TOU

Джеймс і гігантський персик

Дал Роальд

— Як цікаво! — вигукнув Джеймс. — А я ж досі навіть не замислювався про те, звідки береться сюрчання коників.

— Мій любий юний друже, — лагідно сказав йому Старий-Зелений-Коник, — у нашому світі є безліч речей, про які ти ще не замислювався. Ось, наприклад, як ти гадаєш — де розташовані мої вуха?

— Ваші вуха? Та ж на голові, звичайно. Усі розреготалися.

— То ти навіть цього не знаєш? — хихотіла Стоніжка.

— Краще подумай, — усміхнувся Старий-Зелений-Коник.

— Але ж вони ніяк не можуть бути деінде?

— Чому ж це?

— Ну… не знаю. І де ж вони у вас?

— Ось тут, — показав Старий-Зелений-Коник. — На животі, з обох боків.

— Не може бути!

— Ще й як може. А що тут такого дивного? Ти подивився б, де розташовані вуха в моїх кузинів-цвіркунів.

— І де ж вони в них?

— На лапах. На передніх, попід самими колінами.

— То ти й цього не знав? — глузливо перепитала Стоніжка.

— Жартуєте, — не повірив Джеймс. — Хто може мати вуха на лапах?

— Чому ж ні?

— Бо… бо це просто сміховинно, ось чому.

— А знаєш, що мені здається сміховинним? — вишкірилася Стоніжка. — Я не хочу нікого ображати, але, на мою думку, сміховинно мати вуха на голові. Принаймні це має страшенно кумедний вигляд. Зазирни якось у дзеркало і сам переконаєшся.

— Шкіднице! — втрутився в розмову Черв’як. — Чому ти завжди така груба й нетерпима до інших? Мусиш негайно вибачитися перед Джеймсом.

25

Джеймс не хотів, щоб Черв’як і Стоніжка знову почали сперечатися, тому він тут-таки спитав:

— Скажіть, пане Черв’яче, а ви теж умієте грати?

— Ні, але я роблю інші речі, причому доволі екстравагантні, — пожвавішав Черв’як.

— А які? — зацікавився Джеймс.

— Ну, — проказав Черв’як, — колись, як стоятимеш на полі чи в саду, подивися навколо і пригадай ці мої слова: кожна грудочка землі, кожне її найменше зернятко за останні кілька років обов’язково проходили крізь тіло Черв’яка! Хіба це не дивовижно?

— Але ж це неможливо! — здивувався Джеймс.

— Мій любий хлопче, це не вигадка.

— Тобто ви фактично ковтали цю землю?

— Як божевільний, — гордо підтвердив Черв’як. — З одного кінця заходило, з іншого — виходило.

— Але ж який у цьому сенс?

— Як це — який сенс?

— Навіщо ви це робите?

— Задля фермерів. Земля від цього стає гарна, м’яка, розсипчаста, і в ній чудово все росте. Якщо хочеш знати, без мене фермери не дали б собі ради. Без нас не обійтися. Ми — життєво необхідні. Тож нема чого дивуватися з того, що фермери нас люблять. Вони нас люблять навіть більше, ніж Зозульку.

— Зозулько! — озирнувся на неї Джеймс. — Вони й тебе люблять?

— Та кажуть, що так, — скромно зізналася Зозулька й почервоніла з голови до ніг. — У деяких місцях, наскільки мені відомо, фермери так сильно нас люблять, що купують цілі лантухи живих Зозульок, несуть їх додому, а тоді випускають на поле. Їм дуже подобається, коли в них на полі повно Зозульок.

— Але чому? — не зрозумів Джеймс.

— Бо ми пожираємо всі ті бридкі малі комашки, які пожирають врожаї. Фермерам це страшенно допомагає, і ми не беремо за послуги ані копійки.

— Ви просто молодці, — похвалив її Джеймс. — А можна одне делікатне запитаннячко?

— Будь ласка.

— Чи правда те, що вік Зозульки можна визначити, порахувавши її крапочки?

— Та ні, це все дитячі казочки, — заперечила Зозулька. — Наші крапочки ніколи не змінюються. Дехто, звісно, має від народження більше крапочок, ніж інші, але їхня кількість залишається незмінна. За цією кількістю можна хіба що визначити, до якого різновиду належить та чи інша Зозулька. Я, скажімо, як сам можеш бачити, Дев’ятикрапкова Зозулька. Мені дуже пощастило. Приємно бути такою.

— Це правда, — згодився Джеймс, розглядаючи її чудовий яскраво-червоний надкрильний панцир з дев’ятьма чорними крапочками на ньому.

— З іншого ж боку, — вела далі Зозулька, — деякі мої безталанніші родичі мають на панцирях не більше двох крапок! Можеш собі таке уявити? Їх називають Зозульки Двокрапкові, і мушу, на жаль, визнати, що вони доволі примітивні й погано виховані. А ще, звичайно, є П’ятикрапкові Зозульки. Вони набагато приємніші за Двокрапкових, але, як на мій смак, вони трохи нахабні.

— Але ж люблять їх усіх? — поцікавився Джеймс.

— Так, — спокійно підтвердила Зозулька. — Люблять їх усіх.

— Мені здається, що люблять майже всіх тут присутніх! — сказав Джеймс. — Як це гарно!

— Крім мене! — радісно заперечила Стоніжка. — Я — сільськогосподарська шкідниця й дуже цим пишаюся! Ох, яка ж бо я жахлива й підступна шкідниця!

— Це точно, — підтвердив Черв’як.

— А ви, пані Павучихо? — запитав Джеймс.

— Вас, мабуть, теж люблять усі на світі?

— На жаль, ні, — гучно й протяжно зітхнула пані Павучиха. — Мене ніхто не любить. Хоч я не роблю нічого поганого, навпаки. Цілісінькими днями ловлю своїми сітями мух і москитів. Я вельми порядна особа.

— Та я знаю, — погодився Джеймс.

— До нас, Павуків, ставляться вкрай несправедливо, — не вгавала пані Павучиха. — Ось тільки минулого тижня твоя бридка тітка Шкварка спустила в унітаз мого бідолашного любого батечка.

— Ой, який жах! — обурився Джеймс.

— Я спостерігала за цим усім у куточку на стелі, — пробурмотіла пані Павучиха. — Було так страшно. Ми вже ніколи його не побачимо. — Її щокою покотилася величезна сльоза і плюснулася на підлогу.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 5

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Джеймс і гігантський персик”
Дал Роальд
Видавництво:”А-ба-ба-га-ла-ма-га”
Переклад з англійської – Віктор Морозов
2017 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: