Двохвостий мармадот

У Яна на прізвисько Бурячок був свій овочевий магазин. Щодня він продавав там салат, і редиску, і цвітну капусту, і навіть цикорій. Але був у нього один особливий покупець, пан у пальті з хутряним коміром, який щоранку під’їжджав до магазину Яна на своєму автомобілі і щоранку купував по двадцять п’ять кілограмів ріпи. Ян допомагав йому завантажити мішки в багажник, і — вж-ж-ж — машина від’їжджала.
Так тривало цілих три тижні поспіль, і Ян уже почав замислюватися, навіщо цьому панові щодня потрібно по цілих двадцять п’ять кілограмів ріпи? Навіть якщо у нього двадцять п’ять дітей, це все одно занадто багато. Та й взагалі, хіба люди можуть щодня харчуватися однією ріпою?

Ян так нічого і не зрозумів і вирішив якось неодмінно з’ясувати, що за цим криється. Якось, коли його покупець завантажив ріпу в свій автомобіль, Ян потихеньку прилаштувався ззаду, і вони поїхали. Машина проїхала через все місто і нарешті зупинилася біля якогось величезного складу. Пан з хутряним коміром вийшов і став один за одним переносити мішки з ріпою. Ян знову непомітно прокрався за ним усередину цієї великої будівлі і став озиратися на всі боки. І тут… нічого собі! Він побачив якогось дивовижного звіра! Звір був просто величезний, та до того ж у нього було одразу два хвости — хіба таке взагалі буває? Ян так перелякався, що вигукнув:
– Ой, мамцю!
Пан з хутряним коміром одразу обернувся і сплеснув руками:
– Пане Ян! Ви що тут робите?
— Нічого такого, — похнюпився Ян. — Я тільки хотів дізнатися, куди ви діваєте стільки ріпи.
– От, – зітхнув пан. — Як прикро, що ти тепер дізнався про все. Це мій двохвостий мармадот. Доісторична тварина. Чув колись про такого? Цей вид давно вже вимер, так що цей звір останній на землі… — І він поплескав мармадота по животі.
До чого ж той був величезний! Розміром зі слона, але весь покритий довгою сірою шерстю, з горбом, витягнутою мордою і довгими іклами. Та ще й два хвости на додачу!

— Він їсть тільки ріпу, — пояснив господар. — Але, любий мій Яне, прошу тебе, не розповідай про нього нікому, бо мені тоді доведеться віддати його в зоопарк або, чого доброго, з нього взагалі зроблять опудало для музею, а мені б цього не хотілося.
— Нікому не скажу, — пообіцяв крамар і подався додому. Але як важко тримати рот на замку! Яна так і розпирало розповісти, що він бачив живого мармадота. І він таки проговорився своїй жінці. Ну а наступного дня про це, зрозуміло, вже знала вся округа. І всі просто з глузду з’їхали від цікавості! Сусіди мучили Яна розпитуваннями і смикали за рукави доти, доки він не розповів їм, де живе мармадот. І тоді вони негайно знайшли велике авто з причепом і всі разом вирушили на склад.

Вони зламали складські двері і відразу побачили дивовижного звіра.
— Його треба до зоопарку, — сказав пекар.
— Ні, давайте продамо його в якийсь заповідник! – Вирішив продавець з бакалійної крамниці.
Кожен мав свою думку, куди подіти мармадота, так що всі жителі міста стояли і сварилися біля входу на склад поряд зі своїм причепом, хоча навіть не встигли завантажити на нього величезного звіра!
– У цирк! – кричав м’ясник.
– В зоопарк! — не вгавав пекар.
Усі страшенно сварилися і ніхто не помітив, як під’їхала машина. З неї вийшов господар двохвостого мармадота, підійшов до дверей, свиснув у свисток, і його звір галопом вискочив надвір, миттю розлякавши весь натовп. Мармадот сів на дах машини, господар дав повний газ, і машина поїхала геть.
Всі так і лишилися стояти, роззявивши роти. А потім городянам нічого не лишилося, як тягнути назад свій порожній причіп.

А господар двохвостого мармадоту більше ніколи-ніколи не повертався до цього міста. Може він навіть поїхав на Тибет, хто його знає. А крамар Ян втратив свого найкращого покупця і дуже засмутився. Тому що двадцять п’ять кілограмів ріпи на день – це вам не кіло родзинок!