TOU

Джеймс і гігантський персик

Дал Роальд

— Тримайтеся всі! — закричав Джеймс, і тут-таки пролунав шалений гуркіт — це персик бухнувся в саму верхівку райдуги. Щось гучно хруснуло — і величезна веселка розкололася навпіл.

Після цього сталося ще прикріше: мотузки, якими Хмарулі спускали райдугу, переплуталися з шовковими нитками, прив’язаними до чайок! Персик опинився в пастці! Мандрівців охопила безпросвітна паніка.

Джеймс Генрі Троттер миттєво глянув угору й побачив там обличчя розлючених Хмаруль — їх були тисячі і всі вони зирили на нього з краєчку хмари. Обличчя ті були безформні і майже зовсім заросли довжелезним білим волоссям. На них не було видно ані носів, ні ротів, ні вух, ані підборіддя — самі лише очі, малесенькі чорні очі, що зловісно поблискували на кошлатих обличчях.

А тоді сталося найстрашніше. Один Хмаруль — величезне п’ятиметрове волохате страховисько — несподівано підвівся на повен зріст і зістрибнув з хмари, намагаючись упіймати одну з шовкових мотузок, прив’язаних до персика.

Джеймс із друзями бачив, як він пролетів над ними в повітрі з простягнутими ручиськами, схопив найближчу мотузку й учепився за неї руками й ногами. А потім сповільна почав спускатися тією мотузкою донизу.

— Матінко! На поміч! Рятуйте нас! — залементувала Зозулька.

— Він лізе сюди, щоб нас ізжерти! — заволав Старий-Зелений-Коник. — Стрибайте за борт!

— Нехай спочатку з’їсть Черв’яка! — закричала Стоніжка. — Я зовсім не смачна — самі кістки та й годі!

— Стоніжко! — гаркнув Джеймс. — Негайно сюди! Перекусуй цю мотузку, якою він спускається!

Стоніжка метнулася до персикового хвостика, схопила в зуби шовкову мотузку й перекусила її, клацнувши щелепами. Відразу всі побачили, як високо вгорі одна з чайок відділилася від зграї і полетіла кудись убік з довжелезною шворкою, що звисала з її шиї.

А за кінець тієї шворки розпачливо чіплявся, розлючено щось вигукуючи, величезний кошлатий Хмаруль. Він підносився дедалі вище, погойдуючись у залитому місячним сяйвом небі, а Джеймс Генрі Троттер, вдоволено за цим спостерігаючи, промовив:

— Отакої! Та він, мабуть, геть нічого не важить, якщо одна-однісінька чайка так легко його підняла! Він, мабуть, зітканий лише з волосся й повітря!

Решта Хмарулів були настільки ошелешені тим, що сталося з їхнім колегою, що випустили з рук усі мотузки, і обидві половинки веселки, звичайно ж, жухнули вниз і полетіли шкереберть до землі. Це й порятувало персик, який миттєво помчав пріч від тієї жахливої хмари.

Але загроза, що нависла над мандрівниками, ще не минула. Розлючені Хмарулі підстрибнули й кинулися за ними бігти уздовж хмари, нещадно закидаючи їх усім, що трапляло під руки. Порожні банки з-під фарби, пензлики, драбини, ослінчики, банячки, сковорідки, тухлі яйця, пляшки з-під гелю для волосся — усе градом летіло на персик. А один Хмаруль, старанно прицілившись, вилив на Стоніжку ціле відро густої фіолетової фарби.

Стоніжка аж заверещала зі злості.

— Мої ніженьки! — забідкалася вона. — Вони посклеювалися докупи! Тепер я не можу ходити! І не можу розплющити повік! Я нічого не бачу! А мої черевички! Моїм черевичкам капець!

Проте всі були надто заклопотані тим, щоб вчасно ухилятися від усього того, чим жбурляли у них Хмарулі, тому ніхто не зважав на Стоніжчині нарікання.

— Фарба засихає! — стогнала вона. — Вона твердне! Я не в силі ворухнути ногами! Я нічим не можу поворухнути!

— Але язиком ще ворушиш, — мовив на те Черв’як. — На превеликий жаль.

— Джеймсе! — заголосила Стоніжка. — Допоможи мені, будь ласка! Змий з мене фарбу! Зішкреби її! Зроби що-небудь!

29

Минуло чимало часу, поки бідолашні чайки відтягали персик від тієї хмари-райдуги. І коли вони врешті це зробили, тоді всі друзі оточили Стоніжку й почали сперечатися, як би найкраще відчистити її тіло від фарби.

А сама Стоніжка мала вельми чудернацький вигляд — з голови до ніг була залита фіолетовою фарбою. Фарба починала висихати й тверднути, і від цього Стоніжка неприродно випросталася й заклякла, мовби її залили цементом. А всі її сорок дві ноги наїжачилися й стриміли з неї, наче дроти. Вона намагалася щось сказати, але не могла навіть ворухнути губами. Усе, на що вона спромоглася, це булькотіти горлом, мовби прополіскуючи його.

Старий-Зелений-Коник простяг руку і обережно торкнув її за живіт.

— Ото халепа, — здивувався він, — і як же ж вона так швидко висохла?

— Це веселкова фарба, — пояснив Джеймс.

— А вона висихає дуже швидко і відразу твердне.

— Не люблю я тих фарб, — повідомила пані Павучиха. — Вони мене лякають. Нагадують мені про тітку Шпичку — тобто покійну тітку Шпичку, — бо коли вона востаннє фарбувала стелю на своїй кухні, моя бідолашна дорогенька бабуся ненароком забрела в свіжу фарбу і там застрягла. Ми цілісіньку ніч чули, як вона гукала нам: «На поміч! Поможіть! На поміч!», і в нас аж серце розривалося. Але що ми могли вдіяти? Нічогісінько! І так аж до самого ранку, коли фарба висохла, і тоді ми, звісно, кинулися до неї, щоб заспокоїти й нагодувати. Хочете вірте, хочете — ні, але вона прожила так ще з півроку, на стелі, догори дриґом, бо її ноги намертво застрягли в тій фарбі. Ми щодня її там годували. Приносили свіженьких мух прямо з павутиння. Аж доки торік, двадцять шостого квітня, тітка Шкварка — тобто покійна тітка Шкварка — випадково зиркнула на стелю і побачила її там.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 5

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Джеймс і гігантський персик”
Дал Роальд
Видавництво:”А-ба-ба-га-ла-ма-га”
Переклад з англійської – Віктор Морозов
2017 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: