам уже заплатив!

— Як заплатив? Коли?

— За запах вугрів я заплатив дзвоном своїх монет. Чого ж ви ще хочете? Втім, якщо ви вважаєте, що мій ніс отримав більше, ніж ваші вуха, я можу потрясти цей кухлик ще трохи.

Сказавши це, він потягнувся за кухликом. Але скупий крамар уже зрозумів, що швець пошив його в дурні. І, не дочекавшись нового дзвону, поспішив у свою рибну крамницю.