TOU

Джеппоне

Італійські народні казки

Жив колись давно вбогий селянин на ім’я Джеппоне. Своєї землі він не мав, тому змушений був орендувати поле в багатія П’єра Леоне. Працював Джеппоне на полі від світання до смеркання. Проте що б він не посіяв, лютий гірський вітер Трамонтан виб’є до колосочка. Тому скільки Джеппоне не працював, його родина завжди жила надголодь.

Розсердився Джеппоне на лютий вітер Трамонтан, який щороку так немилосердно знищував усе посіяне на його полі, і вирішив розшукати вітрюгана, щоб поговорити з ним. Попрощався він з дружиною та дітьми і пішов у гори шукати свого кривдника.

Довгенько блукав він по високих горах і кручах, доки потрапив, нарешті, до замку Дженевіно, де жив вітер Трамонтан.

Постукав Джеппоне в браму, а з вікна замку визирнула гарна чорнобрива молодиця, вітрова дружина, та й питає:

— Хто там?

— Це я, Джеппоне, вбогий селянин. Ваш чоловік, синьйор Трамонтан, дома?

— Ні, нема. Десь вибіг погуляти в ліс, але скоро буде.

Молодиця, проте, відчинила браму і впустила прибульця.

Сів Джеппоне на лаву й став чекати Трамонтана з прогулянки.

Минула година, друга, аж раптом двері розчинились навстіж — і в будинок зі свистом і ревом ввірвався шалений вітер. Але Джеппоне анітрохи не злякавсь.

— Добридень, вітре Трамонтане, — сказав Джеппоне.

— Здоров. А ти хто за один? — загув могутній вітер.

— Я бідний селянин, Джеппоне.

— А чого тобі тут, Джеппоне, треба?

— Синьйоре вітре, — тяжко зітхнувши, мовив селянин, — щоосені ти пролітаєш ураганом над моїм убогим полем і нищиш увесь мій урожай. Через це моя родина завжди голодує. Будь ласкавий, зглянься на нас, бідних, не дай померти з голоду.

Вітер тільки на вигляд був грізний і невблаганний, а серце мав добре. І він змилувався над бідним Джеппоне.

— На тобі оцю скриньку, — сказав він. — Тільки-но зголоднієш, відчини її і попроси, чого схочеться, їсти. Та дивись, нікому не віддавай скриньки. Віддаси — до мене більше не приходь.

Подякував Джеппоне вітрові й пішов додому.

Цілий день ішов він буковим лісом, а надвечір, коли вже добре підбивсь і виголодався, згадав, нарешті, про вітрів подарунок. Узяв він скриньку, відчинив і каже:

— Хочу хліба, сиру та води.

І все те так і вродилось перед ним!

Наївся Джеппоне, запив усе холодною водою та й пішов, веселенько виспівуючи, лісовою стежкою додому.

Як почули дружина й діти, що Джеппоне весело співає, так і кинулись йому назустріч.

— Ну що, допоміг тобі вітер? — в один голос питають вони Джеппоне.

— Ходімо до хати, там побачите, — відказує він їм.

Зайшли вони всі до хати, він посадив їх за стіл, витяг срібну скриньку, відчинив її та й каже:

— Подай моїй дружині й дітям хліба, сиру й м’яса!

І на столі з’явилося усього того досхочу.

Коли всі смачно попоїли, Джеппоне наказав дружині:

— Ти ж дивись, не бовкни П’єрові Леоне про чарівну скриньку, бо той неодмінно відбере.

— Отакої! Чого б це я йому казала? Та ніколи в світі! — запевнила жінка.

— Ну гаразд, — сказав Джеппоне.

На другий день покликав багатій П’єр Леоне дружину Джеппоне та й питає її:

— Ну то як, вернувся вже твій чоловік?

— Авжеж, вернувся, — каже вона.

— І як, поміг йому вітер?

Дружина Джеппоне не втерпіла й похвалилась:

— Поміг, та ще й добре! Він подарував йому чарівну скриньку, і ми вже більше не сидітимемо голодні.

— Ото ще дурні вигадки, — начебто байдуже сказав П’єр Леоне, а сам від заздрощів аж затрусився.

— А от і не вигадки! — обурилася жінка. — Тільки відчиниш її і скажеш: «Подай хліба, сиру й води», — все на столі вмить з’явиться. Тоді їж собі, доки не наїсися!

Ненатлий багатій наказав негайно покликати Джеппоне. Тільки-но бідолашний селянин переступив поріг, а П’єр Леоне й каже йому лагідним голосом:

— Слухай, друже мій. Я чув, ніби в тебе є чарівна скринька. Принеси її сюди: я хочу подивитися, чи й справді вона творить дива.

Джеппоне вмить зрозумів, що дружина проговорилася господареві. Що ж, тепер доведеться принести скриньку й показати, які дива вона може творити.

Коли багатій П’єр Леоне побачив, що то за диво та скринька, він зовсім утратив спокій і вирішив будь-що її здобути.

— Слухай, Джеппоне, — сказав він, погладжуючи свою лисину, — позич мені на якийсь час цю скриньку. Ну, хоча б на місяць. Дуже вже ця штука…

— Ви ж добре знаєте, що все на полі в мене загинуло, — відповів Джеппоне, — і без скриньки моя родина помре з голоду.

Почувши таку відповідь, П’єр Леоне скипів:

— Я ж тільки позичаю в тебе скриньку і дам тобі замість неї зерна й овочів. А не захочеш віддати по-доброму — силою заберу!

Що міг удіяти бідолашний Джеппоне? Віддав він скриньку П’єрові Леоне і пішов, похнюпивши голову, сумний додому. Зустрівшись із дружиною, він і розмовляти з нею не схотів.

А багатій П’єр Леоне й не думав дотримуватися своєї обіцянки. Він прислав мішок зерна, та й то прілого, а за все інше забув.

Тим часом у родині Джеппоне знову не було чого їсти. І все через язикату Лючію, селянинову дружину. Бідолашному Джеппоне тепер хоч сядь та й плач. Тому набрався він духу і ще раз пішов до Трамонтана просити допомоги.

Ледве-ледве придибав він гірською стежкою до замку Дженевіно й постукав у кам’яну браму. З вікна визирнула вітрова дружина й запитала:

Сторінки: 1 2

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 1

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Італійські казки”
Видавництво “Країна мрій”, м. Київ, 2009р.
Автор – Італійський народ
Упорядкування і переклад – Ілько Корунець

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: