Дзеркало Спайка

Валевський Анатолій Євгенович

Дзеркало Спайка — Анатолій Валевський
“Дзеркало Спайка” – це друга казка з дилогії “Казки старої черепахи” про пригоди русалочок та їх друзів – мешканців Перлового моря.

Довгоочікуване літо

Пам’ятаєте, я розповідав вам про те, як торік на березі моря познайомився з черепахою – тітонькою Канді? Тоді вона розповіла мені про сестер-русалоньок Айріс і Гледіс, про зачарованого принца Корвелла… Вони перемогли морського чаклуна Даркуса, але на цьому їхні пригоди не скінчилися. Тітонька Канді обіцяла розповісти продовження історії наступного літа. Я з нетерпінням чекав на нову зустріч, і ось нарешті настав довгоочікуваний день.
З ранку, приїхавши на дачу, я вирушив знайомою стежкою до берега моря. Ось і затишна маленька бухточка, де я зустрів стару черепаху. Білопінні хвилі, накочуючись на пляж, з м’яким шерехом відповзали назад, злизуючи піщані гребені та ворушачи водорості, викинуті штормом. Декілька спритних горобців копошилися у піску, розшукуючи що-небудь на сніданок. Вони з цікавістю та побоюванням поглядали в мій бік.
Я пройшов уздовж берега, вдивляючись у морські хвилі, але черепахи ніде не було видно. Розчаровано присівши на великий камінь, я почав креслити на піску різноманітні візерунки. Несподівано поряд почулося пирхання, і знайомий голос добродушно промовив:
– Доброго дня, юначе! Зізнатися, і не думала, що ви прийдете…
Я озирнувся. Блискаючи вологим панциром, з води виповзала моя стара знайома.
– Тітонько Канді! – вигукнув я. – Нарешті ми зустрілися з вами!
– Ну, ну… не так голосно, юначе, – добродушно пробурчала черепаха. – Я більше звикла до тиші та спокою морських глибин. Це тут, у верхньому світі, шум та гам…
– Вибачте мені… Я так зрадів, коли побачив вас…
– Зраділи, кажете? Напевно, вам, юначе, не терпілося дізнатися, що трапилося з Гледіс і Корвеллом, коли вони після весілля вирушили до північних морів відвідати рідню принца?
– Ну звичайно ж!
– Тоді влаштовуйтесь зручніше, бо це довга історія.
Я ліг на підстилку, яку приніс із собою, і приготувався слухати тітоньку Канді.
Стара черепаха мрійливо заплющила очі і почала розповідати…

Хитрощі Фабера

Відшуміло в Кораловому замку пишне і радісне весілля Гледіс і Корвелла. Друзі подарували їм безліч подарунків, але, звичайно ж, найбільшою радістю для нареченого було те, що на їхнє весілля зібралися гості звідусіль, навіть із чарівної країни Дрімландії прибули русалочки на чолі з бабусею Клевіс – хранителькою чудової рожевої перлини.
Минуло кілька днів. Корвелл і Гледіс зібралися в дорогу – відвідати родичів. Вирішено було, що Айріс залишається вдома, оскільки у дельфініхи Фостер очікувалося поповнення сімейства, і Айріс з Дельфом повинні були їй допомогти спочатку справлятися з малюками. Дізнавшись про це, Дельф розсердився.
– Ще чого! – вигукнув він. – Що я – нянька?! Дуже мені потрібно вовтузиться зі всякою дрібнотою!
– Як тобі не соромно, Дельфе?! – докорила його Гледіс. – Коли ти був зовсім маленьким, з тобою теж возилися!
– Та я ж не те, щоб зовсім проти… – зніяковіло пробурмотів Дельф. – Просто мені теж хотілося вирушити в подорож… але якщо потрібно залишитися, то що ж…
– От і молодець! – похвалив Корвелл.
Гледіс погладила дельфінчика і підбадьорливо посміхнулася:
– Ми з тобою обов’язково вирушимо колись у захоплюючу подорож.
Русалочка озирнулася довкола і, здивовано знизавши плечима, задумливо промовила:
– А де ж Фабер? Чому він не прийшов проводити нас?
– Може, він образився, що ми не беремо його з собою? – припустив Корвелл.
– На Фабера це не схоже, – заперечила Айріс. – Він краб недурний і чудово розуміє, що тільки затримуватиме вас у дорозі…
– Це ми ще подивимося… – пролунав ледь чутний голос.
Русалочки розгублено перезирнулися, а потім повернулися до Дельфа, який сам дивився на них з подивом.
– Це ти сказав? – підозріло примружилася Айріс.
– Нічого я не казав! – запротестував дельфін. – Я мовчав, мов риба!
– Це був не Дельф, – заступився за нього Корвелл. – Мені здалося, що я чув голос Фабера.
– А де ж у такому разі він сам? – здивувалася Гледіс.
– Агов, Фабере, виходь! Де ти? – крикнув Корвелл.
Але краб не з’явився.
– Мабуть, все-таки образився… – вирішила Айріс. – Зараз сидить десь у водоростях. Ну та гаразд, вам час вирушати, а ми з Дельфом якось заспокоїмо Фабера.
– Так і бути, – сказав дельфінчик. – Я покатаю його верхи на собі.
Принц Корвелл підхопив велику дорожню сумку, зв’язану з сріблястих водоростей. Вона була вщерть набита рідкісними перламутровими раковинами, що світилися в темряві, як ліхтарі. А на самому її дні лежали намиста з перлів. Усе це призначалося як подарунок батькам Корвелла.
Друзі випливли з Коралового замку і попрямували до чагарників водоростей. Тут, на світлій галявині, вони попрощалися. Сестри поцілувалися, і Гледіс з Корвеллом вирушили в далеку дорогу до Північного моря. Айріс помахала їм услід, а потім разом із Дельфом попливла до підводних скель провідати дельфініху Фостер.
– Дивно, що Фабер не прийшов провести Гледіс… – пробурчав Дельф, стурбовано наморщивши чоло. – На нього це зовсім не схоже…

* * *

Гледіс і Корвелл пропливли над гострими верхівками підводного гірського хребта і опинилися над глибокою темною улоговиною. Далеко внизу по самому дну повільно повзли бліді мерехтливі вогники: блакитні, зелені, помаранчеві… Їх було так багато, ніби там зібралися глибоководні світлячки з усіх морів.
– Як гарно! – захоплено промовив Корвелл. – Що це?
– Це царство морських вогнів, – усміхнулася Гледіс. – Коли ми з Айріс були ще маленькі, то часто плавали сюди, щоб милуватися ними…
Раптом дорожня сумка затремтіла, засмикалася. Перламутрові раковини розсунулися, і Корвелл з Гледіс, які розгубилися від несподіванки, побачили Фабера. Нетерпляче розпихаючи раковини, краб визирнув із сумки.
– Де… де царство морських вогнів? – вигукнув він, витріщаючи цікаві очі. – Я теж хочу подивитись!
Русалочка сердито зсунула брови і суворо промовила:
– Ось ти де, виявляється!
Але Фабер, здавалося, не чув її. Він ворушив вусами і захоплено шепотів:
– Ох ти, тільки подивіться – яка краса!
– Фабер! Брехунець ти такий! – вигукнула Гледіс. – Відповідай негайно: що ти тут робиш?
– Як це – що?! – вдавано здивувався краб. – Милуюсь царством морських вогнів… А що – хіба не можна?
Принц Корвелл витяг Фабера з сумки і, тримаючи на долоні, весело спитав:
– Звідки ти, друже, взявся?
– Із сумки.
– А навіщо туди заліз?
Фабер винувато опустив очі. Його вуса похмуро обвисли.
– Тут така справа вийшла… – почав він розповідати. – Я ж ніде, крім Перлинного моря, не бував… А ви якраз зібралися до Північного моря. Кажуть, що там водяться краби-велетні. Вони, як-не-як, мені рідня! Ось я і вирішив теж вирушити в подорож…
– “Вирішив вирушити…” – передражнила його Гледіс.
– От би сам і вирушав! Не було чого в сумку потай забиратися!
– Як же я міг сам вирушити?! Та я за все життя до Північного моря не дошкандибаю! – зітхнув Фабер.
– Ну гаразд, гаразд… – примирливо посміхнувся Корвелл. – Що вже тут казати… візьмемо тебе з собою, хоч ти нас і обдурив…
– Я нікого не обманював! – запротестував краб.
– Як же – не обманював!.. – обурилася Гледіс. – А в сумці хто сховався?
Фабер почервонів, як варений рак.
– Це був не обман, а… хитрощі, – пробурмотів він.
Дивлячись на його нещасний вигляд, Гледіс і Корвелл засміялися.
– Гаразд, – махнула рукою русалонька. – Беремо тебе з собою, тільки більше, будь ласка, не хитруй.
– Ну звичайно! – зрадів Фабер.
Він із задоволеним виглядом перекочував назад у сумку та влаштувався на перламутрових раковинах.
– А як же Айріс та Дельф? – згадала Гледіс. – Вони ж будуть хвилюватися, не знаючи де ти?
– Не будуть, – впевнено заявив Фабер. – Я попередив Рафлі, вона все їм пояснить.
– Ну ти й хитрун! – засміявся Корвелл.
– Ось бачите, а ви казали, що я брехунець!
Фабер самовдоволено потер клешні і почав розглядати царство морських вогнів, що повільно пропливали унизу.

Покинуте місто

Минали дні за днями, а Гледіс, Корвелл і Фабер усе пливли і пливли, милуючись неповторними краєвидами морських глибин. Нарешті попереду з’явилася висока гряда могутніх підводних гір, багато з яких відсвічували багряним світлом.
– Ось ми й прибули! – зрадів Корвелл. – За цими горами в блискучій долині розташоване місто, в якому живуть мої батьки.
– Уявляю, як вони зрадіють, коли нас побачать! – оголосив Фабер.
– Авжеж, особливо тебе… – посміхнулася Гледіс.
Крабу стало ніяково, і він одразу поспішив змінити тему розмови.
– А чому деякі гори світяться, як вулкани? – спитав він.
– Так це і є вулкани, – відповів Корвелл. – Вони зігрівають долину.
– Цікаво, а чому долина називається Блискучою? – поцікавився Фабер.
– Тому що вулкани часто викидають із своїх надр алмази, які скочуються в долину. За довгі століття їх набралося так багато, що коли сонячне проміння проникає до дна, то долина починає сяяти – звідси її назва.
– Невже алмази просто так валяються на дні? – Фабер навіть підстрибнув, здивовано витріщивши очі.
– Чому ж просто валяються? – заперечив Корвелл. – Мешканці міста для краси викладають їх різноманітними візерунками.
– А як же… – почав Фабер, але русалочка зупинила його:
– Який ти, Фабере, нетерплячий! Почекай трохи – сам усе побачиш…
– Ох, скоріше б! А то в мене від нетерплячки спина вже свербить…
Він спробував почухати панцир, але в нього нічого не вийшло. Фабер крутився і так, і сяк, доки не випав із сумки.
– Ой, рятуйте! – злякано закричав він, поринаючи в темряву глибокої ущелини, над якою в цей момент пропливали.
Гледіс кинулась до нього і підхопила над провалом. Вона повернула Фабера на місце, погрозивши пальчиком.
– Сиди смирно, непосида! – наказала русалонька. – А то загубишся, шукай тебе потім…
Гледіс повернулася до принца і здивовано запитала:
– Чому тут не видно риб? І взагалі, ми чомусь нікого сьогодні не зустріли…
Корвелл стурбовано насупився.
– Нічого не розумію. Зазвичай у цих місцях люблять гратися молоді русалочки. Я і сам у дитинстві часто тут бував – ми з приятелями влаштовували справжнісінькі гонки на каракатицях. Але… щось я й каракатиць на бачу. Дивно…
Друзі швидко попливли вперед. Щойно вони подолали останній гірський перевал, їхнім поглядам відкрилася велика долина, серед якої височіло місто з білих коралів.
– А де ж обіцяні алмази? – розчаровано простогнав Фабер.
– Не знаю… не подобається мені це все, – відповів Корвелл. – Де мешканці міста? Куди поділися алмази?
Долина виглядала похмурою та сірою. Ніде не видно навіть ознак руху.
– Корвелле, там щось сяє! – вигукнула Гледіс, показуючи рукою.
На краю міста височіла якась споруда. Корвелл, а слідом за ним і Гледіс, рушили туди.
Це виявилося величезне дзеркало, зроблене з безлічі алмазів, які сяяли і переливалися всіма кольорами веселки.
– Здається, у цьому дзеркалі зібрані всі алмази Блискучої долини… – пробурмотів принц. – Але хотілося б знати, хто й навіщо це зробив?
– Давай знайдемо когось і дізнаємося, що тут сталося, – запропонувала Гледіс. Вона опустила краба на дно і додала: – А ти, Фабере, залишайся тут і пильно стеж за всім. Щось мені це дзеркало здається підозрілим…
– Ну звичайно, – невдоволено забурчав краб. – Я тут сидітиму, а ви все найцікавіше без мене побачите…
Фабер скрушно зітхнув і зашкутильгав до купи каміння, порослого довгим листям морської капусти. Облюбувавши нішу, освічену трьома камінням, він забрався до неї, склав перед собою клешні, і заходився спостерігати.

* * *

Гледіс і Корвелл повільно пливли вулицями міста, заглядаючи в будинки і час від часу голосно гукаючи мешканців, але відповіддю їм була лише тривожна тиша. Серед великої площі, брукованої рівними плитами рожевого мармуру, височів палац. Над його головним входом виднівся символ королівської влади – позолочений тризуб. Корвелл і Гледіс вплили всередину і почали оглядати зали та кімнати. Все виглядало так, ніби мешканці палацу на хвилинку кудись відлучилися.
– Все це дуже дивно… – задумливо промимрив принц. – Куди ж всі поділися?
Несподівано за дверима пролунав підозрілий шурхіт. Корвелл кинувся до них і відчинив. За дверима виявилася невелика темна комора, в одному з кутів якої, підібгавши під себе щупальця, забилася маленька рожева восьминіжка.
– Ти хто така? – спитав принц.
– Н-ніт-тлі… – злякано промовила восьминіжка.
Гледіс підпливла до дверей і простягла руку.
– Іди сюди, маленька. Не бійся, ми не зробимо тобі нічого поганого.
Рожева восьминіжка несміливо простягла щупальце, вхопилася за руку Гледіс і випливла з комори, насторожено озираючись.
– Я – принц Корвелл, – представився юнак. – А це Гледіс.
– Ах! – вигукнула восьминіжка. – Невже ви той самий син нашого короля Ерніла, який зник багато років тому?
– Так це я, – Корвелл схилився до восьминіжки. – Скажи мені, Нітлі, де мої батьки і куди поділися усі мешканці міста?
Нітлі сумно поглянула на принца і почала розповідати:
– З деяких пір у Північному морі почало відбуватися щось загадкове. За одну ніч зникли всі алмази Блискучої долини, потім зник головний майстер дзеркал Шайні. А ще за три дні на околиці міста з’явилося величезне дзеркало.
– Так, ми бачили його, – сказав Корвелл. – Але до чого тут воно? Мене більше цікавить, куди поділися городяни?
– В тому то й справа! – сумно зітхнула восьминіжка. – У всьому винне це саме чаклунське дзеркало. Воно проковтнуло всіх мешканців міста!
– Як це – проковтнуло?!
Гледіс і Корвелл розгублено перезирнулися. Нітлі почала пояснювати:
– Це дзеркало чаклуна Спайка! Він встановив його вночі на околиці міста. А коли вранці зібралися всі жителі на чолі з королем Ернілом, щоб подивитися на це диво, з дзеркала з’явився вир і всіх потяг у… дзеркало.
– Куди-куди? – здивувався принц.
– Я ж кажу: у дзеркало… – повторила восьминіжка. – Сама не повірила б у це, якби не бачила на власні очі. Я трохи затрималася і не встигла піти разом з усіма. Тому бачила все здалеку… А коли всі зникли, з дзеркала з’явилися морські дракони. Вони нишпорили містом, шукаючи тих, хто міг залишитися. Я сховалась у коморі…

* * *

– Вибачте, шановна тітонько Канді! – вигукнув я. – Як же так? Я добре пам’ятаю, як ви розповідали мені минулого разу про те, що чарівники Дрімландії перемогли чаклуна Спайка, і він згинув?!
– Який ви нетерплячий, юначе! – стара черепаха похитала головою. – Старшим треба довіряти, навіть якщо це черепахи!
Вона задумливо примружила очі, дивлячись на пінні баранчики хвиль, що бігли морем.
Я повернув голову вбік і ледве не підстрибнув від подиву – недалеко від мене, розташувавшись півколом, на піску сиділо кілька десятків великих і маленьких крабів. Вони з цікавістю слухали тітоньку Канді.
– Але все ж таки було б цікаво дізнатися, звідки з’явився Спайк? – не відставав я.
– Звідки він з’явився? – перепитала черепаха. – О! Це довга історія… Якщо вже все пояснювати, доведеться з самого початку… Бачите, юначе, Спайк був не звичайним морським чаклуном, як Даркус. Власне, колись давним-давно він був людиною…
– Не може бути! – здивувався я.
– Може, ще й як! – запевнила тітонька Канді. – Ось послухайте, я розповім вам його історію, а потім самі робіть висновки: може таке бути чи ні…
І стара черепаха розповіла мені про могутнього чаклуна.

Спайк

Давним-давно на березі Мерехтливого моря стояло стародавнє і горде місто Джанет. Його світлі й стрункі палаци піднімалися до небес, а широкі бруковані гранітними плитами вулиці потопали в пишній зелені вічно квітучих дерев. Правив цим містом і усією державою добрий король Андреас, який опікувався наукам. Сюди, у чудове місто, з усіх кінців світу припливали великі кораблі, привозячи різноманітні товари, всілякі рідкісні штучки, а також шукачів знань та пригод.
Якось на одному з таких кораблів прибув до Джанет юнак на ім’я Спайк. Був він високим та струнким. Його худорляве обличчя обрамляло хвилясте світле волосся. Блакитні очі з живою цікавістю розглядали чудові палаци та замки міста. Спайк прибув до Джанет із далекої провінції. Він мріяв стати великим вченим, а якщо пощастить, то й чарівником. Тому, влаштувавшись у недорогому готелі, він насамперед вирушив до королівської академії наук. Успішно склавши іспити, Спайк розпочав навчання.
Вранці він ходив до академії і повертався до своєї кімнати коли вже ставало темно. Одного з таких вечорів Спайк познайомився з Кінджі.
Якось, крокуючи вулицею, юнак розмірковував про те, що добре було б винайти секрет безсмертя. Тоді можна було б вічно вивчати науки та закони магії, щоб стати найбільшим чарівником у світі. Несподівано поряд пролунав жахливий смішок, і хрипкий голос промовив:
– Слухай, красунчику… нічого в тебе не вийде!
– Це ще чому? – спитав Спайк, розгублено озираючись на всі боки.
Вулиця була пустельною.
– Ха-ха! Та просто тому, що навіть великі мудреці не можуть відкрити секрет безсмертя. Куди вже тобі…
– Хто ти?! Де ховаєшся? – розсердився Спайк, стискаючи кулаки. – Ану, виходь!
У відповідь знову пролунав регіт.
– Звідки ти знаєш, що я думаю? – не вгавав юнак.
– Я вмію читати чужі думки, – пояснив голос.
– Ну і ну! – Спайк навіть рота відкрив від подиву. – Ти, мабуть, могутній чарівник – невидимка?
– Вгадав. Тільки я не чарівник, а дівчина, до того ж не могутня, а звичайнісінька. Просто вмію читати думки і перетворюватися на невидимку…
Спайка це дуже зацікавило, він уперше зіткнувся зі справжніми чудесами. До того ж юнак давно мріяв зустріти незвичайну дівчину.
– Будь ласка, відкрийся і скажи, як тебе звуть.
– Моє ім’я Кінджі.
З цими словами перед Спайком постала дівчина. Якщо мрійливий хлопець до цієї хвилини сподівався побачити незвичайну дівчину, то так воно й було. Кінджі виявилася незвичайною… замазурою, низенькою та товстою. Спайк навіть відсахнувся від неї. Але оскільки він був вихованим юнаком, то спромігся приховати свою огиду, щоб не образити дівчину.
Кінджі посміхнулася, показавши криві зуби, і оголосила:
– А я тебе знаю! Ти живеш у готелі “Червоні півні”.
– Звідки тобі відомо? – здивувався Спайк, але тут же згадав: – Ах, так… ти ж вмієш читати думки.
– Ні, тепер, коли ти вже про це знаєш, я не можу зазирнути у твої думки. А щодо готелю, то все дуже просто: я живу поруч із ним і часто бачу тебе.
Спайк постарався чемно розпрощатися з Кінджі і поспішив до себе, сподіваючись більше ніколи не зустрічатися з бруднулею. Але не тут-то і було. Наступного дня Кінджі знову підстерегла його на шляху додому. З того часу вона це робила щодня, не даючи хлопцеві проходу. Ну що вдієш: Кінджі закохалася в Спайка по вуха! Він уже й не знав, куди подітися від настирливої шанувальниці.
Тим часом справи у юнака йшли якнайкраще. Він був дуже здібним та старанним учнем. За два роки, які Спайк провів в академії Джанет, він досяг більших успіхів, ніж інші учні за десятиліття. Його помітили та запросили на службу до королівського палацу. Тут, під керівництвом найкращих придворних чарівників, Спайк почав осягати магічні науки. Незабаром слава про молодого чарівника розійшлася по всьому королівству. До нього по допомогу почали звертатися знатні люди. На знак подяки вони підносили Спайку багаті дарунки. Непомітно він звик жити в достатку і розкоші. Слава та почесті закружляли йому голову, і він запишався.
Дедалі менше часу присвячував Спайк навчанню. Тепер його обіймав лише секрет безсмертя. Не знайшовши відповіді в книгах по чарівництву, Спайк зайнявся вивченням чорної магії і чаклунства.
Осліплена любов’ю, Кінджі не звертала на це уваги. Вона прагнула догодити Спайку в усьому, іноді стаючи такою настирливою, що він просто тікав з дому і довго блукав на самоті по причалах.
Під час однієї з таких прогулянок Спайк випадково зайшов у лавку старого, що сиротливо стояла на самоті, приліпившись до скелі. Серед численних речей та дрібничок, що заповнювали прилавки, Спайка зацікавила одна дивна річ, вкрита темно-зеленим нальотом. Це був якийсь круглий предмет, прикріплений до ланцюжка. Щойно Спайк торкнувся його, як відчув незрозуміле хвилювання – ця річ явно була чарівним талісманом. Притиснувши її до грудей, Спайк запитав тремтячим від хвилювання голосом:
– Скажіть, що то за штуковина і звідки вона взялася?
Господар крамниці, що мирно дрімав у кутку, ліниво розплющив очі і, глянувши на відвідувача, сонно відповів:
– Ах, ця… я знайшов її якось на березі моря після шторму. Що це таке, я й сам не знаю.
– Скільки вона коштує?
Крамар у роздумі почухав потилицю, а потім махнув рукою:
– Та що тут торгуватися, все одно ти єдина людина, яка зацікавилася цією дрібничкою… Бери її задарма!
Спайк подякував старому і поспішив додому, дбайливо стискаючи в руках талісман.
На порозі його зустріла Кінджі.
– Ну, де ти так довго пропадав? – вигукнула вона, сплеснувши руками. – Я навіть почала хвилюватись! Вечеря давно готова. Вже, мабуть, і охолола…
Спайк скривився, наче від зубного болю. Неохайна товстуха дратувала його, але він намагався не подавати виду, бо Кінджі добровільно допомагала йому у всьому, в чому тільки могла: прала, прибирала в кімнатах, готувала їжу. Сама ж Кінджі сподівалася, що колись він покохає її, і терпляче чекала на цей момент.
Поспіхом повечерявши, Спайк з нетерпінням вмостився за стіл, на якому нагромаджувалися всілякі колби та склянки з різними хімічними розчинами. Вибравши необхідний, він промовив магічне заклинання і опустив талісман разом із ланцюжком у колбу. Рідина закипіла, завирувала, і з колби повалив густий зелений дим.
Кінджі, яка з цікавістю спостерігала за діями Спайка, зблідла і злякано позадкувала до дверей. Сам же Спайк, навпаки, зрадів і, коли дим розвіявся, витяг з колби ланцюжок із талісманом. Тепер вони сяяли золотим блиском. Темний наліт зійшов, відкривши очам Спайка золоту кулю, вкриту таємничими написами якоюсь невідомою мовою.
– Я так і знав… так і знав… – збуджено бурмотів Спайк, ніжно погладжуючи талісман.
– Що це таке? – несміливо поцікавилася Кінджі, визираючи з-за його плеча.
– О! Це, напевно, якийсь могутній чарівний талісман. Зараз я прочитаю письмена, які на ньому вигравірувані, і ми дізнаємося, в чому його секрет.
Тремтячими від хвилювання пальцями Спайк почав водити по вигадливих візерунках. Через деякий час він сердито вдарив кулаком по столу, вигукнувши:
– Це якась невідома мені мова! Я нічого не можу зрозуміти!
Скочивши з-за столу, Спайк нервово забігав з кута в куток. Кінджі з тривогою стежила за ним і обережно порадила:
– Спайку, любий, не хвилюйся… Лягай спати, а завтра в бібліотеці королівської академії знайдеш словник, за допомогою якого прочитаєш ці письмена.
– І справді: ранок вечора мудріший! – погодився Спайк.
Він одягнув ланцюжок з талісманом на шию і подався спати, сподіваючись наступного дня розгадати таємницю невідомих написів.
Але ні наступного дня, ні далі він так і не зміг нічого дізнатися, тому що в бібліотеці не знайшлося словників, які б йому допомогли. Навіть сивобороді придворні мудреці розгублено знизували плечима. Вони теж нічого не знали про цю таємничу мову. Спайк не здавався. Він дедалі більше заглиблювався у вивчення чорної магії, сподіваючись з допомогою чаклунства знайти секрет безсмертя, а заразом і талісмана.
Але, як водиться, чаклунські науки не привели до добра. Поступово Спайк перетворився на злого чаклуна. Він покинув королівську службу і перебрався жити в самотню старовинну вежу на скелястому березі моря.
Звичайно ж, Кінджі уплуталася за ним. Спайк не заперечував: він звик до її присутності і навіть іноді шкодував, що вона така некрасива. Так вони й жили удвох у холодній вежі, яка продувалася всіма вітрами.

Талісман

Скільки минуло років відколи Спайк і Кінджі пішли з міста Джанет і усамітнилися в старій вежі, ніхто вже не пам’ятав. Поступово про вченого – чарівника, що подає великі надії, забули навіть у королівській академії наук. Спайк і Кінджі постаріли, але товстуха так само була закохана у свого кумира. Сам же Спайк перетворився на злого і сварливого старого. Ставши чаклуном, він тільки мріяв про безсмертя і всесвітнє панування. Але в нього нічого не виходило. Навіть таємницю золотого талісмана він не зміг розкрити за довгі роки завзятої праці та пошуків.
Одного разу, доведений постійними невдачами до відчаю, Спайк скочив з-за столу, розкидаючи книжки та чаклунські пристосування. Шалено смикаючи себе за бороду, чаклун закричав:
– Нема мені щастя в цьому світі! Нехай буде проклята земля, що ховає від мене магічні таємниці!
Побачивши свого коханого в такому настрої, Кінджі спробувала заспокоїти його. Вона взяла Спайка за руку і почала ніжно погладжувати, ласкаво примовляючи:
– Заспокойся, любий! Подумаєш – безсмертя… володарювання… Все це нісенітниця! Найголовніше, що я люблю тебе!
Чаклун ще більше розгнівався від цих слів. Він відштовхнув від себе Кінджі і вибіг на балкон. У цей день море було надзвичайно бурхливим. Хвилі з гуркотом накочувалися на скелястий берег, ніби маючи намір проковтнути самотню вежу та її мешканців.
Глянувши з балкона на бурхливе море, Спайк підняв до чорних хмар руки і крикнув:
– Нема мені щастя на землі! Можливо, я знайду спокій на морському дні…
З цими словами, стиснувши в долоні талісман, з яким він ніколи не розлучався, чаклун ступив з балкона і каменем полетів у море. Побачивши це, Кінджі кинулася слідом за своїм коханим…

* * *

– Що поробиш: кохання – сліпе… Кінджі вирішила розділити долю Спайка, бо любила його…
Тітонька Канді замовкла. Мені здалося, що краби, які уважно слухали її розповідь, зажурилися. У них навіть вуса сумно обвисли. Та й мені, чесно кажучи, стало трохи шкода Спайка, а особливо бідолаху Кінджі.
– Виходить, Спайк назавжди зник із цього світу? – несміливо поцікавився я. – Він та Кінджі загинули?
– У тому й річ, що ні, – відповіла черепаха.
– Але ж вони стрибнули у штормове море…
– Стрибнули… але не потонули!
Тітонька Канді шумно зітхнула, трохи пововтузилася, влаштовуючись зручніше, і продовжила:
– Уся справа в тому самому загадковому талісмані, який Спайк знайшов у лавці старого. Це був талісман стародавнього морського короля. Він давав своєму господареві величезну чаклунську силу та владу, але діяв лише у морській воді. Ось чому Спайк не міг прочитати написи на талісмані – вони були написані морською мовою, яку не знали земні жителі.
– Виходить, що замість того, щоб загинути, Спайк, навпаки, став могутнім морським чаклуном?
– Звичайно! – вигукнула стара черепаха. – До того ж він став не просто чаклуном, а морським королем! Адже він мав золотий талісман! Як тільки Спайк упав у море, талісман засвітився, наче оживаючи. Відразу у чаклуна замість ніг з’явився риб’ячий хвіст із плавцем, і він став водяним.
– А Кінджі? – поцікавився я.
– Звичайно ж, Спайк врятував її, тому що вона була єдиною людиною, до якої він прив’язався за довгі роки свого самітництва у вежі. Але без допомоги чаклуна Кінджі не могла жити під водою, бо не мала такого талісмана, як у Спайка.
– Що ж сталося згодом?
– Зрозумівши, що до чого, чаклун вирішив влаштуватися на морському дні. Він вирушив разом з Кінджі на пошуки відповідного місця і незабаром виявив покинуту країну Морланд, серед якої височів величезний похмурий палац колишнього морського короля. Тут його зустріли морські дракони Демідж та Харм. Побачивши на грудях Спайка золотий талісман, якому вони підкорялися, дракони одразу визнали чаклуна новим морським королем.
Спайк поселив Кінджі у верхніх поверхах палацу, які виступають над водою, а сам зайнявся виготовленням чаклунського намиста з чорних перлин, яке мало збільшити його чаклунську силу. Потім він вирушив разом із Деміджем і Хармом підкорювати морські королівства, щоб оголосити себе володарем. Але жителі морських глибин звернулися по допомогу до могутніх чарівників казкової країни Дрімландії, і Спайка перемогли. Втративши в останній битві чарівне намисто з чорних перлин, він зник і потай повернувся до Морланда.
– Невже ніхто не намагався його знайти? – здивувався я.
Тітонька Канді винувато зітхнула.
– Справа в тому, юначе, що спочатку всі раділи звільненню від панування Спайка, а потім з’явився новий чаклун – Даркус, який привласнив собі чорне намисто. Тож за новими турботами про старі забули. Проте Спайк не пробачив образи. Він був хитрим та підступним. Зачаївшись у Морланді, чаклун спорудив з алмазів магічне дзеркало і з його допомогою почав перетягувати до похмурої країни морських мешканців, перетворюючи їх на своїх рабів.
– Але чому ж досі ніхто не виявив Морланда? – вигукнув я.
– Тому що ця країна перебуває в іншому світі. Туди можна потрапити лише за допомогою талісмана морського короля, або через чаклунське дзеркало.
Стара черепаха знову надовго замовкла, і я вже було, злякався, що вона заснула.
– Тітонько Канді! – гукнув я. – А що ж було далі?
– Ах, так-так, – пожвавішала черепаха. – Далі було те, що русалочка Гледіс і принц Корвелл виявили в блискучій долині порожнє місто, на краю якого стояло величезне алмазне дзеркало…

В країні Морланд

Фаберу було нудно. Гледіс і Корвелл не поверталися. Від нічого робити краб почав тихенько вистукувати клешнями по каменю, немов по барабану, співаючи свою улюблену пісню про краба, який глибоко на морському дні збудував собі хатинку – з коралів зробив стіни, завісив вікна піною, лускою покрив весь дах, а над ним причепив перлинну кульку – щоб сяяла, як ліхтарик. Потім краб покликав у гості друзів і запросив найкращих музикантів. Ось таке було новосілля – пісні, танці та веселощі!
Фабер так захопився, що навіть почав пританцьовувати. Він послизнувся на гладкому камені і випав зі свого притулку. Покотившись донизу, краб заплутався біля водоростей і тепер безпорадно вовтузився, намагаючись звільнитися.
Раптом поверхня гігантського дзеркала затуманилася, і з нього випливли два морські дракони. Злісно виблискуючи витріщеними очима, вони кинулися до міста. Наляканий Фабер затріпався ще дужче, але це йому не допомогло. Оплутаний водоростями, він підкотився до самого дзеркала.
Незабаром почулися відчайдушні крики – дракони, що поверталися, несли в лапах Гледіс, Корвелла і якусь рожеву восьминіжку. Дракони підпливли до дзеркала. Могутній вир підхопив їх і потягнув прямо… в дзеркало. Фабер відчув, що вир затягує і його. Перед очима майнула алмазна поверхня, а потім на коротку мить настала тьмяна темрява. Від удару водорості, що обплутували Фабера, лопнули, звільняючи його зі своїх чіпких обіймів.
– О-хо-хо… – простогнав краб, підводячись і чухаючи клешнею забитий бік. – Який жах! У мене від цих перекидань перед очима все обертається…
Він озирнувся навколо, приходячи до тями.
– Цікаво, куди це я потрапив?
З усіх боків Фабера оточувала кам’яниста сумна рівнина, усіяна скелями зловісного вигляду. Неподалік височіло величезне алмазне дзеркало, точнісінько таке, як у блискучій долині. А в центрі рівнини стояв високий похмурий палац.
– Де я? – розгублено промимрив Фабер.
– Де, де… – пролунав буркотливий голос. – У Морланді, ось де!
Від несподіванки краб крутнувся на місці, але нікого не побачив.
– Хто тут? – злякано вигукнув він.
– Не горлопань… – почулося у відповідь. – Краще лупалки свої відкрий ширше!
– Куди вже ширше – вони й так у мене навикати… – заперечив Фабер. – Але я все одно нікого не бачу.
– Та ось я, прямо перед тобою…
Неподалік заворушився пісок, з нього з’явилися два ока, розташовані близько один до одного, а потім показалася і сама господиня цих очей – підсліпувата камбала. Вона струсила зі спини залишки піску та дрібні камінці. Підпливши до Фабера, камбала з зацікавленням оглянула його і промовила:
– Ти хто такий і як потрапив сюди?
– Мене виром затягло… – розгублено відповів краб.
– Ага, зрозуміло, – задоволено хмикнула камбала. – Значить, ти із зовнішнього світу. А звати тебе як?
– А тобі яке діло?! – насторожився Фабер. – Бач, яка хитра знайшлася! Спочатку сама представся, а потім інших питай!
– Мені приховувати нема чого! – образилася камбала. – Мене тут кожна креветка знає! Я – Сенді! А ти, якщо не хочеш, можеш нічого й не казати. Все одно тебе скоро дракони Спайка з’їдять!
– Як це з’їдять?! – остовпів Фабер.
– А ось так – разом із клешнями та вусами! – зловтішно заявила Сенді.
– А за що?
– Просто так, на сніданок… Навіть імені не спитають!
Камбала зневажливо повернулася до Фабера хвостом і повільно попливла геть.
Краб безпорадно потупцював на місці, а потім кинувся за нею навздогін.
– Сенді, почекай! – крикнув він. – Давай поговоримо…
– Чого б і не побалакати… – погодилася камбала, опускаючись на дно. – Ну розповідай…
– Мене звуть Фабером, – почав квапливо пояснювати краб, – Разом з моїми друзями Гледіс і Корвеллом ми прибули в блискучу долину…
І Фабер розповів Сенді про все, що з ними сталося. Коли він закінчив, камбала промовила:
– То виходить, ти нічого не знаєш про чаклуна Спайка і країну Морланд, в яку ви потрапили через чаклунське дзеркало?
– Звісно, не знаю! А що то за країна?
– Раніше тут жили одні дракони. Коли Спайк потрапив у цей світ, він приборкав ці страхіття. Тепер вони його найвірніші слуги.
– А як тобі вдалося цього уникнути? – здивувався Фабер.
– Дуже просто: я закопалась у пісок, тому мене ніхто не помітив!
– Ясно… – краб сумно зітхнув. – Що ж мені тепер робити? Як виручити з біди Гледіс та Корвелла? Як вибратися з Морланда?
– Ніяк ти звідси не виберешся! – заперечила Сенді. – Дзеркало Спайка нікого назад не випускає, крім нього самого і драконів.
– Може, його можна розбити? – припустив Фабер.
– Не вийде. Чаклунське дзеркало так просто не зруйнуєш. Я випадково чула, як Спайк суворо наказав драконам стежити за тим, щоб ніхто в Морланді не співав пісні, бо це може якось пошкодити дзеркало.
– Ура-а! – закричав краб, радісно підстрибуючи. – Я знаю, хто нам допоможе…
– Тихіше, тихіше… – злякалася Сенді. – Ти що – хочеш, щоб нас схопили дракони? Швидко заривайся в пісок, доки не пізно!
І камбала швидко запрацювала плавцями, присипаючи себе дрібними камінцями та піском. Недовго думаючи, Фабер наслідував її прикладу. Незабаром з піску стирчали тільки бусинки його очей.
З боку палацу з’явилися дві темні цятки, які, збільшуючись, швидко наближалися. То були дракони. Підпливши до того місця, де щойно були Сенді та Фабер, дракони закружляли на місці, клацаючи зубастими пащами.
– Здається, звідси долинув крик… – невпевнено прогарчав один.
– Тобі, Демідже, завжди щось мариться! – обізвався інший.
– Як би не так! – огризнувся перший дракон. – Завдяки моєму чуйному слуху ми зловили сьогодні ще одну русалочку з приятелем та рожеву восьминіжку. А ти, Харме, глухий, як стара медуза!
– Сам ти медуза! – вигукнув Харм.
– Гаразд, гаразд… заспокойся, – пішов на поступку Демідж. – Якщо пан Спайк дізнається, що ми сваримося, – обом не пощастить. Краще попливемо назад, доки він не помітив нашої відсутності. Може, мені й справді примарилося, що хтось кричав…
Дракони розвернулися і, змахнувши могутніми хвостами, рушили до похмурого палацу. Коли вони зникли у воротах цитаделі, пісок заворушився, і пролунало полегшене зітхання Сенді:
– Уф! Не помітили… А все ти – розшумівся. Тут тобі не Перлове море! Кричатимеш – вмить проковтнуть!
– Та я не хотів, – почав виправдовуватися Фабер. – Просто я знаю, хто може зруйнувати дзеркало.
– Ну, і хто?
– Гледіс! Вона найкраща співачка у Перловому морі. У неї дзвінкий голос!
– Може й так… – задумливо пробурмотіла камбала. – Але для цього її треба спочатку визволити із палацу.
Сенді почала обмірковувати план проникнення в лігво чаклуна, а Фабер терпляче чекав на її рішення, час від часу чухаючи клешнями боки. Нарешті камбала рішуче сказала:
– Є! Вигадала! Таємно у палац ми не прокрадемося, тому треба вдавати, ніби ми такі ж, як і всі інші…
– Які інші? – не зрозумів краб.
– Які… які… – передражнила Сенді. – Я ж тобі вже пояснювала, що Спайк усіх зачаклував. Вони стали абсолютно байдужими до всього. Ми повинні зробити вигляд, ніби теж під впливом чаклунських чар. Зрозуміло?
– Ще б! – погодився Фабер. – А як це зробити?
– Дуже просто! Зараз не поспішаючи і не ховаючись, вирушимо прямісінько до палацу.
Фабер злякано сів.
– Та ти що?! Нас же дракони проковтнуть! – вигукнув він.
– Не бійся. Головне – роби вигляд, що тобі все одно, і тоді нас ніхто не чіпатиме. Ну, досить вже тремтіти від страху. Гайда до палацу!
З цими словами камбала попливла до житла чаклуна. Зітхаючи і охаючи, Фабер поплентався слідом за нею.

* * *

– Тітонько Канді! – звернувся я до старої черепахи. – А куди ж дракони потягли Гледіс, Корвелла та Нітлі? І що з ними сталося потім?
Черепаха неквапливо пожувала губами, згадуючи подробиці.
– Авжеж! – Вигукнула вона. – Я так захопилася розповіддю про Фабера, що зовсім забула про русалочку. У моєму віці це можна пробачити, адже мені вже стільки років… чесно кажучи, навіть не пам’ятаю скільки… То про що я розповідала? Ах, так… русалочку, принца та рожеву восьминіжку схопили дракони та притягли до палацу Спайка. Чаклун відразу наклав на них чари байдужості і відправив Корвелла і Нітлі до інших рабів, а Гледіс залишив при собі. Коли Спайк побачив її, то одразу закохався. Така доля всіх симпатичних дівчат. В них закохуються як хороші, а й погані.
І тітонька Канді розповіла мені про те, що відбувалося в самому палаці чаклуна Спайка, коли Фабер знайомився з камбалою Сенді.

Підступна задумка Спайка

Могутній морський чаклун Спайк на вигляд був не дуже грізним. Худорлявий, з великим гострим і загнутим, як гачок, носом, він більше нагадував старого вченого. Цю подібність доповнювали лисина, довга сива борода та окуляри. Плащ із капюшоном надавав Спайку певної таємничості. Словом, дивлячись на нього, ніхто й не сказав би, що це злий і могутній чаклун.
Подивившись скоса на русалочку, яка з байдужістю крутила в руках великий блискучий алмаз, Спайк підступно посміхнувся і вкрадливо запитав:
– Тобі подобається ця блискуча дрібничка?
– Я не знаю… – мляво відповіла Гледіс.
-А я тобі подобаюся?
– Не знаю… мені все одно…
– Я хочу, щоб ти сказала, що я тобі подобаюсь! – наказав чаклун.
– Як тобі буде завгодно, володарю… – байдуже погодилася русалочка. – Ти мені подобаєшся…
Спайк задумливо почухав лисину, кілька разів смикнув себе за бороду, а потім роздратовано пробурмотів:
– Ні, це нікуди не годиться. Я мріяв зовсім про інше…
Він узяв зі столу закручену раковину і подув до неї. Пролунав протяжний скреготливий звук – і зараз же з’явився один із драконів.
– Харме, покажи русалочці її кімнату і простеж, щоб ніхто не турбував! – наказав чаклун.
– Слухаюсь, мій пане!
Дракон незграбно розвернувся і поплив довгим коридором, вказуючи Гледіс дорогу.
Залишившись один, Спайк почав плавати по залі з кута в куток.
– “Безумовно, ця русалочка дуже гарна… Але ж вона не любить мене по-справжньому! Звичайно, я можу її зачарувати, але це не те, чого б мені хотілося. Ось Кінджі дійсно мене любить … Ех, якби вона була такою красунею, як русалочка!” – міркував він, хмурячись і задумливо смикаючи бороду.
Несподівано чаклун завмер на місці, витріщивши з подиву очі, а потім ляснув себе по лобі і голосно розреготався:
– Ну, звичайно ж, як я одразу не здогадався!
Спайк відчинив двері і швидко поплив на верхні поверхи палацу. Як тільки він вибрався з води, його хвіст зник, а замість нього з’явилися ноги. Шльопаючи босоніж сходами, чаклун голосно покликав:
– Кінджі, ти де? Швидше йди сюди, я маю для тебе гарні новини!
Десь вдалині грюкнули двері, за ними ще одні, почувся квапливий тупіт, і в кімнату вбігла захекана Кінджі. Розпатлана замурзана товстушка радісно сплеснула руками:
– Ах, Спайку, миленький! Де ж ти пропадав так довго? Я без тебе дуже сумувала…
– Стривай, – гидливо скривився чаклун, відсторонюючись від Кінджі. – Ти ж знаєш, що я зараз дуже зайнятий…
– Ти завжди зайнятий, мій любий. Якби ти жив тут, нагорі, або я могла жити під водою, тоді ми завжди були б разом…
– Скоро так і буде, потерпи трохи!
– Але ж я тобі не подобаюсь, – засумнівалась Кінджі. – Навіщо ж ти мене обманюєш?
Спайк роздратовано пирхнув:
– І зовсім навіть не обманюю! Скоро ти будеш першою красунею підводного світу!
– Як це? – остовпіла від несподіванки Кінджі.
– Я дам тобі тіло юної красуні – русалоньки! Ти зможеш жити під водою, – самовдоволено заявив Спайк.
На радощах товстуха підстрибнула і, послизнувшись, гепнулася на підлогу. Але тут же схопилася і кинулася до Спайка з обіймами. Чаклун спритно ухилився від неї і, позадкувавши до сходів, що ведуть до води, поспіхом промовив:
– Зараз я поспішаю, але незабаром ми побачимось…
Втікши сходами, він пірнув у море. Опинившись під водою, Спайк полегшено зітхнув:
– Уф-ф! Нічого, скоро Кінджі стане першою красунею, і я одружуся з нею. А поки що потрібно всюди встановити магічні дзеркала. Тоді жителі всіх морів та океанів перетворяться на моїх рабів!
Чаклун подався до своїх апартаментів. Там він вийняв із темної скриньки, що стояла у таємній ніші за троном, жменю блискучих відшліфованих алмазів і почав пересипати їх з однієї долоні в іншу, милуючись блискучими гранями. В очах Спайка запалали жадібні вогники, а руки від жадібності затремтіли.
Кинувшись до дверей, чаклун квапливо замкнув їх, повернувся до столу, висипав зі скриньки всі алмази і почав перераховувати. Це було його найулюбленішим заняттям. Він міг перераховувати свої скарби, милуючись ними, кілька разів на день. Потішивши душу, Спайк знову замкнув їх у скриньку, яку дбайливо притиснув до грудей, і закружляв по залі, щось наспівуючи.
Спайк так захопився співом, що заплющив очі від задоволення. Тому натрапив на стіну і боляче вдарився чолом. Скринька вивалилася в нього з рук, і алмази розсипалися по підлозі. Чаклун кинувся збирати дорогоцінне каміння.
– Потрібно наказати прискорити видобуток алмазів та виготовлення нових магічних дзеркал. А заразом дізнатися, що діється в зовнішньому світі, – розмірковував він уголос, потираючи шишку, що вискочила на лобі.
Приховавши скриньку з діамантами, Спайк виплив із палацу, і, віддавши необхідні розпорядження дракону Деміджу, попрямував до магічного дзеркала. Він навіть не звернув уваги на краба і камбалу, що наближалися до головних воріт, старанно зображуючи зачарованих слухняних рабів.

Звільнення від чаклунської влади

Фабер і Сенді майже минули дракона, що ліниво розташувався біля входу до палацу, коли той раптово гукнув їх:
– Агов, витрішкуваті, куди попрямували?
Краб від переляку завмер на місці, але камбала тут же підштовхнула його і тихо прошепотіла:
– Не зупиняйся і не подавай вигляду, що злякався!
– Ви що – оглухли? Я звертаюся до вас! – прогарчав Демідж.
– Нема чого на нас кричати! – огризнулася Сенді. – Ми вірні слуги пана Спайка і прямуємо до нього.
– Щось я вас не пригадаю… – недовірливо пробурмотів дракон.
– Воно й не дивно, адже ми з новеньких. Якщо не хочеш, можеш нас не пропускати, тільки потім сам поясниш господарю, чому нас не впустив…
– А я й не збирався вас затримувати, – почав виправдовуватися Демідж, звільняючи прохід. – Я проти волі пана Спайка ніколи не піду!
Сенді і Фабер безперешкодно пройшли до палацу.
У глибоких нішах по боках коридору сиділи величезні краби, витріщаючи на прибульців безглузді очі. Під стелею, витягнувшись ланцюжком, висіли медузи, що світилися, як на кришталеві люстри, а по кутках фіолетовим сяйвом мерехтіли глибоководні морські зірки.
– Ух ти, які громади! – захоплено прошепотів Фабер, дивлячись на крабів. – Ех, якби я був такий великий і сильний…
– Тоді ти не зміг би сховатися і зараз напевно сидів би в одній із цих ніш, витріщивши очі… – відповіла камбала.
Діставшись кінця коридору, Сенді і Фабер зазирнули у прочинені двері й побачили безліч русалочок і водяних, які у великій круглій залі шліфували алмази і передавали їх літньому водяному, який у центрі зали збирав із цих алмазів магічне дзеркало. Точнісінько таке, як у блискучій долині. Зважаючи на все, робота наближалася до завершення.
Неподалік від дверей працював принц Корвелл. Погляд у нього був такий самий байдужий, як і в усіх інших. Стражників ніде було видно.
Краб боком, боком обережно підкрався до принца. Сенді пішла за ним.
– Корвелле! – тихенько покликав Фабер.
Принц повільно повернув до нього голову і спитав:
– Навіщо ти відволікаєш мене? Я повинен працювати…
– Це ж я, Фабер! – обурився краб. – Прокинься, нам треба врятувати Гледіс!
– Гледіс… – розгублено промовив Корвелл.
На мить його очі ніби ожили, але одразу знову стали байдужими.
– А навіщо її рятувати? – сонним голосом запитав принц. – Ні, я маю працювати… Так наказав наш повелитель Спайк!
– Нічого не вийде, – розчаровано пробурчала камбала. – Спайк зачарував його так само, як і всіх інших. Тепер твій друг байдужий, як медуза.
– А ось ми зараз подивимося!
Фабер витягнув клешню вперед і боляче вщипнув Корвелла. Зойкнувши, принц схопився зі свого місця, і алмази, що лежали біля нього, розлетілися в різні боки.
– Ти навіщо мене щипаєш?! Боляче ж…
Несподівано він завмер, здивовано озираючись, ніби отямившись від сну.
– Ага, здається, подіяло… – задоволено хмикнула Сенді.
Пам’ять поступово поверталася до принца. Він стурбовано насупився.
– Фабере, де Гледіс?
– Це я думав у тебе дізнатися… – засмутився краб. – Як же тепер бути?
– Стривай, дай я подумаю…
Корвелл почав розмірковувати вголос:
– Після того, як нас зачарували, я нічого не пам’ятаю. Але до цього з нами була рожева восьминіжка Нітлі – може, вона щось знає про Гледіс? Потрібно знайти її…
– Чи не вона сидить в одній із ніш коридору? – подала голос камбала.
– Це ще хто? – здивувався принц, помітивши її.
– Це наш друг – Сенді. Вона допомогла мені пробратися до палацу, – заспокоїв його Фабер. – То що ж нам робити?
– Потрібно розшукати Нітлі…
– Як би не так! – знову вступила в розмову камбала. – Тільки-но ви до неї наблизитесь і почнете розпитувати, як вас тут же схоплять величезні краби – сторожа! Потрібно діяти хитро та обережно. Ти, Фабере, підеш і зміниш Нітлі на посту, а її відправиш сюди…
– Чому я? – спробував заперечити Фабер.
– Бо ти теж краб, хоч і маленький. А якщо з’явлюся я чи Корвелл, то вони відразу запідозрять недобре. Зрозуміло?
– Воно ж ясно, тільки страшно…
Фабер нерішуче потупцював на місці, а потім вийшов у коридор.
– Ех, була не була… – зітхнув він.
Намагаючись здаватися впевненим, краб попрямував уздовж ніш. Порівнявшись із рожевою восьминіжкою, він зупинився і проголосив:
– Зміна варти! Тобі, Нітлі, наказано з’явитися до великої зали!
Восьминіжка покірно попливла у бік зали, а Фабер зайняв її місце. Один з крабів – гігантів підозріло зиркнув на нього і пробурчав:
– Щось надто дрібнуватий новий охоронець…
– Нічого, виросте з часом, – обізвався інший.
У цей час у далекому кінці коридору з’явився Спайк, що повертався, і всі замовкли.
Коли Нітлі з’явилася в залі, Корвелл і Сенді відтягли її в затишний куток і почали розпитувати про Гледіс. Але восьминіжка нічого до ладу пояснити не могла. Вона лише злякано здригалась і озиралася на всі боки.
– З неї користі мало, – розчаровано простягла камбала.
Корвелл у роздумі барабанив пальцями по стіні. Нарешті, рішуче струснувши головою, він сказав:
– Потрібно знищити чаклунську владу Спайка. Тоді всі стануть вільними, і ми знайдемо Гледіс!
– А як ти це зробиш? Адже Спайк чаклун! – резонно помітила камбала.
Принц розгублено знизав плечима:
– У нього має бути якийсь секрет…
– Який же це секрет, якщо його кожен пуголовок у Морланді знає! – буркнула Сенді. – Сила Спайка у золотому талісмані морського короля, який він носить на шиї!
– Ну ось, – Корвелл розчаровано розвів руками. – Як же ми до нього підберемося?
І тут подала голос Нітлі. Восьминіжка зніяковіло почервоніла і сказала:
– Я можу допомогти. Справа в тому, що чаклун любить спати в гамаку. Щоразу його заколисує хтось із восьминогів. Сьогодні – моя черга. Я його заколисаю, а потім потихеньку зніму з нього талісман.
– Ну що ж, спробуємо ризикнути, – погодився Корвелл. – Коли забереш талісман, одразу ж пливи сюди.
Як домовились, так і зробили. Коли настав час заколисувати чаклуна, рожева восьминіжка попливла в його спальню, а Корвелл і Сенді залишилися її чекати.
Час тягнувся повільно. Друзі вже й самі почали дрімати, як раптом зі спальні Спайка долинули гучні крики та гуркіт. З тріском відчинилися двері, і в коридор вискочила перелякана Нітлі. Вона кинулась тікати, жалібно кричачи:
– Корвелл, Сенді, допоможіть мені! Врятуйте!
Слідом за восьминіжкою мчав розлючений чаклун, розмахуючи кривою піратською шаблею.
Корвелл не роздумуючи схопив потемнілий від часу меч, що висів на стіні зали, і кинувся на допомогу Нітлі.
– Що трапилося? Де талісман? – крикнув він.
– Спайк перехитрив мене… Він вдав, що заснув, а коли я потяглася до талісмана, схопився і кинувся на мене!
В цей час підплив чаклун і накинувся на Корвелла. Принц і Спайк закружляли коридором, обсипаючи один одного ударами. Клинки схрещувалися з лютим брязкотом. Нітлі і Сенді всіляко заважали чаклунові. Тоді Спайк голосно закричав:
– Харме! Демідже! До мене!
Гримнули вхідні двері, і у кінці коридору з’явилися дракони.
Спайк, ухиляючись від ударів Корвелла, наблизився до ніші, в якій сидів Фабер, зіщулившись від страху. І тут сталося диво: маленький краб наче перетворився. Він відчайдушно стрибнув на спину чаклунові і, вчепившись клешнями в ланцюжок, перекусив його. Талісман зірвався з грудей Спайка і, блиснувши золотим відблиском, упав на підлогу.
Відкинувши шаблю, чаклун кинувся до нього. Але рожева восьминіжка виявилася спритнішою. Вона схопила талісман і обвила його з усіх боків щупальцями, перетворившись на рожеву кулю. Даремно Спайк намагався розгорнути її, обсипаючи бідолаху ударами, прокльонами та погрозами. Корвелл, Сенді та Фабер поспішили на допомогу Нітлі. Але тут чаклун, позбавлений талісмана морського короля, почав перетворюватися на людину. Замість хвоста знову з’явилися ноги. Спайк ледь не захлинувся і змушений був терміново виринути на поверхню, де його з розкритими обіймами чекала Кінджі.
Провівши його поглядом, Корвелл обернувся до драконів, що стрімко наближалися. Він приготувався боротися не на життя, а на смерть.
– Корвелле, швидше візьми талісман! – крикнув Фабер. – Дракони йому підкоряються!
– Як же я його візьму, якщо Нітлі не віддає?
Краб підбіг до восьминіжки, яка злякано лежала, згорнувшись клубком, і вщипнув її.
– Ану, негайно віддай талісман!
– Я б з радістю, та не можу, – пискнула Нітлі. – Я від страху не в змозі навіть поворухнутися.
– Зараз тебе дракони з’їдять, тоді вже пізно буде! – зловісно пообіцяла камбала.
– Ой! – восьминіжка злякано здригнулася, її щупальця розгорнулися, і талісман випав.
Корвелл підхопив його і високо підняв над собою. Демідж і Харм, які були вже поруч, зупинилися, наче налетіли на невидиму перешкоду. Дивлячись у величезні очі чудовиськ, Корвелл суворо проголосив:
– Наказую вам знайти найдальшу підводну печеру в Морланді, забратися в неї і чекати там доти, доки не покличу!
– Слухаємось, володарю, – покірно відповіли Демідж і Харм.
Було помітно, що наказ Корвелла не сподобався драконам, але вони не посміли не послухатися господаря талісмана. Розвернувшись, Демідж і Харм сумно вирушили на пошуки печери, а краби – гіганти розповзлися хто куди.
– Ну ось, все і скінчилося, – першою підвела підсумок Сенді. – Подивіться, всі недавні раби Спайка прокидаються від чаклунських чар…
І справді – звідусіль випливали русалочки та водяні, розгублено озираючись на всі боки і перемовляючись між собою. Несподівано пролунав радісний вигук:
– Корвелле!
То була Гледіс. Принц і русалочка кинулися в обійми один одному. Їх оточили з усіх боків. Вперед виплив сивий водяний могутньої статури і добродушна літня русалка. То були батько і мати Корвелла.
Король Ерніл обійняв сина, а матінка заплакала від щастя і поцілувала невістку. Піднялося бурхливе тріумфування з нагоди повернення принца Корвелла і звільнення від чаклунської влади Спайка.

Повернення в Блискучу долину

Коли радісний галас стих, одна з русалочок обережно запитала:
– Як же ми тепер повернемося в Блискучу долину? Адже ніхто з нас не вміє керувати магічним дзеркалом.
– Ну і що? – бадьоро озвався Фабер.
Він швиденько виліз на піднесення біля стіни і, прийнявши гордовиту позу, самовдоволено заявив:
– Ви, мабуть, забули, що ми маємо талісман морського короля! З його допомогою ми можемо потрапити будь-куди. Так, Корвелле?
– Можливо, ти маєш рацію, – невпевнено відповів принц. – Але річ у тому, що я не знаю, як користуватися цим талісманом. Може, ти знаєш, батьку?
Але король Ерніл заперечливо похитав головою і розвів руками.
– Ми, морські мешканці, завжди жили чесно та відкрито, – відповів він. – Нам чаклунство ні до чого.
Фабер ще більше витріщив очі.
– Невже ви хочете сказати, що ми ніколи не виберемося із цього похмурого Морланда? – жалібно спитав він.
– Можливо, є якийсь спосіб, але ми його не знаємо…
Восьминіжка Нітлі протиснулася в центр кола і зніяковіло вимовила:
– Чаклун Спайк чомусь забороняв співати пісні у Морланді. Можливо, це пов’язано з магічними дзеркалами?
– А що! – підхопив Корвелл. – Треба спробувати!
Сказано зроблено. Русалочки, водяні, риби, краби – всі, хто не хотів залишатися в Морланді, зібралися біля чаклунського дзеркала. Стали по черзі співати, але результату – жодного.
– Ні, щось тут не те, – пробурчала камбала. – Напевно, потрібний якийсь особливий голос.
– Нехай заспіває Гледіс, – запропонував Фабер. – У нас у Перловому морі вона – найкраща співачка.
– Ну що ти, Фабере, – зніяковіла русалочка. – Є й краще.
– Гаразд, гаразд, – краб поблажливо махнув клешнею. – Ти у нас відома скромниця. Заспівай, будь ласка!
Гледіс посміхнулася і заспівала…
І сталося диво: чаклунське дзеркало загуло. Навколо нього з’явилося сліпуче сяйво, яке ставало все яскравішим. Всі заплющили очі від нестерпного свічення, і в цей момент дзеркало вибухнуло алмазним феєрверком. На всі боки бризнули блискучі іскри і обсипалися на дно, переливаючись усіма кольорами веселки.
Розплющивши очі, Гледіс захоплено ахнула. Та й було чому: навколо простягалася прекрасна блискуча долина, дно якої було всипане дорогоцінними алмазами. Взявшись за руки, Гледіс, Корвелл та його батьки попливли до міста. Решта пішла за ними. Фабер плив верхи на камбалі, і рожева восьминіжка на ходу показувала йому місто.

* * *

– Ось так закінчилася історія подорожі русалочки Гледіс і принца Корвелла в Блискучу долину, – завершила свою розповідь тітонька Канді.
– Мені, звичайно, було цікаво, але не все зрозуміло, – зізнався я.
– Що ж тут незрозумілого, юначе? – здивувалася стара черепаха.
– Ну хоча б куди поділися Спайк та Кінджі?
– Ах, ось воно що… – тітонька Канді лукаво посміхнулася. – Спайк та Кінджі залишилися жити на верхніх поверхах палацу в Морланді. Тепер вони вже не становлять жодної загрози, тому що Спайк втратив чаклунський талісман.
– А якщо хтось випадково потрапить до Морланду?
– Це неможливо.
– Але чому?
– Тому що від співу Гледіс чаклунські дзеркала зруйнувалися. А потрапити до Морланду, який знаходиться в іншому світі, можна було лише за допомогою цих дзеркал чи талісмана морського короля.
– Ага! – переможно вигукнув я. – Талісман же залишився у Корвелла, отже в Морланд можна проникнути!
– Знову поспішаєте з висновками, юначе, – пробурчала черепаха. – Корвелл і Гледіс вирішили знищити талісман, щоб він, потрапивши випадково в погані руки, не приніс нового лиха. Вони віднесли його на вершину підводних гір і кинули в жерло одного з вируючих вулканів, де талісман і розплавився без сліду…
З-за далекого пагорба виринув повний місяць і осяяв берег блідим світлом.
– Шкода, що казка закінчилася… – зітхнув я.
– А ви навідуйтеся сюди іноді, – запропонувала стара черепаха. – Можливо, ми коли-небудь зустрінемося і я розповім ще одну… а поки що – до побачення, юначе!
Не чекаючи моєї відповіді, стара черепаха швидко заповзла в море і, голосно пирхаючи, зникла під водою.
Дуже сподіваюся, що коли-небудь ми з нею знову зустрінемося і тоді, якщо вам буде цікаво, я розповім про те, що вона мені розповіла…

Сподобалось? Поділіться з друзями:

Сподобався твір? Залиш оцінку!

1.8 / 5. Оцінили: 5

Поки немає оцінок...

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: