<

Ельф трояндового куща

Казка Ганса Крістіана Андерсена. Читати українською онлайн.

В однім саду ріс трояндовий кущ, весь всипаний пишними квітами. В найгарнішій з них  жив собі ельф. Був він таким манюсіньким, що жодне людське око ніколи не розгледіло б його. Під кожною пелюсткою мав він по спальні: сам же був гарнесенький-пригарнесенький, як маленька дитинка, а крильця мав від плечей аж до ніжок. А які пахощі линули по його кімнатах, де стіни і стеля були такі чудові! Тай не дивно, адже це були ясно-рожеві пелюстки троянд.

Цілісінький день він тішиться під сонячним промінням; літає з квітки на квітку, танцює на легесеньких крильцях метелика; вимірює скільки йому треба зробити кроків, аби обійти всі дороги і стежки на одному липовому листику. За дороги і стежки на листику було йому, те що ми називаємо прожилками. А насправді, це були для нього цілі шляхи! Перш ніж бувало він там все обійде, і сонечко зайде, а і інколи і нічка застукає

І от одного разу стало дуже холодно; схопився вітер і дощик закрапав: треба було до домівки збиратися. Кинувся ельф, а всі троянди  вже позачинялися — ніяк не вскочить: хоч би вам одна була відчинена! Бідний, малесенький, налякався  — Господи! Не доводилось йому на своєму віку ще ночувати надворі, бо все було спав він, пестився за теплими рожевими пелюстками… а тепер же… Ой! Це ж неминуча смерть!

На другому боці садочку, знав він, був квітник, а над ним — розкішна жимолость; квітки її видавались йому за великі розмальовані ріжки: туди  він і надумав дістатись, щоб заночувати до ранку. От і прилетів… коли — шш! — а там уже двоє: хороший-прехороший юнак та гарнесенька дівчина; поруч собі сидять та жадають одного, — аби їх люди не розлучили. Вони кохались так щиро, як жодна дитина не кохає ні батька, ні матері.

— А все-таки нам не минути розставання! — каже юнак. — Твій брат такий недобрий до нас, і посилає мене з дорученням далеко геть за моря та за гори! Бувай же здорова, моя кохана: сам Бог тебе дав мені — й ніхто не відніме!

Тут поцілувались вони. Заплакала дівчинонька і дала йому троянду; але сперш ніж дати, поцілувала квітку так солодко, що та й розкрилася. А малесенький ельф мерщій — шусть туди! — та й притулився головкою до стінок тих пахучих, тонесеньких; звідти він добре чув, як промовляли вони: «Прощай, прощай!»

А ще відчув ельф, що троянда опинилась на грудях юнацьких… Ах, як же там тьохкало серденько! Так стукотіло, що малесенькому йому навіть не дало заснути.

Але троянда недовго спокійно лежала на грудях. Юнак мерщій її зняв та, в роздумах йдучи темним лісом, усе цілував ту квіточку, так палко та міцно, що ледь-ледь не роздушив маленького ельфа. Він крізь пелюстки відчував, як палають юнацькі вуста, а троянда навіть розпустилась-розквітла, немов від палючого південного сонця.

Тим часом у ліс увійшов і другий чоловік, похмурий та лютий: то був лихий брат молодої красуні. Взяв він гострого ножа, і поки юнак цілував троянду,  вбив його на смерть; відтяв голову геть та й закопав її разом з тілом у сиру землю під липою.

«Ну, тепер його й з думки геть! — думав лиходій. — Не вернеться, певно, вже більше. Що ж? Лежав йому довгий шлях через моря й через гори… там не тяжко й загинути! От він і загинув. Тепер уже не вернеться, а сестра й питатись за нього не насмілиться!»

Взяв він потім наступив ногою на зрушену землю і листя й повернувся додому вже глупої ночі. Але вертався він не один, як був того певен: його проводжав малюсінький ельф. Сидів він у скрученому сухому липовому листику, що причепився до волосся лиходієві, саме як той копав землю. Тепер він був у брилі, і там було темно… ельф аж тремтів од страху й гніву за цей лихий вчинок.

Тільки перед світанком лиходій вернувся додому; зняв бриля та й пішов до сестри в спальню. Лежала там хороша, як квіточка дівчина, і снився їй той, кого вона щиро кохала, про кого думала, що вже далеко в дорозі.

А лихий брат нахилився над нею та усміхнувся якось так гидко, немов той чорт. Тут у нього і випав з волосся на покривало сухий листик ; але він, не добачивши, пішов собі геть, бо й самому хотілось хоч під ранок заснути. А ельф вихопився мерщій із засохлого листика, сів дівчиноньці на вухо та й розповів, ніби уві сні, про страшне душогубство; показав перед нею те місце, де брат її коханця убив і закопав у землю; розказав про липу розквітлу, що стоїть там, та й додав:

— А щоб ти не думала, що все, що я розповів — тільки сон, то знайдеш ти на своєму ліжку сухий листок!

Прокинулась вона і справді — знайшла.

Неньо ж моя! Змила вона гіркими сльозами обличчя: невтішно так плаче. Господи! Цілий день не зачинялось віконце: манесенькому ельфу було б не тяжко полинути до троянд чи до інших квіток у садочку; але він не наважився обездолену дівчину покинути. На вікні стояв трояндовий кущик; в одній квіточці сів собі ельфик та й позирав звідти на бідну, нещасну дівчину. А її брат вчащав до покою та такий до свого лиходійства байдужий, веселий… а вона ж не насмілилась і слова йому про свою біду-тугу сказати.

Швидко насунулася ніч, крадькома вийшла дівчина з дому та й пішла мерщій, де росла липа; відгорнула вона листя з сирої землі і викопала незабаром задубіле вже тіло коханця. Ох неньо моя! Як ревно вона ридала та благала все Бога, аби і їй послав швидше смерть!

Рада була вона взяти і цілого трупа додому, так було ж це неможливо. От підняла вона бліду голову з заплющеними очима, поцілувала її в холодні вуста і з розкішного волосся землю струхнула.

— Я сховаю її у себе! — каже, закопавши трупа у землю, взяла вона голову й кущик жасмину, що ріс там, взяла це, та з тим скарбом і вернулась додому.

Скоро вступила до хати, знайшла відразу щонайбільшого горщика для квітів, який мався; поклала в нього мертву голову, засипала землею та й посадила зверху кущик жасмину.

— Прощай, прощай! — зітхнув малесенький ельф; він не зміг більш спозирати на ту нерозважену тугу та й полетів у садок до своєї троянди. Але в неї уже були квіти пов’ялі і тільки де-не-де на зелених пуп’янках висіли ще блідесенькі пелюстки. — Ой! Як швидко все добре й хороше минає! — зітхнув ельф. Насилу-таки знайшов він ще одну ружу, де й оселився; за її тонесенькими, пахучими пелюстками був йому любий притулок.

Щоранку прилітав він під віконце до бідної дівчини, а та стоїть над вазонком та слізоньки ронить; скроплює гіркими свого жасминового кущика: і чим більше, день-за днем, блідла й марніла дівчина, тим краще зеленіла й зростала квіточка. Швидко розвивалися паростки, а ще й білесенькі пуп’янки набрунилися: вона все любується на них та цілує. Але лихий брат лаяв сестру та допитувався, чи вона часом не збожеволіла? З великого пересердя не зміг стерпіти він і зрозуміти, чого б вона плакала над тим горщиком? Не знав він, які очі, які червоні вуста взялися тією землею!..

Раз ото схилила вона голівоньку над горщиком та й заснула; так і знайшов її малесенький ельф: сів мерщій у вухо та й почав розказувати про тихий вечір у квітнику, про пахощі троянд і про кохання ельфів. А вона спала так спокійно та тихо і марила щастям, та на тих мріях й полинула тихо на небо, до того, кого вірно кохала.

А жасминові квітки розчинили свої білі великі дзвоники та запахли так надзвичайно духмяно: інакше вони не вміли по небіжці плакати.

Лихий брат глянув на гарного розквітлого кущика, взяв його, наче спадок, до себе та й поставив у спальні своїй біля самого ліжка, — так вабив його очі кущ, тай пахнув він дивовижно. Ельф і собі з жасмином спізнався та й літав з квітки на квіточку; а в кожній сиділа малесенька душа та розповідала про вбитого юнака, про його голову, що була вже у землі й під землею, про брата лихого та про обездолену сестру його.

— Ми знаєм про це! — шепотіла кожна душа в квіточці. — Ми знаєм про це! Чи ж ми й самі не повиростали з ци блідих вуст та з погаслих очей? Ми знаємо все, знаємо!

Та, кажучи се, якось дивно головками хитають. Ельф і збагнути не міг, чому вони такі спокійні, байдужі? От узяв він полетів до бджіл, що мед у садочку збирали, та й розповів їм про того лиходія-брата. Бджоли повідали це своїй матері, а та й наказала їм, аби завтра вранці бджоли закусали на смерть того вбивцю.

Вночі, — то була перша ніч по смерті сестри, — саме як спав брат  на своєму ліжку біля запашних жасминів, одчинилися разом усі квіткові чашечки і невидимо полинули з них душі квіток з отруйними жалами; сіли вони мерщій йому у вухо і розказали багато страшних снів; а далі перелинули на вуста і почали язика його колоти отруйними жалами.

— Тепер ми помстилися за смерть! — сказали вони та й повернулись назад до білих жасминових дзвоників.

А як настав ранок й відчинилося зненацька вікно в спальні, туди прилинув і ельф з цілим роєм, щоб закусати вбивцю.

Але він уже вмер ; кругом ліжка стояли люди й казали:

— Жасминові пахощі його вбили!

Збагнув тоді ельф помсту тих квіток і розказав про це матці бджолиній; а та гула та бриніла зі своїм роєм навколо квіткового горщика: не можливо було відбитися від бджіл. От один чоловік взяв був горщика винести, а його — як вкусить в руку бджола, так він той горщик об землю й кинув.

Розбився горщик, і люди побачили блідого черепа і дізнались, що померлий у ліжку був не хто небудь а справжнісінький душогуб.

А матка — цариця бджолина — гула по повітрю та бриніла про помсту квіток і про рожевого ельфа та про те, що під кожним листком малесеньким живе щось, що засвідчить вчинок лихий і відомстить за нього!

Подобається!

Сподобалась казка? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Залишити коментар