TOU

Дитина, яку підмінили

Сельма Лагерлеф

Жила-була стара-престара карга – тролиха; йшла вона одного разу лісом з берестяним кошиком на спині. В кошику сиділо її велике і потворне дитинча. Волосся троля було подібне до свинячої щетини, зуби були гострі-пригострі як шило; а на мізинці був кіготь. Однак тролиха вважала, що кращої дитини на всьому світі не знайти.

Незабаром підійшли вони до такого місця, де ліс трішки порідшав. Там була слизька дорога, вся в ямах, і ось по цій дорозі їхали верхи селянин з жінкою.

Лише тільки тролиха глянула на них то відразу вирішила заховатися назад у ліс, щоб люди не побачили її. Але тут вона помітила, що селянка тримає на руках свою дитину. «Давно мені хотілося подивитися, чи людська дитина така ж гарна, як моя», – подумала вона і сховалася за великим горіховим деревом, що росло біля самого узбіччя дороги.

Але, коли вершники проїжджали повз, тролиха нетерпляче висунулася скрізь дерева, та так що коні побачили її величезну чорну голову. Ставши дибки, вони з переляку понесли, мало не викинувши з сідел і селянина, і його жінку. Ті закричали від страху, ледь встигли схопитися за вуздечки і в ту ж мить зникли з очей.

Морда тролихи скривилася від досади, тому що вона тільки ледь встигла кинути погляд на людське дитинча. Але тут же заспокоїлася, тому що дитина лежала прямо біля її ніг.

Вона випала з материнських обіймів, коли коні стали дибки, але, на щастя, впала у велику купу сухого листя і було ціла і неушкоджена. Дитинча голосно кричало, але, коли стара карга-тролиха схилилася над ним, воно так здивувалося і відволіклося, що миттєво замовкло і простягнуло рученята, бажаючи вчепитися в її чорну бороду.

Абсолютно приголомшена тролиха стояла, розглядаючи людське дитинча. Вона дивилася на тоненькі пальчики з рожевими нігтиками, ясні блакитні очі і крихітний червоний ротик. Все більше і більше дивуючись, обмацувала вона м’яке волоссячко, гладила щічки дитини. Вона ніяк не могла второпати, що дитя може бути таким рожевим, таким ніжним і гарненьким.

Миттю зірвавши зі спини берестяний кошик, тролиха витягла звідти власну дитину і посадила її поруч з людською. І, побачивши, яка величезна різниця між ними, вона, не в силах впоратися з собою, голосно завила.

Тим часом селянин з жінкою приборкали коней і повернулися, щоб відшукати свою дитину. Хоча тролиха чула кінський тупіт, але з місця не зрушила, а так і залишилася сидіти поруч з людським дитинчам – все не могла надивитися на нього досхочу. Однак, побачивши селянина з селянкою, вона тут же зважилася. Власну дитину залишила на узбіччі, а людську засунула в кошик, звалила на спину і кинулася в ліс.

В ту ж мить прискакали вершники.

Чудові люди були ці селяни, всіма шановні, багаті, володіли великою садибою в родючій долині біля підніжжя гори. Одружені вони були вже багато років, але дітей у них, крім цієї  не було. Зрозуміло, що вони сподівалися знайти сина.

Селянка випередила чоловіка і перша побачила дитинча, що лежало на узбіччі. Малюк-троль кричав щосили, закликаючи свою маму-тролиху. І вже з цього жахливого виття селянці варто було б зрозуміти, що за дитина лежить на узбіччі. Однак вона страшно боялася, що малюк розбився, і лише подумала: «Слава богу, він живий!»

– Дитина тут! – крикнула вона чоловікові і, зісковзнувши з сідла, поспішила до малюка-троля.

Коли до них під’їхав чоловік, він побачив: дружина сидить на землі дивиться на дитину і очам своїм не вірить.

– Зубки  у мого були зовсім не як шило, – міркувала вона.

А сама малюка туди-сюди повертає.

– І волоссячко у мого зовсім не як свиняча щетина, – скаржилася вона.

І в голосі її все сильніше і сильніше чувся переляк.

– Та й кігтика на мізинці у мого зовсім не було.

Селянин подумав, що дружина не інакше, як з розуму зійшла. Він швидко зіскочив з коня і підійшов до неї.

– Подивись на дитину і скажи, чому вона така чудна? – мовила селянка і простягнула  чоловікові.

Він взяв дитинча з її рук, але тільки глянув на нього, як негайно тричі плюнув та й відкинув його від себе подалі.

– Так це ж троленятко! – скрикнув він. – Це не наше дитя.

Жінка як і раніше сиділа на узбіччі. Була вона не дуже кмітлива і не могла відразу зрозуміти, що ж сталося.

– Що ти зробив з дитиною ?! – крикнула вона.

– Та хіба ти не бачиш, що дитя  підмінили? – запитав чоловік. – тролиха підстерегла нас, і коли коні понесли, вкрала нашу дитину, а сюди підклала одного зі своїх.

– Але де ж мій синок? – запитала дружина.

– Він – у тролів, – відповів чоловік.

Тут тільки дружина зрозуміла, яке лихо їх спіткало. Зблідла вона, немов перед смертю, і чоловік злякався, що вона ось-ось помре.

– Наша дитина, напевне, десь неподалік, – спробував він втішити дружину. – Підемо в ліс, пошукаємо його.

З цими словами прив’язав він коня до дерева. Дружина піднялася, щоб піти за ним, але помітила, що троль лежить на самій дорозі і його в будь-яку хвилину можуть розтоптати коні. Одна думка про те, щоб його торкнутися, змусила селянку здригнутися. Але вона все ж посунула дитину трохи подалі в сторону, щоб коні до неї не добралися.

– Я знайшов брязкальце, яке була в руках у нашого хлопчика, коли ти впустила його! – крикнув селянин із заростей. – Тепер я знаю ми  на вірному шляху.

Сторінки: 1 2 3 4 5

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 3

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Принцеса Линдагуль и другие сказки ”
Видавництво “Азбука – Аттикус”
м. Санкт- Петербург, 2013р.

Переклад на російську – Л. Ю. Брауде

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: