TOU

Ельф трояндового куща

Ганс Крістіан Андерсен

В однім саду ріс трояндовий кущ, весь всипаний пишними квітами. В найгарнішій з них  жив собі ельф. Був він таким манюсіньким, що жодне людське око ніколи не розгледіло б його. Під кожною пелюсткою мав він по спальні: сам же був гарнесенький-пригарнесенький, як маленька дитинка, а крильця мав від плечей аж до ніжок. А які пахощі линули по його кімнатах, де стіни і стеля були такі чудові! Тай не дивно, адже це були ясно-рожеві пелюстки троянд.

Цілісінький день він тішиться під сонячним промінням; літає з квітки на квітку, танцює на легесеньких крильцях метелика; вимірює скільки йому треба зробити кроків, аби обійти всі дороги і стежки на одному липовому листику. За дороги і стежки на листику було йому, те що ми називаємо прожилками. А насправді, це були для нього цілі шляхи! Перш ніж бувало він там все обійде, і сонечко зайде, а і інколи і нічка застукає

І от одного разу стало дуже холодно; схопився вітер і дощик закрапав: треба було до домівки збиратися. Кинувся ельф, а всі троянди  вже позачинялися — ніяк не вскочить: хоч би вам одна була відчинена! Бідний, малесенький, налякався  — Господи! Не доводилось йому на своєму віку ще ночувати надворі, бо все було спав він, пестився за теплими рожевими пелюстками… а тепер же… Ой! Це ж неминуча смерть!

На другому боці садочку, знав він, був квітник, а над ним — розкішна жимолость; квітки її видавались йому за великі розмальовані ріжки: туди  він і надумав дістатись, щоб заночувати до ранку. От і прилетів… коли — шш! — а там уже двоє: хороший-прехороший юнак та гарнесенька дівчина; поруч собі сидять та жадають одного, — аби їх люди не розлучили. Вони кохались так щиро, як жодна дитина не кохає ні батька, ні матері.

— А все-таки нам не минути розставання! — каже юнак. — Твій брат такий недобрий до нас, і посилає мене з дорученням далеко геть за моря та за гори! Бувай же здорова, моя кохана: сам Бог тебе дав мені — й ніхто не відніме!

Тут поцілувались вони. Заплакала дівчинонька і дала йому троянду; але сперш ніж дати, поцілувала квітку так солодко, що та й розкрилася. А малесенький ельф мерщій — шусть туди! — та й притулився головкою до стінок тих пахучих, тонесеньких; звідти він добре чув, як промовляли вони: «Прощай, прощай!»

А ще відчув ельф, що троянда опинилась на грудях юнацьких… Ах, як же там тьохкало серденько! Так стукотіло, що малесенькому йому навіть не дало заснути.

Але троянда недовго спокійно лежала на грудях. Юнак мерщій її зняв та, в роздумах йдучи темним лісом, усе цілував ту квіточку, так палко та міцно, що ледь-ледь не роздушив маленького ельфа. Він крізь пелюстки відчував, як палають юнацькі вуста, а троянда навіть розпустилась-розквітла, немов від палючого південного сонця.

Тим часом у ліс увійшов і другий чоловік, похмурий та лютий: то був лихий брат молодої красуні. Взяв він гострого ножа, і поки юнак цілував троянду,  вбив його на смерть; відтяв голову геть та й закопав її разом з тілом у сиру землю під липою.

«Ну, тепер його й з думки геть! — думав лиходій. — Не вернеться, певно, вже більше. Що ж? Лежав йому довгий шлях через моря й через гори… там не тяжко й загинути! От він і загинув. Тепер уже не вернеться, а сестра й питатись за нього не насмілиться!»

Взяв він потім наступив ногою на зрушену землю і листя й повернувся додому вже глупої ночі. Але вертався він не один, як був того певен: його проводжав малюсінький ельф. Сидів він у скрученому сухому липовому листику, що причепився до волосся лиходієві, саме як той копав землю. Тепер він був у брилі, і там було темно… ельф аж тремтів од страху й гніву за цей лихий вчинок.

Тільки перед світанком лиходій вернувся додому; зняв бриля та й пішов до сестри в спальню. Лежала там хороша, як квіточка дівчина, і снився їй той, кого вона щиро кохала, про кого думала, що вже далеко в дорозі.

А лихий брат нахилився над нею та усміхнувся якось так гидко, немов той чорт. Тут у нього і випав з волосся на покривало сухий листик ; але він, не добачивши, пішов собі геть, бо й самому хотілось хоч під ранок заснути. А ельф вихопився мерщій із засохлого листика, сів дівчиноньці на вухо та й розповів, ніби уві сні, про страшне душогубство; показав перед нею те місце, де брат її коханця убив і закопав у землю; розказав про липу розквітлу, що стоїть там, та й додав:

— А щоб ти не думала, що все, що я розповів — тільки сон, то знайдеш ти на своєму ліжку сухий листок!

Прокинулась вона і справді — знайшла.

Неньо ж моя! Змила вона гіркими сльозами обличчя: невтішно так плаче. Господи! Цілий день не зачинялось віконце: манесенькому ельфу було б не тяжко полинути до троянд чи до інших квіток у садочку; але він не наважився обездолену дівчину покинути. На вікні стояв трояндовий кущик; в одній квіточці сів собі ельфик та й позирав звідти на бідну, нещасну дівчину. А її брат вчащав до покою та такий до свого лиходійства байдужий, веселий… а вона ж не насмілилась і слова йому про свою біду-тугу сказати.

Швидко насунулася ніч, крадькома вийшла дівчина з дому та й пішла мерщій, де росла липа; відгорнула вона листя з сирої землі і викопала незабаром задубіле вже тіло коханця. Ох неньо моя! Як ревно вона ридала та благала все Бога, аби і їй послав швидше смерть!

Сторінки: 1 2

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4 / 5. Оцінили: 11

Поки немає оцінок...

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: