Джееренче-дотепник

Жив колись на світі дотепник та красномовець на ймення Джееренче. І був у нього син Тольомірза. «Це такий брехун, якого й світ не бачив», – тільки й чув батько, як говорили люди про його сина.

Зрештою Джееренче вирішив випробувати свого сина сам. Одної темної ночі він і каже Тольомірзі:

– Сину мій, зір у тебе гостріший від мого. Глянь, здається, я бачу гірського козла.

– Там і справді козел, козенятко годує,– відповів син.

«Правду люди казали, мій син таки брехун»,– зажурився Джееренче. Так і пішло: вбивав Тольомірза ворону – хвалився, що вбив косулю. А сам був нездатний ні до чого. Знали про це люди, знав і батько.

Якось хвалиться Тольомірза:

– Я пострілом зачепив кінчик вуха косулі і край копита, а косуля втекла.

– Косуля, певно, саме тоді чухала ногою за вухом, – виручив сина Джееренче.

Але вдома став докоряти:

– Сину мій, сину! На цей раз ти так забрехався, що я насилу виручив тебе. Хочеш бути людиною – не бреши, бо брехня тобі ж і зашкодить.

Та одного разу вирушили вони вдвох у дорогу.

– Зготуй поїсти на гриві коня, – каже синові Джееренче.

Скочив Тольомірза з коня й заходився розводити вогонь на кінській гриві.

А батько й каже йому:

– Що це ти робиш, сину? Зготувати поїсти на гриві коня – значить дістати з торби припаси й поїсти в сідлі.

Їдуть вони далі.

– Сину, скороти довгий шлях, – каже Джееренче.

Скочив Тольомірза з коня й давай розкопувати мотикою дорогу.

– Мотикою дороги не вкоротиш, – каже батько. – Скоротити дорогу – значить повести цікаву розмову. Розмова – розвага. Дорогу скорочує добрий кінь і цікаве слово.

«Коли так воно й далі піде, – журиться Джееренче,– не буде з Тольомірзи на старість нам опори. Але недарма кажуть мудрі люди: «У хорошої дружини й чоловік добрий», «розум переходить, щастя прилипає». Отож треба знайти собі добру невістку», – вирішив Джееренче, вибрав собі коня й вирушив у дорогу.

Довго їздив Джееренче, побував у всіх селах, багато перебачив дівчат, а невістки собі так і не знайшов.

«Не судилося щастя моєму синові, не знайду я йому нареченої»,– знову зажурився Джееренче, повертаючись додому. Аж стрілись йому на дорозі дівчата – і в кожної в’язанка хмизу на плечах і на поводу телятко. Раптом як уперіщить дощ! Хоч до села й далеченько було, дівчата підхопили в’язанки й кинулись бігти додому, тягнучи за собою телят. І тільки одна дівчина залишилась на місці, притримуючи телятко й накривши накидкою з плечей хмиз. Підійшов Джееренче до тієї дівчини та й питає її:

– Чому це ти, дочко, залишилася під дощем, коли всі дівчата кинулись тікати?

– Ті дівчата мають тепер чотири збитки, в мене ж тепер три вигоди, а збиток всього лиш один.

– Які ж це вигоди? – знов питає Джееренче.

– А такі, що теля не виссе корови, дрова у мене сухі, і сама я нітрохи не змокла. Тож мене й не сваритиме мама. А єдиний мій збиток – старенька накидка, що добряче промокла на дощі. Дівчата ж не встерегли телят, самі промокли і хмиз змочили. А вдома до того ж їх ще й лаятимуть. Ось вам їхні чотири збитки, – відповіла дівчина.

– Справді добре розміркувала. Де ж ти, дочко, живеш? – питає Джееренче.

– Нашу юрту в селі легко знайти, з неї стримить сорок пік,– сказала дівчина.

Радіє Джееренче: «Нарешті я знайшов те, що шукав». Та проїхав він усе село, але юрти такої ніде не знайшов. «Певно, дівчина загадала мені загадку: сорок пік – очевидно, сорок жердин, що стирчать крізь діряві шкіри», – розмірковував Джееренче і скоро побачив таку юрту.

Батьки дівчини виявилися хорошими людьми. Вони радо зустріли прибулого, пригостили його, повели спокійну розмову. Тим часом дощ перестав, незабаром і дівчина прийшла. Звали її Карачач. Каже тоді Джееренче батькам Карачач:

– Звати мене Джееренче-дотепник. Є у мене єдиний син Тольомірза. Вже шість місяців, як я шукаю наречену своєму синові. Зустрів сьогодні вашу дочку і вподобав її. Якщо ви згодні, станьмо сватами, одружимо наших дітей.

– Щира ваша розмова, добрі ваші слова. Але ми люди бідні, і донька у нас єдина. Коли Тольомірза, син славного Джееренче-дотепника, не вподобав собі дівчини у своєму селі, чи буде йому до серця наша дитина? Хай відповість Карачач, – вирішили батьки.

– Почесний гість наш приїхав здалеку, – відповідає їм Карачач,– тож не годиться звертати на дівчину. Якщо віддаєте мене йому за невістку – скажіть чоловікові прямо.

Зрадів Джееренче такій відповіді Карачач:

– Бачите, свате. Ваша дочка сама сказала вам те, чого я не зумів сказати. Карачач таки справжня мудра Карачач, хай же буде вона щаслива. Зробимо все за звичаєм. Призначайте викуп. Скажіть мені прямо, скільки треба пригнати верблюдів, скільки коней, корів та овець.

– Корови та вівці за нашу доньку?! Та хіба ж можна доньку на худобу міняти? Хай нам скаже сама Карачач, що і як потрібно зробити, – каже мати дівчини.

– Батьки мої бідні люди, але доньку вони не можуть продати. Та й сама вона не продається. Карачач піде тільки за того, хто сподобається їй самій,– гордо сказала дівчина.

Здивувався на це Джееренче. Він повернувся додому. Тим часом в народі покотилася чутка: «Найбідніший бідняк Токсон видає єдину свою доньку за сина Джееренче-дотепника». Та найбільше дивувало всіх, що дівчина відмовилась від викупу. «А ми від звичаїв не відмовимось, підемо на весілля, візьмемо подарунки»,– говорили між собою молодиці й дівчата.

Сторінки: 1 2