Егри і Тугри

(Тугри – чесний, Егри – нечесний)

В старі часи жив собі юнак на ім’я Тугри. Крім коня він нічого не мав.

Одного дня Тугри, шукаючи, де б його заробити, рушив верхи конем до міста. У дорозі наздогнав перехожого, що простував кудись пішки.

– Доброго здоров’я, приятелю, куди це ти путь держиш? – спитав Тугри.

– До міста, роботи шукати,– відказав той.

– І я також,– мовив Тугри.– А як тебе звуть?

– Егри. А тебе?

– Тугри.

І домовилися вони разом мандрувати й роботи шукати.

Їхав-їхав Тугри верхи, а тоді подумав: «Мій новий приятель, мабуть, стомився. Треба нам по черзі їхати і по черзі йти. А без цього яка дружба?»

Він зіскочив з коня і підсадив у сідло Егри. А той, умостившись, як належить, у сідлі, уперіщив коня канчуком, пригнув голову до кінської шиї і в одну мить зник з очей.

– За словами ніби й друг, та не спить ворожий дух,– тільки й вимовив Тугри і рушив далі пішки.

Зайшла ніч. Скоро Тугри побачив, що від дороги в бік іде стежка. Він пішов тою стежкою й незабаром опинився в лісі. Тут він і надумав переночувати.

Але ж не на голій землі спати.

Блукав він, блукав та й набрів на стару піч, де колись пекли перепічки.

Зрадів Тугри, побачивши піч: «Оце вона мене й переночує, все-таки тут я себе безпечніше почуватиму».

Заліз Тугри в піч, скрутився там і заснув.

Минуло небагато часу, і в лісі почулися голоси його хижих господарів. Заревли, завили вони, збираючись на галявині довкола печі. Один за одним з’явилася: лісовий шах – лев, його візир – тигр, шахський лицар – ведмідь, шахський співець – лис, музики – вовк та шакал.

Шах-лев сів на почесне місце на печі, і підлеглі заходилися розважати володаря своїми оповідками про те, що вони знають і що мають.

– Панове,– мовив лис,– дозвольте запросити вас до себе в гості. Оце вже десять років, як я мешкаю в просторій печері на узліссі. За цей час мені пощастило зібрати у себе чималі скарби. Певен, що ні в кого немає такого багатства, як у моїй печері.

Лисову мову урвав шакал:

– А тепер послухайте мене.

Я живу під отим великим пагорбом, що здіймається над лісом. А в нірці поряд живе мишеня. І от щодня опівдні мишеня вилізає з нірки, виносить сорок одну золоту монету й бавиться ними. А нагулявшись, знову забирає їх до себе в нірку.

– Хіба це диво? – озвався ведмідь.– Ось послухайте, що я вам розкажу! Неподалік від мого лігва росте високе і розлоге чарівне дерево. А внизу біля стовбура стримлять із землі два пагінці з листям. Якщо це листя зірвати, розтерти й дати ковтнути з водою будь-якій живій істоті, вона в ту ж мить позбудеться навіть найстрашнішої хвороби. Я так своїх діток вилікував.

Після ведмедя заходився розповідати вовк:

– Мушу вам сказати, панове, що і в нас є чим вас розважити. Ну, хоча б таке: на узліссі пасеться овеча отара на десять тисяч голів. Щодня я з’їдаю по дві вгодовані вівці. Вівчарі, щоб упіймати мене, пастки наставляють, тенета розкидають, і все даремно. А їм варто лише купити пса у старого селянина, що живе за лісом.

– Оце ж і в мене таке саме на язиці крутиться, – втрутився в розмову тигр.

– Правду ти сказав, вовче, десять тисяч овець випасають на узліссі вівчарі. І так само, неподалік, коні пасуться. Теж десять тисяч голів. Але щодня цей табун меншає на одного коня. Завдяки мені, звичайно. І ніхто не зметикує, що в табуні є моя погибель,– сірий в яблука жеребець,– я його давно запримітив. Скільки намагався вкрасти його, не піддається, не наздожену. Так от, якби хто сів на того коня і в одну руку взяв аркан з волосіні, а в другу – довгу ломаку, та погнався б за мною, та накинув би мені на шию зашморга, а ломакою вперіщив по хребту, я вам кажу, навряд чи коли в житті я ще підійшов би до того табуна.

Погомонівши ще про те, та інше, хижаки порозходились. А Тугри, який, звісно, все це чув, виліз із печі та й подався просто до лисової печери. А воно й правда, всякого добра й харчів там було досхочу: на здоровезних гаках висіло всіляке м’ясо, великі дзбани були по вінця залиті салом, у високих череп’яних глеках зберігався рис.

Тугри заховався, чекаючи на лиса. Незабаром з’явився рудий господар, приніс великого гарного півня. Тугри голіруч схопив лиса і так міцно здавив, що з того й дух вилетів. Так Тугри став володарем лисового майна.

По тому він згадав шакалові хвастощі й подався до великого пагорба, що височів над лісом, розшукав мишеня, яке гралося золотими монетами, згріб їх і висипав собі в торбу.

Дорогою до вівчарів нарвав листя з-під дерева, про яке розповідав ведмідь.

Знайшовши вівчарів, Тугри привітався до них, спитав про життя-буття. Один із них засмучено поскаржився:

– Життя нам немає від клятого вовка. Унадився по вівці ходити, оце сьогодні знову двох заріже. Що нам від хазяїна буде,– страшно й подумати.

– А що ви мені дасте, як я віднаджу вовка?

– Сорок овець дамо.

Тугри пішов до селянина, що жив за лісом, купив в нього собаку й подарував вівчарям. В отарі настав мир і спокій, вовк більше не потикався до отари.

Од вівчарів Тугри подався шукати кінський табун. Привітався до пастухів, а ті відразу стали бідкатись, нарікаючи на тигра:

– Якщо ти нам, Тугри, не допоможеш, цей клятий тигр доконає нас.

Сторінки: 1 2