TOU

Дзеркало

Гроздана Олуїч

Йшла вулицею молода жінка, і всі од малого до старого на неї озиралися. Вона випромінювала стільки радості й стільки світла, що, здавалося, саме сонце обернулося Красунею. Не йде, а миготить. А як подумала
про чоловіка і про маленького синочка, то так уся й зашарілася від щастя. Йде, ніг під собою не чує, але враз
спохмурніла, і тінь лягла на її обличчя: назустріч їй шкандибала жалюгідна бабця, зігнута так, що, здавалося, от-от складеться, як складаний ножик, і впаде на землю.

«Справді, старість не радість!» — подумала Красуня, спостерігаючи, як старенька злякано тиснеться до стін, а поквапливі перехожі наштовхуються на неї, мов знепокоєні оси. На роздоріжжі старенька зупинилась. Їй треба було перейти вулицю, а потік людей і машин струмував, не перериваючись. Красуня підійшла до неї, взяла за руку і перевела через вулицю, як переводять по вузькій колоді через розбурхану річку.

— Спасибі тобі, доню! — сказала бабуся і запитала, чим вона може їй віддячити.

Але Красуня повела плечима: у неї все є — і сім’я, і дім. Ні, їй нічого бажати!

— Не зарікайся, дочко! — мовила старенька і простягнула їй дзеркальце завбільшки з долоню.

— Такого дзеркала ніколи не було і не буде. Якщо подивишся в нього пильненько і від усієї душі чогось забажаєш, дзеркальце розіб’ється, але бажання твоє здійснить! — Бабця всміхнулася, і Красуня взяла дзеркальце, проте більше тому, що не хотілося їй ображати стареньку, а не тому, що повірила її словам.

Здивувало лише те, що бабця відразу ж зникла, розтанула, наче дим. Якби не було на долоні дзеркальця,
вона подумала б, що все це їй наснилося. Але дзеркальце було насправді, вдома вона заховала його в скриню між сорочок і забула й про стареньку, й про свою зустріч з нею.

Багато вода збігло відтоді. Під вікном Красуні піднялася і розрослася Черешня, а Красунин синок зіп’явся на пухкі ноженята. Красуня не згадувала про стареньку і її дарунок, але якось, коли вона виймала зі скрині сорочки, потрапило їй під руку дзеркальце.

— Глянь, куди заховалося! — здивувалася вона і, побачивши в дзеркальці своє радісне, всміхнене обличчя, згадала безпорадну бабцю на вулиці й прошепотіла:— От якби назавжди залишитися молодою, гарною і жити вічно! — Вона ще не доказала свою думку, як пролунав різкий деренчливий звук.

Дзеркальце прямо в її руках тріснуло і розлетілося в різні боки.

— Що таке? — вигукнула молода жінка і стала визбирувати скалки.

Однак усе зібрати ніяк не вдалося: що позастрявало між дошками, що виніс у вікно подув вітру. Але тут на
подвір’ї заплакав’ син. Засунула Красуня скалки назад у скриню, вибігла на подвір’я і забула й про дзеркальце, й про свій невиразний страх.

Зірки років не лічать: лише накинула Красуня шаль на плечі, аж гульк — десять років промайнуло.

Озирнутися не встигла, син парубком став, у чоловіка сивина на скронях з’явилася. А вона не міняється: жодної зморшки на обличчі, жодної сивої волосинки на голові, прудка на ногу, зі світосяйною усмішкою на лиці знай пурхає по кімнатах. Здивовано бачить Красуня, як постаріли батько з матір’ю, як зав’яли
обличчя подруг, а черешня уже величезним зеленим шатром нависла над будинком.

— Ох, що ж це таке робиться на білому світі? — бідкалася вона, проте не встигла додумати свої думки до кінця, як помирають батько з матір’ю, син приводить молоду дружину, а там, диви, і внучатко вже бігає на подвір’ї.

Дивиться на Красуню чоловік і власним очам не вірить: ровесниці її зморщилися дужче від горіхової шкаралупи, а його дружина прекрасніша за вранішню зорю! Нарешті він зважився запитати в неї, що з нею сталося, але Красуня тільки всміхнулася, а про себе подумала: «Може, це тільки сон? Якщо сон, то
нехай і далі триває».

Тим часом у невістки між брів зморшка пролягла, побіліло волосся на скронях. Увійде в дім незнайомець, невістку за свекруху має. В очах невістки та й сина прочитала Красуня подив і докір.

Зітхнула Красуня, а на світанку першого дня, коли випав сніг, помер її чоловік. Ні вві сні, ні наяву не могла вона забути
його погляду.

«А ти?» — запитував він її поглядом. «А як я?» — запитувала сама себе Красуня, здвигаючи плечима,
коли раз у раз доводилось когось ховати, так що, здавалося, не було більше ні весіль, ні іменин. Один за іншим ішли з життя друзі, родичі, сусіди. Все менше знайомих облич зустрічала вона на вулиці, в місті.

Та й саме місто, вулиця стали невпізнанними. На місці садів і хатинок шугнула в небо зграя веж з бетону і скла. Син згорбився, внук привів у дім молоду дружину, вже й правнук по кімнатах бігає, а вона все не міняється.

Спантеличено, докірливо і навіть неприязно дивляться на неї невістка і син, вулиця і місто. «Видно, дияволу душу запродала!» — шепочуть їй навздогін вже і ті, що разом з її онуком на світ з’явилися.

Нарешті Красуня збагнула, що всім заважає, що не розуміє людей, котрі живуть поруч. Не стало
вже й роботи, яку вона так любила. Хто нині випікає хліб, хто тче? Немає місця в квартирі для ткацького верстата! І відчула вона себе зайвою.

— Прокляте дзеркало! — прошепотіла вона одного разу.—

Мені лише б ледь-ледь постаріти! Може, б тоді син і онук приязніше глянули на мене.

Сторінки: 1 2

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Золотий таріль ”
Збірка казок
Гроздана Олуїч
Переклад з сербо – хорватського – Миколи Шпаковатого
Видавництво: “Веселка ”
м. Київ, 1987 р.

1 Коментар
Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: