TOU

Дзвін б’є на сполох

Гроздана Олуїч

На самому краю болота жив дід, увесь сріблястий і такий тоненький, що міг би вільно полізти у вушко
голки. Жив він сам, із собакою і болотяними птахами, яких рятував од мисливців і морозів.

Глузували селяни з його дружби з птахами, однак він на те не зважав. Чаплі й лелеки, чайки й дикі качки
кружляли довкола його хати, неначе вітаючися з ним. Селяни вірили, що старий знає мову птахів, що він з ними у змові і що вони завчасу попереджують його про пошесті й непогоду.

— Це той самий, що з птахами розмовляє! — шепотілися ьлюди, коли старий приходив у село.

А приходив він уранці й увечері завжди в той самий час — коли зірка з’являється на небі,— і бив у дзвін. За свою службу він не просив ніякої плати.

Лише одну умову поставив старий селянам багато років тому — вони не повинні вбивати птахів, ні поки він живий, ні після його смерті. Село цю умову прийняло зі сміхом: кому потрібні його птахи? Нехай буде так, не чіпатимуть вони його птахів. Основне, аби хтось обов’язки дзвонаря виконував справно, аби дзвін не мовчав!

І дзвін не мовчав, сповіщаючи про весілля і родини, про свята і смерть. На поля і луки виливав він свою мідну душу. З часом старий і дзвін так зріднилися, що дзвін відмовлявся дзвонити, коли хтось інший сіпав за мотузок. Тож чи варто дивуватися, що село вирішило: між старим і дзвоном є якийсь таємний зв’язок.

На всі розпитування цікавих старий відповідав мовчанням, ішов до птахів чи повертався до дзвону, і той, зрадівши доторкові його руки, вихлюпував тріумфальний клекіт. Люди й звірі, хмари й вітри замовкали й прислухалися до його пісні.

Втім, бувало, що дзвін бив на сполох і в непризначенийчас. Тоді селяни відразу кидали сапи, коси й бігли в село гасити пожежу або знімали шапки й тихо шепотіли: «Царство йому небесне!»

А над полями й луками ще довго, наче зітхання неба, тріпотіла приглушена луна дзвону. Правда,
таке траплялося рідко. Частіше лунав радісний дзвін…

Він провіщав початок робочого дня: батьки йшли в поле, діти — до школи, а малюки — гратися. Там минали роки…

Жовтів і знову зеленів очерет, дзвіниця устромляла свій шпиль у широке  небо над рівниною, хлопчаки ставали вусатими суворими батьками, а старий став усе сріблястішим, усе тонкішим, і все тихішою була пісня дзвону.

А одного ранку голосу дзвону люди не почули. Важким каменем лягла на село тиша, всім було не по собі.

«Заспав старий! — вирішили селяни, поглядаючи в бік болота, над яким безладно кружляла зграя птахів.— Увечері віддзвонить».

Але й увечері дзвін мовчав. І вранці наступного дня теж мовчав. Кілька селян зібралися піти на болото, аби довідатися, що сталося зі старим. Хатина його була порожня — ні старого, ні собаки не було.

«Може, в очереті заблудився?» — подумали селяни, гадаючи, що старий зник в очереті, як зникають коники чи латаття. Все ж їх стурбувала зграя птахів, що кружляла над болотом. Зненацька наймолодший
з гурту сказав:

— Принаймні, тепер можна пополювати!

— Ми обіцяли не стріляти в птахів! — нагадав йому статечний селянин, однак парубок розреготався і підніс рушницю.

Просвистіла куля, почувся зойк підстреленого птаха, а відразу за ним несподівано долинув голосний дзвін.

— Мабуть, повернувся старий! Але як він дзвонить? — вигукнув кремезний селянин і з сумнівом похитав головою.—

Ні на службу, ні за покійником так не дзвонять. Щось сталося!

— Пожежа? Війна? — гадали селяни і всі, як один, побігли в село, а дзвін і далі дзвонив несамовито й заклично.

Не довіряючи власним очам, люди подерлися на дзвіницю, аби пересвідчитися, що біля дзвону нікого немає. А дзвін бив на сполох сам по собі дедалі наполегливіше й голосніше. Зупинити його нікому не вдалося.

Сполох не переривався ні вдень, ні вночі. Мукала худоба, плакали діти, лиховісно кричали птахи, кидаючись людям прямо в обличчя. Від птахів не було ніякого порятунку, і тоді хтось запропонував стріляти — одних уб’ють, інші переполошаться й повтікають!

Знялася неймовірна стрілянина. Кілька птахів із закривавленими крильми впали на землю, а дзвін зовсім знавіснів. Сполох зворушив і небо, і землю. Селяни ватою затикали вуха, а діти ховали голови під подушки. Все надаремно. Дзвін проникав крізь скло і крізь подушки. Здавалося, він бив на сполох у головах людей, народжувався в них самих. Пора було тікати від самих себе.

— Щось треба робити! — знепокоєно мовив староста села і наказав трьом найхоробрішим юнакам залізти на дзвіницю і сталевим тросом обплутати серце дзвона. Проте, хоч як його обплутували, сполох не переривався.

Розкоти дзвону не змовкали ні на мить, люди тремтіли від самої думки про дзвін і зачинялися в домівках.

Зима й голод насувалися однаково швидко. Оглушені, виморені безсонням люди без усякої на те причини сварилися навіть через несуттєві дрібниці.

Нарешті хтось запропонував зруйнувати дзвіницю. Тоді, ьмовляв, дзвін замовкне назавжди. Де там! Дзвін і після того, як дзвіницю зрівняли із землею, не переставав бити на сполох. Голос його став навіть пронизливіший і звуцніший. Ні сніг його не приглушував, ні вітер не міг кудись віднести.

— Це справжнісіньке пекло, люди добрі! — спересердя вигукнув один із селян.

Сторінки: 1 2

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Золотий таріль ”
Збірка казок
Гроздана Олуїч
Переклад з сербо – хорватського – Миколи Шпаковатого
Видавництво: “Веселка ”
м. Київ, 1987 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: