Дитя сльозинки

Давним-давно, коли в пустелі можна було зустріти бога, жили-були похмурий, як непроглядна ніч, цар із світосяйною, як білий день, царицею.

Півстоліття воював цар із сусідом. Сусід покинув цей світ, але ворожнеча кипіла в крові його нащадків. А в похмурого царя не було дітей, тож йому нікому було передати свою ненависть. Світосяйна цариця жила як удова при старому чоловікові, тому що він більше часу проводив на війні, ніж у її покоях.

Якось уставши з ліжка, вона почала оплакувати свою бездітність перед образом матері всіх скорботних, і відповіддю на благання юної цариці були сльози, що полилися з темних очей Богородиці. Цариця приклалась устами до вологої ікони і незабаром відчула, що чекає дитину.

Минуло дев’ять місяців, і цариця народила сина. Хлопчик був біліший за молоко, із сяючим, як місячні промені, волоссям, і назвали його Фет-Фрумос – дитя сльозинки. Похмурий цар забув про свою похмурість, а сонце три доби не поступалося місяцю місцем на небосхилі.

Хлопчик ріс не щодня, а щогодини.

Убравшись у силу, велів він викувати собі залізну палицю, якою грався, підкидаючи її аж до неба. Озброївшись так, пішов він війною на кревних ворогів-сусідів.

На третій день шляху його очі побачили палац із сліпучого білого мармуру. Він стояв на острові, що потопав у зелені, а навколо розливалися дзеркальні води озера. Сів він у позолочений човен, що здіймався і опускався на чистих хвилях, наліг на весла і незабаром опинився біля мармурових палацових сходів, освітлених канделябрами, у яких горіли зірки. Пройшовши до зали, він побачив стіл, що вгинався від страв, а подавалися страви не в чому-небудь, а в перлових мушлях. Бояри веселилися, немов згадали молодість.

– Здоров був, Фет-Фрумосе! – привітав його цар. – Начувся я про тебе, тепер ось побачилися.

– А тобі недовго жити лишилося – виходь на смертний бій. Досить замишляти зло проти мого батька.

– Не про змови ж мовиться, я чесно на поле бою виходив. А проти тебе не вийду, краще братом назву.

Кинулися царські сини один одному в обійми, випили бочку вина з радісними боярами, і питає цар Фет-Фрумоса:

– Кого ти найбільше на світі боїшся?

– Тільки бога. А ти?

– Тільки бога та лісової відьми. Ця жахлива стара розоряє моє царство. Де не пройде – пустелі та руїни. Програв я з нею війну, тепер ось десятину їй плачу – кожного десятого юнака моїх підданих. Сьогодні якраз її день збирати данину.

О дванадцятій годині ночі в темному небі з улюлюканням промайнула скажена лісова відьма. Крила її маяли на вітрі, старече лице нагадувало видовбану джерелами скелю, на голові росли дерева, очі її – два провалля, рот – чорна дірка.

Фет-Фрумос на льоту зловив чаклунку і з усієї сили шпурнув її у величезну кам’яну ступу, придавив зверху скелею і скував сімома залізними ланцюгами. Хоч як намагалася відьма випручатись, нічого не вийшло, і покотилася вона в ступі через ліси, залишаючи за собою темний слід.

Фет-Фрумос повернувся, бенкет відбенкетував, а потім тільки узяв палицю і по сліду пішов. І привів його слід до білого терема. На порозі застав він дівчину. Вона сиділа за прядкою і пряла. Білосніжне плаття, золоті коси, вінок з конвалій, тонкі пальці, що утримували золоте веретено, – такої красуні він ще не бачив.

Почувши, як підійшов Фет-Фрумос, дівчина підвела на нього очі кольору морської хвилі.

– Вітаю тебе, Фет-Фрумосе, – мовила вона. – Ти давно заволодів моїми снами, в яких ми кохаємо один одного.

– Ти сама досконалість, – прошепотів він у відповідь. – Чия ти дочка, красуне?

– Лісової відьми, – призналася вона, похнюпивши голову.

– Мені байдужий твій рід, – заспокоїв він. – Ми кохаємо один одного, ось що важить найбільше.

– Тоді нам треба негайно тікати! – Вона кинулася йому на груди. – Мати уб’є тебе, коли побачить, і тоді я помру з горя.

– Не хвилюйся, – сказав він, розімкнувши обійми. – Де мені знайти відьму?

– Біснується в ступі, куди ти її замкнув, намагається перегризти кайдани.

Фет-Фрумос хотів одразу ж кинутися на ворога, але красуня зупинила його:

– Спочатку, Фет-Фрумосе, я розкажу, як перемогти матір. Подивись на оці дві бочки: одна – з водою, друга – із силою. Поміняймо їх місцями. Втомившись від поєдинку, мати зазвичай кричить: «Почекай, треба води попити!» Вона звикла пити силу, коли ворог просто вгамовує спрагу, але цього разу буде навпаки.

На тому й порішили. А тоді Фет-Фрумос прикрикнув:

– Гей, чаклунко, як твої справи?

Відьма так забилася в ступі, що кайдани злетіли з неї.

– Ну, Фет-Фрумосе, начувайся! Зараз поміряємося силами.

Підкинула його відьма до хмар з такою силою, що він, падаючи, по кісточки в землю вгруз.

Фет-Фрумос у боргу не залишився і її увігнав у землю аж по коліна.

– Почекай, треба води попити! – запропонувала лісова відьма. І мерщій до бочок.

Відьма ковтала воду, а Фет-Фрумос – сили.

З іще більшим завзяттям узявся він духопелити відьму й увігнав її в землю по шию. Небо затягло сірими хмарами, завив вогкий вітер. Терем трясло, ніби в лихоманці. Яскраво-червоні змії пронизували хмари, почався шторм, лунали розкоти грому – все це нічого доброго не провіщало. У непроглядній темряві Фет-Фрумос розрізнив милу серцю тінь з розмаяним золотим волоссям і простертими вгору руками. Ледве жива від страху, дівчина пригорнулася до нього. Він підхопив красуню на руки і помчав крізь бурю.

Сторінки: 1 2 3