TOU

Еспен Пічкур та його помічники

Норвезькі народні казки

Був собі колись король, і дійшла до нього чутка про корабель, який однаково ходить по землі й по воді. Захотів він також мати такий корабель і пообіцяв, що віддасть тому, хто його побудує, королівну та ще й півкоролівства. Про це він звелів розголосити по всій країні.

Знайшлося багато юнаків, що хотіли отримати королівну й півкоролівства, та не так легко було збудувати корабель.

А на одному лісовому хуторці жило троє братів. Найстаршого звали Пер, середнього – Поль, а найменшого – Еспен Пічкур, бо він любив сидіти коло печі й дивитися на вогонь. Почули й брати про корабель, що його хотів мати король.

От Пер і каже:

– Дайте мені, мамо, харчів на дорогу, я хочу піти й спробувати, може, збудую для короля корабель і виграю королівну та півкоролівства.

Узяв Пер торбину з харчами та й пішов з дому. Іде він і зустрічає старого як світ згорбленого чоловіка.

– Куди ти йдеш? – питає старий.

– Іду до лісу зробити коритце для батька. Він не хоче їсти разом з нами,– відповів Пер.

– Коритце, то й коритце,– відповів старий. А тоді знов запитав: – Що ти несеш у торбині?

– Гній,– відповів Пер.

– Гній, то й гній,– сказав старий.

От добрався Пер до дубового лісу і взявся з усієї сили рубати, пиляти й тесати. Але все, що він рубав, пиляв і тесав, схоже було тільки на коритце.

Коли настав час обідати, він розв’язав торбину, але в ній не було харчів, самий гній. А що йому не було чим підживитися, то й робота його не посувалася. Нарешті він узяв сокиру, почепив на неї торбину, перекинув через плече і вернувся додому, до матері.

– Дайте, мамо, харчів на дорогу, піду і я спробувати щастя,– сказав Поль. – Може, збудую корабель і здобуду королівну та півкоролівства.

Узяв він торбину з харчами та й пішов з дому. А дорогою зустрів старого як світ згорбленого чоловіка.

– Куди ти йдеш? – запитав старий.

– Іду до лісу зробити коритце для нашого поросяти,– відповів Поль.

– Коритце, то й коритце,– сказав старий. – А що ти маєш у торбині? – знов запитав він.

– Гній,– відповів Поль.

– Гній, то й гній,– сказав старий.

От прийшов Поль у дубовий ліс і заходився рубати, пиляти й тесати. Але все, що він рубав, пиляв і тесав, скидалося на свинячі коритця. Та він уперто не припиняв роботи і аж пізно надвечір вирішив трохи підживитися. Він так зголоднів, що пожадливо кинувся до торбини, та в ній не було ані крихти їжі, самий гній. Поль так розсердився, що скрутив торбину в жмут, луснув нею об стовбур і вернувся з лісу додому.

Прийшов він до хати, і тоді Пічкур каже:

– Дайте, мамо, й мені харчів на дорогу. Може, я збудую той корабель і отримаю королівну та півкоролівства.

– Оце якраз ти його збудуєш,– відповіла мати. – Той, що ніколи нічого не робив, тільки сидів коло печі й дивився на вогонь. Ні, не дам я тобі ніяких харчів.

Проте материні слова не відбили в Пічкура охоти. Він так довго просив, що нарешті його відпустили. Щоправда, харчів йому не дали путніх, лише два вівсяні коржі і ковток вивітреного пива. З тим Пічкур і пішов з дому.

Під лісом він зустрів того самого старого як світ згорбленого, немічного чоловіка.

– Куди ти йдеш? – питає старий.

– Іду до лісу, може, мені пощастить збудувати такий корабель, що однаково ходить по землі й по воді,– відповів Пічкур. – Бо король оголосив, що за такий корабель віддасть будівникові королівну та півкоролівства.

– А що в тебе в торбині? – спитав старий.

– Та харчі, але дуже вбогі,– відповів він.

– Дай мені попоїсти, і я тобі допоможу,– попросив старий.

– Їжте на здоров’я, але не знаю, чи вам смакуватиме,– відповів Пічкур. – Там тільки два вівсяні коржі й ковток вивітреного пива.

– Байдуже, мені все смакуватиме, аби тільки чогось попоїсти. А за те я тобі допоможу.

Попоїв старий, потім підійшов до товстого дуба та й каже:

– Виріж із нього шпугу, тоді приклади її назад на те саме місце. І лягай собі спати.

Пічкур зробив так, як йому наказано, і ліг спати. Спить і чує крізь сон, що хтось рубає, пиляє, теше, струже, але сам він ніяк не може прокинутись. Нарешті старий збудив його. Дивиться хлопець, а поряд із дубом стоїть готовий корабель.

– Тепер сідай на нього і пливи до короля. А дорогою бери на корабель усіх, хто тобі трапиться.

– Я зроблю так, як ви звеліли,– сказав Пічкур, сів на корабель і поплив.

Пливе він, пливе і бачить якогось довготелесого худющого небораку, що лежить під горою і їсть каміння.

– Хто ти такий і чому ти лежиш під горою і їси каміння? – спитав Пічкур.

– Я завжди голодний, тому радий з’їсти навіть каменюку. Візьми мене з собою, може, я десь наїмся.

– Сідай, коли хочеш, місця вистачить,– відповів Пічкур.

Довготелесий сів на корабель і взяв собі на дорогу кілька великих каменів.

Пливуть вони, пливуть, аж бачать – якийсь чоловік сидить на осонні і смокче чопа від діжки.

– Хто ти такий і чому ти смокчеш чопа? – спитав Пічкур.

– О, хто не має діжки, то мусить задовольнитися чопом,– відповів чоловік. – Я завжди такий спраглий, що ніколи не можу напитися досхочу. Візьми мене з собою, може, я десь нап’юся.

– Сідай, коли хочеш, місця вистачить,– відповів Пічкур.

Чоловік сів на корабель і взяв із собою чопа.

Пливуть вони, пливуть, аж бачать – якийсь чоловік приклав до землі вухо й до чогось дослухається.

Сторінки: 1 2 3

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4 / 5. Оцінили: 1

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Норвезькі народні казки” – видавництво “Веселка”, м. Київ, 1986р.
Упорядкування та переклад з норвезької – Ольга Сенюк.
Ілюстрації – Катерина Штанко

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: