Джоан і кульгавий гусопас

Англійська казка. Читати українською онлайн.

Колись давно жив один старий лорд. Мешкав він у розкішному замку на березі моря, але почувався дуже самотнім, бо не мав жодної близької людини. У залах і в покоях не чути було молодих голосів, не лунав веселий сміх.
Годинами ходив старий лорд по вимощеній кам’яними плитами галереї, або сидів біля вікна й дивився на похмуре море.
Була у нього маленька онука, але він ні разу не бачив її. Лорд не злюбив
дівчинку від дня її народження, бо в той день померла її мати, улюблена донька лорда.
Батько дівчинки був у королівському війську, пішов у далекий заморський похід і там загинув. Тож росла вона без батьків.
Гірка була її доля, але їй довелося б зазнати куди гіршої, якби не стара няня. Вона забрала Джоан,так звали дівчинку, до себе і годувала недоїдками з столу господаря, а вдягала у всяке дрантя.
Лордові слуги погано поводилися з дівчинкою — адже їхній пан не любив її! Вони кривдили її і прозвали голодранкою.
Джоан цілими днями гралася на задньому дворі замку, або блукала сама берегом моря.
Єдиним її товаришем був кульгавий хлопець-гусопас.
Вона часто приходила до нього на пасовисько і годинами розмовляла з ним. Хлопець був трохи старший за неї, він жив на фермі, неподалік від замку.
Щоранку він виганяв гусей і вів їх до ставка, де вони плавали, плескалися, ловили рибу. А хлопець тим часом грав на сопілці, і Джоан завжди прибігала його послухати. Вона так любила його наспіви — то сумні, то веселі! Вони розповідали їй про лісових фей-красунь, або про далекі чужі країни, про невідомі гори й ріки, і вона забувала своє лихо й образи.
Інколи ж музика була така весела й легка, що її ноги самі йшли в танок. І тоді навіть кульгавий гусопас незграбно пританцьовував разом із нею. Так минали дні весною і влітку.
А взимку, коли наставали довгі темні вечори, Джоан підсувала ослінчик ближче до вогню і просила свою стареньку няню, щоб та розповідала їй казки про сміливих лицарів і пань-красунь, про велетнів і людожерів, про русалок, що плавають у морських хвилях, чи про фей, що літають, невидимі, в повітрі. А сама сиділа й слухала, дивлячись на вогонь. Щоки її рожевіли, очі блищали.
Та ось вона починала куняти, няня теж позіхала, розповідати далі їй не було сили, і вона відсилала дівчинку спати.
І все ж таки, хоч як любила Джоан слухати казки, по-справжньому щасливою вона почувалася тільки тоді, коли втікала до свого товариша гусопаса. Він грав для неї на сопілці дивні пісні, і вони весело балакали або бавилися.
Часом Джоан розповідала хлопцеві якусь із няниних казок, або ж починала танцювати під його музику. І тоді все погане зразу забувалося — і величезний порожній замок, і сердиті слуги, і дідусь, якого вона так ніколи й не бачила.
Минали роки, і Джоан із дівчинки виросла в гарну дівчину. Але вона, як і колись, товаришувала з кривим гусопасом, а старий лорд, як і раніше, не любив її і не бажав бачити.
І ось одного разу поширилася чутка про те, що в сусіднє місто приїжджає король.
В усі навколишні замки були послані гінці з запрошенням на королівський бал. На цьому балу королівський син — молодий принц — мав вибрати собі наречену.
А запрошення короля, як відомо, означає наказ! Такий наказ прийшов і в замок біля моря — до старого лорда.
Лорд звелів осідлати собі білого коня, а тим часом покликав перукаря, щоб той зголив йому довгу сиву бороду. Потім він убрався по-святковому й зійшов у двір, щоб сісти на коня і їхати в місто.
А Джоан сиділа і розмовляла зі своєю старенькою нянею в кімнаті нагорі.
В цей час на подвір’ї замку зацокотіли копита. Вона запитала няню, що там таке. Няня відповіла :
— У сусідньому місті король дає великий бал. Він і твоєму дідусеві наказав приїхати. Визирни у вікно — побачиш його.
— Ой, як би й мені кортіло поїхати на бал до короля,— зітхнула Джоан.— Няню, голубонько, піди до дідуся і попроси, хай візьме й мене з собою! Піди, поки ще не пізно!
Цієї миті у двір вийшов старий лорд і з допомогою слуги й стайничого сів на коня.
— Це мій дідусь? — запитала Джоан.— Який він гарний, як ошатно вбраний! Ой, як мені кортить поїхати з ним!
— Ні, ні, я нізащо не наважусь заговорити з ним,— сказала няня.— Та вже й пізно. Не встигну я, стара, немічна, ще й зійти донизу, як він поїде.

І справді, поки вона це говорила, грум віддав панові поводи, і білий кінь виніс старого лорда за ворота замку. Джоан стежила за ним, аж поки він не зник з очей, потім відійшла од вікна й гірко заплакала.
— Мій перший бал,— ридала вона.— Це міг бути мій перший бал. Тепер я ніколи вже не попаду на бал. Хіба трапиться ще така нагода? Ніколи, ніколи! І все через те, що ти не схотіла піти й попросити його!
— Заспокойся, дорогенька моя,— намагалася втішити її няня.— Бали і свята не для тебе. Не сердься на свою стару няню. Я нічого не могла вдіяти. Він би мене однаково не послухав. Навіть якби я з ним поговорила, він не взяв би тебе.
Джоан перестала плакати так само швидко, як і почала, і перепросила няню.
— Не гнівайся на мене,— сказала вона.— Ти мій єдиний друг. Я не хотіла тебе образити. Адже ти не винна. Та мені зовсім і не хочеться їхати на цей дурний бал. Хіба цікаво дивитися, як пишаються виряджені лорди та леді? Зовсім не цікаво.
І все-таки, коли вона вийшла з замку в поле, то подумала, як добре було б потрапити на цей бал! Хоч краєчком ока поглянути на вродливих, гарно вбраних леді, на їхні величності — короля й королеву! Та найдужче їй кортіло побачити молодого принца. Вона так замріялась, що й не помітила свого товариша гусопаса, котрий кульгав їй назустріч разом із гусячим табуном. Він припинив грати на сопілці і запитав:
— Чого це ти замислилася, Джоан? Заграти тобі веселої пісеньки, щоб хотілося танцювати? Чи сумної, щоб поплакати?
— Я й без того хочу танцювати,— відповіла Джоан,— але тільки не тут. Знаєш, мені так кортить потрапити в місто на бал до короля! Та мене не запрошено…
— Коли ти хочеш дістатися в місто,— сказав хлопець,— ти туди дістанешся! І я разом з тобою, і мої сірі гуси. Зрештою, добратися туди не так  вже й важко, навіть такому кривоногому, як я.
І вони рушили. Дорога здалася Джоан не такою й довгою, бо гусопас весь час грав на сопілці. Він грав так весело й бадьоро, що Джоан зовсім розвеселилася. Вона підспівувала йому, кружляла й танцювала.
Та коли вони були майже біля самого міста, позаду зоцокотіли кінські копита, і незабаром їх наздогнав високий гарний юнак на вороному коні.
— Ви прямуєте до міста? — запитав він.— Можна й мені а вами? Разом веселіше буде.
— Звичайно, можна, сер! — відповів гусопас.— Ми йдемо у місто подивитися на вельможних гостей, що з’їжджаються на королівський бал. Якщо хочете, ходімо разом.
Юнак стрибнув з коня і пішов поряд з Джоан, а кривий гусопас кульгав слідом за ними й награвав на сопілці.
Раптом юнак зупинився, подивився на Джоан і запитав:
— Ти знаєш, хто я?
— Ні,— відповіла Джоан.— А хто?
— Я принц. І їду до свого батька на бал. Не поспішай так, дай мені
роздивитися тебе. Він не зводив очей з дівчини, а гусопас заграв нову пісню, незнайому й ніжну.
Правда, Джоан не чула її — вона дивилася в очі принцові; та й принц навряд чи чув музику — він милувався Джоан. Не помічав він ні її драної сукні, ні того, що вона боса, а все милувався її обличчям, і тонким станом, і легкою ходою.
— Як же тебе звати? — спитав він нарешті.
— Джоан.
— Послухай, Джоан,— сказав принц,— ні разу ще ні одна дівчина не зворушила так мого серця, як ти! Сьогодні на балу я маю вибрати собі наречену. Будь ти моєю нареченою і виходь за мене заміж!
Але Джоан мовчала. Вона тільки глянула на принца. В цю мить кінь нетерпляче забив копитом і гусопасова сопілка замовкла.
— Ну, скажи мені, чи згодна ти стати моєю нареченою і принцесою?
Тут Джоан усміхнулася, похитала головою і сказала:
— О ні! Ти з мене смієшся. Хіба я годжуся в принцеси? Краще лети чимскоріш на бал і вибирай собі наречену з вельможних красунь!
— Але я кажу без жартів,— провадив принц,— повір мені. А якщо не хочеш стати моєю нареченою, то, може, просто прийдеш до мене на бал? Знаєш що, рівно опівночі я чекатиму тебе разом з твоїм товаришем гусопасом, з його сопілкою і з цими сірими гусьми. Прийдеш?
Джоан глянула на принца й відповіла:
— Може, прийду, а може, й ні. Не знаю.
Більше принц нічого не сказав, скочив на коня і поскакав у місто.
Настав вечір. Усе нові й нові карети зупинялися біля замку, де у великій залі король і королева зустрічали вельможних гостей. Вони приїздили з найвіддаленіших графств і країв, ніхто не хотів пропустити такої важливої події: принц – старший син короля, повинен був цього вечора вибрати собі наречену.
Немало гордих леді приховували свої потаємні надії і бажання за легкими розмовами і посмішками. Але бал уже давно розпочався, один танець змінювався іншим, а принц, очевидно, ще й досі не спинив ні на кому свого вибору.
І ось нарешті пробило північ. За останнім ударом годинника в кінці зали
почулися здивовані вигуки, танцюючі пари розступилися, і перед
королем та королевою з’явилася дивна процесія: попереду йшла боса дівчина в подраній старій сукні, за нею — кривий гусопас, а позад нього — дев’ятеро гусей, що гучно гелготіли.
Оце так гості на королівському балу!
Спочатку всі придворні оніміли від здивування, але скоро почали шепотітися і голосно сміятися. Та їм відразу ж довелося замовкнути. Вони побачили, що принц вийшов наперед, узяв босу дівчину за руку й підвів її до своїх батьків, що сиділи на троні.
— Батьку,— мовив принц,— це Джоан! Якщо вона згодиться, я вибираю її за дружину. Що ти на це скажеш?
Король уважно подивився на Джоан і відповів :
— Що ж, сину, твій вибір непоганий. Коли дівчина ця така ж добра й розумна, як і гарна, вона буде достойною принцесою!
— Молода леді дуже вродлива, це правда,— сказала королева.— Але що це за сукня?
— А чому молода леді мовчить? — запитав король.— Що думає вона?
— Ну, якщо ви всі згодні,— тихо сказала Джоан,— то я теж. Я згодна заручитися з принцом.
І тут серед повної тиші пролунали раптом ніжні звуки пастушої сопілки. Ніхто в своєму житті не чув такої дивовижної і гарної музики. Кульгавий гусопас награвав якісь незнайомі химерні мелодії, і — о диво! — подрана сукня Джоан перетворилася у всіх на очах на розкішні білі шати, оздоблені блискучими діамантами, а дев’ятеро гусей — на маленьких пажів, убраних у блакитне. Вони підняли шлейф Джоан і так ішли за нею, поки принц вів свою наречену на другий кінець зали, щоб розпочати танець. І звуки пастушої сопілки потонули у веселій музиці, що
гримнула з галереї. Оце і вся історія про те, як бідна Джоан стала принцесою, і навіть найзаздрісніші матері погодилися з тим, що принц і вона дуже до пари одне одному. А король оголосив усім, що його перший син і майбутній король одружився з голодранкою з повної згоди батьків, і коли ця новина облетіла країну, в усіх містах і селах почалися веселощі. Палили багаття, дзвонили в дзвони, одне слово, було справжнє народне свято.
І тільки одне серце залишилося сумним серед усіх цих радощів — то було серце старого лорда. Він не міг забути свого горя, і як тільки перестали дзвонити в дзвони, він поскакав у свій замок біля моря.
Що ж до гусопаса, то відразу ж після першого танцю з принцом Джоан схотіла знайти свого вірного товариша, але він кудись зник. Вона розіслала слуг в усі кінці країни, але ніхто про нього більше так і не чув. Правда, селяни розповідають, що коли їм доводиться повертатися додому дуже пізно, вони часом чують у полі і в лісі ніжні звуки сопілки. Інші запевняють, що це феї заграють із запізнілим подорожнім, а може, це їм просто причувається.
Чи згадувала Джоан після свого весілля про кульгавого гусопаса — цього ми сказати не можемо, але от про стару няню вона не забула і в перший же день після весілля взяла її до себе. Так до кінця свого життя старенька й прожила в королівському палаці.

Сподобалась казка? Залиш оцінку!

5 / 5. Рейтинг: 2

Поки немає оцінок...

Джерело :

“Казки народів Європи”

Видавництво “Веселка”, Київ, 1989 р.

Залишити коментар